№15, серпень 2009

Із Харкова - з любов'юІз Харкова - з любов'ю

Нарешті! Моє довгоочікуване відрядження до Харкова все-таки відбулося, і от воно, місто… так і проситься на язик слово «герой». Та, хоч як це дивно, не має Харків такого статусу. Подейкують, під час Великої Вітчизняної війни він декілька разів переходив із рук у руки. Остаточно Харків визволили ціною величезних втрат, тому навіть у донесеннях із фронту для «батька народів» їх применшили. Відповідно, ідея надати Харкову статус міста-героя відпала сама собою.

Про їжу, студентів і піраміди

Харків є другим за величиною та кількістю населення містом України.  Площа Свободи (колишня Дзержинського) з’явилася в 20-ті роки минулого  століття. Це найбільший майдан у Європі. Будинок Державної промисловості (або просто Держпром), побудований у 1925– 1928 роках неподалік, вирізняється своїми розмірами та неповторною формою. За що його було внесено до Всесвітньої архітектурної енциклопедії як ілюстрацію до статті «Конструктивізм»! На площі Свободи, оминаючи піщані насипи  навпроти Будинку рад, біля виходу станції метро «Університет» у колишньому Палаці піонерів я з приємністю констатувала наявність двох закладів швидкого (і не тільки) харчування. Один із них виявився занадто мажорним, натомість другий порадував доволі різноманітним асортиментом і демократичними цінами. «Мабуть, він і розраховувався  на студентів, аспірантів та журналістів у відрядженні», – подумала я, залишаючи кафе. Зустріч, із приводу якої я, власне, й приїхала, призначили на 14.00, тому часу для екскурсії містом було вдосталь. Тут мене чи не на кожному кроці намагалися звабити  пиріжками, тістечками та печивом у маленьких магазинчиках, рундучках і ятках. Легкий перекус на ходу «зацінюють» студенти. Вони, наче птахи, веселими зграйками пересуваються містом, окуповують парки, сквери та вулиці.

На площі Свободи біля Будинку рад захотілося поближче роздивитися, що там витворюють  із насипаних посеред міста кучугур піску якісь люди. З’ясувалося, готують до Дня захисту дітей різноманітні фігури, що ніби зійшли зі сторінок східних казок. На майдані виросли чудеса світу всіх часів і народів: піраміди зі сфінксом, Ейфелева вежа, римські амфітеатри з мініатюрними легіонерами – майже десяток не лише фігур і композицій. І це тільки початок! Прикро, що не вдалося побачити всієї краси. Та, переконана, згодом місцеві малюки були від неї в захваті.


Про парки, ХАТОБ і закоханих

Була нестерпна спека, тому, гуляючи Сумською (центральною вулицею міста), я пірнула в затінок скверу Перемоги, однак, на жаль, не могла собі дозволити в прямому сенсі слова пірнути у «Дзеркальний струмінь» (або,  як іще його називають, «Скляний струмінь»). Це фонтан, у якому вгадується купол церкви. Далі за ним – алея, на початку котрої – пам’ятний знак героям Крут, а в кінці – дерев’яний хрест як пам’ять про Микільську церкву й старий цвинтар, знищені після війни.

На протилежному боці вулиці мені здалося, що ненадовго сховатися від  спеки можна в чудернацькому велетні якогось дивного архітектурного стилю – наче суміші соцреалізму з постмодернізмом. Чомусь припустила, що це такий місцевий кінотеатр.  Проте, вже в обіймах прохолодного холу колоса, з’ясувала, що це  Харківський академічний театр опери та балету ім. М. В. Лисенка, або просто ХАТОБ, один із найстаріших вітчизняних музичних театрів. За величезні розміри будівлю театру в народі прозвали «авіаносцем». Відверто кажучи, не очікувала побачити храм мистецтва в такій потворній споруді.

А ще – такий маломірний, порівняно з київським, метрополітен.

У Саду імені Т. Г. Шевченка (колишній Університетський сад, закладений 1804 року), оглянувши «пісню в камені» (з фігурами Катерини, гайдамаків, запорожця, студента (!) і, як дивно, робітників із прапором та гвинтівкою, матроса, червоноармійця, шахтаря й жінки з книгою), добралася й до кам’яного футбольного м’яча та інформаційних стендів про віхи в історії місцевого футбольного клубу «Металіст». Харків пишається своїми спортсменами та їхніми досягненнями.

А ось місце побачень – пам’ятник Закоханим, яких у народі звуть «дистрофіками». Уже шість років «живуть» вони у сквері на розі вулиць Пушкінської та Раднаркомівської, біля станції метро «Архітектора Бекетова». Автор композиції – переможець відкритого обласного студентського конкурсу на ескіз-ідею «Закоханих», студент Харківської державної академії дизайну і мистецтв. На жаль, вандали не байдужі до «солодкої парочки», тож химерних Закоханих, задля ж їхньої безпеки, оточать бордюром із зеленого граніту, а під монументом битиме фонтан.


Про танк і «холодильник»

Харків того дня видався мені мегаполісом зелених кашкетів. Так чоловіки,  хто служив у прикордонних військах, відзначали  День прикордонника, а зелений кашкет – привід для вітання.

Добираючись нетрями підземних переходів до площі Конституції, я  розпитувала перехожих, як знайти пам’ятник із чудернацькою назвою «П’ятеро, що несуть холодильник», про який мені колись розповідала знайома харків’янка. Усі, до кого зверталася, щиро бажаючи допомогти, показували дорогу. У сквері на площі надибала майданчик військової техніки. Серед танків і гармат звичної для нашого ока конструкції гордо «загубився» унікальний англійський танк часів Першої світової війни. Кажуть, на пострадянських просторах збереглося лише п’ять таких: по одному в Харкові, Архангельську, Кубинці під Москвою та два в Луганську. Танків серії Mark-V фірми «Віккерс-Армстронг» у 1917–1918 роках зійшло з конвеєра 400.  Машини, поставлені військам Денікіна, згодом відбили в білих червоноармійці. Ці танки дивом уціліли. Їх не відправили на переплавлення навіть у роки Великої Вітчизняної. Є дві версії. Перша: такі машини не збереглися  в самій Великій Британії. Друга: один екземпляр, на який намагаються навіть «не дихати», все-таки знаходиться в Лондоні під вакуумним ковпаком. А в Харкові він стоїть просто неба на площі, й усі охочі можуть розім’ятися на його броні.

Овва! Я геть забула про «П’ятьох, що несуть холодильник»! Моєму здивуванню не було меж, коли ним виявився монумент неподалік британського танка. Це пам’ятник, присвячений встановленню радянської влади в Україні: п’ятеро солдатів і матросів несуть чомусь чотиригранний прапор, який справді дуже нагадує холодильник.

Поблизу університетської гірки (неофіційна назва Університетської вулиці) вражає свідок історії: п’ятикупольний Благовіщенський кафедральний собор, що витримав усі буремні події починаючи з ХVIII століття. За страшних часів войовничого атеїзму храм перетворили на стайню, а його підвали – на склад нафтопродуктів. Неабияке випробування випало на долю собору влітку 1997 року, коли  невідомі зловмисники підпалили верхівку його дзвіниці. Згоріла її маківка, хрест упав на землю. Та, на щастя, не постраждали ані собор, ані люди. Він простив їм їхні гріхи… Він вивищується й нас підносить. Ніби перемовляється з величними перлинами старовини по обидва береги річки Лопані:  Покровським монастирем XVII сторіччя, де свого часу працював викладачем Григорій Савич Сковорода, та Успенським собором XVIII сторіччя з 90-метровою дзвіницею, де нині органний зал.

А неподалік, у скверику на університетській гірці, горить Вічний вогонь, присвячений – кому б ви думали? – борцям Жовтневої революції! Утім, харків’яни давно сприймають його як меморіал загиблим воїнам Великої Вітчизняної.

Нині на харківських вулицях, що зберегли архітектуру 30-х років, – Полтавському шляху, вулиці Дарвіна, частині Сумської – російська кінокомпанія «Феномен Філмз» знімає художній фільм «Дау». Про земляка харків’ян, лауреата Нобелівської премії, видатного фізика-теоретика ХХ століття Льва Ландау (Дау – так називали його друзі).

Харківський вокзал, що  перший зустрічає гостей міста, також може стати для «кіношників» свідком останнього періоду життя великого вченого, який помер у 1968 році. Адже споруда в стилі італійського ренесансу, повністю зруйнована в роки Великої Вітчизняної, відчинила в жовтні 1952-го свої двері для пасажирів,  милуючи око центральною частиною вокзалу в стилі українського бароко. Щоправда, невідомо, як «упишеться в кадр» привокзальна площа, прикрашена клумбами та музично-світловим дивом – фонтанами.

…Отже, відрядження позаду. А враження від нього й нині зі мною. Не раз чула від знайомих, що Харків – брудне промислове місто, сіре та непривітне. Одне слово, немає на що дивитися. А коли побачила на власні очі, була вражена неповторністю архітектурних форм, особливою присутністю «духу минулого».  Проводити паралелі між першою та другою столицями України швидко перестала. То марна справа. Харків – це геть інше місто. Це щось неймовірне. Тому й пишу про нього з любов’ю!

Автор: Світлана ФІЛОНЕНКО

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня