№15, серпень 2009

СвітлосяйнаСвітлосяйна

Для Лариси Кадочнікової цілого неба замало. За доби суцільних статисток небо для актрис такого калібру звузилося. Попри це, Кадочнікова грає. Виписує ролі, наче творить свої картини. Підкорюється високому художницькому інстинкту. Прокладає незримі ескізні штрихи. А далі, під владою імпульсів серця, віртуозно заливає павутиння ліній фарбами. Вибризкує акценти – згідно із законами, відомими лише їй самій.

 

Лариса Валентинівна КадоЧнікова народилася 30 серпня 1937 року в Москві. Закінчила Всесоюзний державний інститут кінематографії (1961). Працювала в театрі «Современник» (1961–1964), потім – на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. З 1964 року – актриса Київського національного академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки. Народна артистка України, народна артистка Росії, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

Вибрана фільмографія: «Василь Суріков» (1959), «Мічман Панін» (1960), «Тіні забутих предків» (1964), «Криниця для спраглих» (1965), «Вечір напередодні Івана Купала» (1968), «Комісари» (1969), «Білий птах з чорною ознакою» (1971), «Море» (1978), «Чорна курка, або Підземні жителі» (1980), «Історія одного кохання» (1981), «Крадіжка» (1982), «Четверта група», «А життя триває» (2006), «Сюрприз» (2008).

Лариса Валентинівна, творча дорога якої міряється десятиліттями, навіть своїм існуванням протистоїть деградованому кіно-театральному сущому. Роки акторку, здається, ігнорують. Марічка із «Тіней забутих предків» Параджанова не знає віку. Та й власне фільм не сивішає, хоч давно увійшов в історію культури як український бренд, як картина всіх часів і народів.

На кіностудії Довженка є пам’ятник, що поряд з ликами Параджанова та Миколайчука зафіксував для нащадків обличчя Лариси Валентинівни, точніше, її Марічки. Обличчя незатьмареної юності.

Тим, хто не витрачає свого єдиного життя на чвари, природа дарує чарівний еліксир.

У серпні – черговий день народження Лариси Кадочнікової. Цього разу актриса не відзначатиме ювілею. Хоча, з якого боку подивитись. Рік Бика – її рік. І саме 2009-го святкуємо 85-ту річницю Сергія Параджанова, 45-річчя «Тіней...», 45-річчя служіння Кадочнікової в Театрі імені Лесі Українки. 


Тяжіння унікальності

– Ларисо Валентинівно, якби доля свого часу була б азартнішою, можливо, сьогодні ми бесідували б десь у лос-анджелеській кав’ярні. Вас запрошували до Голлівуда ще до того, як зіграли свої зіркові ролі...

– Цей випадок казковий. Особливо, зважаючи на радянські часи. Була 19-річною студенткою ВДІКу. На прийомі в американському посольстві мене представили продюсерам з «фабрики зірок» як майбутню актрису. Я їм візуально сподобалася. Сказали, що нетиповою зовнішністю нагадую їхню знамениту Одрі Хепберн. Попросили зробити портфоліо з фотознімками. Іноземці звернулися до інституту, мовляв, хочуть підписати зі мною контракт на сім років. Їм пояснили, що я ще дитина, а в країні є й інші чудові молоді акторки. А мені суворо «відрізали»: й мови про це бути не може. Сильно страждала спочатку. Утім, дуже любила інститут. Тож поринула з головою у мрії про майбутні ролі.

– Нетиражність вашої зовнішності – коштовність. Особливо тепер, в епоху панування безликих лицедійок.

– Нічого не хочу казати про них поганого. Кожна з актрис бажає відбутися. Однак, справді, рідко котра варта характеристик: «Ах, яка оригінальна!» Свого часу була у фаворі Тетяна Самойлова: її намагалися наслідувати світові зірки. До ВДІКу тоді приймали, зважаючи на індивідуальність. Кустинська – один типаж, Федосеєва-Шукшина – другий, Гурченко – третій. Усі різні й усі неповторні.

– Розмірковуючи про сплетіння вашої зовнішньої незвичайності та коронного стилю гри, згадую вас у фільмі «Крадіжка». Бійма зняв його на початку 1980-х. Існує московський аналог із Вертинською в головній ролі. Як на мене, ви з двох – переконливіша.

– Картина Бійми – більш очищена, стриманіша в усьому, і в ній, при цьому, здається, більше любові. Хоча Анастасія Вертинська – особлива актриса, ще один приклад унікальності. Параджанов, до речі, був у захваті від її Офелії («Гамлет» у постановці Козинцева. – Авт.).

– Так само, як вас, її в кіно не видно. Й не тому, що грає гірше або через вік. Вважаю, таких актрис кінематограф має активно експлуатувати. Мабуть, бракує гідного матеріалу?

– Зніматися в поганих картинах – себе не поважати... Нині немає режисера, котрий думав би про мої екранні амплуа. Зовсім не схильна дорікати добі або країні за те, що бракує гарних ролей. В Україні мене люблять, ставляться до мене з ніжністю. З другого боку, мабуть, як до всіх. Ось пішла з життя Євгенія Мірошниченко. Якось тихо, непомітно. На похороні було мало людей. І ось Майкл Джексон (не сперечаюся, великий виконавець у своєму жанрі): який галас навколо його смерті! Але ж він – не те саме, що Мірошниченко для нашої держави. Тим часом відхід видатної співачки не став для країни трагедією. Не бережемо, не цінуємо. Чи, може, у нас надто багато талантів такого рівня?

– Мабуть, наївно звучить, але комерціалізація мистецтва – згубна для України. Розумію, що об’єктивно вектори розвитку суспільства спрямовані на видушування прибутків. Однак людей, котрим десятиліттями твердили, що гроші розбещують, а пріоритетна саме творчість, така революція свідомості часто знищує.

– Мистецтво – це взагалі пріоритет для слов’янської душі. Свого часу нам було соромно говорити про гроші. А тепер як? Скільки ти коштуєш? І на кожного навішано свій цінник: 8 тисяч доларів, одна тисяча або лише 200 «зелених» за знімальний день. Колись артисти дуже бідували. Ставка в Театрі кіноактора була 13 карбованців 50 копійок. Однак переймалися не цим, а ролями. І які творили фільми, вистави! 

– Що думаєте про сучасний культурний процес?

– Років три тому Юрський мені сказав: «Ларисо, мистецтво померло, того, колишнього, мистецтва більше не буде». Можливо, серед письменників чи художників буде. А серед кінематографістів поки що не бачу заміни. Молодь не росте. Студія не працює. Лишень серіали на нестримних швидкостях набирають обертів.


Зорі назавжди!

– Пригадайте дух повоєнної Москви, що ним овіяно ваше дитинство.

– Було весело, незважаючи на матеріальну скруту. Будинок наш на Дорогомилівській – кіношний. Над нами у двох з’єднаних квартирах мешкали Ладиніна з Пир’євим. Його майже ніколи не бачила. А Марина забігала рідко. Вона багато знімалася. Невтомна трудівниця і справжній янгол! В іншому під’їзді жила Тамара Макарова – дивовижно вродлива, завжди гарно вбрана.

Моя мама, Ніна Алісова (незабутня Лариса у «Бесприданнице» Протазанова. – Авт.), була дуже гостинна. Двері квартири ми не зачиняли. Закінчилася війна, весь той жах залишився позаду. Люди відчували радість перемоги. Хоч ідеться про сталінські часи, любили одне одного, раділи зустрічам. Ми, діти, збиралися в зграю та бігали поверхами. Мого братика Вадика (нині один із найкращих операторів Москви) всі любили й постійно пригощали солодощами. А він їх усім роздавав. Новий рік – феєрія. Мама десь діставала мандарини, апельсини, їх разом із шоколадними цукерками вішали на ялинку. На гілках, укритих ватою, горіли свічки. Але пожеж не було. Хоч би скільки дітлахів завітало в гості, мама знаходила дарунок для кожного.

– Вона заробляла на сім’ю?

– Так. Батько рано, у 29 років, пішов з життя. Він був улюбленим учнем Ейзенштейна (який, до слова, написав посмертну статтю на честь тата «Валентин Кадочников»). Отже, мама весь час працювала, їздила на гастролі. Я називала її «тітонькою, яка привозить подарунки».

– Про шалені конкурси у тодішній ВДІК повно легенд.

– Вступити туди було майже неможливо. 1000 чоловік на місце! Мама спочатку не хотіла, щоб я стала актрисою. А потім змирилася. З Ольгою Іванівною Пижовою, на курс до якої я вступала, моя мама разом грала в «Бесприданнице». Коли Пижова дізналася, що я дочка Алісової, звісно, поставилася до мене з більшою увагою. Я її зацікавила: подумала, що з мене вийде характерна героїня в ключі Достоєвського. Педагогом була неймовірно вимогливим. А ми в інституті буквально пропадали. Я йшла туди о восьмій ранку, об одинадцятій вечора верталася додому. За весь день з’їдала пиріжок із томатним соком.

– Дієта – кращої не треба...

– На худенькому блідому обличчі горіли величезні очі. Я була така тендітна, що Ольга Іванівна мучилася: яку роль мені дати? Пижова свого часу працювала у МХАТі, де котирувався дещо інший стандарт жіночої краси. Зате оператори були від мене в захваті.

– На знімках тієї доби ви доволі стильна панянка.

– Сама свій стиль виробила, і він мені подобався. Тоді купити гарний одяг у магазині не видавалося можливим. Розповім один епізод. Ми дружили з Наталкою Кустинською. Її мати, співачка в опереті, майстерно шила. Наталю вдягала, як ляльку. Та й дівчина була схожа на голлівудську зірку. Якось я випросила в подруги чорну (завжди любила цей колір) оксамитову сукню. Довжелезну, вузьку, зі стійкою та оборкою внизу. Купила недорого, зате який ефектний вигляд мала! До того ж, фарбувалася я дуже яскраво. Уявіть собі: пряме світле волосся, світле обличчя, глибокі очі, червоні губи. Тамара Макарова казала мамі: «Як для юної дівчини ваша дочка аж надто фарбується». На що мама відповідала: «Тож вона, Тамаро Федорівно, з вас бере приклад».

– Деякі вважають, що ваша кінокар’єра взяла старт від «Тіней забутих предків»...

– Ні. Вже в інституті знялася в кількох картинах, серед них – «Василь Суріков», «Мічман Панін». Пижова щосили опиралася нашим екранним дослідам. Спочатку – вуз, казала, а вже потім – кіно. Однак у нас була прикмета: якщо актор у ВДІКу зіграє бодай в одній стрічці, то й далі зніматиметься. До речі, життя неодноразово підтвердило цей забобон. 

– Як сталося, що одразу після інституту у ваше життя увійшов «Современник», культовий театр тодішньої Москви?

– Мій педагог вважала, що нам треба йти в театр. Отримавши дипломи,  наввипередки побігли пропонувати себе. Ольга Іванівна у пошуках нам не допомагала. Я показала себе в театрі Райкіна. Й мене були готові брати. Раптом хлопець з мого курсу попросив підіграти в якомусь смішному уривку: колега збирався підкорити «Современник». Олег Єфремов саме тоді був відсутній. А Галя Волчек та майже весь колектив нас подивилися. Мене взяли в трупу. А парубка того – ні. Іронія долі… У театрі панувала навдивовижу доброзичлива атмосфера. 25 однодумців. Ніхто нікому не заздрив. Роботи в усіх – повно.   

– Волчек взяла вас без згоди Єфремова?

– Вона була його права рука. Її думку він цінував. До мене Єфремов ставився чудово. Хоча й казав, що я актриса кіно. Чому? Просто тоді у мене ще не розвинувся голос. Це вже нині мене чутно в останньому ряду. З іншого боку, у тодішньому «Современнике» актори розмовляли пошепки. Камерність панувала…

– До речі, коли за три роки ви покинули театр, Єфремов обурився?

– Так. Олег вважав, що з таким театром так вчиняти не можна. Бо ж вони там мене дуже любили!


Тіні незабутого шедевра

– 45 років ви прослужили в Театрі імені Лесі Українки, відомому не лише своїми виставами, а й бурхливими закулісними пристрастями…

– Як казала Раневська у «Вишневому саді», люблю цей дім, цей сад... Я люблю цю сцену, унікальний зал, акустику. Тут працювали видатні актори. Я собі наказала: якщо ти актриса, не зважай на недоброзичливців, відкидай від себе мотлох! До речі, істинний талант нікому не заздрить.

– Ніколи не повірю, що в хвилини депресій, коли тут щось не клеїлося, ви не жалкували про свій від’їзд із Москви.

– Звичайно, таке траплялося. Бувало, не працювала або грала рідко. Коли ми з Юрієм Іллєнком розлучилися (колишній чоловік Л. К. – Авт.), збиралася повернутися до Москви. Але там уже – свої зірки, певна ієрархія. Мені довелося б усе починати з нуля. І вже не в 20 років. 

Як уже зазначила, на Україну не ображаюся. Хоча й мешкаю у жахливій квартирі. До кого лише не зверталася по допомогу! Нічого не вийшло. Була б у Москві, можливо, заробила б на житло. Та в такому разі не знялася б у Параджанова – в «Тінях забутих предків». В інших прекрасних картинах.   

– Фільм «Тіні забутих предків» отримав аж понад 100 міжнародних призів і дипломів!

– Лише за два перші роки показу він удостоївся 30 вагомих нагород. Картина  продовжує крокувати планетою. Нещодавно разом із Українською кінофундацією репрезентували стрічку на Днях українського кіно в Кельні.

– Історія про те, як на зйомках фільму Параджанова вас із Миколайчуком обливали крижаною водою, – хрестоматійна.

– Із нас «знущалися» щокадру. А це був епізод прощання Івана з Марічкою. За сценарієм: сонячний день, насувається гроза. Вибрали місце в горах. Збудували поливну споруду, гірську воду тягнули знизу. Добре, що смереки цілорічно зелені. Інакше всі побачили б, що це зовсім не літо, а кінець жовтня. Мотор! І на нас полилася холоднюча вода. Я зрозуміла, що ось-ось підхоплю менінгіт. Іван Миколайчук стягнув із себе капелюх і натягнув на мене. Схопившись за нього, промовляла слова. Тортури вийшли аж надто природні. Ще було з вісім дублів.

– Як вважаєте, чому після «Тіней...» в українському кіно нічого адекватного тій картині не відбулося?

– Скоріше за все, збіглися певні чинники. Нашарувалися. І – резонували. Вибухнули разом геніальні режисер Параджанов, оператор Іллєнко, художник Якутович, актор Миколайчук. З’явилася московська акторка, дещо дивна, Кадочнікова. Таня Бестаєва зі своїм етнічним коктейлем у крові. Унікальна художниця по костюмах – Лідія Байкова. Плюс – середина «відлиги».

– Таких збігів ніколи не було?

– Певне, і не скоро будуть.


Успадкована таємниця

– Час від часу поринаєте ще у дві творчі іпостасі – живопис і література... Книжку кілька років тому написали – «Білий птах: польоти наяву та уві сні».

– Стільки навколо письменників хороших. Часом собі кажу: отямся! Однак книги не могла не написати. Вона – душевний біль.

– Тобто сумна?

– «Печаль моя светла», так виразила б настрій. У книзі багато особистого. Щось у житті вдалося, щось ні. Однак нікого не зачіпаю. Московські критики навіть зауважили: аж надто по-доброму про всіх написано. Працювала над текстом чотири роки. Хай там як, але відчуваю: мої спогади сонячні. Писала простою, дохідливою мовою.

– Простота дається «отнюдь не всем и не всегда», вважала Юлія Друніна… А живопис, мабуть, вже для вас – не захоплення, а друга професія?

– Мій тато малював. А я в дитинстві до цього не тягнулася. Коли вийшов фільм «Вечір напередодні Івана Купала» Юрія Іллєнка, одна кіношна газета попросила режисера намалювати, як знімалася стрічка. Він має хист до образотворчого мистецтва. Раптом кажу Іллєнку: «Давай, я спробую». Спробувала, сподобалося. Вийшли смішні такі малюнки. Й почалося. Показала дещо Параджанову. Він мені: «Маєш здібності. Малюй!». Знаходила на це час, коли довго не грала. Пішли виставки: у нас і за кордоном. Якось приятелька, котра мешкала у Швеції, показала подаровані мною роботи тамтешньому знайомому. Розповіла про мене. А він обожнював Параджанова. У них народилася ідея моєї виставки. Мене запросили її відкривати. Продалося 12 робіт. Додому повернулася, до речі, 19 серпня 1991 року. У день розвалу Союзу.   

– Близьке коло київських колег тепло ставиться до ваших картин? 

– Так. Якось Рома Балаян купив кілька робіт. Відчув, що у мене саме в той момент життя не було грошей. Він – найдобрішої душі людина. Того разу зателефонував і каже: «Хочу в тебе 3–4 картини купити». Я йому: «Ромо, я тобі їх подарую!». Ні, каже, куплю й усе. Такими само добрими були моя мама та Сергій Параджанов.  

– Нині поряд із вами – правдивий лицар, Михайло Саранчук. Три десятки років тому він заради кохання до вас залишив директорське крісло в Театрі імені Лесі Українки...  

– До Михайла моє життя видавалося розтерзаним. Важко було вийти з цього незатишного світу. Й ось – поряд віддана людина. Нехай картини мої стали дещо іншими. Не такими бунтівними, бо я стала спокійнішою. Та однаково мої твори красиві й такі само дивні. 

– Бернард Шоу в автобіографічних нотатках, до яких постійно вертаюся, пише про одну акторку, немов про вас: «Було неймовірно важко опустити її з небес на землю та майже неможливо на землі втримати».  

– Між іншим, справді, ніби про мене!

– Як зберегли здатність – ширяти над землею, підноситися над марнотою, залишатися безхмарною?

– У мене це від мами. Секрет – у світлому ставленні до світу. Образи намагаюся забути. Мама навчила мене любити людей, бути доброю, щирою. Нести це крізь роки. І, як у Чехова: радіти життю!  

 

Розпитувала Ольга КЛЕЙМЕНОВА.

Фото з особистого архіву
Лариси КАДОЧНІКОВОЇ.

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня