передплата Українською | In English

№21, листопад 2009

Світоглядно-теоретичні засади правової ідеології

Поділитися:

Важливим засобом правового забезпечення процесу соціальних змін, як свідчить світовий досвід, є правова ідеологія, процес формування котрої має бути підпорядкований завданням утвердження України як правової, соціальної, суверенної, демократичної країни, правової держави і громадянського суспільства. Саме тому правову ідеологію цілком слушно розглядають, з одного боку, як ідейну противагу, свідоме обмеження й заборону щодо неправомірних явищ і дій, а з другого – як сукупність концептуально обґрунтованих ідей, принципів і положень, стимулів і мотивів, що сприяють зміцненню й утвердженню правомірних засад функціонування держави та суспільства, позиціонування країни в європейському і світовому просторі.

За умови плюралізму ідеологій, що гарантується Конституцією (ст. 15), правова ідеологія має поставати як моністична (не плутати з обов’язковістю!) в її змістовному та функціональному підпорядкуванні торжеству норми права, зорієнтованості на мету та завдання процесу соціальних змін, засобів їх правового забезпечення тощо.

Несформованість вітчизняної правової ідеології регіоналізує вітчизняний правовий простір, породжує слабкість правової системи, ділить єдину правову культуру на «східну» та «західну», призводить до втрати чітких політичних і духовних орієнтирів і, як наслідок, до перманентної політичної нестабільності, протистояння, за влучним висловом Голови Верховної Ради В. Литвина, до «ярмарку лицемірства» – нічим не виправданих обіцянок і популістських гасел.

Західний досвід свідчить: дії влади, держави загалом мають доповнюватися й розвиватись на рівні суспільства. Зокрема, має запускатися механізм самоорганізації, що сприяє досягненню синергетичного ефекту в діях держави й суспільства. Це дає змогу суспільству, його складовим постати впорядкованою, стабільною соціальною системою, кожний елемент якої реалізує свою базову функцію: економіка – адаптації; держава і право – інтеграції; школа, сім’я і церква – успадкування набутого досвіду, звичаїв і обрядів, навичок і вмінь, утвердження зразків поведінки. Таке суспільство «працює» на досягнення ціннісної згоди різних соціальних груп – носіїв нової моралі, утверджує громадянську злагоду, солідарність і співпрацю як своєрідну основу суспільства, визначає його соціальні функції та орієнтири розвитку, формує коректну, соціально адаптовану та безпечну для соціального оточення модель поведінки.

В Україні держава поки що не справляється зі згаданою місією. Більше того, суспільство, що  демонструє потенціал розвитку, переросло владу, яка гальмує процес соціальних змін. Відстає і наука: орієнтири розвитку, майбутнє України не дістали наразі задовільного обґрунтування.

Однією з причин політичного протистояння, ігнорування державою проблем розвитку суспільства називають те, що в Конституції визначено лише статус держави (ст. 1), тоді як поняття «країна» і «суспільство», «державне управління» взагалі відсутні. Українська держава, як уявляється, має поставати в єдності із суспільством і позиціонуватись як країна. На жаль, конституційний механізм цього динамічного й багато в чому визначального процесу також  не прописаний.

Які це має соціально-правові наслідки?

1. Держава ототожнюється з країною і суспільством, що призводить до перебільшення її ролі та недооцінки значення соціальних інститутів (освіти, науки, сім’ї, церкви тощо), громадських організацій, можливостей окремої людини. Показово, що вже в громадській думці розрізняються терміни «держава» і «країна». Так, за результатами соціологічних досліджень, 80% респондентів соромно за свою державу, а 64,1% опитаних стверджують, що вони пишаються своєю країною менше, ніж цього хотілося б [«ТСН. ua», 20.08.09].

2. Сучасний правовий розвиток Української держави  не вирізняється, як відомо, ідейною повнотою, стратегічною вивіреністю та світоглядною чіткістю, не завжди є адекватним ментальності суспільства, перспективам його розвитку.

Ця обставина істотно позначається на змістовних аспектах законодавчого процесу, характері законів, їхньому доктринальному, аксіологічному, нормативному наповненні, правозастосовній практиці. Принаймні посилення протистояння всередині виконавчої гілки влади, кризовий стан вітчизняної фінансово-економічної сфери, формування нових джерел соціальної напруженості, загроза стрімкого зубожіння населення України і, головне, невизначеність перспектив соціального розвитку країни, а відтак і майбутнє України постають як виклик, що не має адекватної відповіді.

3. Стабілізація складно організованих і диференційованих суспільств відбувається, як відомо, завдяки діяльності соціальних інститутів (держава, наука, освіта, сім’я тощо), що організовують і підтримують соціальний порядок, ухвалюють необхідні рішення та контролюють їхнє виконання, забезпечують сталість обраних культурно-ціннісних орієнтацій, гарантують моральний і правовий порядок, регулюють відносини між суб’єктами соціальної взаємодії, контролюють розподіл праці та її результатів, здійснюють соціалізацію індивідів і груп, забезпечують встановлену соціальну стратифікацію, спрямовують соціальну мобільність тощо. За таких умов держава має бути одним із соціотворчих суб’єктів розвитку, а не єдиним, як зараз, згідно з Конституцією. Це дасть змогу забезпечити процес соціальних змін таким, що: а) є підконтрольним  суспільству; б) здійснюється за відносної замиреності соціальних суб’єктів; в) відбувається на правовій основі, є погодженим у своїх основних компонентах, збалансованим за інтересами, можливими втратами і здобутками; г) обраний добровільно (за наявності культурно-ціннісного консенсусу) основною масою населення. Тоді як соціальні інститути забезпечують структурно-функціональну достатність суспільства, його подовженість у часі й стабільність у просторі, зберігаючи при цьому соціокультурну ідентичність.

Неабиякого значення для врівноваження відносин між державою та суспільством набувають соціальні рухи, політичні партії, профспілки, громадські організації, які беруть на себе функції соціальної дії та взаємодії, чим сприяють процесу позиціонування України як країни, держави й суспільства та конструювання єдиного соціального простору.

Завдання правового забезпечення функціонування держави  як соціотворчої структури визначаються ефективністю її економічної та владно-розпорядницької діяльності, демократичністю політичного режиму, престижністю (сприйнятливістю) рішень і дій серед основної маси населення, здатністю до соціальної мобілізації та справедливої винагороди. Відповідно, правова ідеологія, якщо виходити зі світового досвіду, має позиціонувати державу як сукупність певних визначальних чинників: передусім національних інтересів, соціального розвитку, демократії, соціальної мобільності та справедливої винагороди.

За наявності всіх цих п’яти чинників маємо фактично ідеальний збіг обставин, який рідко трапляється в реальній практиці життєдіяльності держав. А відсутність одного чи декількох неминуче позначається на правовому забезпеченні політичної дії та взаємодії основних суб’єктів держави, країна опиняється перед ризиками соціальної дезорганізації, кризи, соціального колапсу чи навіть громадянської війни.

Прийнято вважати, що залученість держави до соціотворчого процесу передбачає такі можливі форми співпраці: повна або відносна неучасть, активна співучасть, авторитарно-державна організація процесу соціальних змін.

У першому випадку держава лише гарантує стабільність економічного, політичного й культурного життя. Розвиток же відбувається шляхом стихійної адаптації соціокультурних елементів до змін, що відбуваються.

Другий – передбачає керований розвиток.

У третьому – держава бере під жорсткий контроль увесь процес розвитку: організацію економічного життя, пов’язані з ним соціальні нагромадження і вилучення, а також продуктивне інвестування (формування ресурсів розвитку) й визначає спосіб подання та розв’язання соціокласових суперечностей і конфліктів. Така держава одноосібно є носієм культурно-ціннісних орієнтацій розвитку, забезпечує громадянський консенсус (зазвичай примусовий), соціальну мобілізацію (на основі офіційно визнаної ідеології), контролює соціальну стратифікацію, в більшості випадків – за критеріями політико-ідеологічної благонадійності. Ціннісними орієнтаціями процесу соціальних змін постають, як правило, ідеологічний соціократизм, інтегративний націоналізм чи релігійний фундаменталізм*.

Значущість держави як одного з соціотворчих суб’єктів розвитку, що діє разом із суспільством, його інститутами – наукою, освітою, сім’єю, церквою тощо, стає очевидною, якщо виходити з визначальних критеріїв функціонування цивілізованих країн, їхньої здатності до  позиціонування та конструювання соціального простору, а саме до: а) втілення національних інтересів; б) мобілізації; в) соціальних змін; г) демократії та д) винагороди. Саме ці ознаки, їхнє поєднання та особливості реалізації утворюють різні типи європейських правових ідеологій.

1. Концепція національної  безпеки України до  пріоритетних національних інтересів  відносить: формування громадянського суспільства, досягнення національної злагоди, політичної та соціальної стабільності, створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиток української нації, зміцнення генофонду українського народу, його фізичного та морального здоров’я, інтелектуального потенціалу, розвиток етнічної культури, мовної та релігійної самобутності всіх  національних меншин, що складають український народ, встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин з усіма країнами, інтеграція в європейську та світову співдружність.

Ядром національних інтересів є національна безпека як колективна здатність протидіяти очікуваним ризикам.

Осягнення національних інтересів відповідно до сучасного стану та перспектив розвитку країни дає змогу вийти на розробку новітніх політичних технологій, зокрема формування спільної платформи дій партій, громадських організацій, органів державної влади, створення засадничих підвалин блоків і об’єднань, укладання угод, досягнення компромісів тощо. Такий підхід дозволяє кожній структурі знайти своє природне місце, уникаючи при цьому прогалин, пустот, політичного та ідеологічного вакууму.

2. Мобілізація – владно-примусова та ідейно-психологічна організація колективної волі до історичної творчості; перетворення сукупності соціальних спільнот в об’єднаного історичного суб’єкта, що діє за єдиним планом або відповідно до виявленої волі.

3. Соціальні зміни – перетворення, розвиток соціотворчих інтенцій.

4. Демократія – усталена форма контролю політичної влади громадянським суспільством, його структурами, організаціями, інститутами та окремими персоналіями. Реалізація основних прав людини та достатнє представництво інтересів основних соціальних груп в органах державної влади.

5. Винагорода – задоволення основних суспільних потреб, що відповідають усталеним стандартам рівня та якості життя.

За умови позитивного значення більшості індикаторів маємо, як уже зазначалось, ідеальну державу, здатну здійснити керований розвиток. Проте держави, яка органічно поєднувала б усі п’ять ознак, існувати не може. Кожна з них характеризується певним функціональним дефіцитом, відсутністю однієї чи декількох ознак, що, власне, й зумовлює необхідність такого соціального феномену, яким є правова ідеологія.

Так, скажімо, за сприятливих умов для розвитку, демократії і винагороди, однак відсутньої мобілізації, коли держава не спроможна здійснити цілеспрямоване ідейно-психологічне залучення громадян до перспективної соціальної ідеології, вона змушена послуговуватися деякими загальнолюдськими цінностями (прогрес, процвітання, справедливість, порядок тощо). У результаті маємо ліберально-прогресистський тип правової ідеології, який, утвердившись у США, забезпечує процес соціальних змін шляхом саморегулятивної адаптації соціокультурних елементів до економічної системи країни.

Іще один тип правової ідеології – консервативний, що притаманний Великій Британії, – зумовлюється наявними демократією, винагородою та соціальною мобілізацією, проте відсутністю соціальних змін. Демократія при цьому є досить повною, винагорода – еквівалентною, задоволення основних потреб породжує дух замиреності та громадянської злагоди. Однак соціальна мобілізація набуває ознак лише прихильної співучасті, а не активної, динамічної співпраці. Тому роль держави в житті суспільства дещо послаблена: вона гарантує правові свободи, соціальний порядок, а не організовує рух до обраної історичної перспективи. Цю ініціативу значною мірою перебирає на себе суспільство, його репрезентанти – політичні партії, громадські організації, соціальні інститути, громадяни.

Тоталітарному типу правової ідеології властиве перебільшення ролі винагороди, соціальної мобілізації та безальтернативності мети розвитку й відсутність демократії. Винагорода здійснюється адміністративними засобами, соціальна мобілізація – шляхом примусового ідеологічного маніпулювання, тоді як економічний розвиток зведено лише до нагромадження суспільних багатств у формі державної і колективної власності.

Модернізаційний тип правової ідеології будується за ознаками наявності мобілізації, економічного прогресу та демократії, однак відсутності  адекватної винагороди, яка винесена за межі поточної історичної ситуації – у віддалену перспективу або ж перетворюється в уявне задоволення шляхом культивування почуття патріотизму, національної величі тощо. Такий різновид правової ідеології характерний для національної або соціальної демократії початкової фази модернізаційного розвитку (скажімо, для сучасної Польщі, Прибалтійських країн).

Можливі також історичні типи правової європейської ідеології, що побудовані за двох чи більше відсутніх ознак. Так, за умов наявних мобілізації та винагороди й відсутності економічного розвитку та демократії формуються автократичні її різновиди. Зосередженість на ідеологічній і психологічній мобілізації характеризує демагогічний автократичний політичний режим. Якщо ж наголошується на винагороді, тоді маємо розподільчу систему влади з контрольованими адміністративними важелями економічного стимулювання і, відповідно, консьюмеристський тип правової ідеології. За умов її утвердження панівний клас або політичні еліти виступають суб’єктами надмірного споживання, що свідчить про їхню певну соціокультурну деградацію. Якщо ж їм протистоїть клас чи нація, то ситуація може змінюватись у бік посилення напруженості аж до страйків, насильницьких  дій. Якщо ж пригноблений клас чи етнос не досить організований, то таке суспільство приречене на довгі роки соціальної невизначеності, кризи, а то й деградації, занепаду.

Cучасну ситуацію в Україні характеризують: демократія та мобілізація, дефіцит соціальних реформ і справедливої винагороди. Саме тому утверджується політичний режим із дефіцитом соціальної інтеграції. Залежно від умов це може бути модернізаційний тип правової ідеології із загрозами стагнації або демагогічного переродження  демократії, очевидною  кризою соціальної інтеграції, браком громадянської злагоди, слабкою економікою й незадовільною винагородою. Для такого суспільства проблематичні вибір історичної перспективи, ціннісна злагода й активна соціальна мобілізація. Ця ситуація може свідчити про кризу законності.

Держава може набувати різних форм: національно-народної, демагогічної або розподільчої автократії. У першому випадку увага акцентується на примусовому продуктивізмі, у другому – на ідеологічній мобілізації, у третьому – на певній їх комбінації. Винагорода здійснюється штучним або корумпованим чином. Розвиток ґрунтується не на реальній співпраці суб’єктів  державотворчого процесу, а на їхніх взаєминах із владою, постає як налагоджений «демократичний» контроль за розподілом.

Звісно, можливі й інші типи правової ідеології, побудовані за тими чи іншими ознаками та їхніми комбінаціями, однак очевидно, що правова ідеологія як складова загальної ідеології не тільки виробляє певне розуміння соціальної дійсності, перспектив її розвитку, а й сприяє утвердженню певного громадського порядку, пропонує цінності, ідеали, норми права, які узасадничують Україну як країну, перспективи її розвитку.

Отже, згадані ознаки не лише дають змогу визначити міру втручання держави в життєдіяльність суспільства, а й сприяють підвищенню ролі права  та правової ідеології, визнають її соціальну й ідеологічну цінність, формують демократичні політичні режими.

Правова ідеологія сприяє становленню в Україні правової держави та громадянського суспільства, здатна неабияк посилити вітчизняну правову систему, складовою якої вона є разом із законодавством і юридичною практикою*. Як уособлення права, правова ідеологія – сукупність пов’язаних між собою переконань, настанов, правових поглядів і норм – осмислює соціальну реальність з погляду її наявного й уявного (ідеального, ціледосяжного) станів. Адже формує суспільну та індивідуальну правосвідомість, сприяє утвердженню певного правового порядку, правовідносин, впливаючи на всі сфери соціального життя – економіку, політику, культуру, мораль тощо. Що вищого розвитку набуває суспільство, то більшого значення надають правовій ідеології як формі унормування та закріплення принципів демократії, прав і свобод людини, рівності та справедливості. Ця закономірність знаходить змістовне втілення у функціях, що покладаються на правову ідеологію: а) аксіологічній; б) мобілізуючій; в) інтегративній; г) прогностичній; д) цілеорієнтовній, чи ціледосяжній, що характеризує її здатність до безпосереднього та опосередкованого (через ідеали) впливу на соціальну дійсність. Відповідно, правова ідеологія може бути визначена як сукупність правових ідей, теорій, поглядів і норм, що в концептуальному вимірі відображають, оцінюють та цілеорієнтують процес соціальних змін.

Усе це дозволяє стверджувати: правова ідеологія, як моністична, зумовлена нормою права, не тотожна ідеології політичній, що є плюралістичною за сутністю. А відтак констатувати пріоритетність першої щодо інших типів ідеології, що постали в культурі (лібералізму, консерватизму, соціал-демократії, націоналізму тощо), її ключове значення стосовно інтенцій України як суб’єкта світової історії.

Наукову відповідь на запитання, якою бути правовій ідеології в Україні – по-європейськи цивілізованою чи пострадянською, самодостатньою чи залежною від волі інших країн, можна отримати шляхом вивчення взаємодії  загальнолюдського (планетарного), континентального (регіонального) та  національного.

Адекватні відповіді на виклики, ризики й небезпеки сьогодення (принаймні ті, що пов’язуються з розробкою проблем правової ідеології) можна знайти, лише враховуючи специфіку національного, якому притаманна єдність трьох складових – соціальної істини, соціального позиціонування та конструювання України як країни, держави й суспільства.

Засобами уникнення декларативності правової ідеології є:

а) забезпечення нормативного характеру її формування, функціонування та розвитку;

б) утвердження її як соціально-правового феномену, що відображає світоглядні, морально-етичні та правові настанови суспільства, менталітет народу, його звичаї, традиції тощо;

в) запровадження загальноприйнятих демократичних процедур – публічного обговорення, критики, внесення пропозицій і доповнень тощо;

г) підпорядкування завданням утвердження України як країни, держави й суспільства.

Тож є підстави стверджувати: парламент здатен формувати законодавче поле адекватно цілям розвитку країни лише за умов відповідності права потребам розвитку суспільства, законів – правовідносинам, що склались у країні, контролю громадських організацій, політичних інститутів, суспільства загалом за діяльністю держави, її органів. Так само, як і долати колізії і законотворчого, і законодавчого процесу. Ці засади, як і доленосні перспективи та засоби їх досягнення, багато в чому  визначаються сутністю та завданнями функціонування правової ідеології як системного цілого. Саме цю проблематику нещодавно обговорювали на науково-практичній конференції «Соціально-правові реформи в незалежній Україні: досягнення, проблеми, перспективи» за участю фахівців низки інститутів Національної академії наук та Інституту законодавства Верховної Ради, яка була присвячена Дню незалежності України.

Ішлося, зокрема, про необхідність:

– розробки проблематики правової ідеології як засобу нормативно-правового регулювання стратегічно орієнтованих і тактично здійснюваних заходів щодо утвердження та розвитку української державності, зміцнення міжнародного авторитету України, її політико-правового позиціонування в європейському та світовому просторах;

– формування вітчизняного законодавчого поля як цілісної несуперечливої системи права, структурно-функціональної єдності його елементів, їхньої спрямованості на утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави;

– забезпечення ефективності законодавства, його підпорядкування завданням формування в Україні правової держави і громадянського суспільства, самодостатньої особистості, утвердження прав і свобод людини та громадянина;

– адекватних політико-правових відповідей на виклики, ризики й небезпеки сьогодення тощо*.

Автор: Микола НЕДЮХА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем'єр про ріст цін на паливо на АЗС: Шукаємо причини Сьогодні, 04 березня

Рада ЄС офіційно продовжила санкції проти оточення Януковича Сьогодні, 04 березня

Зеленський підписав закон про відновлення конкурсного відбору на держслужбу Сьогодні, 04 березня

Україна чекає на офіційне вибачення прем’єра Словаччини через жарт про Закарпаття Вчора, 03 березня

Ексміністру вручили підозру у викраденні керівника "Нафтогазвидобування" – джерело Вчора, 03 березня

"Немає Європи без України": в Мішеля помітили продовження політики Туска Вчора, 03 березня

Зеленський: будівництво газопроводу в обхід України - питання безпеки всієї Європи Вчора, 03 березня

Посли ЄС продовжили санкції проти оточення Януковича, Арбузов і Табачник виключені зі списку Вчора, 03 березня

Новини 2 березня: запаси вугілля повертаються в норму, інвесторам дали податкові пільги  Вчора, 03 березня

Перегляд програми МВФ для України можуть перенести на 3-4 квартал – прогноз Bank of America 02 березня