Який він, український виборець?

Чи правильно ставити запитання саме так? Чи справді українець в іпостасі виборця чимось відрізняється від громадян інших країн? Адже з прадавніх часів народи впливали один на одного, а сучасні глобалізаційні процеси звели їх у єдиний всесвітній «мурашник», змушуючи жити й діяти за єдиними правилами. Але чому тоді найновітніші та найефективніші виборчі технології, що імпортуються до нас чи то з-за океану, чи то з Європи, ба навіть із Росії, з якою нас пов’язують століття тісного співжиття, в Україні часто-густо не спрацьовують? Імовірно, тому, що заїжджі політтехнологи здебільшого не знають українця, особливостей його психології, а часто не розуміють і ситуації, в якій він сьогодні опинився, тих процесів, котрі у нас відбуваються.

На «психологічне обличчя» української нації не могли не вплинути особливості її історії. Протягом віків український народ жив у центрі Європи і, природно, ішов до свого майбутнього в загальному річищі європейської цивілізації, а це робить нас схожими з іншими народами континенту. Але тривалий період бездержавності, розірваність українських земель і самих українців між різними імперіями позначилися на нашій ментальності, національному характері, національній свідомості й самосвідомості. Для України, землі якої тільки наприкінці XX століття охоплено «державним» обручем, і сьогодні, майже через два десятиліття після здобуття державної незалежності, залишаються актуальними й болючими питання формування політичної нації, пошук національної ідеї та союзників, збереження власної мови.

Чинник, що його відомий російський історик В. Ключевський називав «зворотною роботою минулого», діє в Україні чи не найпотужніше, на рівні більше підсвідомості, ніж свідомості, розколюючи країну та її електорат на Захід і Схід. Розділені цією межею люди втомилися від протистояння. Але перед кожними виборами провідні політичні сили знову й знову ставлять ці проблеми у центр боротьби за президентське крісло чи депутатські мандати.

Отже, виборець на Сході і виборець на Заході країни – це люди з поки що  різними, а то й протилежними уявленнями про історію, патріотизм, національні інтереси, про наші зовнішньополітичні пріоритети, із неоднаковим баченням шляхів розвитку національних мов. Межа, що їх розділяє, не завжди збігається з регіональними межами, проходить не тільки через території, а й через людські серця, і нерідко емоції беруть гору над розумом. Своє ставлення до кандидата український виборець здебільшого визначає у координатах «свій–чужий», надаючи іншим якостям другорядного значення. Це не раз підтверджено опитуваннями, які регулярно проводить наш інститут*.

Унаслідок такого поділу створюється переважно і зафіксоване опитуваннями дзеркально протилежне бачення респондентами однієї й тієї самої особи симпатиками й антипатиками провідних українських політиків – учасників нинішніх президентських перегонів. Ті риси, які виборець вважає позитивними, він приписує лише своєму кандидатові, а негативними наділяє його політичних опонентів. Це зумовлює надлишок нетерпимості в суспільстві та перебільшено негативні прогнози щодо наслідків перемоги кожного з претендентів на найвищу державну посаду.

З можливістю обрання одного з кандидатів пов’язують острах загострення економічних і соціальних проблем, обману та невиконання обіцянок. А певна частина опитаних у разі його перемоги припускає ймовірність і дестабілізації внутрішньополітичної ситуації, позачергових виборів і нового Майдану чи навіть громадянської війни.

Імовірність обрання ще одного кандидата відлякує людей передусім перспективою тотальної корупції, беззаконня, утвердження влади криміналітету. З цим кандидатом пов’язують і загрозу «русифікації» (посилення залежності від Росії, обмеження україномовних громадян, нав’язування російської мови як другої державної тощо), втрати демократії й свободи слова.

Ще один із рейтингових кандидатів викликає побоювання своєю молодістю, недостатньою зрілістю, такими особистісними рисами, як імпульсивність, відірваність від реальності, можливість перетворення на маріонетку в руках сильніших політиків.

Ми свідомо не називаємо прізвищ кандидатів у президенти України, із якими пов’язуються ці страхи. Читач без особливих труднощів здогадається, про кого йдеться. Такими характеристиками претенденти на президентський пост щодня «дістають» один одного з екранів телевізорів, газетних сторінок, у виступах перед багатотисячними аудиторіями у своїй країні і навіть перед іноземцями. В атмосфері нескінченного взаємопоборювання іміджі провідних українських політиків набули переважно негативного забарвлення і значно погіршилися порівняно з тими, які вони мали перед виборами 2004 року.

І хоч як дивно, ці кандидати мають найбільші шанси стати Президентом. Чому ж так виходить? Як засвідчують опитування, велика частина тих, хто прийде на виборчі дільниці, віддаватиме голоси за певного кандидата не тому, що він найбільшою мірою відповідає їхнім уявленням про те, яким має бути Президент, а лише тому, що вважають його меншим злом, боячись перемоги когось іншого. Частина тих, хто зробив свій вибір свідомо, з огляду на позитивні, на їхній погляд, якості майбутнього президента, становить 58,6%. Але й тих, хто орієнтується на «менше зло», на те, щоб заступити дорогу іншому, надто багато (35,6%). Якби їхні голоси міг зібрати якийсь новий претендент, він опинився б серед лідерів президентських виборчих перегонів і цілком слушно міг би розраховувати на вихід у другий тур. Ще 3,3% респондентів не змогли пояснити, чим керувалися, приймаючи рішення голосувати за певного кандидата. Здавалося б, це зовсім малий сегмент електорату. Та це «прохідний бар’єр» у парламент, більш як мільйон двісті тисяч виборців.

За таких обставин новій людині дуже важко пробитися до обойми «прохідних» кандидатів. Виборець (і цілком слушно) не вірить, що випадкова людина здійметься на владну вершину. Психологія «синиці в руках» заважає вийти за вузьке коло звичних претендентів. Не слід забувати, що наш виборець завжди має собі на думці розклад сил за головною розділювальною лінією Захід–Схід і не ризикне під час голосування зміною їх співвідношення на користь сторони, яку вважає політичним суперником.

Опитування підтверджують, що політичний вибір громадян у своїй глибинній основі зумовлюється їхніми ціннісними орієнтаціями. Прихильники кандидатів у президенти істотно різняться за цінностями, на які вони орієнтуються.

Так, цінності контролю (порядку, обов’язку) є найважливішими для прихильників П. Симоненка і В. Януковича. Менш виражені вони в тих, хто має намір голосувати за Ю. Тимошенко та С. Тігіпка. У симпатиків інших кандидатів ці орієнтації амбівалентні: обидва полюси шкали «свобода–контроль» сприймаються й заперечуються однаковою мірою. Цінності авторитаризму найбільшою мірою притаманні прихильникам П. Симоненка, найменшою – В. Ющенка та О. Тягнибока. Налаштованість на революційні зміни найдужче вирізняє прихильників П. Симоненка і О. Тягнибока, найменше – В. Ющенка та В. Литвина.

На цінності інтеграції орієнтуються передусім прихильники П. Симоненка, В. Януковича, С. Тігіпка і меншою мірою – А. Яценюка, Ю. Тимошенко та В. Литвина. Ставлення прихильників В. Ющенка та О. Тягнибока до цінностей за шкалою «інтеграція–диференціація» можна охарактеризувати скоріше як амбівалентне, що можна зрозуміти, адже ці виборці прагнуть, з одного боку, диференціації (незалежності від Росії, відокремлення від СНД), з другого – єдності всередині України. Цінності колективізму сповідують передусім прихильники П. Симоненка. Доволі важливими вони є і для симпатиків В. Януковича. Певні ознаки протилежних, індивідуалістичних, орієнтацій простежуються в середовищі тих, хто підтримує В. Ющенка та О. Тягнибока. Прихильники В. Литвина, С. Тігіпка, Ю. Тимошенко за шкалою «індивідуалізм–колективізм» демонструють загалом амбівалентні орієнтації, як правило, з незначним тяжінням до колективізму.

Цінності національно-патріотичного характеру найбільше поділяють, зрозуміло, прихильники О. Тягнибока і дещо менше – В. Ющенка, космополітичного характеру – симпатики П. Симоненка, В. Януковича і С. Тігіпка. Орієнтації прихильників А. Яценюка і В. Литвина за шкалою «націоналізм–космополітизм» виразно амбівалентні. У прихильників Ю. Тимошенко вони мають загалом національно-патріотичне забарвлення, хоча й виражене значно слабше, ніж у симпатиків О. Тягнибока і В. Ющенка.

Помітно корелюють із поглядами кандидатів у президенти й ціннісні орієнтації їхніх прихильників за шкалами «рівність–елітарність», «екологізм–технократизм», «доцільність – моральність», «споглядання–перетворення», «консерватизм–інноваційність», «робота–розваги», «споживацтво–аскетизм».

Проте на ціннісний вектор вибору неминуче накладаються ситуаційні чинники, рівень довіри-недовіри до основних гравців на політичному полі. Виборець сьогодні не довіряє за великим рахунком ні владі, ні опозиції. Однак більше все-таки – владі.

На оцінку дій влади впливає, безперечно, та соціально-економічна й політична ситуація, у якій протікає власне життя громадян та життя їхніх рідних і близьких. Її оцінюють як погану 54,8% респондентів і як гіршу, ніж була раніше, – 72,4%. До того ж значна частина опитаних (31,2%) часовим рубежем, із якого почала складатися нинішня ситуація, вважає 2008–2009 роки, тобто, ймовірно, пов’язують її зі світовою фінансовою кризою, що охопила Україну. Ще більше (54,4%) вважають, що витоки нинішньої ситуації слід шукати в 2004–2007 роках. Разом це становить 85,6%. Отже, абсолютна більшість населення розглядає нинішні негаразди як такі, що виникли після помаранчевої революції, із приходом нового керівництва країною.

Особливо дошкуляє громадянам те, що вони зазвичай самі не можуть істотно змінити життєву ситуацію. Невдоволення можливістю свого впливу на ситуацію, що склалася, висловлює загалом 61% респондентів. З погляду опитуваних, на умови їхнього життя незрівнянно дужче, ніж вони самі, впливають зовнішні сили, уособлені в керівниках держави, органах влади, політичних та економічних кланах. Звідси й перебільшені надії на прихід того, хто дасть найбільше, віра в пустопорожні запевнення.

Але що буде після голосування, точніше, після підрахунку голосів? Коли з’ясується (а так буде неодмінно), що переміг не той кандидат, на перемогу якого очікує значна частина поділеного майже навпіл по лінії Схід–Захід електорату. Чи можливий сьогодні в Україні новий Майдан?

Тверду готовність брати участь у масових акціях протесту в разі їх виникнення висловлюють 11,4% респондентів. Тим, хто вважає такий показник занизьким, можна нагадати, що й у «передреволюційні» місяці 2004 року він також  не був надто високим (15,5%). А ще ж є понад 21% респондентів, які теж припускають своє долучення до протестних акцій (відповіді «можливо, братиму участь»). Не можна не бачити й того, що сумарна частота згадування опитуваними екстремальних форм протесту (бунт, блокування шляхів, збройні виступи, захоплення приміщень, голодування, терористичні акти) повільно, але неухильно зростає: 2006 р. – 17,1%, 2007 р. – 19,8%, 2008 р. – 23,2%, 2009 р. – 25,9%. Ця тенденція вказує на те, що терпець колись може урватися.

І все-таки варто наголосити, що в мотивації ймовірної протестної поведінки громадян нині виразно домінують спонуки соціально-економічного характеру: невиплата зарплати, пенсії, стипендії (50,3% відповідей), стрімке зростання цін (35,5%) тощо. Мотив порушення прав людини, що переважав 2004 року, напередодні помаранчевої революції, змістився на третє місце (30,8%). Набагато менше респондентів називають серед мотивів протестної поведінки політичні ексцеси, розбірки між вищими органами влади, політичними силами, утиски свободи слова і т. ін. Це дає підстави прогнозувати у найближчій перспективі радше локальні виступи з економічними вимогами, ніж політичні акції загальнонаціонального масштабу.

Отже, очікувати повторення помаранчевої революції навряд чи варто. Інша річ, що можуть бути спроби якоїсь із політичних сил у разі своєї поразки заперечити в такий спосіб результати президентських виборів. Але добре відомо: революції повторюються тільки як фарс.

Автори: Микола Слюсаревський, Микола Литвин