№15, серпень 2009

По той бік незалежності

Ми були змушені тривалий час жити разом. Однак це не означає, що ми стали одним цілим чи бодай братами. Розмірковуючи напередодні Дня незалежності про долю країни, яку випало називати Батьківщиною, не уникнути чужоземного контексту. Самостійно ми проіснували ще надто мало, щоб говорити лише про себе.

Неросійські голоси імперії

Усупереч поширеним міфам Україна ніколи добровільно не входила до складу Росії: краще бути господарем у власній хаті, аніж пасинком – у чужій. Так, по Переяславській раді Гетьманщина остаточно «приєдналася» до Московського царства лише після невдалої для козаків україно-московської війни 1658–1659 років. Удруге Україна влилася в «дружну сім’ю братніх народів» унаслідок поразки в україно-радянській війні 1917–1921 років. Гіркота образ, як і історична правда, з часом відійшла в минуле – в пам’яті сучасників залишилися тільки пустопорожні першотравневі гасла та передовиці з «Правди» про «споконвічну» дружбу між радянськими народами.

Дружба дружбою, а про цивілізаторську місію в Україні чи деінде темної й маловпливової царської Росії годі казати: Москві бракувало авторитету, її культура не здобула визнання серед колонізованих народів. Дивина, але метрополія, подібно до завойованих країн Азії й Африки, сама переймала чужу мову, захопившись модною й гнучкою французькою. Аби зупинити небезпечну тенденцію, на початку XIX століття навіть виникло Товариство прихильників російської мови. Українці, особливо в XVII–XVIII століттях, відчували свою безперечну вищість над колонізаторами, посідали керівні посади по всьому «царству лаптів». Ба більше, імператриця Єлизавета Петрівна була змушена видати спеціальний указ про захист українців, аби убезпечити їх від проявів невдоволення з боку петербурзької знаті. 20 років правління Єлизавети Петрівни виявилися для українців найкращими за всю історію російського панування.

Найбільше страждань український народ зазнав від колонізаторів за радянської влади. Й досі чимало наших співвітчизників не усвідомлює, що у складі СРСР так звана УРСР не була «між рівними рівна, між вільними вільна» – лише на зорі радянської влади Москва, як зауважив Й. Сталін, «гралася в уряд та республіку». Радянський Союз, створений «великоруським народом», став, поза сумнівом, вірним продовжувачем імперських традицій царської Росії. Утім, попри інтенсивну переселенську політику частка прийшлих росіян-колонізаторів на теренах радянської України (Лівобережжі), за даними 1926 року, становила лише 9 відсотків. Тоді ж росіяни поцупили в братньої УРСР чималі Шахтинську й Таганрозьку округи, юридично передавши їх до складу Росії. Згодом Москва, аби пришвидшити асиміляцію українців, вдалася до відверто дикунської форми колонізації – Голодомору. Після 1933 року Україна остаточно стала радянською за суттю. Як цілком серйозно написав відомий радянський поет із Харкова Михайло Кульчицький: «Только советская нация будет, И только советской расы люди!»

Найуспішніші колоніальні придбання Росії припадають на період радянсько-нацистської дружби – 1939–1940 роки. Тоді, як вихвалявся народний комісар закордонних справ В. Молотов, населення СРСР збільшилося на 23 млн. осіб. Ці люди розмовляли дев’ятьма мовами, серед яких не було російської. У такий спосіб кількість громадян Країни Рад, що не знала «великого и могучего», зросла до третини. На відміну від Великої Британії Росії на колонізованих теренах не вдалося швидко поширити мову метрополії, адже цього можна було досягнути лише через освіту – традиційно слабку ланку Російської держави.

Географічне зростання Росії – небачене в світовій історії. І всюди на завойованих землях політика Москви була однакова: намагаючись марґіналізувати поневолені народи, загарбники культивували принизливу для упокорених вищість Великої Росії, вдавалися до масового терору. За підрахунками іноземних дослідників, росіяни винищили щонайменше 75 етносів Сибіру й стільки само мов. Слушною видається думка А. Чехова, який писав, що британці, можливо, й експлуатують народи Азії, але навзамін дають їм різні блага, тоді як росіяни «теж експлуатують, але що дають натомість?»

Москва перевершила Давній Рим, котрий лише «поділяв і владарював». У Радянському Союзі здійснювалася політика нацьковування одних етнічних груп на інші. Саме з цією метою народи поділяли між кількома адміністративно-територіальними утвореннями (Південна й Північна Осетія у складі радянських Грузії та Росії) чи створювали республіки на кшталт Карело-Фінської, Кабардино-Балкарcької, Карачаєво-Черкеської, де два народи мали конкурувати за звання титульного, а відтак і за доступ до влади. Українців хотіли посварити з молдаванами, об’єднавши їх в одній республіці. Час від часу в медіа здійснювалися цілеспрямовані інформаційні кампанії проти окремих поневолених народів СРСР. То українську мову називали сполонізованою російською, то навпаки: мовляв, польська ідентичність є тільки спотвореною українською. Лише «білі й пухнасті» росіяни ніколи не потрапляли під ідеологічний каток, їх не паплюжили у пресі.

Спроба українців позбавитися принизливого статусу безправної колонії в борні Другої світової не увінчалась успіхом. Прямі людські втрати України внаслідок воєнних дій становили майже 10 млн., усі решта за рішенням Кремля підлягали депортації з рідної землі. Одразу після повернення республіки в лоно СРСР, у 1944 році, нарком внутрішніх справ Л. Берія та маршал Г. Жуков підписали спільний наказ про примусове виселення у віддалені регіони Радянського Союзу «всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів». Однак таких було занадто багато. Хоча українці в очах Москви й стали «зрадниками батьківщини», як кримські татари та ще з десяток народів СРСР, депортувати їх у тодішньої влади просто забракло вагонів.


Від царської – до радянської

Колоніальна влада в «передовій державі нового типу» облаштовувалася за давнім принципом непрямого правління, який широко застосовувала ще Велика Британія в поневолених країнах Азії та Африки. Феодальна система з наявністю залежних васалів, створена в СРСР, давала змогу росіянам залишатися непідзвітними, керуючи всіма національними республіками. На кожного першого секретаря ЦК із місцевого населення був другий секретар – із росіян. А в автономних республіках здійснювалася ще жорсткіша кадрова політика: там цілковито панували комуністи-росіяни. Будь-які прояви національного патріотизму в СРСР каралися кримінальною відповідальністю. А керівну посаду в компартійно-радянській системі республіки можна було здобути, лише прислуговуючи Кремлю, а не представляючи інтересів власного народу.

Хоча метрополії завжди велося краще, однак навіть Москві не вдалось уникнути сумнівних «завоювань» розвиненого соціалізму: комуналок, черг і дефіциту. На відміну від населення Західної Європи, якому колонії забезпечили високий рівень життя, росіяни не надто розкошували. В цьому й досі чомусь звинувачують недосконалу організацію влади, а не економічні пріоритети, орієнтовані на збереження імперії та міжконтинентальні війни. Росіяни із покоління в покоління жили в скруті, однак ніколи не протестували проти витрат трильйонів рублів на військові цілі, адже «ворог не дрімав».

Своєрідний рекорд установив Петро І, який у 1720 році поклав на армію 96 відсотків держбюджету. Щоправда, вже наступного року витрати окупилися сторицею: Петро І переміг у 20-літній Північній війні, нарешті «прорубавши вікно в Європу», а до Московського царства відійшли Інґрія, Карелія, Естляндія, Ліфляндія, південна частина Фінляндії (до Виборга). Відтоді лише московським купцям було дозволено здійснювати торгівлю Балтійським морем, а колонізованим народам, зокрема й українцям, наказано використовувати північний порт Архангельськ, через що торгівля з Європою стала економічно невигідною. Так Україну змусили переорієнтовуватися на російський ринок.

Яскравим прикладом хижацької колоніальної політики Москви на завойованих територіях є нещадна експлуатація природних ресурсів. Величезні поклади нафти й газу, що нині забезпечують життєдіяльність чи не всієї Європи, не принесли народам російської Півночі жаданого добробуту. Ненці й ханти не лише не стали мільйонерами – в їхніх житлах і досі немає природного газу. Приміром, у багатих на нафту ОАЕ кожен місцевий житель одержав від держави віллу, а його особистий рахунок щомісяця поповнюється кругленькою сумою від продажу вуглеводнів. Жителі данського острова Ґренландія торік провели референдум, на якому висловилися за розширення автономії – парламент Данії затвердив волевиявлення ґренландців: тепер вони самостійно розпоряджатимуться власними природними ресурсами (нафтою й газом, золотом і алмазами, цинком і свинцем, ураном).

Однак не всім так пощастило. В українців, як і в інших поневолених росіянами народів, вибору не було – від 1950 року з найбільшого в Європі Шебелинського газового родовища (Харківська область) упродовж десятиліть живилася практично вся європейська частина СРСР, включаючи Москву. Звісно, Україна на тому не розбагатіла, хоча й могла б: скільки коштує газ, знаємо не з чуток – самі купуємо, щоправда, у «братів».

Хоч би як довго влада визискувала й душила підкорений народ, час від часу виникають рухи, направлені на захист національної окремішності. За радянської доби такі прояви називали «буржуазним націоналізмом», а його носіїв ізолювали від суспільства. Цікаво, що цей ярлик накидали винятково на провідників колонізованих народів. Російський націоналізм був у пошані й спрямовувався владою на експорт власної національної ідентичності та завоювання чужих територій.

Російська Федерація є надто великою й неоднорідною, щоб нею міг управляти єдиний уряд, розташований у Москві. Тенденції до роз’єднання з роками лише зростатимуть: до міжетнічних конфліктів додадуться проблеми з «білими» колоніями, де на місцевому рівні посилюватиметься згуртованість російськомовного населення. Водночас задавнена імперська хвороба змушуватиме до нових завоювань. Останній вияв колоніальних прагнень – Південна Осетія й Абхазія. Звісно, самостійну Україну мало б уже насторожити повернення Москви до мелодії радянського гімну, однак належних висновків не зроблено навіть із брутальної провокації щодо Тузли. На жаль, філософське твердження про те, що нація, яка пригноблює інших, не може бути вільною, не надто тішить.

Сподіватися на зміну курсу Росії в майбутньому не випадає. У цьому легко переконатися, погортавши російські підручники з історії. Хоча їхній тон не такий агресивний, як радянських, минуле все одно розглядається з ленінської позиції «хто кого». Автори й досі перебувають у полоні концепцій, розроблених царськими та радянськими істориками, в яких росіяни постають добренькими «збирачами» земель, просвітителями підкорених. Питання свободи в підручниках взагалі не порушується. Звісно, така інтерпретація історії не налаштовує російських школярів та студентів на прихильне ставлення до українців чи інших народів колишнього СРСР. Що далі, то більше: президент Д. Медведєв своїм указом зупинив у Росії розвиток історичної науки, створивши комісію «з протидії спробам фальсифікації на шкоду інтересам країни»! До складу державної комісії ввійшли такі скандально відомі «історики», як Костянтин Затулін і Сергій Марков, котрих Київ через шовіністичні заяви оголосив персонами нон-ґрата.

Не хочеться вірити, що в нас усе найліпше в дуже далекому минулому – трипільській цивілізації, Київській Русі, часах козаччини. Відсутність у нинішніх поколінь спільної історичної пам’яті, рецидиви хвороби «меншого брата» гальмують єднання нації, стримують розвиток країни. На жаль, за добу незалежності так і не відбулися докорінні реформи, які утвердили б найвищі демократичні цінності. Держава ж без справедливості, як мовив Блаженний Августин, це лише «зграя грабіжників». Біда в тому, що українці скуті не тільки в діях, а й у помислах: колонії, набувши незалежності, ще довго залишаються колоніями.

У XVII столітті Руїна тривала 30 років. Тоді отаманщина обернулася для Української держави втратою незалежності. Кажуть, історія повторюється. Тож переломним для країни має стати найближче десятиліття – чи вистоїмо? Здається, врятувати українців від повернення в минуле може лише націоналізм. Проте у великих дозах він небезпечний для пострадянського суспільства, бо викликає алергію.

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня