передплата Українською | In English

№17, вересень 2009

Жадання влади – підозрілий симптом*

Поділитися:

«Чи багато влади потрібно владі?» – ці слова Фелікса Рудича стали афоризмом.
Чи багато золота потрібно скупому лицарю? Чи багато підозр потрібно Отелло? Чи багато кохання потрібно Ромео? Чи багато безумства потрібно дону Кіхоту? Чи багато демонізму потрібно Фаустові? Чи багато влади потрібно владі?.. Мабуть, бйзмеж.

* Рецензія на монографію: Рудич Ф. М. Много ли власти нужно власти? Украина в контексте трансформации политических систем в странах СНД и Балтии, Центральной и Восточной Европы. – К.: Наукова думка, 2009. – 302 с.

«Усе має межу, зокрема, й добро, – стверджує Сергій Кримський, – безмежна тільки дурість».

Усе тяжіє до беззастережного самоствердження: і влада, і скнарість, і підозри, і кохання, і безумство, і титанізм. Але, як підказують історія та мистецтво, сбме остаточне й нічим не обмежене самовтілення будь-якого жадання й породжує кошмар – кошлату мару, що поглинає здорове життя.

Запитання: «Що є влада?» – найважливіше для політології. І не лише для політології. Людина реалізується в цьому світі як владар. Тож чи не є запит про єство влади по суті онтологічним? Селянин обробляє землю. Шахтар розпорює черево земне, виймаючи з нього корисні речі. Скульптор мне глину. Архітектор вигинає арматуру. Навіть філософ – найневинніша комаха з роду людського – філософ, котрого образити – раз плюнути, котрого, мов комаху, можна розчавити кирзовим чоботом  і той – владар. Він наказує думці. Нишком, наче павук, снує павутину ідей, у якій борсаються всілякі летючі кровососи. Він – володар ідей, котрі шикують кирзові чоботи, відправляючи їх у велетенські світові м’ясорубки. Буття – це влада.

«Чи багато влади потрібно владі?» – запитує Фелікс Рудич. Чимось подібним цікавився Гоголів персонаж Хома Брут. А чи багато коней знадобиться, аби щось там (уже не пригадую що) перевезти з Миргорода до Полтави? Знадобиться достатньо коней, – відповідав флегматичний фурман. Влада чимось подібна до полтавських коней. Її має бути достатньо. Влада – не самоціль. Влада – засіб. Її обсяг має бути адекватним тим завданням, які стоять перед суспільством і державою. І тому запитання: «Скільки ж тієї влади таки має бути?» – зовсім не риторичне. Можливо, тому Фелікс Рудич і не втримався, як він пише, від «спокуси» дати монографії назву виданого ним 1999 року підручника [с. 12]. Однак тотожність назв не повинна засмучувати читачів. Бо між жанром підручника та монографії є істотна відмінність. Пишучи підручник, автор мусить, аби не бентежити невтаємничених шукачів істини, орієнтуватися на знання, щодо якого в наукових колах є цілковита згода. А в монографії автор беззастережно йде за власним, особистим розумінням істини.

Політологів, загалом, бентежить питання про предмет цієї науки. У передмові до книги Фелікс Рудич розкладає поличками всі способи виокремлення політологічного предмета [с. 4]. Перший спосіб, політичне буття вивчають усі суспільні науки (соціальна філософія, конституційне право, соціологія й інші), тож в існуванні окремої дисципліни немає потреби. Другий, політологія – це «псевдонім» політичної соціології. Третій – це вчення про «політичну владу, її єство і сутність, зміст і механізми втілення». Процитовані слова, фактично, і є дефініцією політологічного предмета. Себто це – політична влада у «вузькому» розумінні. Однак звернімо увагу на це «вузьке» розуміння. Хіба проблема «сутності влади» не стосується особистісного самовладарюваня людини в щонайвужчому вимірі? Хіба політологічні висновки не поглинають сфери особистісної та соціальної психології? Хіба висновки про «сутність і єство» влади не потребують філософського осягнення? Хіба ці висновки не втручаються у сферу богослов’я? А трактування «механізмів утілення» не руйнують економічного детермінізму та прагнення правознавства вивести квадратуру політичного кола? Скромне прагнення політології перейматися винятково сутністю політичної влади та її феноменологією за ближчого розгляду виявляється вельми претензійним наміром пізнати владарювання в усій його вертикальній неосяжності, від метафізичної височіні до повсякденного незугару.

Треба сказати, що проблема наукового предмета є дискусійною не лише для політології. Вона актуальна для всіх суспільних наук. Бо, за великим рахунком, предметом будь-якої суспільної науки є людина. Питання лише в розумінні єства цієї людини. Богослов’я вважає, що вона – образ Божий, а марксистська філософія – образ мавпячий. Але людина-то одна й та сама.

Суть справи зводиться до пізнавального методу та практичних результатів, які досягаються науками завдяки теоретичним узагальненням. Якщо наука справді має адекватний метод, то й висновки її будуть точними, а рекомендації слушними й нагальними. Тож і всі міркування про особливий предмет одійдуть у суто методологічну площину. Методи політичної науки різнобічні. Найширше застосовується метод компаративний. Саме завдяки зіставленню феноменів політичного життя в нашій державі зі світовим досвідом уможливлюються теоретичні узагальнення про характер політичних процесів в Україні та практичні рекомендації щодо доцільності тих або тих кроків: адже мудрі, на відміну од кмітливих, учаться не на власних, а на чужих помилках.

Характеризуючи роль політології в суспільному житті нашої країни, Фелікс Рудич передусім наголошує на «навчально-просвітницькій» місії [с. 11–12]. Завдяки викладанню політології у вищій школі й численним кафедрам політичних наук знання про політику стало надбанням громадськості. Однак автор монографії скрушно завважує (і він не одинокий у своїй критичності): висновки вчених-політологів не завжди беруться до уваги політичною елітою [с. 8]. Натомість розплодилися «центри» з гучними назвами, за котрими немає нічого, окрім назв і реноме безпринципності. Насторожує, що широка громадськість починає ставити знак рівності між політичною наукою та коментаторством на злобу дня всіляких «політтехнологів». Але це, либонь, та данина, яку політологія має сплатити за дедалі більшу популярність. Періоди модності, а відтак і шарлатанства, переживали й інші науки, а також світові релігії.

Аналізуючи наступні розділи монографії, правомірно зазначити, що текст фактично присвячений трьом загальним темам. Перша – політична система. Це розділи «Теорія політичної системи» (І) та «Політична система сучасної України» (ІІ).

Друга тема – політична трансформація. Це розділи «Трансформація політичної системи в країнах СНД і Балтії» (ІІІ) та «Трансформація політичної системи в країнах Центральної та Східної Європи» (ІV).

І третя – геополітика: розділи «Геополітичний вимір світу» (V), «Геополітика в сучасному світі» (VI), «Україна в системі геополітичних координат» (VII) і «Україна і світ після вересневих (2001 р.) подій у США. Війна у Перській затоці, цивілізаційні наслідки» (VIII).

Розглядаючи в перших двох розділах питання політичної системи, автор передусім використовує поняттєвий і загальнотеоретичний аналіз. Себто в тексті конкретизовано: 1) поняття політичної системи, демократії, правової держави та громадянського суспільства, 2) теоретичні моделі цих феноменів як інституцій, 3) історичний контекст їх становлення та прояви.

Зміст розділів концептуально перегукується з написаним Феліксом Рудичем першим розділом колективної монографії «Політична система сучасної України» (1998 р.). Однак тексти відмінні: якщо в праці 1998 року цій проблемі присвячено лише 14 сторінок, то в рецензованій – 44. Автор значно розширив фактаж, докладніше проаналізувавши не лише поняття, а й політичну драматургію, котра сприяє розумінню фундаментальних політологічних аксіом. І це закономірно. Політологія – жива наука. Десятиліття тому слова про демократію та громадянське суспільство лунали радше як декларації про наміри. Нині ж ніхто не ставить під сумнів демократичність Української держави й той факт, що громадськість дедалі активніше впливає на політичний перебіг. Політологи й загал піддають критиці лише саму демократичну практику, залежність народного волевиявлення від олігархічних груп, котрі підпорядкували ЗМІ й обернули політичні партії на лобістські групи.

Істотні зміни Конституції (8 грудня 2004 року) визначили принципово іншу модель політичної системи (не кажучи вже про політичну практику): замість президентської форми правління встановлено президентсько-парламентську. Закон написати простіше, аніж виконати. У монографії аналізуються складний процес адаптації політичної еліти до нового формату розподілу владних повноважень між Президентом, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою [с. 49–58]. Україна відбулась як суверенна держава, констатує Фелікс Рудич, «вороття назад немає». Але водночас держава опинилася в системній кризі, бо досі під запитанням залишаються її геополітична визначеність і державно-політичний устрій, не кажучи вже про способи реалізації політичної влади. І події 2004 року, й наступні конфлікти між політичними інститутами (Президентом, Прем’єр-міністром, парламентом, опозицією), кінця-краю яким не видно, – це прояви саме об’єктивного кризового стану суспільства та політичної влади. Особистісні чинники конфліктів лише посилили суперечності, що окреслилися ще в середині 1990-х.

Хотілося б акцентувати й категоричну тезу дослідника: попри виправдано критичне ставлення до вітчизняних політичних партій – їм немає альтернативи. Бо лише політичні партії здатні забезпечити суспільну мобілізацію, ротацію політичних еліт і зв’язок між політичними інституціями. Зазвичай політологи наголошують лише на необхідності вироблення чітких механізмів стримування та противаг між інститутами. Але державна влада як така має бути й цілісною. Механізм, здатний забезпечити цю цілісність, – політичні партії. Чинну виборчу систему інакше, як гротескною, назвати важко. Але вибори за пропорційною системою уможливили формування впливових, ідеологічно окреслених політичних партій. А це – необхідний етап становлення демократії. Коли відбудеться демократизація самих політичних партій? – це вже інше запитання.

Звертаючись до проблематики політичних трансформацій у пострадянських і постсоціалістичних країнах (розділи ІІІ–IV), автор одразу конкретизує, що в політичному плані – це є «перехід од тоталітаризму до демократії», а в економічному – «від централізованого планування й управління до ринкової економіки» [с. 71].

Проблемі політичних трансформацій присвячено значну кількість праць. Політологи ґрунтуються на теоріях модернізації та постмодернізації. Є дослідження «демократичного транзиту». Перетворення на пострадянському просторі трактуються й у рамках парадигми «постколоніальних студій». У чому ж особливість метрологічного підходу Фелікса Рудича? Скажімо так: автор не спокушається відстороненими теоретичними схемами, котрі домінують над безпосередньою політичною дійсністю. Історія, конкретна динаміка подій, що проявляється в інституційних перетвореннях, для нього – промовистіші за відособлені концепції, які в багатьох дослідженнях виконують роль прокрустового ложа, де осікаються всі унікальні риси політичного життя. Дослідник завжди відштовхується від конкретного, себто події, дати, імені, закону. І ці безпосередні політичні діяння цеглинами лягають у піраміду тексту. Саме тому теоретичні узагальнення є логічними й вірогідними висновками, що іноді постають непорушно, мов вирок.

Приміром, звернімо увагу на те, як політолог ставить «крапку» в істеричних дискусіях щодо геополітичних орієнтацій України, відносин з Росією та входження до НАТО: «Сучасна зовнішня політика України, не зважаючи на загострення українсько-російських відносин після президентських виборів у грудні 2004 р., має бути спрямована на конструктивні та дружні відносини з Росією й одночасно на поступову, але неминучу інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури» [с. 79]. Це – логіка. Якими половинчастими та посутньо демагогічними, відтак і оманливими, а тому й деструктивними, виявляються всі політичні риторизми, що ними фарширують ток-шоу та громадську свідомість?!

Завважмо й річ, яку зазвичай оминають увагою дослідники, порівнюючи політичні трансформації в Росії й інших пострадянських країнах. Фелікс Рудич відзначає: попри позірну подібність ці процеси кардинально відмінні. Бо завдання, які історія поставила перед Росією та донедавна підвладними їй країнами, різнорідні за суттю. «У Росії, – йдеться в монографії, – консолідація та легітимація владного альянсу … відбувалася на основі ідей … ліберально-ринкових реформ і спроб деетатизації суспільства». Натомість у «країнах СНД і Балтії домінували національно-демократичні ідеї» [с. 70]. Це спостереження має істотне значення для компаративних студій. І значною мірою пояснює особливості шляху, який від 1991 року пройшли Україна й Росія.

Пишучи про геополітику (розділи V–VIII), автор мусить підкреслити, що доля цієї науки подібна до долі кібернетики та генетики. Геополітика тривалий час не сприймалася академічними колами, натомість процвітала її вульгаризація. Показовою, зазначає Фелікс Рудич, є й життєва драма німецького вченого Карла Гаусгофера, проголошеного одним із ідеологів Третього Рейху. Його не виправдало ані ув’язнення в Дахау, ані самогубство, яке він скоїв 1946 року. Однак (і автор у цьому переконаний) «геополітика – це наука майбутнього» [с. 178].

У книзі докладно аналізуються погляди класиків геополітики: Рудольфа Челлена, Миколи Данилевського, Фрідріха Ратцеля, вже згаданого Карла Гаусгофера та Петра Савицького. Прикметно, пише автор, що попри табу на саме слово «геополітика» зовнішня політика СРСР значною мірою відповідала настановам Петра Савицького. Ані Російська імперія, ані СРСР, ані теперішня Росія посутньо не можуть бути «великою європейською державою». Петро І завів Росію на манівець європейської політики. Росія – наступниця Чингіз Хана і Тамерлана. Це – окремий світ. Це – осердя Євразії.

Простежуються й новітні геополітичні концепції: атлантизм, мондіалізм, неомондіалізм, неоєвразійство, глобалізм тощо. Годі й заперечувати факт всепланетної єдності людства. Але донедавна ця єдність була лише, скажімо так, формальна. Люди знали, що їхня домівка – планета Земля. Проте, які висновки випливають із цієї єдності? З усією серйозністю на це запитання намагалися відповісти лише Християнська Церква та релігійні філософи. Нині ж геополітика стає своєрідним способом наукової рефлексії земної долі людства.

Водночас на сторінках монографії докладно розкриваються геополітичні ситуації та ймовірні моделі розвитку зовнішньої та внутрішньої політики провідних світових гравців (США, ЄС, Росії, Китаю, Японії) та країн (України, Туреччини, Ірану, Кавказьких і Середньоазійських країн), від котрих залежить регіональний баланс – економічний, демографічний і культурний. Україна, наголошує автор, об’єктивно зацікавлена в стабілізації глобального політичного клімату, у становленні рівноваги впливів основних світових центрів. Водночас першочерговим завданням для нашої держави є стабілізація відносин з Росією: демаркація суходільного та морського кордонів, посилення впливу на Кримському півострові, непохитне відстоювання територіальної цілісності, зокрема статусу Севастополя як невід’ємної частини України [с. 231]. Перспектива членства України в ЄС віддаляється в неозору далечінь, а можливість негайного вступу до НАТО є вельми непевною. Україна мусить самостійно вирішувати всі внутрішньо- та зовнішньополітичні проблеми. Це – іспит на зрілість, який треба скласти вітчизняній політичній еліті.

У VIII розділі автор звертається до феномену міжнародного тероризму, а також подій, котрі стали наслідком теракту 11 вересня 2001 року – війн в Афганістані й Іраку. Згадані війни з усією невідворотністю поставили питання про світовий політичний устрій. «Поза сумнівом, – пише Фелікс Рудич, – 11 вересня 2001 року ввійде до світової історії як початок нової фази зіткнення західної й ісламської цивілізацій – фаза початку збройних дій» [с. 267]. «Міжнародний тероризм треба зупинити за будь-яку ціну», – наголошує він. Проте, як? Спроби «покарання винних» безрезультатні. Війни лише сприяють перерозподілу енергетичних ресурсів і вдосконаленню зброї. Відповідь явна: світ мусить змінитися…

Книгу завершує політико-філософський есей «Чи багато влади потрібно владі?», що й дав назву всій праці. Автор відзначає кумедний парадокс (од якого, одначе, не до сміху): більше влади вимагає той, хто не годен нею користуватися. Система, якій властива ефективність управління, потребує непорушності поділу влади. Натомість нездатність політичної еліти виконувати управлінську функцію, що поєднується з небажанням визнати власну некомпетентність, а відтак і страхом розпрощатися з високим статусом, провокує спокусу нарощування влади. Навіщо? Задля пригнічення невдоволених і приборкання норовливих конкурентів. Жадання влади – підозрілий симптом.

Тож, «что же будет с Родиной и нами»? Тож, які завдання має виконати влада? Фелікс Рудич виокремлює чотири виклики, що постали перед Україною: 1) брак консолідаційної ідеології, 2) недостатність розвитку громадянських інститутів, зумовлена слабкістю «державної влади» [с. 273], 3) невиробленість моделі «випереджувального розвитку», 4) невизначеність геополітичних пріоритетів. Як протистояти цим викликам? Потрібен новий політичний клас, відповідає Фелікс Рудич. Це означає, що потрібні «дві-три потужні політичні партії» та нова виборча система, котра забезпечуватиме політичну, «правову та моральну відповідальність за стан справ у державі». По суті, потрібна «не просто нова, а сильна демократична влада. Очевидно ж бо, несильна влада не втримається тривалий час». «Україна знудьгувалася за загальнонаціональним лідером» [с. 276]. А відсутність лідера є, мабуть, п’ятим викликом.

Автори: Анатолій ПАХАРЄВ, Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата