передплата Українською | In English

№24, грудень 2009

Регламент Верховної Ради України: конституційний аспект

Поділитися:

Питання юридичної сили регламентів та форми їх закріплення в законодавчій практиці різних країн, місце в системі джерел права не раз ставали об’єктом наукових досліджень, як правило, за розгляду процесуальної складової конституційного права. За загальним визнанням регламентні норми мають переважно процесуальний характер, незважаючи на те, що в них є норми як матеріального, так і процесуального права. Автор першого посібника з правил процедури Конгресу США Томас Джеферсон вважав, що набагато важливішою є наявність правил, якими можна керуватися, ніж їх сутність, оскільки наявність правил необхідна для злагодженості процесу роботи [33]. У такий спосіб він акцентував увагу на регламенті як на стримувальному механізмі та застерігав від нехтування регламентом і відходу від нього.

Правила процедури в парламенті виконують класичні функції, характерні саме для регламентів. До зазначених функцій належать такі: забезпечення й гарантія стабільності роботи парламенту; забезпечення легітимності прийнятих рішень, принципу розподілу владних повноважень; запобігання конфліктам і сприяння досягненню згоди із суперечливих питань; установлення представницького зв’язку з виборцями; установлення чіткої системи розподілу обов’язків, реалізація пріоритетів більшості та захист прав меншості (коаліції та опозиції) [20] тощо. Е. Рахімкулов виокремлює такі важливі функції регламенту: формально-юридичну, забезпечує безперебійний процес роботи парламенту; допоміжну – дає змогу парламентаріям ефективно виконувати свою роботу через спрямування конфліктних проявів у певні визначені рамки; узаконюючу – забезпечує процедурні рамки для прийняття положень, які надають цій інституції легітимності [24]. Отже, регламент, який узгоджується, підтримується й приймається більшістю від складу парламенту, виконує також функції забезпечення ефективності та продуктивності парламентського процесу, а отже, повинен якнайоптимальніше забезпечувати порядок та стабільність роботи парламенту.

Регламент як правовий акт у зарубіжних країнах має різний правовий статус, а саме: є внутрішнім документом парламенту в США – принципи палат [33], у Данії – резолюція [25]; у Німеччині – регламент, прийнятий постановами палат [25, c. 104–105]; в Угорщині – регламент, прийнятий рішенням Державних зборів [25, c. 98]; у Великій Британії – регламент резолюції палат, акти, розпорядження [25, c.  86–88]; в Македонії – спеціальний акт Зборів Республіки [25, c. 137–140], у Республіці Казахстан – як щодо окремих палат парламенту  (Сенату і Мажилісу) [27], так і загальний регламент парламенту РК [26]; є конституційним законом в Австрії – федеральний закон «Про Регламент Національної Ради» [23]; в Чехії – закон, що встановлює регламенти палат [18]; у Словакії – регламент Словацької Національної Ради, прийнятий законом [19]; у Швеції – акт Риксдагу, прийнятий законом [19, c. 134]; у Литві – Статут Сейму, який має силу закону. Тобто парламентська практика демократичних держав стосовно регламентів є неоднозначною.

Принцип процедурної незалежності парламентів є одним з основних для демократії. З цієї точки зору цікавим є досвід правового регулювання процедур функціонування вищого представницького органу влади  України – Верховної Ради. 

Відповідно до статті 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Основним Законом межах і відповідно до законів України. За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада (стаття 75); Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти (стаття 91).

У статті 85 Конституції України, зокрема в пункті 3 частини першої, закріплено повноваження Верховної Ради приймати закони, а в пункті 15 цієї частини – її повноваження приймати інший вид правового акта – Регламент. Законодавець, закріпивши в такий спосіб у різних положеннях Конституції повноваження Верховної Ради України щодо прийняття законів та Регламенту, визначив його як окремий, відмінний від закону нормативно-правовий акт Верховної Ради, який вона має право приймати в межах своїх повноважень. Отже, на підставі аналізу окремих положень Конституції (пунктів 3, 15 частини першої статті 85) Регламент визначено як нормативно-правовий акт окремої, відмінної від закону правової форми, який уповноважений приймати парламент.

Конституція України та Регламент Верховної Ради України (далі – Регламент) є найвищими джерелами права з парламентської процедури. Конституція  визначила базові правила, які містять основні засади управління парламентом, тоді як Регламент охоплює більш детальне регулювання внутрішніх правил процедури, пов’язаних із порядком роботи, веденням справ і правилами розпорядку парламенту. Отже, з огляду на процесуальну складову Регламенту також можна сказати, що він загалом є процесуальним джерелом конституційного права, яке значною мірою деталізує норми Конституції, докладно визначає процедури роботи вищого законодавчого органу.

За загальним правилом регламент можна віднести до похідного виду нормативно-правових актів, його місце в ієрархії визначається рівнем акта  основного виду, яким він приймається чи затверджується, тобто юридична сила регламенту прямо залежить від юридичної сили останнього. 

До внесення змін у Конституцію, зокрема у статтю 82, Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222–ІV [13] (далі – Закон № 2222) порядок роботи Верховної Ради, здійснення повноважень Головою Верховної Ради встановлювалися Конституцією України та законом про Регламент Верховної Ради. Законом № 2222 у статтю 82 Конституції України внесено зміни, котрими зазначене положення вилучено, а статтю 83 викладено в новій редакції, в частині п’ятій якої визначено, що порядок роботи Верховної Ради встановлюється Основним Законом України та Регламентом, а частиною дев’ятою, – що засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді встановлюються Конституцією та Регламентом. У статтю 88 Основного Закону внесено зміни: частину третю викладено в новій редакції, за якою Голова Верховної Ради здійснює свої повноваження, передбачені Конституцією України, у порядку, встановленому Регламентом, а не законом про Регламент Верховної Ради, як це було до внесення зазначених змін. Частину першу статті 85 Конституції, що визначає повноваження парламенту, доповнено пунктом 15, яким вищий законодавчий орган наділено новим повноваженням – приймати Регламент.

Отже, чинною редакцією Основного Закону України визначено нову форму нормативно-правового акта, що регулює порядок роботи Верховної Ради: Регламент – самостійний нормативно-правовий акт Верховної Ради, а не закон, як це було  в попередній його редакції.

Конституційне положення, закріплене в частині п’ятій статті 83 Конституції, «порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією та Регламентом Верховної Ради України» має імперативний характер і означає, що в ньому передбачено вичерпний перелік актів, які можуть регулювати порядок роботи Верховної Ради: Конституція та Регламент.

Визначення основних принципів і засад діяльності вищих органів державної влади законами має стабілізуюче значення для їх діяльності. За загальним правилом теорії права для врегулювання основних, найважливіших суспільних відносин застосовується закон, який закріплює базові, зовнішні, статичні положення. Закон – це нормативно-правовий акт, який приймається органом законодавчої влади або на референдумі народом у відповідній формі [14], що регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення, втілює основні права людини та інші загальнолюдські цінності і має найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, установлює загальнообов’язкові правила поведінки, породжує юридичні наслідки, гарантується й охороняється державою [31].

Конституція встановила вичерпний перелік найважливіших питань суспільного й державного життя, що мають визначатися винятково законами України, до яких, зокрема, належать організація й порядок діяльності Верховної Ради (частина перша статті 92), та тих, що мають встановлюватися винятково законами України (частина друга статті 92).

За своїм змістом поняття «організація і порядок діяльності Верховної Ради України», вжите в пункті 21 частини першої статті 92,  не є тотожним поняттю «порядок роботи Верховної Ради України», використаному у частині п’ятій статті 83 Конституції України, та ширше, ніж останнє, хоча окремі науковці, зокрема, А. Георгіца,  не розмежовують зазначених понять [12]. Деякі вітчизняні вчені визначають Регламент як важливий підзаконний акт парламентського права, що разом із Конституцією та відповідними законами України становить правову основу діяльності парламенту [5].

Термін «організація» походить від французького organization – упорядкування, від латинського organum – інструмент, знаряддя. Організація – це властивість будь-якого матеріального об’єкта, що виявляється у впорядкованості структури, внутрішньої будови. Є такі визначення поняття «організація»: 1) організація означає сукупність пов’язаних між собою складових частин (елементів) відповідного об’єкта, а також зв’язків (взаємовідносин) між  ними та іншими об’єктами, в результаті чого утворюється певне зовнішнє організаційне середовище. Поняття «організація» розглядається як об’єктивне явище, властиве всім керованим соціальним об’єктам, у такому розумінні воно використовується поряд із поняттям «управління». В загальному контексті поняття «організація»  застосовується разом із поняттями «структура» і «система».  У ньому, як правило, фіксуються  динамічні риси й закономірності системи, тобто такі, що належать до функціонування, поведінки і взаємодії її частин; 2) це соціальна функція суспільства, завдяки якій створюються суспільні системи, встановлюється динамічна рівновага між їхніми елементами, забезпечується сталість і водночас розвиток. Функціональні характеристики організації полягають у змінах у системі під впливом зовнішніх і внутрішніх умов на основі вдосконалення її параметрів. Організовувати – означає  в належний спосіб визначати функції і дії, які необхідні для виконання певних завдань у межах відповідної структури. Організація будь-якої системи безпосередньо пов’язана з такими її властивостями, як централізація і децентралізація, інтегрування і диференціація, структуризація, адаптація і саморегулювання, регулювання й перерегулювання тощо. Організація здійснюється за такою схемою: відповідно до поставленої мети добирається необхідна сукупність складових елементів (засобів) та визначається їхній структурно-функціональний зміст, обираються раціональні форми й методи (способи) об’єднання елементів у єдину систему; регламентуються їхні взаємозв’язки та взаємодія під час переходу від одного рівня організованості до іншого; 3) організація – одна з універсальних функцій соціального, зокрема державного, управління. В такому розумінні організація означає складову змісту управлінської діяльності щодо впорядкування певних суспільних відносин (об’єктів управління), раціональної побудови органів (апарату) управління (суб’єктів управління), а також системи управління загалом як сукупності відповідних управлінських елементів, що перебувають у зв’язках і відносинах між собою й утворюють органічну цілісність, єдність. У державному управлінні така діяльність  спрямована на створення відповідних  державних органів, нормативно-правове закріплення їх структури, функцій та компетенції, а також на організаційно-структурну перебудову системи державного управління у разі її невідповідності цілям і завданням соціально-економічного розвитку суспільства та зумовленим цим змісту і новим завданням управлінської діяльності [4]. Поняття «порядок діяльності» означає у певний спосіб урегульоване функціонування якоїсь організації [7].

Предметом регулювання  законів можуть бути лише питання організації та порядку діяльності Верховної Ради (пункт 21  статті 92 Конституції України). Конституція не містить приписів щодо обмеження кількості актів, якими мають регулюватись організація й порядок діяльності парламенту. Положення зазначеного пункту припускають прийняття окремого закону про порядок роботи Верховної Ради  чи закону про Верховну Раду.

Порядок роботи Верховної Ради України – це стан суспільних відносин, який регулюється як нормами права, так і нормами моралі тощо та вживається у значенні процедури, механізму реалізації повноважень, прав і обов’язків, вчинення відповідних дій суб’єктами правовідносин [6]. Регулювання порядку роботи парламенту зумовлене такою правовою формою, яка може наділяти учасників відносин суб’єктивними правами й обов’язками та детально регламентувати їх здійснення, що є характерним для регламенту і невластивим для закону як нормативно-правового акта вищої юридичної сили.

Зміст положення частини п’ятої статті 83 Основного Закону «порядок роботи Верховної Ради України» слід розуміти як налагоджену послідовність здійснення нею парламентської (законодавчої) процедури (у довідковій літературі термін «порядок» визначається, зокрема, як спосіб виконання, метод здійснення чого-небудь; певна послідовність, черговість чого-небудь; організованість) [30], яка встановлюється Конституцією України та Регламентом.

Юридична енциклопедія визначає поняття «регламент» як таке, що походить від французького regle – правило, латинського regula – правило: сукупність правил, якими визначається порядок роботи органу державної влади, органу місцевого самоврядування, організації чи установи [32]. Регламент – це «прийнятий розпорядок ведення зборів, засідання та інше; час, відведений цим розпорядком для доповіді чи виступу; правила, що регулюють порядок діяльності державного органу або комерційної організації; правила (постійні чи тимчасові), які регулюють внутрішню організацію та форми діяльності палати чи однопалатного парламенту, а також правове становище депутата; акти, які приймають уряди певних країн для здійснення регламентарної влади» [15]. Регламент: 1) прийнятий розпорядок ведення зборів, засідання тощо; 2) заведений розпорядок дня, режим праці тощо; 3) інструкція, зведення правил для користування чим-небудь [29].

Отже, регламент містить положення, які докладно визначають внутрішній порядок функціонування органу державної влади у процесі здійснення ним повноважень, закріплених законом (ідеться про динаміку, процедуру функціонування). Регламент регулює правила поведінки, зокрема внутрішні, якими визначається внутрішній порядок (розпорядок, режим) роботи Верховної Ради України. Він містить правові приписи, що встановлюють порядок, на підставі якого Верховна Рада певного скликання здійснює повноваження, визначені Конституцією, протягом відповідного строку.

Регламент, як правило, приймається самим парламентом на основі та відповідно до Конституції й законів України, що визначають статус цього органу влади. Регламент не має сили закону, але його визнано джерелом конституційного права [1]. Регламент парламенту може не бути законом, але за юридичною природою належить до нормативно-правових актів [3]. На думку О. Ющика, Регламент можна розглядати теоретично та з огляду на український досвід не як закон, а як «рівнозначний закону нормативно-правовий акт, як особливий законодавчий акт».

За своєю юридичною природою Регламент – це нормативний акт, який докладно впорядковує внутрішню структуру й відносини, що виникають у процесі реалізації органом державної влади своїх повноважень. Цей процесуальний нормативно-правовий акт забезпечує юридичну ефективність роботи парламенту, впорядковуючи водночас законодавчу функцію (яка є частиною правотворчості), він забезпечує й інші функції парламенту [10]. Щодо Регламенту визначено особливий порядок прийняття, підписання та офіційного оприлюднення його Головою Верховної Ради без участі Президента [11].

Отже, Регламент установлює парламентські процедури, що ґрунтуються переважно на нормах процесуального права та базуються на сформульованих загальних для процесуального парламентського права ідеях, принципах, вимогах та можливостях [28], та, маючи допоміжне, похідне значення стосовно Конституції, деталізує конституційні положення, конкретизуючи процесуальні форми їх практичного втілення.

Положеннями Конституції не визначено вимог щодо правової форми Регламенту, тобто не передбачено, що він має бути прийнятий саме у формі закону, як це було закріплено в попередній редакції частини п’ятої статті 82, частині третій статті 88, а тому  за редакцією чинної Конституції така вимога є неконституційною. Крім того, в Основному Законі визначено процедуру розгляду, ухвалення або набрання чинності винятково законів (стаття 94), тоді як до інших нормативно-правових актів, яким є Регламент, визначено вимогу щодо їх прийняття винятково Верховною Радою більшістю від її конституційного складу (стаття 91). Зазначені акти застосовуються під час реалізації повноважень парламенту, визначених у статті 85 Конституції  [32].

Отже, за своєю юридичною природою Регламент – це підзаконний, внутрішній процедурний нормативний акт, який приймається парламентом відповідно до Конституції та законів, де визначено його статус, що вирізняється високим ступенем деталізації стосовно впорядкування внутрішньої структури, деталізує положення про внутрішню організацію й порядок роботи, визначає процедурні правила процесу реалізації Верховною Радою своїх повноважень протягом скликання. Він містить механізми реалізації конституційних повноважень парламенту, вирізняється високим ступенем деталізації щодо упорядкування внутрішніх відносин, які виникають у процесі реалізації зазначених повноважень, що характерно для регламенту і невластиво для закону як нормативно-правового акта [2].

Конституційний Суд України у лютому 1998 року заклав правову позицію про «політичну доцільність», яка має вирішуватися Верховною Радою [16]. Указана правова позиція Суду аналогічна доктрині «політичного питання», сформульованій у рішенні Верховного суду США 1962 року, згідно з якою питання є політичним, якщо: а) можна довести належність питання до компетенції політичного органу; б) неможливо врегулювати питання в порядку звичайного слухання справи в суді; в) неможливо вирішити питання без класифікації політичних дій; г) прийняття судом рішення можливе тільки в порядку прояву неповаги до політичних органів влади [22].

На підставі принципу політичної доцільності Верховна Рада змінила форму нормативно-правового акта, який регулював порядок її роботи (закону про Регламент) Законом № 2222, визначивши його як самостійний нормативний акт у визначеній нею формі (Регламент), відійшовши в такий спосіб від попередньої редакції Конституції, за якою форма Регламенту визначалася як закон, а саме: порядок роботи Верховної Ради та порядок здійснення повноважень  Головою Верховної Ради визначався Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради, про що йшлося вище.

Особливий правовий статус вищих органів виконавчої і судової влади України, основні засади організації та порядку їх діяльності визначені Конституцією та законами  України, водночас їм надано право самостійно регулювати питання своєї внутрішньої роботи на підзаконному рівні за допомогою регламентів (частина третя статті 4 Закону «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 року № 279-VI [8]; стаття 3 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року
№ 422/96-ВР [9]).

Визначати, в який спосіб та в якій формі має регулюватися порядок/режим роботи державних інститутів, одним із яких є Верховна Рада, – їхнє внутрішнє питання, їхнє право, однак у своїх рішеннях Конституційний Суд не раз визнавав Регламент неконституційним (від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008 у справі про Регламент Верховної Ради України, від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008 у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) [17]. Вважаю хибними підходи, на яких ґрунтувалася ідеологія зазначених рішень, та правові позиції, закладені в них, у зв’язку з чим не раз висловлювала свою незгоду в окремих думках [21].

Конституційний Суд України, визнавши зазначеними рішеннями неконституційним Регламент загалом, незважаючи на те, що в ньому були норми, положення яких регулювали внутрішні правила поведінки, що стосуються діяльності Верховної Ради, встановив норми, за якими винятково законом мають визначатися внутрішній порядок (розпорядок, режим), правила роботи Верховної Ради, та в такий спосіб позбавив Верховну Раду можливості самостійно регулювати будь-які правила внутрішньої поведінки, що суперечить Основному Закону. За Конституцією Регламент не унормовує організації і порядку діяльності Верховної Ради (як це помилково закладено у правових позиціях у зазначених рішеннях і, зокрема в абзаці п’ятому пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 26.11.2009 року № 30-рп/2009), а визначає поряд з Конституцією порядок роботи Верховної Ради (частина п’ята статті 83), засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді (частина дев’ята статті 83), порядок здійснення повноважень Голови Верховної Ради (частина третя статті 88).

Отже, за новою редакцією Основного Закону  Регламент є підзаконним нормативно-правим актом з особливим правовим статусом, який приймається відповідно до пункту 15 частини першої статті 85, а також статті 91 Конституції, тому він не повинен прийматися винятково як закон України і за визначеною статтями 84, 93, 94 Конституції процедурою його розгляду, ухвалення і набрання ним чинності, бо зазначені статті визначають конституційну процедуру розгляду, ухвалення й набрання чинності винятково закону України, яким за чинною редакцією Конституції не є Регламент.

На підставі аналізу положень наведених норм Конституції, позицій теорії права та практики, що склалася, врегулювання діяльності вищих органів виконавчої та судової влади в Україні вважаю прийнятною можливість здійснення регулювання порядку роботи Верховної Ради за допомогою Регламенту як підзаконного акта. Регламент у частині дотримання конституційної форми, процедури його ухвалення й оприлюднення відповідає чинній Конституції України. Рішеннями Конституційного Суду, якими Регламент Верховної Ради визнавався неконституційним, винесеними після внесення змін до Конституції України Законом № 2222, Конституційний Суд позбавив Верховну Раду можливості самостійно регулювати питання своєї внутрішньої діяльності та втрутився у сферу виняткового правового регулювання роботи Верховної Ради, визначивши всупереч вимогам Конституції  форму регулювання цих правовідносин – закон. У такий спосіб правовими позиціями, закладеними в зазначених рішеннях, Конституційний Суд протиставив положення пункту 21 частини першої статті 92 Конституції положенням частини п’ятої, дев’ятої статті 83, статті 84, пункту 15 частини першої статті 85, частині третій статті 88, статтям 91, 93, 94 Конституції, тим самим вийшовши за межі своїх повноважень.


Джерела

1. Арутюнян Т. Т., Баглай М. В. Конституционное право: Энциклопедический словарь. – М., 2006. – С. 393.

2. Арутюнян Г. Г., Баглай М. Ф. Конституционное право: Энциклопедический словарь. – М.: Норма, 2006. – С. 393; Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. О. Е. Кутафин. – М.: Большая российская энциклопедия, 2002. – С. 443; Юридическая энциклопедия /  Отв. ред. Б. М. Топорнин. – М.: Юристъ, 2001. – С. 942; Ющик О. Парламентський регламент – не закон…: [Про Рішення Конституційного Суду України про невідповідність Конституції Регламенту Верховної Ради України] // Голос України. – 2008. – 17 квітня. – С. 3.

3. Большой юридический энциклопедический словарь. – М.: Книжный мир, 2000. –  С. 536.

4. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – С. 569; Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: Укр. енциклопедія, 2002. – Т. 4. – С. 294.

5. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – С. 760.

6. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – С. 660; Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / За ред. Ю. С. Шемшученка . – К.: Укр. енциклопедія, 2002. – Т. 4. – С. 679.

7. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укл. і голов. ред. В. Бусел. – Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – С. 306.

8. Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 25. – Ст. 241.

9. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272;  2006. – № 41. – Ст. 355; № 42. – Ст. 383.

10. Ганджа Н. В. Механізм реалізації Регламенту Верховної Ради України // Життя і право. – 2005 – № 5(17). – С. 42–44; Функції регламентів органів державної влади в Україні // Держава та регіони. – 2007. – № 4. – С. 23.

11. Ганджа Н. В. Теоретичні проблеми Регламенту Верховної Ради України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2004. – С. 5; Теоретичні проблеми Регламенту Верховної Ради України // Держава і право / Зб. наук. праць: Юрид. і політ.  науки. – К., 2002. – Вип. 16. – С. 90–96.

12. Георгіца А. З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. – Чернівці: Рута, 1998. – С. 312–347.

13. Голос України. – 2004. – 8 грудня.

14. Законодательная техника: Науч.-практич. пособие / Под ред. Ю. А. Тихомирова. – М., 2000. – С. 103.

15. Законотворча діяльність. Словник термінів і понять / За ред. акад. НАН України В. М. Литвина. – К.: Парламентське видавництво. – 2004. –  С. 297.

16. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997–2001. Кн. 2. –  К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 128.

17. Конституційний Суд України: Рішення, Висновки. 2008: Кн. 8 / Відп. ред. канд. юрид. наук А. А. Стрижак. – К.: Ін. Юре, 2008. – С. 104–110; 301–307.

18. Конституция Чешской Республики от 16 декабря 1992 г. // Конституции государств Европы: В 3-х т. / Под общ. ред. Л. А. Окунькова. – М., 2001. – Т. 3 – С. 500– 530; Лазарева Н. М. Парламентские процедуры в Чехии и России: сравнительный анализ // Журнал российского права. – 2008. – № 11. – С. 105  (Zбkon и. 90/1995 Sb., o jednacim шбdu Poslaneckй snлmovny, ve znлni pozdлjљich predpisu).

19. Конституции государств Европы: В 3-х т. / Под общ. ред. Л. А. Окунькова. – Т. 3. – М., 2001. – С. 185.

20. Крищук С., Рахімкулов Е. Призначення регламенту в сучасних парламентах // Вісник сприяння парламенту України. – ПСП. –  № 64 а. – С. 4–5.

21. Окрема думка судді Конституційного Суду України Маркуш М. А. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності  Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) – //http://upiter/pls/wccu/P000?lang=0; Окрема думка судді Конституційного Суду України Маркуш М. А. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин шостої, сьомої, дев’ятої статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) // Вісник Конституційного Суду України. – 2008. – № 5. – С. 78–83.

22. Орзіх М. П. Сучасний конституціоналізм – мета конституційної реформи в Україні // Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція. – Одеса: Юрид. література, 2001. – С. 141.

23. Про регламент Національної ради: федеральний закон від 4.07.1975 р. // Bundesgesetzblatt fьr die Republik Цsterreich. – 1975. – № 410;  1979. – № 302.

24. Рахімкулов Е.  Регламент парламенту: механізми його тлумачення // Вісник сприяння парламенту України. – ПСП. – № 64 а. – С. 14.

25. Регламенты в парламентской практике: материалы международной конференции: «Регламенты в парламентской практике». Пултуск, 8–11 мая 1994 г. Бюро по исследованиям и экспертным заключениям Канцелярии Сейма Республики Польша. – Варшава, 1995. – С. 112–115.

26. Регламент Парламенту Республіки Казахстан, прийнятий постановою Парламенту Республіки Казахстан від 20 травня 1996 року // Відомості Парламенту РК. – 1996. – № 6–7. – Ст. 227.

27. Регламент Сенату Парламенту РК, прийнятий постановою Сенату Парламенту від 8 лютого 1996 року // Відомості Парламенту РК. – 1996. – № 6–7; Регламент  Мажилісу  Парламенту РК від 8 лютого 1996 року // Відомості Парламенту РК . – 1996. – № 3. – Ст. 216.

28. Сас С. В. Законодавство про регламент Верховної Ради України: проблеми теорії і практики: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2005. – С. 2.

29. Словник української мови / За ред. І. К. Білодіда та ін. – К., 1977. – Т. 8. – С. 478.

30. Словник української мови: В 11-ти т.  – К.: Наукова думка, 1976. – Т. 7. – С. 303.

31. Юридична енциклопедія: В 6-ти томах / Під ред. Ю. С. Шемчушенка та ін. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2003. – Т. 2. – С. 474–475; Популярна юридична енциклопедія. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 142.

32. Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / Під ред. Ю. С. Шемчушенка та ін. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2003. – Т. 5. – С. 256.

33. Jefferson  Thomas. A Manual of Parliamentary Practice: For the Use of the Senate of the United States. – Washingt

Автор: Марія Маркуш

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата