передплата Українською | In English

№18, вересень 2009

Модерн і Постмодерн – парадигми розвитку України

Поділитися:

Світовий банк досліджує та публікує рейтинги якості державного управління (Worldwide Governance Indicators) країн світу. У його оцінках підкреслюється, що немає обов’язкової залежності між рівнем заможності країни та якістю державного управління. Однак саме високий рівень управління дає змогу ліпше використати наявні ресурси та претендувати на піднесення країни. Україна ввійшла в новий цикл перетворень економіки в умовах, які значно ускладнилися через те, що колишні ресурси розвитку досить обмежені. Але зберігаються істотні резерви саме в організації та управлінні [8]. Отже, постає питання сприйняття й адаптації найуспішніших і близьких до українських умов моделей управління. Аналізу відповідних трансформацій у контексті вітчизняних реалій і присвячена стаття.

Європейський вибір України – це не тільки географічна належність,  а й свідомий вибір суспільством певного вектора розвитку, який передбачає не лише політичну, а насамперед економічну та цивілізаційну інтеграцію в європейський простір. Як відомо, Україна природним чином здавна належить до європейської спільноти, тож ідеться про наповнення наявного стану речей конкретним і продуктивним змістом. Тому стратегічною метою України є перетворення її на постіндустріальну державу, котра забезпечує принаймні середньоєвропейські стандарти життя. Відтак її зовнішня політика не є багатовекторною. Україна має лише один вектор – європейський.

Проте, на жаль, загальна привабливість гасла «рух до Європи» для деяких українців інколи пояснюється переважно їхнім бажанням отримати доступ до благ успішної цивілізації [6].  Разом з тим саме по собі навішування на будь-яку територію ярлика «Євросоюз» проблем не розв’яже. Отже, необхідно якісно використовувати ресурси для забезпечення в країні справді європейських стандартів життя. Більше того, нині не варто орієнтуватися на універсальні рецепти та прості рішення складних проблем. До того ж в умовах глобалізації часто не регіональна близькість, а саме національно-культурні особливості за балансу економічної свободи та державного регулювання стають визначальними чинниками. А маршрути та форми забезпечення успіху можуть бути різноманітні й самобутні.

Водночас фундаментальна специфіка методології управління суспільно-політичними процесами пов’язана нині зі зміцненням тенденцій, які докорінно трансформують соціальну реальність [5].  Зміни її властивостей інколи характеризуються аналітиками різних наукових шкіл як формування постсучасності (Постмодерну) [3]. Дедалі активніше відбувається резонування різноманітних тенденцій розвитку, серед котрих (на відміну від Модерну) жодна не може претендувати на виняткове значення. Постмодерністські підходи до соціального управління взагалі не перекреслюють, а актуалізують управлінській потенціал Модерну. Але разом з цим відкривають і нові  можливості, пов’язані з активнішим використовуванням традицій і звичаїв, колективних відносин і взаємодій, неформальних комунікацій і соціальних мереж, із синтезом елементів керованості, самокерованості та некерованості. Ідеться про зміну моделей розвитку, підвищення ступеня плюралізму трансформації. Перехід до логіки й методології постмодернізму є водночас відмовою від єдності будь-якого базису розвитку. Новий діапазон соціальних ролей людини посилює вплив культури на сприймання поліфункціональності в управлінському процесі.

Коли творчий потенціал високого Модерну як мегапроекту розвитку вичерпався, спроби проводити не наздогінну, а випереджальну політику на основі виключно його технологій соціального управління є неефективними, а перспективи подальшого проведення прогресивних трансформацій почали відкриватись у нових міжнародних тенденціях. Утім, Постмодерн – зовсім не контрмодерн, бо визнає розвиток і не відміняє можливості Модерну. Але Постмодерн може зірватися до контрмодерну, передусім через якість соціального управління. Постмодерн позначає різноманіття (і рівність) моделей прогресу, опору на існуючі устої, а не боротьбу з ними. Єдність віри та розуму відкриває моделі нових соціальних укладів без звичних обмежень.

Специфіка сьогодення в тому, що, з одного боку, потрібна творча сила Модерну. З другого – можливості класичних варіантів Модерну підірвані. Людство перебуває в ситуації життя на межі, відчуває справжню пороговість існування та розвитку, знань про себе й світ. Причому для неоконсерваторів пошук ціннісних орієнтацій передбачається насамперед через апеляцію до традицій як досвіду, що перевіряється історією, а також до народних звичаїв, у котрих закріплюється «позитивний» і відхиляється «негативний» сенс. Унаслідок такої спрямованості стає нагальним інтерес до національної культури, насамперед національних цінностей.

Окрім того, обмеження на загальну методологію управління накладають умови, що інколи визначаються як квазіпостмодерн. Вони фіксують стан, що характеризує соціально суперечливі регіони, де загальні риси нового устрою постають ірраціонально та неорганічно.

Ідеться, звісно, не про фінальну стадію народження нового  соціально-політичного стану, а лише про певні (хоча й вельми впливові) тенденції. Постсучасна модернізація (постмодернізація) – це комплекс інституціональних змін, що виводять суспільство за рамки індустріальних форм соціального життя. Вона нерівномірно охоплює різні світові регіони й несе вкрай різноманітну комбінацію загроз. Але під впливом глобалізації кожна країна має формувати свій варіант відповіді на цей історичний виклик, незалежно від суб’єктивного бажання й бачення ситуації. Водночас постмодернізація – це не тільки інша модель розвитку, а й інші ресурси соціального управління. Поготів, саме якість управління визначає місце країни в «табелі про ранги».

Корисно при цьому виокремити моделі модернізації залежно від послідовності її розгортання: 1) Європи, Північної Америки й Австралії; 2) Росії, Японії, Туреччини, Балканських країн, можливо, Бразилії та Аргентини; 3) колоніальних і залежних периферій Азії, Африки й більшості країн Латинської Америки [7, глава 6, с. 98–118]. Відмінність, а також схожість національних варіантів розвитку визначається не лише якісними показниками, а характером і механізмами становлення [4]. Країнам першого ешелону модернізації взагалі притаманне обмежене, довільне зародження індустріальних відносин (XIV–XIX ст.). Існувала також відносна синхронність визрівання основних формаційних передумов капіталізму – економічних, соціальних, правових, політичних і культурних. Була збережена послідовність взаємодії чинників: накопичення економічних і соціальних передумов – частково пов’язані з ними масштабні культурні зрушення (XVI–XVII ст.); на їхній основі політичні революції (XVII–XVIII ст.), що виявилося потужним стимулом для аграрної та індустріальної революцій (XVIII–XIX ст.).

Миттєве запозичення готових моделей модернізації призвело до звуження кола осіб, на які блага політичного життя поширювалися. Так, навіть у північноамериканських Сполучених Штатах дуже повільно розширювалися межі соціальної групи, що виступала суб’єктом демократичного управління. Тим більше в рамках наступних ешелонів модернізації обмеженість «імітаційної» моделі демократизації стала очевидною. І, як констатує В. Іноземцев, не те, щоб демократія в принципі не може бути прищепленою – просто час для таких дій минув. Зіштовхуючись із новими спробами «насадження» або «експорту» демократії, можна бачити, як вони дискредитують не тільки ініціаторів цього процесу, а й саму демократію. Відповідною аналогією є співвідношення ідей комунізму й реального здійснення «комуністичного експерименту» [1].

Країни другого ешелону модернізації стартували пізніше: приблизно з кінця XVIII – середини XIX ст. Межі трансформації суспільства тут інші. Внутрішні передумови значно менше визрілі, ніж у першому ешелоні, деяких із них узагалі не було. Створюється якісно нова ситуація. Перед нами інший, менш органічний тип. Класичний ланцюжок підготовки й проходження модернізації та забезпечення управління соціально-політичними процесами порушується. На перше місце виходить чинник політичної волі, істотно зростає роль держави як рушія та гаранта розвитку. Економічна та соціальна сфери також поводяться інакше. Розвиток відразу починається з великої промисловості, майже чи зовсім оминаючи мануфактурний період. Спочатку й «відразу» з’являється те, до чого Захід ішов століттями: розвиток важкої промисловості, залізниць. Увесь цей процес «вміщується» в надзвичайно стислий період (кілька десятиліть, щонайбільше століття). Тому в країнах другої хвилі немає часу на класичне первинне накопичення. Потрібне форсоване накопичення  коштів, фактично – їхній перерозподіл, вилучення зі сфери сільського господарства, з усього суспільства (податки, жорсткіша експлуатація робітників). Звідси трансформація системи й механізмів управління, отже, й зростання соціальної напруженості як наслідок політичного диктату, системи жорстко централізованого управління. Демократія імітується.

Третій ешелон має і спільні риси з другим, й істотні відмінності. По-перше, ступінь відставання від «світового центру» тут іще більший, ніж у другого. Крім того, якщо країни другого ешелону розвивалися на національній основі, то на державах третього лежить величезний відбиток колоніалізму. Нарешті, країни, що розвиваються, модернізуються в епоху глобальних проблем людства, котрі перетворюються на об’єктивне обмеження розвитку молодих держав. Водночас «запізнілий» розвиток часто вирізняє: 1) вибіркове запозичення технологічних, переважно військово-промислових, досягнень Європи в обмін на вивезення сировини; 2) одночасне посилення експлуатації свого народу добуржуазними й певною мірою індустріальними методами; 3) зростання централізації та бюрократизації управління. Дивні поєднання елементів прориву та відставання часто-густо відображалися в таких поняттях, як «часткова модернізація», «розкол», «хаотична модернізація» тощо.

Цей ешелон модернізації має на меті не осучаснення країни та суспільства, а отримання переваг постсучасного стану. Безумовно, навіть посилення постмодерністських орієнтацій відбувається неоднозначно: воно диференціюється для різних професійних і демографічних груп. У цій ситуації корисними стають не так разові рішення, як формування адекватного середовища, що підтримує тенденції демократизації суспільства.

Постмодерн народжує нові ресурси самодіяльності, відкриває простір для саморозгортання нових тенденцій, ліквідовує колишні форми постановки і розв’язання проблеми співвідношення соціальних норм і аномалій. Виникає характерне поєднання релігії та атеїзму, віри й безвір’я з поширенням марновірств, політичних і сакральних міфів.

Формуються умови, які деякі вчені позначають як квазіпостмодерн. У цій ситуації неупередженим аналітикам зрозуміло: в Україні немає звичних для Заходу господарсько-політичних інститутів. Відповідно до карнавальності Постмодерну в постмодерні шати вбирають геть різні явища. Відтак, природно, є небезпека появи в пострадянських державах рис суспільства химерного типу з переважанням соціально-економічних аномалій.

Специфіка пострадянського транзиту формує власні особливості суспільного устрою та визначає можливості ефективного соціально-політичного управління. У цій ситуації збільшується  невизначеність, взаємопроникання фрагментів різних структур, рухомість меж, кардинально змінюється співвідношення господарських норм і аномалій. Теоретичне і практичне ігнорування цих змін, орієнтація соціального управління виключно на лінійний характер розвитку трудових відносин, спроби некритичного запозичення управлінських шаблонів, сформованих у межах модерністського світосприймання можуть посилити тенденції дезорганізації посткомуністичного суспільного життя. Вочевидь, набагато перспективнішою є розробка форм і механізмів управління, в якій враховано постмодерністський характер соціальних змін.

Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними  господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур.

У цій ситуації є  небезпечною недооцінка труднощів і довготривалості перебудови, яка розпочалася в Україні. Потрібне усвідомлення, що стоїть завдання не звичайної стабілізації, а всеосяжних системних інституціональних і соціокультурних перетворень, ефективне вирішення якого пов’язане з фундаментальною зміною стратегії управління на базі інтеграції закордонних управлінських інновацій та вітчизняного досвіду в конкретних умовах постсучасної України. Безперечно, Постмодерн містить украй серйозну загрозу безцільної втрати творчих сил і потенціалу нації, але може стати ренесансом багаторівневого розвитку. З’являються нові глобальні та регіональні структури. Тенденції регіоналізації можуть відкрити як додаткові механізми інтеграції, так і залучення нових продуктивних ресурсів. І без опанування постсучасних технологій соціального управління успішне будівництво мегапроекту розвитку в теперішніх умовах неможливе. До того ж постмодернізація соціального простору – це не тільки інша, нова модель розвитку, а й інші ресурси соціального управління. Запізнення з вивільненням творчих сил Постмодерну підштовхує до моделей регресивного контрмодерну з його безглуздою нескінченністю, коли відчувається психологічний тиск ситуації можливого економічного та соціального хаосу, починається період депресії в суспільстві, посилюється ймовірність політичних провокацій, зростає діапазон втрачених можливостей країни.

Навпаки, постмодерністські методологічні підходи в Україні відкривають нові організаційні можливості, пов’язані з активнішим використовуванням традицій і звичаїв, колективних відносин і взаємодій, неформальних комунікацій і соціальних мереж, із синтезом елементів керованості, самокерованості та некерованості. Водночас саме  соціальне управління може розглядатися як дієвий напрям національної інтеграції, особлива форма суспільної регуляції соціальної спільноти із завданням вироблення принципів і умов загальноприйнятого співіснування й розвитку [2].

Для оптимізації соціально-політичного управління нашій державі необхідно рухатися не тільки від соціально-ієрархічної організації суспільних відносин до економічної, а й за її допомогою – до соціокультурної. Отже, потрібна не просто чергова реформа управління, а глибокі суспільні зміни, які слід і можливо регулювати. Звідси й тісний зв’язок економічних перетворень із впровадженням європейських принципів організації, демократизацією та зростанням творчої активності, бо без гласності й широкої самодіяльності неможливо впоратися з бюрократичними «наростами». І хоч це надто болюче протистояння, пов’язане з масовими труднощами та загостренням низки проблем, сам факт демократизації суспільства, соціально-політичної сфери, усього суспільного життя надає підстави для оптимізму.

Для забезпечення прогресу Україні потрібно брати у країн Європи саме принципи суспільної організації, а не намагатися скопіювати окремі інституції соціально-політичного життя. Втім, постмодернізація соціальних відносин орієнтує на відхід від культури агресії та монологу, насильної соціалізації і стандартизації особистості, на подолання напруженості між учасниками процесу виробництва, на забезпечення механізму консолідації та розв’язання конфліктів.

Тому створення умов розвитку та повнішого використання соціально-політичного потенціалу України потребує якісної трансформації системи соціального управління, зокрема шляхом урахування постмодерністської методології та передових надбань європейської цивілізації.

Марно намагатися жорстко й детально сконструювати «рух до Постмодерну». Ілюзії, що під час правильного прямування за добре прорахованим планом реформ можливо легко, безпроблемно й з правильно обчислювальними в усіх дрібницях результатами перейти до нового стану суспільства, є небезпечними. Ніяк не можна відкидати різноманітність варіантів розвитку.


Джерела

1. Джохадзе И.  Д. Демократия после Модерна. – М.: Праксис, 2006. – 112 с.

2. Кравченко С. А.  Социология модерна и постмодерна в динамически меняющемся мире. – М.: МГИМО-Университет, 2007. – 264 с.

3. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – М.: Ин-т экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1998. – 160 с.

4. Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект Пресс, 1998. – С. 266.

5. Сартр Ж.-П. Проблемы метода.– М.: Прогресс, 1993. – 240 с.

6. Український соціум: інтеграція інтелектуального потенціалу / За ред. В. К. Врублевського – К.: Інститут соціології НАНУ, 2005. – 396 с.

7. Шедяков В. Е. Менеджмент пеpсонала в условиях пеpеходного пеpиода // Соболев В. М., Шедяков В. Е. Менеджмент в области инвестиций и пеpсонала: особенности в пеpеходной экономике. – Х.: Бизнес Инфоpм, 1996. – С. 81–173. – Рец.: Бизнес Инфоpм. – 1996. – № 14. – С. 55.

8. Double Shift. Transforming Work in Postsocialist and Postindustrial Societies / Ed. by B. Silverman, R. Vogt, M. Yanowitch. – N.Y., L.: M.E.Sharpe, Inc., 1993. – 217 p.

Автори: Іван Богданович, Володимир Шедяков

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Новини 24 вересня: Лещенка хочуть повернути в УЗ, колізія в законі про олігархів Вчора, 24 вересня

"Слуги" мають два варіанти вирішення колізії в законі про олігархів Вчора, 24 вересня

Розгромний єврозвіт про Україну, воднева магістраль: головне за 23 вересня Вчора, 24 вересня

Новини 23 вересня: Рада ухвалила "антиолігархічний" закон, в США "вимикають" друкарський верстат 23 вересня

Україна евакуювала з Афганістану ще 100 людей, літак прибуде до Києва протягом доби 23 вересня

Посли G7 закликали не зволікати з реформою Вищої ради правосуддя 23 вересня

Бюджет-2022: у Міненерго кажуть, що Мінфін не врахував пропозиції на 7,6 мільярдів 23 вересня

Зеленський з трибуни ООН нагадав про Крим та Донбас і розповів про замах на Шефіра 23 вересня

Зеленський обговорив із головою Microsoft штучний інтелект 22 вересня

Новини 22 вересня: Лещенко більше не в наглядовій раді "Укрзалізниці", запуск Бюро економічної безпеки перенесли 22 вересня