передплата Українською | In English

№17, вересень 2009

Григорій ПІвторак: «Мовні питання простих людей зазвичай мало цікавлять»Григорій ПІвторак: «Мовні питання простих людей зазвичай мало цікавлять»

Поділитися:

Як за радянських часів видатний мовознавець уникав політики, а вона його переслідувала, та чому талановиті вчені тікають з незалежної України. Про історію та сучасність – наша бесіда з академіком Г. П. ПІВТОРАКОМ.

 

Григорій ПІВТОРАК – академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, автор понад 250 друкованих праць з проблем етногенезу слов’ян, історії й діалектології східнослов’янських мов, етимології, україністики, білорусистики, культури мови. Учасник багатьох республіканських, всесоюзних і міжнародних наукових конференцій, нарад, симпозіумів, конгресів. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов’ян, 1995) та премії президентів академій наук України, Білорусі й Молдови за працю «Культурно-історичні білорусько-українські зв’язки: літературно-мовний аспект» (у співавт., 2003). Працює також у галузі літературознавства, публіцистики й художнього перекладу.

– Григорію Петровичу, що саме стало стимулом до вибору філологічної професії?

– Філологом я став, можна сказати, випадково, хоч, мабуть, випадково нічого не буває. 1954 року вступив на історичне відділення історико-філологічного факультету Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка й до третього курсу навчався як майбутній історик. Але в 1957-му тодішній партійний лідер СРСР Микита Хрущов, експериментуючи із сільським господарством та промисловістю, взявся й за вищу освіту. На його думку, тодішня система вищої освіти давала студентам занадто вузьку спеціалізацію, а тому він розпорядився через відповідні міністерства надалі готувати фахівців широкого профілю. Для мого курсу запровадили фах: «Історія, українська мова та література». Філологія мені видалася наукою стабільнішою й менше заполітизованою, ніж історія. Ось тому й став спеціалізуватися з філології. Але й історія мені дуже допомагає.

Я народився й провів дитинство в глухому селі на північній Полтавщині. На моїх очах розгорталася вся трагедія колгоспного селянства: голод 1947-го, новітнє кріпосне право, коли селяни фактично безплатно, як колись на панщині, мусили працювати в колгоспі й виробляти 300–400 трудоднів на рік, виплачувати всі мислимі й немислимі податки (грошима, молоком, яйцями, м’ясом, вовною, картоплею). А ще ми чули розповіді старших людей про розкуркулення заможних і в переважній більшості чесних, ні в чому не винних селян, про Голодомор 1932–1933 років, про жахливі репресії 1937–1938 років. Уся ця нелюдська тиранія викликала в людей приховане невдоволення й живила мрію про розпуск колгоспів і власний шматок землі, бо любов до неї тоді ще була глибокою й міцною. Селяни не любили й не сприймали ні колгоспного ладу, ні Сталіна, ні правлячу верхівку як у Києві, так і в Москві. І хоч у школі вчителі розповідали нам про наше щасливе дитинство й нібито заможне життя, всенародну любов до «вождя всього прогресивного людства, рідного батька товариша Сталіна», партії та уряду, ми, живучи в злиднях, розуміли: вони й самі не вірили в те, про що казали, але мусили так говорити. Тому комуністична облудна демагогія виробила в нас скептицизм щодо неї й рішуче неприйняття. А любов до України й української  мови з’явилася під впливом «Кобзаря» Тараса Шевченка, української художньої літератури, українських народних пісень, народних звичаїв і обрядів, щоденного мовлення простого народу.

– Ви є академіком НАН України. Наскільки тернистим був шлях до цього звання?

– Досить тернистим, бо я мав непрості стосунки з тоталітарним комуністичним режимом. Я ніколи не був членом партії, натомість не цурався патріотично налаштованих людей серед української інтелігенції, підтримував контакти з так званими українськими націоналістами, через що досить рано потрапив у поле зору й «під ковпак» «компетентних органів». І хоч вагомих причин для репресивного переслідування мене начебто не було, проте шлях для професійного зростання був перекритий. Після захисту кандидатської дисертації в 1965 році я аж 13 років працював на посаді молодшого наукового співробітника, хоч зазвичай молодих кандидатів наук переводили на посаду старшого наукового співробітника за 2–3 роки. Мені було заборонено викладання у вищій школі (щоб негативно не впливав на студентів), а друкувати свої наукові праці міг лише після їх схвалення завідувачем відділу, в якому працював. Крига трохи скресла лише в часи горбачовської «перебудови». Своїм нинішнім високим становищем я зобов’язаний незалежній Україні, моїм батькам, які в дуже скрутних умовах усе-таки зуміли вивести мене в люди, а також Національній академії наук України, нинішній дирекції Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні, своїм колегам по науковій праці. Усім їм я глибоко вдячний.

Нині Національна академія наук має гідну зміну старшому поколінню в усіх наукових галузях. Але викликає тривогу факт, що багато молодих учених виїжджають за кордон і шукають щастя в далеких світах, збагачуючи наукові здобутки інших держав. Від цього, звичайно, страждає українська наука. Проте молодих колег можна зрозуміти: наша держава поки що не спроможна забезпечити вченим ані житла, ані гідної заробітної платні.

– Мовознавчі дослідження нині зосереджені в трьох академічних установах: в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні,  в Інституті української мови та Українському мовно-інформаційному фонді. Провідною науковою установою України в галузі літературознавства є Інститут  літератури ім. Т. Г. Шевченка разом із його львівським відділенням. Чого бракує українським науковцям для того, щоб їх цитували, а їхні думки були популярні не тільки серед наукового бомонду, а й інтелігенції, звичайних людей?

– Серед нашої інтелігенції праці українських науковців досить популярні (маю на увазі насамперед актуальні для всього суспільства дослідження суспільно-політичного спрямування). А звичайним людям вони просто мало відомі й, відверто кажучи, далеко не всім потрібні. Щоб здобутки українських науковців стали широко відомі у світі, їм треба публікувати свої праці також іноземними мовами, зокрема в англомовних часописах.

– Чим можна стимулювати українця (незалежно від походження) вивчати й любити українську мову?

– Мову вивчають і люблять тоді, коли без неї не можна обійтися, коли вона потрібна в щоденному житті. Якщо українська мова стане державною не тільки на папері, а й у повсякденній практиці, якщо нею заговорять усі депутати у Верховній Раді, чиновники в Кабінеті Міністрів, областях (а вони зобов’язані це робити), коли вона запанує в засобах масової інформації, тоді повага до неї й прагнення досконало нею володіти стане звичним явищем. Водночас українській інтелігенції та журналістам треба активніше пропагувати українську мову, її милозвучність, лексичне й стилістичне багатство, красу й неповторність по радіо, у пресі, через Інтернет. А владі давно вже слід зробити в Україні інформаційний простір українським. Якщо кожен пересічний громадянин зрозуміє, що в цій державі його життя, майбутнє його дітей та внуків завжди буде пов’язане з українською мовою, це стане найкращим стимулом до її вивчення.

– У розвинених націй словники мають статус національного надбання і є такими ж символами, як герб, прапор і гімн. Чому серед українців словники не надто популярні?

– Не вважаю, що серед українців словники не надто популярні. Адже це специфічні видання. Вони не можуть бути такими популярними, як, наприклад, детективні романи чи книжки про смачні й поживні страви. І так у всьому світі. За моїми спостереженнями, якраз словники надовго не залежуються на полицях наших книгарень. І всі, хто має справу зі словом, без них не обходяться. Популярність словників ще більше зростатиме разом із піднесенням мовної й загальної культури народу.

– Чому, на ваш погляд, за роки незалежності країна не має академічного тлумачного словника, який був би повним та авторитетним?

– Нині такий словник уже є, щоправда, поки що лише в електронному варіанті, але поступово з’явиться й паперовий. В Українському мовно-інформаційному фонді створено новий тлумачний словник української мови в 20 томах. Незабаром має вийти друком його перший том, триває активна робота з підготовки до друку другого. Цей словник вигідно відрізняється від попереднього: у ньому значно поповнено реєстр слів за рахунок нових і забутих або заборонених за компартійного режиму, лексики з релігійної сфери, мови української діаспори, розмовної мови, просторіччя, термінології тощо. Істотно оновлено ілюстративний матеріал. Прибрано цитати, що відбивають епоху панування комуністичного тоталітаризму, атеїстичну ідеологію тощо. Уперше в українську лексикографію нової доби так повно залучено твори письменників, заборонених у радянській Україні, авторів з української діаспори, тексти Святого Письма. Отже, цей словник укладено на основі найновіших досягнень української лексикографії, тому він буде і повним, і авторитетним. 

– Григорію Петровичу, ви є автором праці «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски», в якій мотивовано доводите давність нашої мови та її самодостатність (на противагу прихильникам теорії проросійського чи польського походження). Що спонукало написати цю книжку?

– Окрім згаданої вами книжки, я ще раніше написав і видав працю «Українці: звідки ми і наша мова» (Київ, 1993). Обидві спеціально написані науково-популярним стилем і призначені для якнайширшого кола читачів. І справді, вони стали популярними насамперед серед студентів, учителів, викладачів вищої школи, журналістів та інших. У такий спосіб я хотів донести до нашого суспільства результати моїх 20-річних шукань, аналізу різних джерел, роздумів, узагальнень, що зрештою сформувалося в цілісну концепцію етно- і глотогенезу східних слов’ян, зокрема й українців та української мови. Для науковців моя концепція докладно викладена в докторській дисертації (та у відповідній монографії) «Формування і діалектна диференціація східнослов’янського етномовного ареалу до ХІІІ ст.» і дістала схвалення як в українській, так і в зарубіжній науковій періодиці.

– Невже мовні питання тільки роз’єднують націю?

– Мовні питання простих людей зазвичай мало цікавлять, і мовні проблеми самі по собі не можуть роз’єднувати націю. Її роз’єднують політики, які витягають цю заяложену тему під час виборів, щоб здобути прихильність електорату певних регіонів. Але це вже мало спрацьовує й успіхів не додає. Адже розмовляти російською мовою ніхто, ніде, нікому не забороняє. У багатьох регіонах на сході й півдні України російська є навіть не другою державною мовою, чого так домагаються деякі українофоби, а взагалі єдиною офіційною (тобто фактично державною). Там, попри те, що переважаючим етносом є українці (крім Криму), вони позбавлені можливості вільно використовувати свою мову в сфері освіти й культури. Та й у щоденному житті користуватися нею не престижно, а іноді навіть небезпечно. Саме в цьому полягає мовна проблема. У правовій державі так не має бути. У мовному будівництві, в захисті державної мови Україні варто брати приклад із Прибалтики, Франції, Німеччини та інших цивілізованих країн. Російська мова від цього не постраждає.

– У засобах масової інформації час від часу спалахує дискусія про потребу реформування українського правопису. Чи вважаєте ви цю проблему нині актуальною?

– Стабільний правопис потрібен будь-якій мові. Чинний український законодавчо затверджено ще 1960 року. На початку 1990-х років до нього внесли незначні зміни й доповнення. Нині правопис повністю задовольняє суспільні потреби, отже, кардинально змінювати його немає підстав. Проте слід урегулювати деякі назрілі питання. Зробити це має Національна правописна комісія у складі авторитетних фахівців-мовознавців. А потім доопрацьований проект правопису повинен затвердити Кабінет Міністрів України. Сподіваюся, невдовзі це буде зроблено спокійно, компетентно, по-діловому.

 

Вела розмову Олеся ШКРЕБТІЙ.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

В Антикорупційному суді оголосили обвинувальний акт у справі Омеляна Сьогодні, 21 жовтня

Уряд Британії вдруге винесе на голосування в парламент нову угоду про Brexit Сьогодні, 21 жовтня

Лондон: Британія вийде з ЄС 31 жовтня попри прохання про відстрочку Вчора, 20 жовтня

Парламент Британії проголосував за поправку про відтермінування Brexit 19 жовтня

Парламент Британії відклав голосування за угоду про Brexit до наступного тижня 19 жовтня

Італійський лоукостер може почати польоти в Запоріжжя і Маріуполь 19 жовтня

Міністр енергетики США відмовився надавати документи про свою роль в Україні 19 жовтня

Новини 18 жовтня: держбюджет-2020, ринок землі, позовні вимоги "Нафтогазу" 18 жовтня

Ринок землі: Аграрний комітет вивчить можливість повторного розгляду законопроектів 18 жовтня

Лагард призначили президентом Європейського центрального банку 18 жовтня