З днем народження, місто художників

40-річчя Київської організації НСХУ відзначили розмаїтою виставкою в Центральному Будинку художника.

Строкатість і різностильність – не біда. Й навіть у якомусь сенсі – перевага. Де й коли побачиш ніби в розрізі такий багатоликий творчий пласт? До того ж вельми й вельми об’ємний.

Подейкують, у Києві мешкає третина всіх художників країни. Тож якби річницею й не пахло, її варто було б придумати бодай для того, щоб уся ця третина зібралася докупи на одній виставковій території. Принаймні складалося враження, що активному припливу митців на вернісаж кінця-краю не видно. Поверх, на якому зазвичай відбуваються аналогічні за грандіозністю акції, заповнювався свіжими прибульцями. Вони гуртувалися навколо творінь, затуляли собою картини, диференціювалися на вікові групи. Ці екстравагантні вічно молоді люди йшли сюди, щоб побачити одне одного. Хтось радів чиємусь нагородженню. Хтось роздивлявся сіточки зморщок на обличчях колег, пригадуючи божевільну молодість.

Хтось згадував минулий розквіт столичної організації, що припав на два перші десятиліття. На відстані років майстри мимоволі оцінюють їх, без перебільшення, як добу ледь не безкінечного творчого щастя. Нині пішли в небуття великі держзамовлення, дармові вилазки на художні дачі, безкоштовні майстерні, оплачені тією-таки державою пензлі, холсти й усілякий інший фаховий крам. Та сама Київська організація НСХУ спиралася на потужну матеріальну базу (тоді неможливо було навіть уявити, що на фуршет з приводу річниці доведеться скидатися по 10 гривень). Змінилося геть усе. Тепер митці платять за кожен свій крок, за кожен метр майстерні. Від початку 1990-х удосталь наїлися фінансової гіркоти. Натерпілися й від рейдерів, які останніми роками буквально викидали художників із їхніх майстерень (переважно в центрі та на Подолі, де будинки для хамів-завойовників є ласими шматками). І це на очах влади, яка спокійно співіснує з цим сучасним варварством.

Одне слово, в такий радісний для художників час є привід засумніватися: а навіщо взагалі потрібна Національна спілка й, зокрема, всі її 30 із гаком організацій? І ось тут наштовхуємося на парадокс. Художники – ці вільні, неконтрольовані особи – вперто пишаються своєю належністю до профспільноти. Й, певне, не лише тому, що ностальгують. А через якусь таємничу причину, відому лише їм, посвяченим. Інакше не віддавали б себе свідомо на суд худради, котра видає роботам путівки на експозицію. Не чепурилися б на цей «сороковник» – ювілей, що його прийнято ігнорувати. А виставлялися б окремішно десь в інших залах, інших світах. Та як же в такому разі засумували б усі решта: ті, хто захоплено споглядає в Будинку художника цей неосяжний плід колективної творчості, народжений зусиллями численних індивідуальностей.

Сказати щось про цю виставку – отже, нічого не сказати. Приміром, віддати належне різноспрямованості картин, скульптур, декоративно-прикладних чудес, багатожанровості побаченого тощо. Стосовно конкретних імен поведімося  толерантно: їх тут стільки – яскравих, цікавих, що нетактовно віддавати перевагу одним і не помічати інших.

«Віче» просто вітає всіх цих талановитих людей! І водночас не стримується від маленького хвалькування: нам із художниками по дорозі! Редакція дислокується в районі Львівської площі, тобто на перехресті шляхів, що ними постійно циркулюють потоки митців. З одного боку – Академія образотворчого мистецтва і архітектури, з іншого – Будинок художника, трохи далі – Академія мистецтв. Тож заздріть: ми навідаємося на виставку ще хоч сто разів та все ретельно роздивимося за відсутності натовпу. Утім, так робимо завжди, коли бажаємо побачення з творами тет-а-тет. У залах, заколисаних тишею після святкового буму.

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА