№15, серпень 2009

Альтернатива одна - вугілляАльтернатива одна - вугілля

30 серпня – День шахтаря

Останній ціновий стрибок, що припав на період фінансово-економічної кризи, на імпортний природний газ змусив Кабінет Міністрів вдатися до радикальних заходів, покликаних послабити енергетичну залежність України.

Передусім заговорили про альтернативні та відновлювані джерела енергії. Однак це перспектива далекого майбутнього, оскільки такі технології сьогодні не надто розвинені й дорогі. Врятувати тут може лише розвиток вугільної галузі, що ще донедавна становила основу вітчизняної енергетики. З вугілля в Україні нині виробляється лише 21 відсоток електроенергії, тоді як у Польщі – 96, у ПАР – 90, в Австралії – 84, у США – 56, у Німеччині – 51 відсоток. Нагадаємо, до 1980-х років, доки не почалася масова газифікація, цей показник в Україні дорівнював 75 відсоткам.

Коли газ був «народним», його активно впроваджували в усі сфери промислового виробництва та життєдіяльності суспільства. Однак нині, за відсутності видобутку значних об’ємів на власній території, така стратегія видається помилковою. Якщо негайно не змінити підходів до питання енергетичної безпеки України, то залежність вітчизняної економіки від російського «Газпрому» лише посилюватиметься й не за горами час, коли вона просто зупиниться, не витримавши цінового тиску.

Думка про те, що вугільна промисловість нерентабельна, насправді не відповідає дійсності, стверджують аналітики галузі. Нині виробники продають вугілля по 545–632 гривні за тонну, тоді як 1 тис. куб. метрів газу оцінюється в 2,4 тисячі гривень, а мазут – і того дорожче. Якщо порівняти калорійність і ціну природного газу, виходить, що тонна вугілля має коштувати 2100 гривень. Тож нарощування частки вугілля в енергетичному балансі країни є економічно виправданим. Чому ж так не відбувається?

По-перше, галузь обтяжена збитковими шахтами, що потребують величезних дотацій. Так, протягом останніх років із держбюджету для цієї мети скеровувалося по 4,2 млрд. гривень – гроші йшли переважно на погашення заборгованостей із зарплат. Аналітики стверджують, що ситуація у галузі могла б значно покращитися, якби державні кошти використовували на модернізацію копалень, шахтне будівництво. По-друге, державна система неспроможна оперативно реагувати на виклики часу, а тому й доходить до парадоксів: тоді як країна відчуває дефіцит енергоресурсів, теплові електростанції працюють на третину своєї потужності. Тож нерозважливість чиновників, вкупі з економічною кризою, спричинила накопичення на шахтах майже 3 млн. тонн вугілля (удвічі більше, ніж торік). Виходить, що Україна не лише не розвиває внутрішнього ринку цієї продукції, а й не використовує наявного потенціалу вугільної енергетики.

Ще складніше становище на ринку коксівного вугілля – його продовжують імпортувати. Лише торік в Україну ввезли майже 10 млн. тонн коксівного концентрату, що в 2,5 разу більше, ніж попереднього року. Зазначмо, що поставки здійснюються не з близького нам світу – США, Канади, Австралії, Колумбії, а також із Росії та Абхазії. Водночас ринок вітчизняних виробників постійно скорочується, оскільки в Україні не існує практики антидемпінгових розслідувань, як це вряди-годи вчиняють зарубіжні країни щодо української продукції.

Скориставшись нагодою, основні споживачі коксу – металургійні комбінати – знизили закупівельні ціни. Уряд на такі дії не відреагував, хоча мав би, адже металурги цим порушили меморандум про взаєморозуміння, який у листопаді минулого року було підписано між Кабінетом Міністрів та підприємствами гірничо-металургійного комплексу. Згідно з документом, отримавши значні преференції від держави, металурги зобов’язувалися закуповувати коксівне вугілля за ціною, що дорівнювала б 35 відсоткам вартості тонни сталі, тобто по 940 грн. (112 дол. США). Однак металурги, очевидно, внаслідок картельної змови, самовільно встановили ціну в розмірі 545 грн. Аби запобігти банкрутству вугільної галузі, гірники безнастанно звертаються до уряду з вимогою забезпечити дотримання меморандуму про взаєморозуміння. Окрім того, на підприємствах вугледобувного комплексу запроваджено режим жорсткої економії, наполовину скорочено робочий тиждень.

У кризових умовах, коли перестають діяти закони ринку, а держава не забезпечує ефективного регулювання, навіть потенційно рентабельному підприємству важко утриматися на плаву. Курс на фінансову підтримку збиткових виробництв – шлях у нікуди, який Україна вже проходила на початку 1990-х років. Тоді внаслідок нерозважливої політики практично всі заводи і фабрики були доведені до однакового, на жаль, катастрофічного, становища, що спричинило колапс в економіці. Схоже, досвід нас нічого не вчить, а тому незабаром слід очікувати на руїну у вугледобувній галузі, а це 169 шахт. Насправді потреби країни у вугіллі здатні забезпечити 30–40 рентабельних копалень. Утім, це за умови справедливих цін на їхню продукцію. Решту шахт, котрі неспроможні заробити собі навіть на електроенергію, рано чи пізно доведеться закрити, як це зробили наші найближчі сусіди в Польщі чи Чехії.

Рятуючись від банкрутства, державне підприємство «Вугільна компанія «Краснолиманська», найкраще в системі Мінвуглепрому, змушене було перейти на чотириденний робочий тиждень, частину працівників відправити в безоплатні відпустки, а над рештою нависла загроза звільнення. Чи варто державі так ставитися до «Краснолиманської» та інших перспективних шахт? Звісно, що ні. Адже «Краснолиманська» донедавна щедро наповнювала держбюджет. Торік підприємство перерахувало як податки та внески до державних фондів 323 млн. гривень. Але є й інші, ганебні, приклади, за якими далеко ходити не треба: об’єднання «Червоноармійськвугілля», розташоване поруч, протягом року отримало державних дотацій на суму 276 млн. гривень. За останніми даними, на об’єднання «Луганськвугілля» лише за 5 місяців цього року з держбюджету вже направлено понад 200 млн. гривень. Порядок цифр говорить сам за себе, а тому коментарі тут зайві.

Секрет успіху вугільного бізнесу є очевидним і відомий усім: потрібно ефективно працювати, а не розраховувати на дотації, проїдаючи їх. Тому нині дедалі більше експертів схиляються до думки, що дотаційні кошти слід використовувати на розвиток потужностей виробництва – формувати фонд заробітної плати шахти мусять самотужки. Лише в такому разі з’являється економічна доцільність у фінансуванні вугледобувних підприємств, інакше народні гроші й далі марнуватимуться.

Якщо вже мовлено про шахту «Краснолиманську», то зауважмо: вона працює з прибутком упродовж 15 років. Саме тоді на копальні було призначено нового генерального директора – Зіновія Пастернака, який і вивів її із занедбаного стану, зробивши кращою в галузі. Це один із найяскравіших прикладів управного менеджменту на державному підприємстві. А починав З. Пастернак на посаді гендиректора з того, що взяв на переобладнання шахти кредит у комерційному банку під 75 відсотків річних – тоді були такі ставки! З часом справи підприємства налагодилися: далися взнаки інвестиції та докорінно видозмінена організація праці. Ба, за кілька років продуктивного видобутку запаси вугілля на «Краснолиманській» почали вичерпуватися, і Зіновій Пастернак приймає безпрецедентне для незалежної України рішення – за рахунок власних коштів підприємства збудувати шахту! Вже 2004 року стала до ладу перша черга новозведеного пускового комплексу, 2006-го – друга. Нині готують до експлуатації ще один горизонт – тоді шахта «Краснолиманська–Глибока» вийде на проектну потужність, що становитиме 4 млн. тонн вугілля щорічно.

Вугільна компанія «Краснолиманська» – містоутворювальне підприємство, адже його виробничі потужності обслуговують мешканці 24 навколишніх міст та містечок. Оскільки копальня забезпечує життєдіяльність цілого регіону, керівництво «Краснолиманської» спільно з місцевою владою роблять усе можливе, аби не допустити її закриття. Втілюється, зокрема, антикризова програма, яка передбачає жорстку економію засобів і матеріалів, щонайефективніше використання техніки та обладнання; продуктивність праці робітників доведено до 53 тонн на місяць – загалом по галузі цей показник дорівнює 22 тоннам!

– Завдяки вжитим заходам нам удалося значно скоротити виробничі витрати, – розповідає Зіновій Пастернак. – Зокрема, автоматизували роботу насосних станцій, використовуємо для котельні шахтний газ метан, забезпечуємо себе водою з підземних джерел, здаємо на повторну переробку весь метал, що зазвичай залишається в шахтах. Підвищенню дисципліни сприяє кількаступенева автоматизована система обліку робочого часу.

Однак усі ці зусилля «краснолиманців» можуть виявитися марними, якщо держава не перемістить акцент своєї турботи з дуже збиткових шахт на ті, що раніше не лише обходилися без дотацій, а й самі наповнювали державну скарбницю – умівши брати, умій і віддавати. Прикро, але держава ризикує втратити «курку», яка після кризи знову несла б золоті яйця для бюджетів усіх рівнів. І річ тут не тільки в «Краснолиманській»: перспективних шахт в Україні кілька десятків. Зникнуть вони, щезне й вугільна галузь – тоді нам доведеться купувати за кордоном тверде паливо за такою ж високою ціною, як і природний газ. До слова, цей енергоносій теж був дешевим, доки українська економіка не переорієнтувалася на нього. Отже, висновок напрошується сам собою.

– Ліпше зробити ставку на вугілля, завантажити потужності вітчизняних теплоелектростанцій, зокрема на Донеччині. Тоді не потрібно буде перевозити вугілля вагонами на великі відстані. Електроенергія знайде своїх споживачів через наявні мережі. З розвитком електроенергетики відпаде необхідність прокладати до кожного села газогін, – переконаний Зіновій Пастернак.

Попри економічні труднощі 12 липня, на півтора місяця раніше запланованого терміну, «Краснолиманська» видала на-гора мільйонну тонну вугілля з початку нинішнього року. І це тоді, коли загальний видобуток шахт державної форми власності Донецької області становить 10 млн. тонн! Тож не дарма на ІХ Всеукраїнському конкурсі «Лідер паливно-енергетичного комплексу – 2008» З. Пастернак став переможцем у номінації «Керівник підприємства». Ба більше, нещодавно за рішенням Асамблеї ділових кіл шахту «Краснолиманську» визнали найкращим підприємством Європи, а З. Пастернака удостоїли ордена «Менеджер року». Остання нагорода генерального директора – Почесна грамота Верховної Ради за заслуги перед Українським народом, яку 6 липня З. Пастернаку вручив Володимир Литвин, наголосивши, що саме такі люди «тримають на собі державу, доки політики чубляться».

Залишається тільки зауважити, що в структурі вітчизняних запасів палива вугілля становить 95 відсотків: його розвідані обсяги дорівнюють 117 млрд. тонн (8-ме місце у світі), їх вистачить, за розрахунками експертів, більш ніж на 500 років. Власного газу маємо лише на найближчі 30 років, якщо добуватимемо його в межах 18–20 млрд. кубометрів щороку. Тож цілком очевидно, що вугільна галузь є базовою для вітчизняної економіки, яку необхідно не лише зберегти, а й розвивати. Підприємствам не варто сподіватися на прийнятний за ціною імпортний газ, адже чуже дешевим не буває.

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня