Професія, яка не ходить на пенсію

XI Всеукраїнська художня виставка. Київ. Центральний будинок художника.
Водинадцяте маємо привід для аплодисментів: на противагу численним безглуздим святам порівняно недавно з’явилося фахове торжество з категорії тих, що мають резон.
Йому присвячено звичну осінню експозицію.
Йдеться про День художника.

Цей день народився від президентського Указу 9 жовтня 1998 року. Нарешті, на офіційному рівні визнали: художник – це не забаганка, не хобі. Це – професія, многотрудна, систематична праця, що годує. Та поза тим, праця особлива, не схожа на жодну іншу. Тому що талант художника на жоден інший не схожий.

Появу свята саме в 1998 році літописці обов’язково зарахують до історичних парадоксів нашого часу. В смислі, парадоксів історії вітчизняної культури. Наприкінці 1990-х, у період чергової економічної лихоманки, митцям жилося несолодко. Чимало тих, хто лишень ставав на ноги, раптом потонули у незатребуваності власної творчості. Отже, саме тоді, коли митці масово усвідомлювали себе ізгоями, ніби насмішка, з’явився цей самий День.

Нині любити художників знову модно. Підтримувати й заохочувати їх – елітарне месіанство. А свято в такому контексті видається як ніколи заслуженим і доречним. Воно потрібне їм, героям дня. Воно потрібне нам, які поспішають до ЦБХ належно вшанувати своїх кумирів.

А ще…

Спромогтися роздивитися все й одразу. А саме: неосяжну кількість різножанрових робіт у різних видах образотворчого мистецтва, величезний зріз українського мистецтва за останній рік. Будинок художника зазвичай неспроможний вмістити все, відібране виставковою комісією. Картини у три ряди часом скидаються на якийсь броунівський вінегрет. Глядачі його жадібно споживають, насичуються свіжими імпресіями.

А ще…

Знову дійти старого-нового висновку: справжнє мистецтво не буває молодим чи зрілим. Абсурдно диференціювати майстрів на метрів і початківців. Майстри – це майстри! До того ж, художники апріорі – люди без віку. Бо навіть уже в дитинстві вони – високочолі старці, а в поважні літа – діти з ранимою відвертою душею. Тому вони й не бувають пенсіонерами.

А ще…

Приємно здивуватися великій кількості творів цієї багатошарової, різностильової виставки, які елементарно уславили б провідні музеї світу. Мабуть, для вітчизняного мистецтва настала та сама благосна епоха, котру доводиться чекати десятиліттями. Художники абстрагувалися від усього, що заважає. Розслабилися, почали вільно творити. Й, до слова, припинили нудотні спекуляції на національній та політсоціальній тематиці. Тепер у залах ЦБХ майже не знайти штучних у своїй псевдонародності лубків та злободенних агіток, якими ще не так давно грішив кожен третій. Водночас спостерігаємо справжнє українське мистецтво! Сумніви – геть!

А ще…

Захопитися розкішним традиціоналізмом, розчиненим новітніми уявленнями про мистецтво. Та зрозуміти: немає нічого актуальнішого за академізм, настояний на мудрості століть. Те, що пережило віки, ніколи не втратить своїх акцій в очах історії.

P. S. Посланці «Віча» відвідали вернісаж заради спілкування з прекрасним мистецтвом. І не лише заради цього. Ми привітали давніх друзів часопису, відомих художників Миколу Гроха та Віктора Левченка з професійним святом. А Віру Кулебу-Баринову – ще й із присудженням почесного звання народного художника України!

Автори: Ольга КЛЕЙМЕНОВА, Ольга ПРОКОПЧУК (фото)