передплата Українською | In English

№20, жовтень 2009

Явища толерантності і мігрантофобії в умовах сучасної трудової міграції

Поділитися:

Проблеми трудової міграції постали нині в Україні. Адже частина її населення працює і в країнах Західної та Східної Європи, і в Росії. Тож пов'язані вони з легалізацією становища мігрантів, пошуком роботи, системами її оплати, з серйозними гуманітарними питаннями (зокрема, мовними). Ці проблеми ускладнюються ще одним комплексом проблем, які постають під час стосунків між трудовими мігрантами та населенням країн, де вони працевлаштуються.

Аналізуючи ці проблеми, слід уточнити, чи органічною є соціальна напруженість, яка нерідко виникає між мігрантами та «місцевим» населенням? Яких рис вона може набувати? Чи можливо її уникнути, і якщо так, то в який спосіб? Відповіді на ці запитання аж ніяк не прості. Тут потрібно зважати на безліч чинників. Передусім – тип трудової міграції. Так, відомо, що явище мігрантофобії найчастіше згадується, коли йдеться про «східний» напрямок трудової міграції, тобто до Росії. Хоча й у країнах Західної Європи воно нерідко має місце.

Аналіз зазначеної проблеми розпочнемо з розгляду передумов виникнення напруженості (соціальної, расової, економічної тощо) між трудовими мігрантами й стороною, що приймає їх. Це:

· по-перше – наявність сталого й значного попиту на іноземну робочу силу. Останнім часом і в європейських країнах, і у великих містах Росії (Москві, Санкт-Петербурзі тощо) водночас зі значним попитом на робочу силу в так званій нижчій ніші ринку праці існує і значне безробіття, оскільки корінні мешканці не квапляться посісти місця в ній;

· по-друге, зайнятість трудових мігрантів на ринках праці, як свідчить досвід, призводить до зниження ціни робочої сили. Підприємці, використовуючи іноземну робочу силу, нерідко нелегально, мають від цього значний зиск. Дійшло до того, що підприємці (передусім російські) уміло створюють штучний віртуальний дефіцит кадрів, встановлюючи занижені ставки оплати праці;

· по-третє, головною причиною виникнення напруженості є порушення міжетнічного балансу на ринку праці. Через значну кількість трудових мігрантів у місцевого населення виникає відчуття загрози власним життєвим інтересам. Особливо це притаманне низці країн (зокрема, Росії), де є так звані анклавні ринки праці, тобто ті, що формуються в імміграційних анклавах, на територіях, де розташовані торговельні й сервісні підприємства, власниками або орендарями яких є іммігранти, які, у свою чергу, наймають іноземних робітників, як правило, співвітчизників.

Наприклад, для Росії це такі міграційні потоки: азійсько-тихоокеанський (китайці, корейці, в'єтнамці); центральноазійський (узбеки, таджики та ін.); кавказький (азербайджанці та ін.). Варто зауважити, що, хоча Україна нині частіше є експортером, а не імпортером робочої сили, проблеми анклавних ринків праці постають і в ній.

Окрім згаданих, є й інші причини виникнення напруженості у стосунках між трудовими мігрантами й країнами, які їх запрошують. Це, зокрема несумісність культур (особливо гостро відчувається це в Європі, де значну частину трудових мігрантів становлять африканці й араби), мов, міжнаціональних шлюбів та інші.

Чи завжди напруженість переростає в серйозні конфлікти? Тут слід, імовірно, говорити про низку аспектів цієї проблеми. Перший – соціалізація, входження трудових мігрантів, що приїхали до країни, в «місцеве» співтовариство. І йдеться не лише про оформлення прав на легальну роботу чи громадянство. Адже взаємодія між «двома сторонами» багатобічна. Соціальні, економічні, правові, політичні, культурні, навіть демографічні – це проблеми, спричинені трудовою еміграцією.

Загалом можна виокремити декілька типів соціалізації трудових мігрантів залежно від «рівня» їх адаптації до місцевих громад і ринків праці. Перший – фактична «асиміляція», тобто майже цілковите «занурення» в місцеве співтовариство, що супроводжується укладанням шлюбів, перевезенням до країни працевлаштування сімей, зрештою, отриманням повноцінного громадянства. Саме такий тип соціалізації дедалі поширюється серед українців, що працюють в Іспанії, Португалії, Польщі й особливо в Італії.

Другий тип – «зустрічна соціалізація». Вона спостерігається на територіях, де є значна кількість мігрантів. (Найкраще це простежується, на думку російських фахівців, у процесі транскордонної взаємодії населення Хабаровська з Китаєм і Санкт-Петербурга з Фінляндією.) «Зустрічна соціалізація» характеризується створенням унікальних соціокультурних просторів (порівняно «нейтральних»), де формуються певні спільні взаємоприйнятні норми поведінки, цінності, які негласно визнають. У цьому разі значною мірою вдається подолати «образ ворога», знижуються ризики від зіткнення мігрантів із невідомими, небезпечними для них чинниками, створюються можливості для продуктивного діалогу культур в економічній площині.

Третій тип соціалізації трудових мігрантів, на жаль, вельми поширений. Сюди можна віднести вже згадане потрапляння людей на анклавні ринки праці. Виникають і ситуації, коли значні групи таких працівників «зливаються» із діаспорами. Це, з одного боку, допомагає їм краще адаптуватися в чужій країні. З другого – стримує реальну соціалізацію, оскільки не потребує активного вивчення мови, залучення до культури сторони, що приймає, тощо.

За оцінкою російського соціолога С. Рязанцева, найбільшою серед трудових діаспор за межами СНД є українська. Як уже не раз зазначалось у науковій і публіцистичній літературі, її розміри коливаються від 2 до 7 мільйонів осіб. Природно, зовсім інші масштаби й специфіку мають діаспори з арабських і африканських країн у Західній Європі (ця проблема – поза межами нашого аналізу).

Та повернімося до проблеми конфліктів між трудовими мігрантами й країнами, що їх приймають, до явищ толерантності і мігрантофобії. Такі конфлікти, звісно, мають гостріший характер, коли йдеться про українську трудову міграцію на її «східному» напрямку. Назвемо три найпоширеніші види таких конфліктів:

· на анклавних ринках праці;

· між трудовими мігрантами й підприємцями;

· між трудовими мігрантами й населенням регіонів.

Перший вид конфліктів достатньо простий: як правило, на анклавних ринках праці, пов'язаних передусім із торгівлею, ресторанним сервісом відбувається достатньо швидке накопичення капіталу. Водночас на них працюють представники різних етнічних груп. В цьому разі ситуація нерідко криміналізується, оскільки постають проблеми стосунків таких «анклавних еліт» із представниками найманих працівників інших національностей, спалахують конфлікти за перерозподіл сфер впливу та ін. У результаті відбуваються вельми серйозні «розбірки» між мігрантами, що працюють на цих ринках, за участі кримінальних елементів.

Другий вид конфліктів – між трудовими мігрантами й підприємцями, в яких вони працюють, – значно складніший. Тут, з одного боку, є зацікавленість підприємців у такій робочій силі, оскільки, як уже наголошувалося, її використання дає як безпосередній економічний ефект, збагачуючи підприємців, так і опосередкований – за використання трудових мігрантів здешевлюється вартість робочої сили на відповідних ринках праці.

Усі ці процеси відбуваються найчастіше на ринках, де праця іммігpaнтів використовується нелегально або напівлегально. І все було б добре (для підприємців), якби не така обставина: поки праця мігрантів використовується епізодично або в незначних масштабах, усе нібито благополучно. Проте масове використання такої праці спричинює організовану протидію великих груп працівників-мігрантів роботодавцям. Звісно, про профспілкові страйки не йдеться, зважаючи на специфіку становища робітників-мігрантів. Але форми протидії надто сильній експлуатації є різні, аж до протидії представникам органів внутрішніх справ і навіть відкритого саботажу, підпалів, псування устаткування тощо.

Нарешті, третій вид конфліктів (мабуть, найважливіший і найістотніший) – під час них і виникають проблеми толерантності та мігрантoфобії. Звісно, йдеться про конфлікти (соціальні, етнічні, суто трудові та інші) між трудовими мігрантами і «місцевим населенням».

Перш ніж розпочати аналіз цього виду конфліктів, нагадаємо, що розглядаємо їх тут як загалом, так і стосовно проблем трудової міграції зокрема. Якщо говорити про толерантність як соціальне явище, то під нею розуміють передусім певну соціальну цінність, пов'язану з необхідністю визнання природної різноманітності людей і культур. Отже, толерантність – це норма цивілізованого компромісу між конкуруючими культурами, готовність до прийняття інших поглядів. Що, до речі, є умовою збереження різноманітності, своєрідного історичного права різних народів і культур на окремішність, несхожість.

Зрозуміло, що явище толерантності, його необхідність виникає не лише в умовах трудової міграції, а й загалом скрізь і завжди в ситуаціях спільного існування різних народів і культур на єдиній території, в одній країні. Порушення цього принципу спричиняє нерідко ксенофобію, націоналізм тощо. У деяких багатонаціональних країнах протягом їхнього історичного розвитку формувалася культура толерантності, поступово «налагоджувалися» не завжди прості стосунки між людьми, що населяють ці країни.

Значно впливає на ці стосунки масова трудова міграція в сучасних умовах. Більше того, нерідко сама дійсність в низці країн (у першу чергу, таких, як Росія) генерує своєрідне нетолерантне повсякдення. Причин цього є безліч. Насамперед – брак спільної соціально-політичної позиції стосовно специфіки й масштабів дозволеної трудової міграції.

Досвід Франції, Нідерландів та інших країн, де внаслідок фактично неконтрольованої трудової міграції істотно змінилася навіть етносоціальна структура суспільства, змушує інші країни «дмухати на воду».

Так, у порівняно ліберальній у цьому сенсі Швейцарії вже в 2009 році було проведено референдум щодо доцільності допуску на швейцарський ринок праці трудових мігрантів, зокрема й з країн – нових членів Євросоюзу, таких, як Болгарія й Румунія.

Що ж до таких країн, як Росія, то тут у політичному і навіть науковому співтоваристві не вироблено якихось чітких позицій стосовно можливих масштабів трудової міграції. Наприклад, Є. Гайдар вважає, що за масштабами приймання мігрантів Росія в ХХІ столітті може відіграти таку само роль, як Америка в XIX і ХХ століттях. Водночас деякі інші вчені й політики виступають за мінімізацію трудової міграції.

Така неодностайність думки навіть на офіційному рівні щодо трудової міграції (і йдеться не лише про Росію, де працює найбільша кількість українців) плюс доволі своєрідна позиція російських підприємців, які вважають за потрібне легально (а частіше нелегально) використовувати трудових мігрантів для збільшення прибутку і «тиску» на ціну робочої сили, спричиняють доволі специфічне явище – мігрантофобію серед населення. Тут варто зазначити, що воно притаманне не лише Росії. Так було на початку масової трудової міграції поляків до країн Західної Європи, коли мільйони турків почали «заселяти» Німеччину.

Просто на прикладі сучасної Росії, де активна трудова міграція розгортається саме нині, це явище виявляється найчіткіше і може бути зафіксованим та дослідженим. Воно непросте, так би мовити, багатоаспектне, має низку причин, пов'язаних як із самими мігрантами, так і безпосередньо з місцевим населенням. То що спричинює мігрантофобію?

Якщо казати про самих трудових мігрантів, то вони самі подеколи є винуватцями дезорганізації, погіршення ситуації у регіонах. Це пов'язано, з одного боку, зі зміцненням етнічних зв'язків, об'єднанням різних етнічних угруповань трудових мігрантів, із другого – нерідко з кримінальною і рекетирською діяльністю в середовищі мігрантів. Таке явище спостерігається, на жаль, у європейських країнах, зокрема, Чехії, Словаччині, Польщі. Та, за даними українського соціолога М. Шульги, наприклад, у суспільній свідомості чехів і поляків наші співгромадяни мають найнижчий рейтинг серед етнічних груп – українці випереджають лише румун і циган.

Проте, безперечно, найглибше коріння мігрантофобія має в середовищі, що приймає трудових мігрантів. Тут, по-перше, виникає цілий спектр етнічних проблем, пов'язаних із формуванням великих та досить «захищених» від місцевого населення діаспор і анклавних ринків праці (стало вже звичним засилля китайських діаспор у Росії чи арабських – у країнах Західної Європи). По-друге, ставлення місцевого населення до трудових мігрантів (часто – негативне), формується через те, що вони «створюють» чорні ринки робочої сили. А оскільки такі ситуації підтримують місцеві підприємці, які мають із цього неабиякий зиск, зокрема, як уже наголошувалося, і завдяки зниженню ціни на робочу силу, посилюються негативні настрої з боку місцевого населення.

По-третє, масова трудова міграція (це вже більше стосується країн Заходу) нерідко має соціально-політичні наслідки: зокрема, виникають расизм, сепаратизм і фундаменталізм. У результаті, як засвідчує досвід багатьох країн, сьогодні вже створено ґрунт для розвитку антиімміграційних рухів, насамперед націоналістичного чи расистського забарвлення.

Ця обставина, на наш погляд, має спонукати до вдосконалення міграційної політики, створення нормативно-правової бази, що регулює процеси трудової міграції і з боку країн, що «постачають» робочу силу (звісно, тут ідеться і про Україну), і країн, що її приймають. Лише так можна уникнути дії багатьох деструктивних чинників на процеси трудової міграції і спрямувати їх на формування інтеграційних процесів на позитивних цінностях.

Автор: Дмитро АКІМОВ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Гетманцев пропонує у бюджеті-2021 передбачити ще 3 мільярди на військову техніку Сьогодні, 01 жовтня

Кіпр не збирається знімати блокування санкцій проти режиму Лукашенка – ЗМІ Сьогодні, 01 жовтня

ЄБРР погіршив прогноз падіння ВВП України до 5,5% у 2020 році Сьогодні, 01 жовтня

Новини 30 вересня: монети 25 копійок виводять з обігу, найбільшу баржу в Україні спустили на воду Вчора, 30 вересня

МАУ відкладе початок виконання рейсів із Києва до Брюсселя та Дюссельдорфа до 24 жовтня Вчора, 30 вересня

Доходи в бюджет-2021 можна збільшити на понад 20 мільярдів - Рахункова палата 29 вересня

Гетманцев розповів, як відбуватиметься податкова амністія в Україні 29 вересня

У наступному році Зеленський анонсує "Велику реставрацію" 29 вересня

Естонія послаблює обмеження на прямі авіарейси до Європи 29 вересня

Микитасю оголосили ще одну підозру – за угоду з "Енергоатомом" 29 вересня