передплата Українською | In English

№16, серпень 2009

Моделі європейської інтеграції, або Навіщо Україні ЄС?

Поділитися:

Передмова

Навряд чи знайдеться у світовій практиці бодай ще одне інтеграційне формування, що за всю історію свого існування викликало б стільки нищівної критики, як Європейський Союз (ЄС). Створене у 1957 році Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) поділило ще тоді всю європейську спільноту на єврооптимістів і європесимістів. Одні з них пропонували дуже швидкий крах «нового європейського проекту», другі стверджували, що тільки модель «Сполучених штатів Європи» може забезпечити очікуваний мир і добробут європейців. На світовому рівні прихильників тодішньої моделі європейської інтеграції було не так уже й багато. У США вважали, що кейнсіанство в Європі надто затягнулося, натомість у СРСР постійно посилалися на висловлювання В. І. Ульянова-Леніна, який у хрестоматійній на початок ХХ століття праці «О лозунгах Соединенных Штатов Европы» прогнозував: таке об’єднання є неможливим, чи принаймні воно може бути реакційним (питання: для кого?). Значні непорозуміння, відомі в 1960—1970-х роках у ЄЕС як «торговельні війни», в радянський пропаганді тоді тлумачили як зайвий доказ того, що не сьогодні-завтра «приклад капіталістичної інтеграції» має самоліквідуватися. Покоління автора цієї статті дуже добре пам’ятає теми університетських рефератів тих часів: «Неминучість розвалу ЄЕС», «Переваги соціалістичної інтеграції», «РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) як найефективніша форма соціалістичної економічної інтеграції» тощо. І де ж той РЕВ тепер, де Варшавський договір? Мабуть, щось не так було в «данському королівстві»?

«Собаки гавкали, а караван ішов!»? ЄЕС розширювалося, долало кризи і ставало найбільшим інтеграційним угрупованням світу, позиції якого протягом 1980—1990-х років значно зміцнилися, а «соціальний пакет» більшості держав-учасниць ставав дедалі привабливішим для населення «старого континенту».

Євросоюзу в середині 1990-х  постійно дорікали: темпи зростання в нього є нижчими, аніж в американській економіці, жорсткі економічні стандарти руйнують європейську промисловість, «хронічна дотаційність» сільського господарства перетворює роботу європейських фермерів на такий собі варіант дозвілля, спільна валюта в Європі — це утопія (зазначу: теорія оптимальних зон, яка була розроблена в США лауреатом Нобелівської премії Ф. Монделлою (не плутати з політиком), була цілковито реалізована у 1999—2002 роках у ЄС шляхом створення Європейського монетарного союзу та відповідно зони євро, якому також пророкували швидку смерть).

Що маємо в підсумку? ЄС критикують постійно і він реагує на цю критику, оновлюючи зміст і якість своєї інтеграційної діяльності. Є проблема «донорства» і «реципієнтства» в ЄС, вступу до зони євро нових членів, подолання фінансової кризи тощо. Але, як і багато років тому, спільнота має свою стратегію, механізми й інструменти досягнення кінцевої мети  — гомогенізації європейського економічного простору.

Моделі розширення та поглиблення європейської інтеграції

Останнє (2007 р.) розширення Європейського Союзу поставило перед європейцями чимало фундаментальних питань: якою має бути оптимальна територія спільноти? у чому полягає «ефект розширення» для старих і нових членів? чи можлива взагалі реалізація плану генерала де Голля «Європа від Атлантики до Уралу»? Вони змусили по-новому переосмислити диспозицію самого ЄС у глобальній економіці, адже територіальних невизначеностей у ньому чимало:

по-перше, це чітка ідентифікація того, які саме країни можуть претендувати на членство в ЄС, а які ні (чи мають вони бути розташовані лише на європейському континенті? Не треба думати, що це стосувалося лише Туреччини, йшлося також про заморські департаменти Франції й острівні володіння деяких інших європейських держав, розташованих за тисячі кілометрів од континенту);

по-друге, треба було визначитися з Кіпром, адже грецька його частина є складовою ЄС, а турецька — ні;

по-третє, дуже важливим було запровадження євро і в нових, і в старих країнах — членах Євросоюзу, населення яких не завжди схвально підтримувало цю ідею (Велика Британія, Данія, Швеція). А запровадження колективної валюти в нових державах спільноти, приміром у Словенії, викликало непросту реакцію, адже, з одного боку, це сприяло зниженню трансакційних витрат, яких зазнавали експортери й імпортери, а з другого — не сприяло вирівнюванню цін (високі ціни залишилися без змін, а низькі зростали, що, природно, спричинювало незадоволення населення).

Моделі подальшої інтеграції у ЄС різні. З одного боку, існувала проста процедура прийому, яка виключає безперечне виконання Копенгагенських критеріїв (політичні), Маастрихтських (економічні) та імплементацію так званого спільного доробку, кількість сторінок у якому вже нині наближається до ста тисяч. І, звісно, обов’язково треба було подати заяву про вступ і її мали  прийняти. На цьому етапі країна стає аплікантом, щоправда, може перебувати в цьому «кандидатському клубі» будь-як завгодно довго (приміром, Туреччина в такому становищі перебуває із середини 1980-х років і, найімовірніше, це триватиме ще довго).

Є, щоправда, й другий бік цієї медалі. Експерти багатьох європейських структур часто-густо використовують і складні аналітичні моделі, про які широкий загал і не чув (приміром, це може бути модель державного споживання, модель Даккі-Фуллера тощо, головне завдання яких полягає у виявленні можливої гармонізації самої спільноти з країною-кандидатом на вступ). Складається парадоксальна ситуація: результати аналітичних досліджень не повинні впливати на кінцеве рішення про вступ, та водночас не передбачати можливих конфліктних ситуацій, якщо нехтувати їхніми даними, також не можна, адже розширення може завдати істотного удару по самому Європейському Союзу.

Протягом семи років (2007—2013 рр.) ЄС докладатиме чимало зусиль для посилення внутрішньої соціально-економічної конвергенції, адже вільний рух капіталу в спільноті досить складно поєднується ще з однією європейською свободою  — рухом робочої сили, що є неминучим у зв’язку з різною оплатою праці в ЄС (у Швеції вона становить близько 30 євро на годину, в Португалії  — 10, в Польщі — близько 6, а в Болгарії та Румунії — 3—4). І хоча запроваджено тимчасові обмеження на міграцію робочої сили, особливо з останніх двох країн, припинити офіційний і неофіційний рух іноземних працівників не зможуть, проблема продовжує дистанціювати європейців.

Фірма «Nokia» розмістила частину своїх заводів на початку 1990-х років у Німеччині, створивши в такий спосіб додаткові робочі місця. За це вона отримала певні субсидії, пов’язані з цією дією. Час минав, і в 2007 році членом ЄС стала Румунія, середня зарплата в якій різнилася від німецької майже на порядок. Було прийнято рішення про демонтаж частини заводів цієї ТНК та переведення їх до Румунії, якій знову-таки  почали надавати чергові субсидії, що були пов’язані зі створенням нових робочих місць. У Німеччині заговорили про низьку економічну моральність таких учинків, у Фінляндії всіх переконували в тому, що ця корпорація не порушила жодного закону, а інтенсивний рух чинників виробництва в ЄС є найважливішим його надбанням.

Чому бажаючих вступити до ЄС так багато?

За всю історію Європейського Союзу не погодилася вступити до його складу тільки Норвегія, уряд якої підписав угоду з ЄС. Проте проведений у цій країні референдум мав негативні наслідки, адже чимало норвезьких рибалок були переконані, що після вступу своєї країни до спільноти  отримають жорстку ЄСівську квоту на вилов риби, а грошова компенсація не матиме постійного характеру.

Однак на сьогодні Норвегія є єдиним винятком із цих правил.

Усі інші країни, вступивши до ЄС, жодного разу не заявили, що хочуть вийти з нього. Тож питається: чому тут «медом намазано»? Відповісти на це запитання ще в 1992 році намагався італійський дослідник, який тривалий час пропрацював у євроструктурах Paolo Cecchini. Він розрахував, що усунення бар’єрів, які впливали на торгівлю всередині ЄС, може призвести до додаткового зростання ВВП на 0,2—0,3%, ліквідація перешкод у виробництві  додатково збільшить цей макропоказник на 2,0–2,4 %, економія від масштабу й інтенсифікація конкуренції, підвищення ефективності бізнесу й зменшення монопольних прибутків — ще на 2,1–3,7%. Загальний ефект додаткового прирощення ВВП становитиме, отже, 4,3–6,4%. Тобто переваги є очевидними, а витрати?

Я добре пам’ятаю, як нервували польські фермери під час вступу до ЄС, який висунув доволі високі вимоги до організації аграрного виробництва. В усіх свиней, приміром, відтепер на вусі мав бути електронний чіп. Чому так суворо?  Тому, що санітарна безпека — найважливіша за все (європейці дуже добре пам’ятають епізоотію коров’ячого сказу, який вирував у Європі десятиріччя тому, відтак харчова безпека для громадян ЄС завжди багато значить).

Ще однією перевагою європейської інтеграції є можливість використати структурні фонди Євросоюзу для власних потреб (з 2007 року Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд і Фонд згуртування перерозподіляють значну частину коштів на реалізацію своїх програмних цілей). Цікаво, що чимало засобів масової інформації, особливо російських, постійно демонструють, як програли країни-новачки, як вони страждають і бідкаються через своє рішення про вступ. Політики нерідко долучаються до цього. Чи правда це, чи ні?

Як показало завершене нещодавно в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана дослідження трансакційних витрат у процесі євроінтеграції, найбільший ефект під час вступу мають саме новачки, натомість у середньо- та довготерміновій перспективі переваги отримуватимуть старі члени спільноти, які в умовах активної флоридизації населення (таке собі «прогресивне» старіння нації, коли питома вага в демографічній структурі країни осіб віком 65+ є більшою за вікову групу 0—15 років), хоч як це парадоксально, зацікавлені у «подаваному» припливі населення.

Розгляньмо типову європейську ситуацію. Польський лікар, що закінчив медичний університет і має трирічний стаж роботи у своїй країні, вирішив мігрувати до Швеції (мову він вивчив заздалегідь), де зарплата медиків істотно більша за польську. Шведське королівство отримало висококласного фахівця, не витративши на його підготовку жодної крони. Польща зазнала суцільних збитків, адже на підготовку лікаря стабільно протягом десяти років витрачалася певна частина її ВВП, а от «ефектом» від реалізації професійних здібностей фахівця скористалися геть в іншій країні. То хто кому має компенсувати збитки?

Проте сучасні карикатуристи нерідко зображують ЄС такою собі дійною коровою, маючи на думці саме нових членів чи кандидатів на вступ. Досить показовою наразі можна вважати Туреччину, країну, яку одні постійно критикують за неготовність до вступу, другі  — за «неєвропейські вірування», треті  — за переважно азійське розташування. У двох останніх випадках ця країна мало що може змінити, проте у першому — багато що. Та чи варто? У 2005 році експерти Єврокомісії підрахували, що в разі приєднання Туреччини до ЄС щорічні компенсації турецьким фермерам мають становити не менш як 25 млрд. євро, натомість весь бюджет структурних фондів ЄС на сім років (2000—2006 рр.) дорівнював 213 млрд. євро. Інакше кажучи, така «теоретична інтеграція» могла б «з’їсти» 175 млрд. євро за сім років, що, природно, є неприпустимим, адже решті членів ЄС майже нічого не перепало б.

Україна: вступати чи не вступати?

Є декілька причин нерозуміння громадянами України потреби в інтеграції:

по-перше, поки що залишається радянський стереотип «ЄС ось-ось розвалиться». Скільки часу він ще розвалюватиметься, я казав на початку статті;

по-друге, наша пропаганда, а точніше її відсутність, не може пояснити, чому варто інтегруватися до ЄС і чому бажаючих вступити до нього значно більше, ніж він може прийняти;

по-третє, насмілюся стверджувати, що «повзуча інтеграція» вже розпочалася. Чимало наших заробітчан працюють у ЄС, чимало заощаджень вони та їхні родичі в Україні зберігають не в доларах США, а в євро (можливо, з часом на нас чекатиме синдром Чорногорії, яка не входить до ЄС, натомість має євро за офіційну грошову одиницю);

по-четверте, Україні варто здійснити комплексне дослідження (у грошовій формі) можливих переваг за системного зближення з ЄС;

по-п’яте, варто частіше ідентифікувати себе з європейською цивілізацією, до якої ми сміливо себе маємо відносити, особливо під час отримання шенгенських віз та відстоювання честі й гідності громадян України в державах ЄС. Ми не гірші від Бразилії й Гондурасу, які мають безвізове з ним сполучення.

Автор: Віктор ЧУЖИКОВ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Уряд перепризначив голову Держаудитслужби на новий 5-річний термін Сьогодні, 19 квітня

Глава МЗС Латвії за те, щоб знову заявити про перспективу членства в НАТО для України Сьогодні, 19 квітня

Від завтра, 19 квітня, розпочнеться прийом заявок на отримання "карантинних" 8 тисяч Вчора, 18 квітня

Посол закликав Німеччину допомогти Україні якнайшвидше вступити в НАТО Вчора, 18 квітня

"Укрнафта" за минулий рік отримала чистий прибуток у 4,3 мільярда 17 квітня

Росія пригрозила депортувати 150 тисяч нелегальних мігрантів з України 16 квітня

Новини 16 квітня: продаж Приватбанку, акції Tesla та Facebook на українській біржі 16 квітня

Зеленський розповів про підсумки переговорів із Макроном та Меркель 16 квітня

ЄС аналізує ситуацію з обмеженням Росією свободи судноплавства біля Криму 16 квітня

Прокуратура і фіскали проводять 85 обшуків в учасників конвертцентрів 16 квітня