передплата Українською | In English

№24, грудень 2009

Співвиконавство як проста форма співучасті в злочині

Поділитися:

Зростання злочинності в період становлення нових економічних відносин, активний прояв її організованих форм змушують українських науковців досліджувати проблеми співучасті в злочині. Так, у різні роки це питання досліджували такі радянські та вітчизняні вчені, як В. Алексєєв, Д. Альошин, П. Андрушко, В. Бахін, І. Борисов, М. Берестовий, Ф. Бурчак, О. Долженков, Р. Галіакбаров, В. Ємельянов, А. Зелинський, М. Карпов, І. Малахів, М. Мельник, Ю. Москвін, Р. Орловський, А. Савченко, І. Сервецький, В. Сущенко, А. Писецький, В. Прохоров, П. Тельнов, В. Шеломенцев та ін.
Незважаючи на численні наукові дослідження проблематики співвиконавства як кримінально-правового інституту, деякі аспекти вчення про співучасть дотепер не мають остаточного наукового осмислення й вирішення. Так, не досягнуто згоди щодо змісту ознак, котрі характеризують конкретні групові об’єднання злочинців; потребують додаткового дослідження питання підстави і меж відповідальності співучасників тощо.

Проблеми кваліфікації спільної злочинної діяльності кількох осіб завжди викликали й викликають значні труднощі на практиці й у теорії. Часто це пояснюється складністю такого феномену, як спільна злочинна діяльність, і  різноманіттям форм її прояву. Однак не останню роль тут відіграє і нестабільність судової практики, яка суперечить у деяких випадках положенням теорії співучасті, а також невідповідність теоретичних положень потребам протидії злочинності. Усунення цих суб’єктивних причин, безперечно, сприяло б подоланню труднощів при кваліфікації співучасті, а отже, й притягненню до кримінальної відповідальності співучасників злочину.

Якщо класифікація форм і видів співучасті має на меті показати типові особливості спільної діяльності осіб у вчиненні умисного злочину, то визначення видів співучасників – встановити індивідуальну роль кожного під час підготовки та вчинення злочинного діяння.

Відповідно до ст. 27 Кримінального кодексу України (КК) співучасниками злочину поряд із виконавцем визнаються організатор, підбурювач і пособник. Тобто законодавець класифікує їх за характером виконуваних ними дій.

Саме особливості діяльності кожного із суб’єктів під час вчинення злочину дають змогу дати точну юридичну оцінку кожній особі у співучасті, а отже, правильно вирішити питання кримінальної відповідальності в ході провадження у конкретній кримінальній справі [1, с. 208].

Відповідно до ст. 68 КК при призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями статей 65–67 КК, враховує характер і ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. У теорії кримінального права за характером участі серед співучасників виокремлюють організаторів та інших учасників злочину: головних і другорядних, активних і рядових [1, с. 208–209; 12]. Судова практика виокремлює також ініціатора злочину.

Визначаючи види співучасників і описуючи їхні функції, законодавець зафіксував важливе для правозастосовної практики положення про те, що ролі, які виконують різні співучасники, не можуть бути однаковими. При цьому в теорії пропонуються різні трактування головних і другорядних співучасників.

Суб’єктивна концепція передбачає розмежування співучасників за розходженням умислу й намірів: головним винуватцем слід вважати особу, яка переслідувала власні інтереси, а пособником – того, хто лише сприяв реалізації чужого умислу. Прихильники об’єктивної концепції головним винуватцем вважають того, чиї дії є достатньою й безпосередньою причиною злочинного наслідку, що настав.

Чинне законодавство про кримінальну відповідальність спеціально не виокремлює головних і другорядних співучасників. Однак ст. ст. 29 і 68 КК вимагають при призначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті, встановити характер участі певного співучасника у вчиненому злочині. У деяких випадках закон (наприклад, у статтях  255, 257 КК) вимагає від правозастосовних органів з’ясування ролі, яку відігравав суб’єкт: організатора, керівника, підбурювача чи активного учасника.

Отже, з’ясування головної і другорядної ролі співучасників має практичне значення. Характер і ступінь участі в злочині є не лише об’єктивним критерієм такого розмежування, а й важливою обставиною для кваліфікації та призначення справедливого покарання.

Згідно з ч. 2 ст. 28 КК виконавцем визнається особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Кримінальним кодексом. Отже, виконавець злочину – це співучасник, що цілком чи частково (при співвиконавстві) вчиняє дії, які становлять об’єктивну сторону складу конкретного злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Про виконавство йдеться тільки в разі, якщо у вчиненні злочину беруть участь й інші учасники. Крім осіб, які цілком чи частково виконують об’єктивну сторону злочину, закон визнає виконавцем злочину особу, котра заподіює злочинний наслідок шляхом використання іншої людини як знаряддя злочину. Таке опосередковане виконання має місце в разі, якщо суб’єкт використовує для вчинення злочину особу, яка не досягла віку, необхідного для настання кримінальної відповідальності, а також неосудну особу (стаття 19 КК). У цьому випадку дорослий осудний суб’єкт відповідатиме як безпосередній виконавець, а в першому – також за втягнення неповнолітнього у вчинення злочину (стаття 304 КК). Пленум Верховного Суду у п. 3 Постанови № 2 від 27 лютого 2004 року «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» звернув увагу судів на те, що відповідальність дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність встановлена не лише ст. 304, а й іншими статтями Кримінального кодексу, котрі є щодо неї спеціальними нормами (ч. 3 ст. 300, ч. 3 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, статтями 323 і 324). Це означає, що в разі вчинення злочину, передбаченого спеціальною нормою, кваліфікувати дії винної особи ще й за ст. 304 КК не потрібно [10].

Опосередкованим виконання буде й тоді, коли склад відповідного злочину (ст. 368 КК «Одержання хабара») передбачає наявність спеціального суб’єкта як  виконавця, повноважень котрого не має особа, що виконує об’єктивну сторону злочину, зате які є в особи, що схилила чи сприяла вчиненню злочину. Так, при розслідуванні службових злочинів виконавцем може бути визнана лише особа, наділена відповідними службовими повноваженнями. Виконавцем військового злочину може бути лише військовослужбовець. Інші учасники спільної зі спеціальним суб’єктом злочинної діяльності можуть бути визнані або співвиконавцями, або іншими співучасниками.

Опосередкованим виконанням є також вчинення будь-якого військового злочину не суб’єктом цього злочину. Це пов’язано з тим, що згідно зі ст. 401 КК такими злочинами визнаються передбачені розділом XIX Особливої частини цього кодексу злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів. За відповідними статтями цього розділу несуть відповідальність військовослужбовці Збройних Сил, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та інших військових формувань, утворених згідно із законами України, а також інші особи, визначені законом. Особи, не зазначені у статті 401 КК, підлягають відповідальності за співучасть у військових злочинах за відповідними статтями розділу XIX КК.

Основним юридичним наслідком наявності спеціального суб’єкта в складі злочину є, згідно з теорією кримінального права, неможливість вчинення цього злочину особою, яка не має ознак спеціального суб’єкта (далі – приватні особи). Водночас багато авторів застерігають про можливість співучасті приватних осіб у злочині зі спеціальним суб’єктом [2; 4, с. 611–612; 6]. При цьому, як правило, посилаються на військові злочини, вказуючи, що особа, яка не є суб’єктом військового злочину, хоча вона разом із військовослужбовцями й вчиняла ті самі дії, може відповідати лише за співучасть у злочині, вчиненому військовослужбовцем, а дії такої особи повинні кваліфікуватися з посиланням на ст. 27 КК.

Ця точка зору підтверджується й судовою практикою. Так, Пленум Верховного Суду України у п. 16 Постанови № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 року зазначив, що «відповідно до ч. 2 ст. 28 КК хабар належить визнавати одержаним за попередньою змовою групою осіб, якщо злочин спільно вчинили декілька (дві або більше) службових осіб, які заздалегідь, тобто до його початку, про це домовилися (як до, так і після надходження пропозиції про давання хабара, але до його одержання)».

Співвиконавцями слід вважати службових осіб, котрі одержали хабар за виконання чи невиконання дій, які кожна з них могла або повинна була виконати з використанням службового становища. Для кваліфікації одержання хабара як вчиненого за попередньою змовою групою осіб не має значення, як були розподілені ролі між співвиконавцями: чи всі вони повинні були виконувати або не виконувати дії, обумовлені з тим, хто дав хабар; чи усвідомлював він, що в одержанні хабара беруть участь декілька службових осіб. Злочин вважається закінченим з моменту, коли хабара взяв бодай один із співвиконавців [9].

Однак у теорії кримінального права існують й інші думки. Так, В. Устименко вважає, що співвиконавство приватних осіб зі спеціальним суб’єктом у складних злочинах можливе [14].

Приватних осіб М. Лисов запропонував вважати співвиконавцями злочинів, склад яких передбачає кваліфікуючу обставину – вчинення їх за попередньою змовою групою осіб. В інших же випадках приватних осіб слід вважати пособниками [7].

Невідповідними закону і принципам теорії кримінального права видаються всі точки зору, згідно з якими визнання співучасті приватних осіб у злочині зі спеціальним суб’єктом є правомірним. Таке досить важливе питання має вирішуватися однаково для всіх складів злочинів. Жодна специфіка сфери вчинення злочину не може бути основою для різного розв’язання розглядуваної проблеми на підставі чинного законодавства. Групою можуть бути вчинені будь-які злочини. Додання у деяких складах злочинів такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою чи без такої змови, не може визнаватися обставиною, що припускає співвиконавство інших осіб, які не є суб’єктами саме цього злочину.

Опосередкованим виконавцем визнається особа, яка застосовувала психічне чи фізичне насильство до іншої людини, внаслідок якого та стала безпосереднім виконавцем злочинної дії. Людина в разі застосування насильства до неї позбавлена можливості приймати вольове рішення й не підлягає кримінальній відповідальності. Однак якщо вона зберігає можливість і здатність керувати своїми діями, тож може запобігти чи уникнути злочину, але все одно вчиняє його, то підлягає кримінальній відповідальності як співвиконавець.

Опосередковане виконання також має місце й тоді, коли суб’єкт, який безпосередньо вчиняє злочин, здійснює його ненавмисно, за умови, що помилка в основних елементах, котрі утворюють об’єктивну сторону складу злочину, спричинена умисними діями іншої особи (наприклад, одна людина на прохання іншої пред’являє до оплати фіктивний платіжний документ, не знаючи про його фіктивність).

Опосередкованим виконавцем є і керівник, що віддає вочевидь злочинний наказ підлеглому. Він нестиме кримінальну відповідальність як виконавець злочину. А підлеглий – лише в разі, якщо він усвідомлював злочинність наказу, але все-таки виконав його.

Дії виконавця із суб’єктивної сторони характеризуються як прямим, так і непрямим умислом. При цьому виконавець усвідомлює, що злочин вчиняється ним разом з іншими співучасниками і злочинний результат буде підсумком їхньої спільної діяльності; передбачає можливість чи неминучість настання суспільно небезпечних наслідків, бажає їх, свідомо допускає або ставиться до їхнього настання байдуже.

При співвиконавстві об’єктивну сторону злочину, описаного в  тій чи іншій статті Особливої частини КК, безпосередньо виконує не один виконавець, а декілька. Не можна, однак, розуміти співвиконавство як обов’язкове вчинення кожним співучасником усіх дій, передбачених складом злочину, так і виконання його кожним із них від початку до кінця. Злочин у співвиконавстві нерідко відбувається так, що дії, які становлять його об’єктивну сторону, кожним співучасником цілком не виконуються. Отже, розглянуті ізольовано, вони не утворюють об’єктивної  сторони злочину і їхні наслідки настають лише в результаті спільної діяльності всіх співвиконавців [11]. Більшість авторів дотримуються думки, що при співвиконавстві можливе виконання деякими співучасниками лише частини дій, що утворюють об’єктивну сторону злочину. Про це свідчить і судово-слідча практика. Такі дії є співвиконавством у випадках, коли виконується об’єктивна сторона складу злочину, що ставиться за провину співучасникам. На це вказував А. Трайнін: «Виконання охоплює не вузьке коло дій, що безпосередньо заподіюють злочинний результат (наприклад, удар ножем при вбивстві, викрадення речей при крадіжці тощо), а й усі дії, що пов’язані з цим заподіянням» [13].

А. Піонтковський відзначав, що виконавцем при вбивстві є не лише той, хто безпосередньо його вчинив, а й той, хто тримав за руки жертву, коли інший завдавав їй смертельного удару [5]. Широке поняття співвиконавства дає М.  Ковальов. Він вважає, що при вирішенні питання про наявність чи відсутність співвиконавства ... вирішальним  є здійснення чи нездійснення навіть однієї з дій, що містять бодай частково ознаки об’єктивної сторони злочину, як вона описана в законі [3].

У кримінально-правовій літературі висловлюється думка, що таке розширення поняття виконання злочину не є правомірним. Зокрема, В. Прохоров зазначає, що це не має жодних теоретичних підстав і не зумовлене потребами практики. Навпаки, підриваючи єдність критерію класифікації, це створює лише додаткові труднощі у розмежуванні виконання й пособництва [4, с. 611].

Тож, на наш погляд, має рацію В. Сергєєв, стверджуючи, що таке розуміння питання є, мабуть, прямим наслідком змішання понять «виконання» й «співвиконання». Справді, не може бути й мови про будь-яке розширення вищезгаданого поняття. Виконавець самостійно вчиняє весь злочин від початку до кінця. При співвиконавстві ж злочин безпосередньо вчиняють декілька осіб. Тому цілком можливий розподіл ролей між ними в межах єдиної об’єктивної сторони [11]. Таке вирішення питання слід визнати правильним, адже при виконанні злочину його склад, передбачений в одній зі статей Особливої частини КК, безпосередньо й цілком виконується однією особою. Виконавець самостійно (у кримінально-правовому значенні) виконує всю об’єктивну сторону злочину від початку до кінця. Організатор, підбурювач чи пособник, безперечно, впливають на послідовність виконання виконавцем окремих частин дії, на швидкість розвитку злочину тощо. Однак у безпосередньому вчиненні об’єктивної сторони злочину вони участі не беруть. Розподіл ролей співвиконавців має технічний характер (наприклад, при крадіжці особистого майна як співвиконавці підлягають відповідальності співучасники, один із яких проник у приміщення й виніс речі, а другий залишився на сторожі, а потім прийняв і переніс вкрадене) й не впливає на юридичну кваліфікацію дій. У разі вчинення співвиконавцями вбивства також необов’язково, щоб особи, котрі хоча й не вчиняли дій, якими безпосередньо було заподіяно смерть потерпілому, але, маючи з іншими співвиконавцями єдиний умисел, спрямований на позбавлення потерпілого життя, виконали бодай частину обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу [8].

Суб’єктивна сторона співвиконавства характеризується наявністю умисної форми вини щодо діяння співучасників, усвідомлення кожним із них змісту й суспільної небезпеки власних дій і дій інших учасників, спільності дій і спільності заподіюваного злочинного наслідку.

Отже, співвиконавство можна визначити як безпосереднє спільне умисне вчинення двома або більше особами одного й того самого умисного злочину.


Джерела

1. Галиакбаров Р. Р. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: конспекты лекций и иные материалы. – Краснодар: Изд-во Кубан. гос. аграрн. ун-та, 1999. – 280 с.

2. Гришаев П. И. Соучастие по советскому уголовному праву / П. И. Гришаев, Г. А. Кригер. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 234–239.

3. Ковалев М. И. Соучастие в преступлении: В 2-х ч. / Под ред. М. А. Ефимова. – Свердловск, 1962. – Ч. 2: Виды соучастников и формы участия в преступной деятельности. – 275 c.

4. Курс советского уголовного права. Часть общая. – Т. 1 / Отв. ред. Н. А. Беляев, М. Д. Шаргородский. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968.

5. Курс советского уголовного права. Часть общая: В 6-ти т. / Редкол.: А. А. Пионтковский, П. С. Ромашкин, В. М. Чхиквадзе. – М.: Наука, 1970. – Т. 2: Преступление. – С. 469.

6. Курс советского уголовного права. Часть общая: В 6-ти т. / Редкол.: А. А. Пионтковский, П. С. Ромашкин, В. М. Чхиквадзе. – М.: Наука, 1970. – Т. 3: Наказание. – С. 482–484.

7. Лысов М. Д. Юридическая природа соучастия в преступлении со специальным субъектом // Советская юстиция. – 1971. – № 21. – С. 9–11.

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» // Юридичний вісник України. – 2003. – № 11.

9. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» // Юридичний вісник України. – 2002. – № 28.

10. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / Верховний Суд України; за заг. ред. В. Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 292–300.

11. Сергеев В. В. Уголовно-правовые меры борьбы с групповой преступностью. – Волгоград, 1977. – С. 31.

12. Тельнов П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. лит., 1974. – С. 69.

13. Трайнин А. Н. Учение о соучастии. –  М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1941. – С. 104.

14. Устименко В. В. Специальный субъект преступления: Моногр. – Харьков: Вища школа, 1989. – С. 83–87.

Автор: Тетяна СЛОБОДЯНИК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата