передплата Українською | In English

№5, березень 2006

Держдумі – 100Держдумі – 100

Поділитися:

Розуміння ролі й місця органів народного представництва в політичній системі сучасної Росії неможливе без усебічного осмислення багатовікової історії законодавчих установ – від віча і боярської думи до дореволюційних державних дум і Державної Ради, радянського народовладдя, сучасних форм парламентської демократії.

Російська Федерація – президентська республіка.

Столиця – Москва. Федерація складається з 89 рівноправних суб'єктів: 21 суверенної держави (за прийнятою в Росії термінологією, республіки), 10 автономних округів, 1 автономної області, 6 країв, 49 областей і 2 міст федерального значення – Москви та Санкт-Петербурга. З 2000 року виділено і 7 федеральних округів.
Уперше двоголовий орел як символ Росії з'являється на великокняжій печатці Івана ІІІ у 1497 році. Зображення запозичено з герба Імперії Ромеїв (Візантії) і символізувало владу над Європою та Азією. У наступні 500 років зі зміною правителів змінювалося й доповнювалося зображення герба. Загалом є 13 варіантів. Але двоголовий – залишався незмінним. Тільки в період з 1918 по 1993 рік його замінили на перехрещені серп і молот на червоному щиті.

Відновлення двоголового орла як державного герба Росії мало продемонструвати нерозривність і спадковість історії. Золотий двоголовий орел на червоному полі часів Петра І, коли Росія "прорубала вікно в Європу", видався найлогічнішим варіантом.

Над головами орла – три історичні корони, що символізують суверенітет як усієї Російської Федерації, так і її суб'єктів. У лапах – скіпетр і держава як втілення державної влади та єдиної держави, на грудях – зображення вершника, що цілиться списом у дракона. Це один із древніх символів боротьби добра зі злом та захисту Вітчизни.

Федеральний закон про державний герб Російської Федерації парламент ухвалив 8 грудня, а президент В. Путін підписав 20 грудня 2000 року.

Гімн, герб і прапор як символи Росії, голосувалися Думою "пакетом" у 2000 році. Але якщо російський "триколор" і двоголовий орел були сприйняті депутатами схвально, то колишній гімн Радянського Союзу викликав спротив і нерозуміння. Незважаючи на це, за музику Александрова (схвалену ще Сталіним) проголосували більшість, і старий гімн комуністичної імперії зазвучав. Згодом увахлено і слова гімну: (автор тексту С. Михалков).
Розуміння ролі й місця органів народного представництва в політичній системі сучасної Росії неможливе без усебічного осмислення багатовікової історії законодавчих установ – від віча і боярської думи до дореволюційних державних дум і Державної Ради, радянського народовладдя, сучасних форм парламентської демократії.

Віче було формою безпосередньої участі народу у вирішенні державних справ. У більшості земель північно-східної Русі вічові збори зникають після татаро-монгольської навали. Проте у Новгороді, Пскові, Смоленську воно відігравало значну роль і проіснувало довше. Однак після їхнього включення до складу Московського царства віче відмирає.

В усіх землях, що згодом склали Московське царство, діяли князівські думи. Князівські думи – постійна рада при князі, до якої входили найближчі його соратники. Зазвичай князь не починав жодної серйозної справи, не обговоривши її з боярами. Нерідко в князівських думах брали участь і представники духовенства.

Боярська дума стала продовженням князівської думи в нових історичних умовах Московського царства. Без неї не обходився жоден монарх, зокрема й Іван Грозний. Самостійної ролі боярська дума не відігравала, а завжди діяла разом із царем, становлячи з ним єдину верховну владу. Ця єдність особливо рельєфно виявлялася у справах законодавства й міжнародних зносинах. З усіх справ виносилося рішення в такій формі: "Государь указал и бояре приговорили" або "По государеву указу бояре приговорили". Боярська дума проіснувала до кінця XVII століття й пізніше була перетворена на Сенат.

Одним із визначних явищ політичного життя Московської держави XVI–XVII століть були земські собори, що відігравали важливу роль у законотворчій діяльності. У XVII столітті Земський собор формувався з двох частин: одна складалася з керівників вищої адміністрації, церковного керівництва, членів боярської думи, начальників наказів, друга – з виборних представників усіх станів.

Сфера діяльності земських соборів була надзвичайно широка: вибори царя (за надзвичайних обставин), зовнішні зносини, встановлення податків і податей, підтримка порядку всередині держави й навіть військові розпорядження в разі ворожого вторгнення.

За царювання Олексія Михайловича земські собори відігравали істотну роль у розробці й систематизації законодавства. Не випадково зведення законів цієї епохи дістало назву "Соборное уложение" (1649 рік).

У 1653 році скликано останній Земський собор. Після нього за часів Олексія Михайловича для обговорення тих або інших питань уряд збирав виборних від того класу населення, який ці питання безпосередньо зачіпали, створюючи з виборних членів свого роду "комісії експертів".

За царювання Петра I особливого значення набуває "Правительствующий Сенат", затверджений у 1711 році як орган що вирішував усі найважливіші справи керування, суду й поточного законодавства. Створена установа не була схожа на Сенат Швеції, Польщі чи інших країн. Ступінь наданої Сенатові влади визначалася тим, що він був заснований "вместо Его Царского Величества собственной персоны" на час постійних поїздок Петра I, що заважали йому займатися поточними справами.

Заснована у 1801 році Державна Рада стала в 1810-му вищою законодорадчою установою Російської імперії. Усі закони, законодавчі акти перед затвердженням імператором мали обов'язково обговорюватися в Державній Раді. Її члени до 1906 року призначалися царем з-поміж вищих сановників. Міністри були членами Державної Ради за посадою. З 1812 по 1865 рік голова Державної Ради був водночас і головою Кабінету міністрів.

Микола II запровадив двопалатну систему вищих законодавчих органів. Нижньою палатою першого російського парламенту стала Державна Дума, верхньою – Державна Рада. На відміну від багатьох європейських країн, де парламентські традиції складалися століттями, у Росії першу представницьку установу парламентського типу (у новітньому розумінні цього терміна) – Державну Думу було скликано лише в 1906 році. Її двічі розпускав уряд, але вона проіснувала майже 12 років, аж до падіння самодержавства, маючи чотири скликання.

У всіх чотирьох думах (у різному, звичайно, співвідношенні) переважне становище серед депутатів посідали представники помісного дворянства, торгово-промислової буржуазії, міської інтелігенції та селянства. Вони принесли в цю установу свої уявлення про шляхи розвитку Росії і навички суспільних дискусій. Загалом, робота Державної Думи була в Росії початку XX століття важливим чинником політичного розвитку, що впливав на багато сфер громадського життя.

Офіційно всестанове представництво в Росії було засновано Маніфестом про запровадження Державної Думи від 6 серпня 1905 року. Микола II під тиском ліберального крила уряду в особі, головним чином, його прем'єра С. Вітте вирішив не ускладнювати ситуацію в Росії, давши зрозуміти підданим про намір врахувати суспільну потребу в наявності представницького органа влади. Про це прямо йдеться в згаданому маніфесті: "Ныне настало время, следуя благим начинаниям их, призвать выборных людей от всей земли Русской к постоянному и деятельному участию в составлении законов, включив для сего в состав высших государственных учреждений особое законосовещательное установление, коему предоставляется предварительная разработка и обсуждение законодательных предложений и рассмотрение росписи государственных доходов и расходов". Як видно з маніфесту, спочатку передбачався тільки законодорадчий характер нового органу.

Маніфест від 17 жовтня 1905 року "Про удосконалення державного порядку" істотно розширив повноваження Думи. Цар змушений був зважати на зростання революційних настроїв у суспільстві. При цьому повновладдя монарха, тобто самодержавний характер його влади, збереглося.

Порядок виборів до першої Думи визначався в законі про вибори, виданому в грудні 1905 року. Відповідно до нього засновувалися чотири виборчі курії: землевласницька, міська, селянська та робітнича. За робітничою курією до виборів допускалися лише пролетарі, зайняті на підприємствах з кількістю працівників не менш як 50 осіб. Як наслідок виборчого права позбавлялися 2 мільйони робітників. Самі вибори були незагальними (виключалися жінки, молодь до 25 років, військовослужбовці, ряд національних меншин), нерівними, непрямими – двоступеневими, а для робітників і селян – три- й чотириступеневими.

Загальна кількість обраних депутатів Думи в різний час коливалася від 480 до 525 осіб. 23 квітня 1906 року Микола II затвердив Зведення основних державних законів, де, зокрема, передбачалася ціла низка обмежень діяльності майбутнього російського парламенту. А головне те, що закони підлягали затвердженню царем. Уся виконавча влада в країні також підпорядковувалася тільки йому. Саме від нього, а не від Думи залежав уряд. Цар призначав міністрів, одноосібно керував зовнішньою політикою країни, йому підпорядковувалися збройні сили, він оголошував війну, укладав мир, міг запроваджувати в будь-якій місцевості воєнний або надзвичайний стан. Більше того, параграф 87 дозволяв цареві в перервах між сесіями Думи видавати нові закони тільки від свого імені. Надалі Микола II використовував цей параграф для того, щоб проводити закони, які Дума напевно не ухвалила б. Тому думи, за винятком третьої, фактично функціонували лише по декілька місяців.

Державна Рада, що існувала разом із Думою, була напівпредставницьким органом. Голова й віце-голова Ради, а також половина її членів призначалися імператором, а половина – обиралися від духівництва, дворянства, земств, Академії наук і професорів університетів, найбільших організацій промисловців і торговців.

Державна Дума і Державна Рада мали рівні законодавчі права. На розгляд імператора подавали лише законопроекти, схвалені обома палатами парламенту.

Після Лютневої революції ні Державна Дума, ні Державна Рада не поновили роботи. Під час Лютневої та Жовтневої революцій 1917 року склалася нова система представницької влади. Нею стали ради. Історія і статус російських рад за радянських часів мало чим відрізнялися від українських – помпезна фікція.

***

Сучасна Росія – президентська республіка. Це визначення стосується і форми, і змісту російської влади. Парламент Російської Федерації – Федеральні Збори – це представницький і законодавчий орган, що складається з двох палат – Ради Федерації і Державної Думи.

Згідно зі статтею 102 Конституції РФ до відання Ради Федерації (верхньої палати) належать: затвердження зміни кордонів між суб'єктами федерації; затвердження указу президента про запровадження воєнного стану; утвердження указу президента про запровадження надзвичайного стану; вирішення питання про можливості використання збройних сил за межами території Росії; призначення виборів президента; усунення президента з посади; призначення на посаду суддів Конституційного Суду, Верховного Суду, Вищого арбітражного суду; призначення на посаду і звільнення з посади генерального прокурора; призначення на посаду і звільнення з посади заступника голови Рахункової палати й половини складу її аудиторів.

До відання Державної Думи (нижньої палати) за статтею 103 Конституції РФ належать: висловлення згоди президентові на призначення голови уряду; вирішення питання про довіру урядові; призначення на посаду і звільнення з посади голови Центрального банку; призначення на посаду і звільнення з посади голови Рахункової палати й половини складу її аудиторів; призначення на посаду і звільнення з посади Уповноваженого з прав людини; оголошення амністії; висування обвинувачення проти президента для усунення його з посади.

Уже саме розпорошення законодавчих функцій між двома палатами свідчить про слабкість представницького органу порівняно з президентським інститутом. Але історія триває.

До Ради Федерації (верхньої палати парламенту) входять по два представники від кожного суб'єкта федеративної держави: по одному від представницького та виконавчого органів державної влади – усього 178 осіб. Голова Ради Федерації – Сергій Миронов.

У Державній Думі (нижній палаті) – 450 депутатів, яких обирають шляхом загальних і прямих виборів із застосуванням змішаної системи. Голова Державної Думи – Борис Гризлов.

Право законодавчої ініціативи належить президентові, Раді Федерації, членам Ради Федерації, депутатам Держдуми, урядові, законодавчим (представницьким) органам суб'єктів федерації, а також Конституційному, Верховному та Вищому арбітражному судам з питань їхнього відання.

Законопроекти вносяться до Держдуми. Прийняті нижньою палатою, вони передаються на розгляд верхній. У разі відхилення закону Радою Федерації палати можуть створити узгоджувальну комісію для подолання суперечностей. Після цього законопроект повторно розглядає Держдума. Якщо вона незгодна з рішенням Ради Федерації, закон вважається прийнятим за умови, що під час повторного голосування за нього подано не менш як дві третини від загальної кількості складу Держдуми.

Президент Російської Федерації є главою держави, має право вето на закони, ухвалені Федеральними Зборами. Щоб подолати вето президента, кожна з палат має повторно розглянути закон та ухвалити двома третинами голосів у кожній із палат. Тоді глава держави зобов'язаний підписати й оприлюднити закон.

Держдума може бути достроково розпущена президентом, якщо вона тричі відхилила президентські кандидатури на посаду глави уряду. Розпуск Держдуми може бути й наслідком повторного висловлення недовіри урядові протягом трьох місяців.

Голова уряду призначається президентом за згодою Держдуми. Він подає президентові пропозиції про структуру федеральних органів виконавчої влади і пропонує кандидатури на посади урядовців.

Уряд може подати у відставку, президент може прийняти її чи відхилити або ж сам ухвалити рішення про відставку уряду. Держдума може висловити урядові недовіру.

На підставі висунутого Держдумою обвинувачення в державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину Рада Федерації може усунути президента з посади за умови, якщо обвинувачення підтвердяться висновками Конституційного Суду про дотримання порядку висунення обвинувачення. Відповідні рішення палат Федеральних Зборів мають бути ухвалені двома третинами голосів від загальної кількості в кожній із них. Рішення Ради Федерації про усунення президента з посади має бути прийняте протягом трьох місяців після висунення обвинувачення. Якщо верхня палата не ухвалить такого рішення в цей термін, обвинувачення на адресу президента вважається відхиленим.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад