передплата Українською | In English

№17, вересень 2009

Ризики українського суспільства

Поділитися:

Криза в Україні знижує рівень керованості країною; унеможливлює вчасне розв’язання економічних і соціальних проблем; влада втрачає довіру громадян; з’являється загроза демократії. Перебіг конфліктів залежить від того, наскільки політична еліта оволоділа мистецтвом антикризового менеджменту. Влада повинна не тільки вміти виводити суспільство із кризи, а й запобігати виникненню нових криз.
Щоб мати уявлення про ймовірність виникнення кризи, треба враховувати ризики. Поняття «ризик» (політичний, соціальний) у вітчизняній науці використовується недавно. Ризик визначають як імовірність небажаних подій. Врахування політичних ризиків уможливлює політичне прогнозування.

Прагнення уникати ризиків і забезпечувати комфортне існування є цілком природним для людей [4, с. 55].  Однак, якщо в суспільстві немає консенсусу щодо базових цінностей і цілей, узгодженого проекту майбутнього, зростає взаємна недовіра, то таке суспільство стає «суспільством ризику» [12, с. 28]. На думку О. Яницького, в «суспільстві ризику» соціальний порядок не може бути всезагальним. Він складається з «приватних» порядків, що формуються елітами і владними структурами, які конкурують між собою [12, с. 36–37].

Політичний порядок – це структура системи суспільних відносин, що матеріалізуються в різного роду інститутах, принципах, правилах і забезпечують цілісність тієї чи іншої соцієтальної системи [1, c. 93–95]. Проблему порядку розглядали у багатьох теоріях: суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, ціннісної згоди О. Конта, соціокультурної динаміки П. Сорокіна, комунікативної дії Ю. Хабермаса, відкритого суспільства К. Поппера, розширеного порядку людського співробітництва» Ф. А. Хайєка, структурації Е. Гідденса тощо.

Соціальний порядок часом називають каркасом суспільства. Існують різні точки зору на умови формування соціального, політичного порядку. Одні вчені розглядають порядок як стан суспільства, що має природний, самоорганізаційний характер. Інші, навпаки, вважають, що порядок виникає в результаті примусу, є штучним і керованим. 

Нині використовують поняття «керована демократія». У деяких посттоталітарних країнах зберігаються обмеження свободи слова, створюються несприятливі умови для роботи опозиційних політичних сил, не здійснюється контроль за владою з боку громадянського суспільства. У розвинених країнах демократією теж певною мірою «керують». «Керування демократією» має на меті зменшення кількості конфліктів в умовах політичного плюралізму.  Воно здійснюється за допомогою утвердження важливих демократичних цінностей, стереотипів, а також створення певних міфів. Однак ні тоталітарна, ні авторитарна, ні демократична держава не може гарантувати збереження незмінного соціального порядку.

На думку Г. Сатарова, будь-який соціальний порядок містить вбудовані в нього підструктури (ролі, відносини, інститути тощо), які беруть на себе функцію «розхитування» порядку [8, c. 23].

Сталий соціальний порядок – це той, щодо якого в суспільстві є консенсус. В Україні бракує суспільного консенсусу стосовно багатьох питань внутрішньої та зовнішньої політики. Відсутність єдності українського суспільства нині є чи не найактуальнішою проблемою, яка потребує розв’язання. Вона  зумовлена існуванням різних ідентичностей; відмінностями політичних субкультур; соціальною нерівністю тощо.

Ні закони, ні навіть Конституція не створюють правил поведінки, які визнаються всіма. Це зумовлює великий вплив на перебіг політичних подій суб’єктивного чинника. Часом закони порушуються представниками політичної еліти, яка найбільшою мірою мала б бути зацікавленою в чіткому дотриманні законів держави геть усіма. Адже більшість, яка незадоволена умовами існування й водночас не керується у своїх діях законами, може повстати, саботувати розпорядження влади. Врешті-решт, громадянська непокора може перерости навіть у революцію. Закон є одним із важливих способів легітимації влади в демократичних країнах.

Багатьом політичним лідерам України властивий конфронтаційний тип поведінки. А це означає, що замість пошуку консенсусу вони часто вдаються до нагнітання напруги, заганяють самі себе і суспільство в глухий кут. Демонстрація політичною елітою неповаги до правил, норм, законів формує негативні настрої у суспільстві.

Відсутність верховенства права  в Україні в декого створює враження, що причиною «безпорядку» у державі є демократія. Однак розвинута демократія передбачає суворе дотримання законів, норм права. А Україна балансує між демократією й авторитаризмом і це балансування затягнулося на роки. Режим, що існує в Україні, визначають як гібридний, перехідний. Доки перехід не завершився, ніхто не зможе точно передбачити, є він переходом до демократії чи до нової форми авторитаризму. Це негативно позначається на консолідації суспільства.

Соціологічні дослідження показують, що зростає кількість людей, які віддають перевагу сильній владі, «сильній руці». Декому здається, що реставрація недемократичного режиму, дасть змогу навести в суспільстві лад. Однак перехід від гібридного режиму до недемократичного не зменшить кількості небезпек. На перший погляд здається, що недемократична система стабільніша, передбачуваніша, ніж демократична, відкрита. У закритій системі соціальна структура формується цілеспрямовано; немає легітимної боротьби за владу; панує моноцентризм; замовчують, придушують конфлікти; формується єдина ідентичність, почуття колективізму; здійснюють контроль за громадянами через суспільні організації. Обмежуючи свободу слова, мітингів, демонстрацій, об’єднань, маніпулюючи свідомістю мас, формуючи певні стереотипи, міфи, створюючи умови для формування однорідного суспільства і т. ін., влада тим самим обмежує кількість викликів внутрішнього середовища. Однак «залізна завіса» зменшує кількість зовнішніх викликів. У недемократичному суспільстві стабільність зберігається значною мірою завдяки «закритості». Але конфлікти в закритому суспільстві можуть зруйнувати систему, адже їх придушують, а не розв’язують. 

Індекс політичного ризику визначається на основі оцінки використання примусу в здійсненні влади,  впливу на суспільство радикальних політичних сил; порушення правопорядку, масштабу антиконституційних дій,  делегітимації політичного режиму, кризи системи державного управління, сепаратизму, ступеня етнічних, релігійних, расових, соціальних відмінностей, прояву соціальної нерівності тощо. Майже всі перераховані чинники ризику в Україні є.

Соціальна нерівність як ризик заслуговує на особливу увагу. В Україні соціальна нерівність в умовах фінансово-економічної кризи посилилася. Вплив соціальної нерівності на розвиток суспільства може бути двоякий. З одного боку, нерівність у доходах, різний рівень життя є стимулом розвитку, передусім економічного. Ті, хто в гіршому становищі, намагаються його покращити, а отже, докладають зусиль, щоб домогтися вищого суспільного статусу. З другого боку, менш успішні групи можуть обирати для поліпшення свого становища незаконні, нелегітимні способи. Це призводить до зростання злочинності, корупції, безладу.

У розвинених демократичних країнах, розробляючи соціальну політику держави, зважають на рівень соціальної нерівності. Зростання розриву в доходах населення змушує владу вдаватися до перерозподілу багатства в суспільстві. Стабільним вважається суспільство, в якому частка середнього класу в структурі населення не нижча за 70%. Неконтрольоване зростання нерівності є небезпечним для суспільства.

Щоб визначити ступінь соціальної безпеки, використовують соціальні індикатори стану суспільства – співвідношення доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших громадян;  співвідношення мінімальної й середньої заробітної плати; частку населення, що живе за межею бідності; рівень безробіття тощо.

З метою збереження соціального спокою в демократичних країнах не тільки перерозподіляють багатство, а й використовують різноманітні технології регулювання економіки задля збільшення суспільного багатства і за рахунок цього зростання добробуту й зменшення соціальної нерівності. Водночас є необхідність доповнення економічних технологій іншими – політичними й соціальними. Соціальні технології дають змогу зберегти стабільність диференційованого суспільства шляхом надання допомоги соціально не захищеним групам населення. Завдяки політичним технологіям у суспільстві досягається згода щодо перерозподілу матеріальних благ на користь менш успішних верств населення задля попередження конфліктів, легітимації нерівності. Слід пам’ятати, що всі ці технології виникли в результаті співпраці держави й громадянського суспільства, яке контролювало владу, здійснювало на неї тиск.

Неконтрольоване зростання нерівності посилює владні позиції небагатьох і перешкоджає участі в політиці більшості, тобто суперечить демократії і сприяє розвитку авторитарних тенденцій:

1) відбувається поляризація суспільства: на одному полюсі концентруються апатія й пасивність, на другому – намагання монополізувати й закрити для громадян сферу прийняття політичного рішення;

2) соціальна нерівність маргіналізує знедолені верстви, підштовхуючи їх до втечі від політики і нелегітимних форм протесту. Вони стають соціальною базою політичного екстремізму, оскільки не мають можливості артикулювати й захищати свої інтереси в публічній сфері;

3) соціальна нерівність культивує в суспільстві атмосферу, що сприяє руйнуванню підвалин соціальної справедливості і загального блага, моральних засад суспільної єдності [11, с. 72–73].

Отже, соціальна нерівність відтворюється в політичному житті. Той, хто має власність, має високі доходи, ключові позиції в елітній ієрархії, а також можливість політичного впливу. Цього досягають завдяки близькості до центрів влади, наявності фінансових ресурсів впливу на публічну політику, матеріальній підтримці партій і громадських організацій, особистій унії з правлячою політичною елітою, наявності впливових, добре фінансованих лобістських структур; прямому й опосередкованому маніпулювання ЗМІ, підкупу державних чиновників, депутатів, суддів; формуванню напівлегальних і нелегальних силових угруповань, які використовують як важелі тиску на громадян і політичні інститути [11, с. 71–72]. Названі чинники призводять до формування олігархічної влади, усунення більшості громадян від процесу прийняття рішень.

В Україні існує таке явище, як «політична бідність». Поняття «політична бідність» уперше використав Дж. Бохман, а означає воно нездатність деяких груп громадян брати участь у демократичному процесі, що робить їх вразливими перед наслідками рішень, які приймає влада. На думку Дж. Бохмана, поріг «політичної бідності» проходить по лінії здатності-нездатності тієї чи іншої групи ініціювати обговорення суспільних проблем, які зачіпають її інтереси [13, с. 125]. Політична бідність існує не тільки в авторитарних чи транзитивних державах. І в розвинених демократичних країнах є люди, вилучені з політичного процесу. Це представники андеркласу. Андеркласом називають «пасивних бідних», тих, які відмовляються брати участь у політичному процесі (не голосують на виборах, не беруть участі в організаціях громадянського суспільства). Основними рисами андеркласу вчені називають бідність, економічну залежність від держави, патерналізм, депривацію, незалученість до соціальних мереж і домінуючої культури. Тому є очевидним, що ідеалізувати демократичне суспільство не варто. Слід зважати, що і демократичне, плюралістичне суспільство породжує багато ризиків. Деякі з них можна назвати ризиками невизначеності. Однак у країнах, де демократія розвинута, ця невизначеність не є абсолютною. Хоча ніхто не може передбачити результати виборів, але можна бути певним, що вибори будуть відкритими, а переможці діятимуть за правилами й дотримуватимуться законів.

Вибори в державах, де демократичний транзит не завершився, створюють невизначеність іншого роду. В таких державах порушуються самі правила проведення виборів, результати виборів часто не відтворюють волевиявлення громадян. Невизначеність у транзитивних країнах породжена аномією і призводить до аномічної деморалізації суспільства. Відсутність чітких правил або незнання їх, як вважають психологи, може негативно позначитися на психічному здоров’ї людини. Невизначеність впливає на відчуття безпеки, а безпека є однією з базових потреб людини. Незадоволеність цієї, як і інших базових потреб, призводить до зростання соціальної напруженості.

Під соціальною напруженістю розуміють приховану форму незадоволення соціальних груп ситуацією в країні загалом чи в регіоні. Соціальна напруженість виявляється не лише в настроях, а й у діях: ажіотажному попиті, активізації діяльності суспільних рухів й екстремістських організацій, стихійних та організованих мітингах, демонстраціях, страйках та інших формах громадянської непокори [2, с. 171]. Соціально-економічними умовами виникнення соціальної напруженості є зниження рівня життя; зростання й збереження бідності; відсутність у значної частини населення можливості для поліпшення умов життя тощо.

Учені намагаються визначити поріг соціальної напруженості, подолання якого є небезпечним, бо призводить до виникнення атмосфери агресивного збудження. А це, у свою чергу, може призвести до використання насильства як крайнього методу досягнення соціально-політичних та економічних цілей. У державі рівень соціальної напруженості в різних регіонах, як правило, неоднаковий. У депресивних, відсталих регіонах він зазвичай вищий, аніж у розвиненіших.

Причиною посилення соціальної напруженості може бути зростання злочинності та корупції. Україна належить до країн, у яких поширилася організована злочинність. Дослідники організованої злочинності зазначають, що нині її основною рисою є політизація. Політична злочинність у широкому значенні – це всі злочини у сфері державного й соціального управління.

Корупція дає можливість кримінальному середовищу контролювати економіку. Внаслідок цього послаблюється державне регулювання економіки [7, с. 28]. В умовах економічної кризи окремі суб’єкти підприємницької діяльності розв’язують свої проблеми за рахунок решти суспільства. Створити антикризову коаліцію в таких умовах дуже складно.

В Україні становлення ринкової економіки відбувалося на тлі зростання бідності, а також різкого скорочення кількості населення. І пояснити це можна зменшенням не тільки народжуваності, а й тривалості життя, однією з причин якого були економічні злочини. С. Солодовников стверджує, що організована злочинність завжди пов’язана з жертвами. Просто в одних випадках жертви є «невидимими», а в інших, наприклад, під час терористичних актів – очевидними. Контролювання ринку і фінансових потоків організованими злочинними групами без жертв не обходиться [10, с. 39–41].

Корупція набула таких масштабів, що можна говорити про корумповане суспільство, про корупцію як елемент системи управління. Корупція – одне з найнебезпечніших явищ у житті суспільства, оскільки її розростання є серйозною загрозою верховенству закону, демократії й правам людини.

Делегітимація політичного режиму, сепаратизм, неузгодженість роботи системи державного управління, зниження ефективності державної політики можуть призвести до конфліктів, метою яких є насильницька зміна конституційного ладу й розпад країни [9, с. 53].

Окрім ризиків, породжених внутрішніми чинниками, є ризики, пов’язані з глобалізацією. Нові держави не мають достатнього часу, щоб адаптуватися до змін зовнішнього середовища.

Вважають, що однією з причин нестабільності в умовах глобалізації є зростання ціни помилки. Можливості науково обґрунтованого прогнозування звужуються разом із розмиванням кордонів – політичних (десуверенізація), соціокультурних (культурно-етнічна уніфікація) і просторових (усунення просторово-часових бар’єрів) [6, с. 97–98].

Потрібна  оцінка ризиків у сфері міжнародної політики та безпеки. Завдяки глобалізації людство ввійшло в режим життя з відкритим зовнішнім середовищем, що породжує ризики невизначеності [5, с. 169].

Нині вчені кажуть про кризу світової цивілізації. Вона є загрозою  не для окремого народу, а для людства. Криза світової цивілізації – особливий тип кризи, що охоплює всю планету. Західна модель індустріального розвитку, що поширилася планетою, надає глобальній кризі розгалуженого характеру. Розв’язання однієї проблеми призводить до появи декількох нових. Кожний вихід з однієї кризи відбувається за рахунок загострення інших [4, с. 41–43].

Деякі вчені вважають, що після розпаду СРСР світовий порядок був зруйнований і натомість утвердився «світовий безпорядок». На думку Е. Баталова, міра керованості світовою системою нині на небезпечно низькому рівні [1, с. 55]. Дехто називає це деградацією організованості сучасного світу.

Однак поряд із відцентровими тенденціями нині помітні й доцентрові. Вони проявляються в будь-якій системі і є природними. У. Растоу вважає, що головним чинником, на який мають нині зважати всі нації у своїй політиці, є ймовірність не лише того, що світ ставатиме дедалі взаємопов’язанішим, а й того, що центри ефективної влади кількісно зростатимуть [14, с. 414]. 

Нині розвинені країни намагаються створити єдиний центр влади. Антиглобалістський рух є реакцією на спробу написати сценарій розвитку планети, незважаючи на думку решти країн.

Тоталітарні тенденції – невід’ємна частина всіх сучасних суспільств. Спроби нових незалежних держав «втекти від історії» шляхом набуття членства в безпековому альянсі чи інтеграційному об’єднанні визначені тоталітарним історичним досвідом. Такі спроби також живляться бажанням абсолютного комфорту й страхом перед ризиками самостійної зовнішньої й внутрішньої політики [3, с. 55]. Ці страхи притаманні українському суспільству. Але чи позбавить українське суспільство криз тісна інтеграція чи то із Заходом, чи то зі Сходом? Як слушно зауважує C. Кононенко, суспільство, захищаючись від одних загроз, створює інші; усуваючи одні ризики, породжує інші [3, с. 55].

Отже, інтеграційні процеси, які супроводжують глобалізацію, з одного боку, зменшують кількість ризиків, передусім тих, які породжені відсутністю діалогу держав, нездатністю їх знайти спільні інтереси. Однак, з другого боку, інтеграція призводить до збільшення кількості ризиків, пов’язаних з ослабленням державного суверенітету.

Джерела

1. Баталов Э. Я. Мировое развитие и мировой порядок (анализ современных американских концепций). – М.: Российская политологическая энциклопедия, РОССПЭП, 2005. – 376 с.

2. Бузовський І. Соціальна напруженість і тривожність у контексті діагностики суспільних конфліктів // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 3. – С. 169–176.

3. Кононенко С. В. Політичний ризик і тоталітарний комфорт // Наук. зап. Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – 2008. – Вип. 42. (Підсерія «Курасівські читання»). – C. 48–57.

4. Костин А. И. Кризис цивилизации, стратегия устойчивого развития и проблема политического выбора // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2004. – № 5. – С. 38–62.

5. Красиков С. А. Глобализация: политические риски открытости // Полис. – 2008. – № 2. – С.162–170.

6. Осокин С. А. Политическая нестабильность как фактор политического прогнозирования и планирования // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2008. – № 3. – С. 97–99.

7. Пряхин В. Ф. Как выжить? Новая идеология для человечества / Предисловие Генерального Секретаря ОБСЕ Марка Перчена де Бришамбо. Предисловие д.т.н. А. П. Федотова. – М.: Издательство «Весь Мир», 2008. – 144 с.  

8. Сатаров Г. А. Как возможны социальные изменения. Обсуждения одной гипотезы // Общественные науки и современность. – 2006. – № 3. – С. 23–29.

9. Семченков А. С. Теоретико-методологические аспекты исследования национальной безопасности России // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2002. – № 2. – С. 46–62.

10. Солодовников С. А. Терроризм и организовання преступность. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2008. – 173 с.

11. Социальное неравенство и публичная политика / Ред. кол: Медведев В. А. (отв.ред.), Горшков М. К., Красин Ю. А. – М.: Культурная революция, 2007. – 336 с.

12. Яницкий О. Н. Социология риска. – М.: Изд-во LVS, 2003. – 214 c.

13. Bohman J. Public Deliberation Pluralism, Complexity and Democracy. – Cambridge, Massachusetts. 1996.

14. Rostow W. The United States in the World Arena: An Essay in Resent History – N.Y.: & Row, 1960.

Автор: Олена Кіндратець

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Новини 24 вересня: Лещенка хочуть повернути в УЗ, колізія в законі про олігархів Вчора, 24 вересня

"Слуги" мають два варіанти вирішення колізії в законі про олігархів Вчора, 24 вересня

Розгромний єврозвіт про Україну, воднева магістраль: головне за 23 вересня Вчора, 24 вересня

Новини 23 вересня: Рада ухвалила "антиолігархічний" закон, в США "вимикають" друкарський верстат 23 вересня

Україна евакуювала з Афганістану ще 100 людей, літак прибуде до Києва протягом доби 23 вересня

Посли G7 закликали не зволікати з реформою Вищої ради правосуддя 23 вересня

Бюджет-2022: у Міненерго кажуть, що Мінфін не врахував пропозиції на 7,6 мільярдів 23 вересня

Зеленський з трибуни ООН нагадав про Крим та Донбас і розповів про замах на Шефіра 23 вересня

Зеленський обговорив із головою Microsoft штучний інтелект 22 вересня

Новини 22 вересня: Лещенко більше не в наглядовій раді "Укрзалізниці", запуск Бюро економічної безпеки перенесли 22 вересня