передплата Українською | In English

№20, жовтень 2009

Північноатлантичний шлях до ЄС

Поділитися:

Нині досить складно й навіть ризиковано вести мову про якісь конкретні моделі інтеграційного поступу України до ЄС, бо їхня природа піддається динамічним впливам і швидко змінюється.

Проте для початку варто зауважити, що політико-правові основи європейської та євроатлантичної інтеграцій були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР.

Двосторонні стосунки Україна–ЄС були започатковані відразу після здобуття Україною незалежності у грудні 1991 року, коли європейські спільноти, відзначивши демократичний характер Усеукраїнського референдуму, визнали незалежність нашої держави. Позиція України щодо Європейського Союзу вперше отримала своє правове закріплення в 1993 році, коли на законодавчому рівні була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених відповідною Постановою Верховної Ради 2 липня 1993 року. У цьому документі визначається необхідність утвердження України як «впливової європейської держави», що здатна виконувати визначну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі і здійснювати «інтеграцію у сім’ю європейських народів». Перспективною метою зовнішньої політики України було визначено членство держави у європейському співтоваристві, задля чого планувалося укласти Угоду про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, що має стати першим етапом просування до асоційованого, а згодом і повного членства у цій організації.

Перші кроки євроатлантичної інтеграції України були зроблені після того, як спочатку в 1991 році Росія першою встановила з НАТО свої відносини. Лише після цього Україна та НАТО підвели офіційну основу під свої двосторонні відносини. Згодом кожна з цих країн і НАТО підписали відповідні двосторонні угоди, які стали своєрідним фундаментом для їхніх майбутніх взаємовідносин. Інституційними засобами сприяння регулярним консультаціям та обговоренню питань безпеки слугували новостворені Спільна постійна рада Росія–НАТО та Комісія Україна–НАТО.

У 2002 році після створення Ради Росія–НАТО, яка замінила Спільну постійну раду, відносини між учасниками НАТО та Росією зміцніли. Цей факт доволі позитивно вплинув на відносини між Україною та НАТО.

Створивши Європейський Союз як новий тип міжнародних відносин, що ґрунтується на загальновизнаних цінностях, європейські народи запровадили у своїх країнах демократію, ринкову економіку, соціально-правові механізми захисту тощо.

Саме на такі цінності орієнтується й Україна, визначившись у своєму європейському виборі, що зумовлено історією нашого народу, його ментальністю та демократичними традиціями, прагненням нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи.

Європейська та євроатлантична інтеграції України як складний і довготривалий процес мають бути забезпечені відповідним методологічним інструментарієм, науково виваженим і практично зорієнтованим. Відповідну роботу в цьому напрямі вже проводили в попередні роки й вона мала досить непогані результати: є напрацювання зі створення політико-правового й адміністративно-управлінського механізмів інтеграції України до Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу, забезпечено інституційно-правове супроводження європейської та євроатлантичної інтеграцій. Однак зі зміною політичних гравців на українсько-європейській арені змінилися й пріоритети у виборі способів (механізмів) реалізації державної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграцій. Проте хоч би якими були кон’юнктурні уявлення представників органів державної влади України про інтеграційні дії, варто зауважити: вони й далі здійснюються контексті вимог Європейського Союзу, що відображені у політичних, економічних, так званих членських управлінських критеріях, які зазвичай ще називають Копенгагенськими (1993 р.), доповненими Мадридськими (1995 р.).

Вони передбачають наявність у країнах–претендентах на вступ до Євросоюзу насамперед: політичної стабільності установ, які покликані гарантувати демократію, верховенство закону, дотримання прав людини та захист прав національних меншин; економічної системи з ринковою економікою, яка ефективно діє; зобов’язань для вступу в ЄС і, зокрема, визнання новими державами-членами принципів політичного, економічного та монетарного об’єднання; перебудови країнами-заявниками власних адміністративних інституцій, які, по-перше, відповідали б Копенгагенським критеріям, а по-друге, були б здатні впроваджувати положення аquis communautaire (тобто правові норми «Зведення правил і вимог Співтовариства»).

Якщо процедури європейської інтеграції, тобто вступу до Європейського Союзу, вже вироблені, прописані й зафіксовані у відповідних документах і є навіть загальновідомими, то процедури євроатлантичної інтеграції менш чіткі. Немає зафіксованих вимог щодо необхідності вступу спочатку в НАТО, а потім у ЄС. Попри це не варто забувати, що ЄС та НАТО нині розробили власну модель прийняття нових членів за формулою «країна-претендент – НАТО – ЄС». Така формула запроваджена для країн колишнього соціалістичного табору та Балтії. Їхнє керівництво після падіння Берлінської стіни в 1989 році, яке, по суті, спричинило закінчення холодної війни в Європі, продемонструвало чітку політичну волю інтегруватися до Європейського Союзу.

Останнім часом в Україні поширився міф, нібито достатньо вступити до Євросоюзу, а до НАТО – як час покаже. Однак автори такої «моделі» або не розуміють, або вдають, що не розуміють логіки зазначеної формули, за якою згадані країни спочатку набули членства в НАТО, а потім і в ЄС. Суть цієї формули в тому, що старі держави–члени ЄС за прикладом «добрих (належних) господарів» спочатку обгороджують свою територію та вживають інших заходів безпеки перед тим, як зводити будівлі й облаштовуватися. Роль своєрідного безпекового «даху» для потенційних членів ЄС відведена у цьому разі НАТО.

Підступність такого міфу ще й у тому, що в такий спосіб на території сучасної України створюються умови для можливого радянського реваншу, який може набути оновленого вигляду – чи у формі Єдиного економічного простору, чи якогось особливого Союзу незалежних держав, чи Великої Росії тощо. Будь-який з цих сценаріїв позбавить український народ змоги орієнтуватися на європейські цінності, а тим паче їх запроваджувати, не кажучи вже про збереження національної ідентичності, незалежності, соборності тощо. Адже не потребує доведення й аргументації аксіоматичне твердження, що не можна інтегруватися одночасно в європейські та російські структури. Проте, щоб визначити спільні інтереси, потрібно передусім більше знати про своїх потенційних партнерів. Якщо про східного партнера вже все давно відомо і зрозуміло, то західних доводиться пізнавати через дослідження еволюції євроінтеграційних й євроатлантичних ідей та їх практичного втілення, а також засадничих особливостей організації та діяльності Північноатлантичного альянсу.

Історія європейської інтеграції свідчить, що процеси європейської єдності з різних мотивів і потреб зароджувалися ще за сивої давнини. Загалом вони ґрунтувалися передусім на подоланні перманентної агресивності й ворожнечі між європейськими народами, що періодично спричиняли міжусобні війни. Для запобігання цим негативним явищам і процесам представники європейських еліт шукали вихід у створенні численних проектів. Однак за своєю суттю вони обмежувалися уявленнями про федеративні чи конфедеративні утворення. Крім того, з огляду на конкретні історичні умови найчастіше пропонувалося створити такі спільні організаційні форми співпраці, як парламентські асамблеї, ради держав, судові органи, об’єднані збройні сили, економічні структури тощо. Проте всі пропозиції залишалися невтіленими, оскільки спочатку монархи, а згодом і національні уряди не бажали поступитися бодай частиною суверенітету.

З часів занепаду Римської імперії Європа почала формуватися як історична, культурна, політична та соціальна спільність, що, попри війни, релігійні розмежування, виокремлення національних держав, стала місцем інтенсивного обміну знаннями, ідеями, культурою, товарами й капіталами. Протягом століть європейська ідея була мрією про гармонію та єдність, тим недосяжним ідеалом, до якого прагнули кращі європейці, тоді як політичні реалії зводилися до гри європейських зусиль за домінування чи рівновагу сил, а світогляд переважної більшості населення континенту залишався обмежений регіональними, а з часом і національними горизонтами [3, с. 25]. Інтелектуальний родовід європейського руху, як зауважує ірландський учений Д. Дайнен [1, с. 23], можна було б простежити з античних часів, та насправді його коріння сягає міжвоєнних років.

Ідеї європейської єдності були чітко сформульовані американськими вченими перед початком ХХ сторіччя  [4, с. 7].

У 1923 році австро-угорський аристократ граф Р. Куденгофе-Калергі, котрий на піднесенні після успіху своєї книги «Пан’Європа», появі якої однаковою мірою сприяли як спустошення від Першої світової війни, так і вихід на світову арену в цей період могутніх Сполучених Штатів Америки й молодого Радянського Союзу, започаткував однойменну організацію «Пан’Європа». І книга, і організація швидко здобули палких прихильників, зокрема й серед впливових політиків. Кульмінацією пан’європейського руху стала натхненна промова французького міністра закордонних справ А. Бріана 1929 року в Лізі Націй. Та благородні ідеали європейської єдності швидко змило в 1930-х роках потужною хвилею фашизму. Знадобився гіркий досвід поразки й окупації 1939–1940 років, щоб пан’європейські ідеї відродились і заволоділи свідомістю європейців. Найсучасніші уявлення про європейську інтеграцію починаються з оцінки наслідків Першої та Другої світових війн і з бажання забезпечити мир між європейськими націями [2].

Ідея європейської єдності була втілена народами Європи після Другої світової війни: спочатку в 1951 році створено Європейську спільноту вугілля і сталі, в 1957-му – Європейську економічну спільноту і Європейську спільноту з атомної енергії, в 1992-му – Євросоюз. Досить знаменним є й те, що, як і у випадку з єврейським народом, котрий 40 років шукав способи побудови власної держави, європейські народи також чотири десятки років рухалися шляхом створення Європейського Союзу.

Сьогодення європейської інтеграції позначене не лише безпрецедентним розширенням ЄC останніми роками, а й амбіційними планами на майбутнє, «закладеними» у нову концепцію Європейської політики сусідства (ЄПС), розроблену в березні 2003 року з метою побудови глибших відносин із сусідами Європи зі сходу й півдня шляхом підтримки процесів реформ у цих країнах.

Дія ЄПС поширюється на Україну, Молдову, Білорусь, Азербайджан, Вірменію, Грузію, Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Лівію, Алжир, Марокко, Палестинську автономію, Сирію, Туніс. Надання статусу «сусіда» і європейським, і неєвропейським країнам, універсальне і навіть довільне тлумачення цього статусу незалежно від географічного розташування країни-сусіда, утримування східноєвропейських країн в інтеграційних питаннях «на налигачі» – усе це та багато іншого означає фактично перехід Європейського Союзу до нового формату відносин з усіма прикордонними державами. У західній літературі поширилося припущення про можливе територіальне розширення Європейського Союзу в межах колишньої Римської імперії [6, с. 16–17].

Для України важливо усвідомити, що ні ЄС, ні НАТО не є панацеєю від усіх, зокрема й економічних, проблем в Україні. Ці поважні міждержавні утворення можуть бути лише свого роду каталізатором змін, який, у свою чергу, спонукатиме до позитивних зрушень насамперед в економічній сфері. Як показує практика, ЄС та НАТО можуть лише всіляко сприяти суспільним реформам у країнах-претендентах, але в жодному разі не здійснювати ці реформи, підмінюючи національні органи державної влади. З урахуванням цих особливостей Україна повинна не тільки намагатися виконувати технічні умови членства в ЄС та НАТО, а й, керуючись передусім власними національними інтересами, активніше переходити до такої позиції, завдяки якій отримала б найбільші вигоди з найменшими негативними наслідками.

Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є насамперед політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво, а також на співробітництво й консультації в економічній, науковій, екологічній та інших галузях.

Західні вчені висловлюють цікаву думку: якби не було НАТО, Франція не могла б з достатнім відчуттям власної безпеки врегулювати свої суперечності з Німеччиною. Не було б НАТО, то і Франція, і Велика Британія напевно активніше чинили б спротив возз’єднанню Німеччини. Автори наводять приклад про «відчайдушні спроби М. Тетчер та Міттерана затягнути» возз’єднання Німеччини. Крім того, за відсутності НАТО навряд чи було б можливим створення Європейського Союзу. Нещодавні процеси примирення між Німеччиною та Польщею, Чехією, Угорщиною, Румунією також не відбулися б без сприяння НАТО. Напередодні вступу до НАТО відносини Словенії аналогічно змінилися щодо Італії, а Литви – щодо Польщі. Європа з НАТО відчула себе безпечніше [5, с. 3–15, 155–190].

Підсумовуючи, доходимо висновку, що політика України у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції потребує постійної уваги і систематичної підтримки з боку й держави, і всього громадянського суспільства.

Джерела

1. Дайнен Д. Дедалі міцніший союз. Курс європейської інтеграції / Пер. з англ. – К.: К.І.С., 2006. – 696 с.

2. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлової, В. Чайковського. – К.: Основи, 1995. – 903 с.

3. Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. – К.: Смолоскип, 2002. – 168 с.

4. Craig P., de Burca G. EU LAW. Text, cases and materials. Third Edition. – Oxford; New York, 2003. – 1242 p.

5. Hendrickson C. Diplomacy and War at NATO. The Secretary General and Military Action after the Cold War. – Columbia and London: University of Missouri Press, 2006. – 315 с.

6. Zielonka J. Europe as Empire. The Nature of the Enlarged European Union. – Oxford, 2007. – 294 p.

Автор: Ігор ГРИЦЯК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Уряд хоче боротися з нелегальними АЗС "на місцях" Сьогодні, 02 березня

Радник Зеленського: Очікуємо, що отримаємо в цьому році транш МВФ Сьогодні, 02 березня

Швейцарія: Активи Януковича будуть заморожені максимум до 2024 року Вчора, 01 березня

Словаччина другою в ЄС закупила російську вакцину "Спутник V" - ЗМІ Вчора, 01 березня

Клімкін розказав про обіцянки Байдена, коли Росія прийшла забрати Крим Вчора, 01 березня

Посли ЄС затвердили санкції проти Росії за арешт і ув’язнення Навального Вчора, 01 березня

УЗ запроваджує індексацію цін на пасажирські перевезення: "плюс" 2% на місяць Вчора, 01 березня

Пільги для "інвестнянь" і менше податків для "грального": за що Рада буде голосувати на тижні 28 лютого

Віцепрем'єр з євроінтеграції розповіла, як Україна може відповісти, у разі завершення "Північного потоку-2" 27 лютого

Кулеба запросив французький бізнес взяти участь у "Великому будівництві" і великій приватизації 27 лютого