передплата Українською | In English

№14, липень 2009

Співвідношення принципів територіальної цілісності держави та права націй на самовизначення як складових частин державного суверенітету

Поділитися:

Принципи територіальної цілісності держави та права націй на самовизначення посуттєво пов’язані з категорією «суверенітету», а їх тлумачення та втілення в державну політику має важливе значення для функціонування будь-якого державно-організованого суспільства. Різне співвідношення цих принципів у державотворенні сучасних країн зумовлює активізацію геополітичних процесів, найчастіше дезінтеграційних, може призвести до розвитку різних міжнаціональних конфліктів.

Функціонування цих двох принципів неможливе у відриві один від одного, а також від інших засад міжнародного права, визначених у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі. На практиці визначені принципи  можуть суперечити один одному, що унеможливлює реалізацію якогось із них без заперечення іншого.

Принцип територіальної цілісності держави є однією з ключових засад будь-якої суверенної держави. Як правило, він визначається в Конституції. У ст. 2 Конституції України записано, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. А ст. 132 Конституції України проголошує, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території.

Історія становлення принципу  територіальної цілісності як принципу міжнародного права  свідчить, що першим  етапом було його утвердження як принципу національного. У період, коли в міжнародних відносинах панувало право війни, однією з причин численних війн було захоплення нових територій. І тільки Французька буржуазна революція вперше проголосила відмову від завоювання територій. Національні збори 27 травня 1790 року прийняли декрет, відповідно до якого «усяка війна, розпочата з інших мотивів і для інших цілей, аніж захист справедливого права, є актом гноблення. Відтепер французький народ забороняє собі починати будь-яку війну, спрямовану на збільшення його теперішньої території» [2, c. 239]. У міжнародному праві принцип територіальної цілісності держав уперше був закріплений Статутом Ліги Націй, члени якої зобов’язувалися шанувати й зберігати від зовнішнього нападу територіальну цілісність та політичну незалежність учасників цієї організації. Пізніше цей принцип було закріплено у Статуті ООН,  Декларації про принципи міжнародного права 1970 року та Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, відтак він став загальним для всіх держав принципом міжнародного права. У названих міжнародних актах розкрито основний зміст принципу територіальної цілісності, підґрунтям якого є такі основні положення: утримання держав від погрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави; утримання держав від насильницьких дій, що позбавляють народи рівноправності  та самовизначення, їх права на самовизначення, свободу та незалежність; утримання держав від організації та заохочення іррегулярних сил та військових банд для  вторгнення на території інших держав; утримання держав від перетворення територій інших держав на об’єкт воєнної окупації або застосування інших силових заходів на порушення норм міжнародного права.

Викладений у декларації принцип територіального верховенства або непорушності території і політичної незалежності держав тісно пов’язаний з іншими принципами цієї декларації, зокрема: невтручання у справи та внутрішню компетенцію інших держав; вирішення міжнародних спорів мирними засобами; суверенної рівності держав, а також рівноправності та самовизначення народів.

За принципом рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею всі народи мають право вільно визначати свій політичний статус і здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава повинна поважати це право. Способами здійснення права народу на самовизначення декларація визначає створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом. За декларацією кожна держава повинна утримуватися від будь-яких насильницький дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу й незалежність. Водночас зазначається, що положення цього принципу не повинні тлумачитися як такі, що санкціонують або заохочують будь-які дії, що могли б призвести до розчленування, часткового чи цілковитого порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав.

Отже, вже за змістом Декларації про принципи міжнародного права вбачається взаємопроникнення принципів територіальної цілісності держав  та права націй на самовизначення. Принцип права на самовизначення, як слушно зазначав Й. Левін, – це морально-політична норма, що встановлює межі значущості принципу територіального «status quo». З поєднання цих двох принципів витікає, що кожна держава має право на свою територіальну недоторканність, оскільки це право спирається на згоду народів, які населяють цю територію [4, c. 264]. У зв’язку з цим виникає питання, який з принципів є пріоритетним у практиці функціонування сучасних демократичних держав, для котрих принципи міжнародного права є їх національними принципами, що визначають засади здійснення ними зовнішньої політики.

Історико-правовою основою виникнення права нації на самовизначення був оголошений Великою французькою революцією 1789 року принцип суверенності націй, який в процесі своєї еволюції перетворився на принцип національностей, що трактувався як право європейських націй на створення суверенної національної держави.

Появу тези про «право народу на самовизначення» пов’язують з ім’ям американського президента Вудро Вільсона. Проте в його розумінні ця ідея не мала етнічних аспектів, а йшлося про право народів самостійно визначати форми й характер правління для себе, найімовірніше – про «право на демократію» [9]. Необхідно взяти до уваги, що поняття нація (nation) англійською означає населення держави і саму державу. В цьому значенні слово «нація» вживається в назвах міжнародних організацій (Ліга Націй, ООН). Це зумовлено особливостями створення націй (держав) на Американському континенті, де етнічна складова не мала суттєвого значення. В Європі формування національних держав на уламках великих імперій відбувалося на засадах націоналістичних ідеологій, на уявленнях про існування певної спільноти, нації – чехів, поляків, французів.

Проблема тлумачення принципу «права націй на самовизначення»  знову набула актуальності після Другої світової війни, і особливо з активізацією антиколоніального руху. Відтоді принцип «права націй на самовизначення» переходить до сфери міжнародного права, спочатку в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН 1960 і 1962 років, пізніше, у 1976 році, у Пакті про громадянські й політичні права та Пакті про економічні, соціальні та культурні права, де фіксується вже «право народів на самовизначення». А в юристів-міжнародників утверджується думка про правомірність застосування згаданого принципу лише в разі деколонізації, інакше він суперечить принципові територіальної цілісності держави. Так, В. Тишков зазначає: вчені-пропагандисти не змогли розібратися в тому, що принцип самовизначення стосується колоніальних країн і не припускає етнічного тлумачення суб’єкта самовизначення – народу, який, звісно, передусім є територіальним співтовариством [11].

У Росії право націй на самовизначення було проголошено з приходом до влади більшовиків. У Декларації прав народів Росії, прийнятій 15(2) листопада 1917 року, проголошувалося «право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення та створення самостійної держави».

Згодом, незважаючи на те, що в конституціях СРСР та союзних республік, визначальним критерієм створення яких став саме національно-етнічний чинник, було закріплено право вільного виходу із СРСР (тобто визнавалося право на створення незалежної держави), скористатися цим правом не вдалося жодній нації, жодній союзній республіці аж до розпаду СРСР. Етнічна політика радянського керівництва була досить суперечливою та поєднувала в собі як масові репресії за етнічною ознакою, так і величезні витрати на фактичне формування націй в окремих республіках. Натомість був єдиний підхід до розуміння суті проблеми, який зводять до трьох основних тез: 1) національність – це об’єктивний атрибут індивіда; 2) ця форма – вища стадія в розвитку національної правосвідомості; 3) у кожної нації серед її атрибутів є «її» територія  (звідси етнічний федералізм, покладений в основу СРСР та РРФСР). На практиці це означало створення на руїнах імперії республік, об’єднаних за національною ознакою (фактично за мовною), які і повинні були втілювати «право націй на самовизначення» [9].

1 листопада 1991 року Верховна Рада України на підставі Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності України, Загальної декларації прав людини та ратифікованих Україною міжнародних пактів про права та свободи особистості, а також беручи до уваги те, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями складають п’ятдесятидвомільйонний народ України, прийняла Декларацію прав національностей України [8]. Згідно з нею Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Декларація визначає такі важливі, з точки зору права нації на самовизначення і національний суверенітет, принципи: Україна гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, зокрема освіті, виробництві, одержанні й поширенні інформації. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Завершальні (шоста і сьома) статті декларації гарантують усім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Національні культурні центри й товариства, представники національних меншин мають право на вільні контакти зі своєю історичною батьківщиною.

У преамбулі Конституції України право на самовизначення визнається  за «українською нацією» та «усім Українським народом». Водночас у статті 11 Конституції України за корінними народами та національними меншинами таке право не визнається, хоча в статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, яку багато хто з науковців визнає однією з форм національного самовизначення. У статті 1 міжнародного Пакту про громадянські та політичні права наголошується, що право на самовизначення мають «усі народи». Тому не менш складним залишається питання про суб’єктів права на національне самовизначення та зміст цього права.

На думку М. Буроменського, «принцип самовизначення справді «переріс» надану йому роль в антиколоніальній боротьбі. До того ж молоді держави не прагнули до обмеження цієї ролі в міжнародно-правових документах і із самого початку формулювали зобов’язання у сфері принципу самовизначення так, що вони виходили за межі моменту створення нової держави, як, наприклад, право вільно йти обраним шляхом, право розвивати свою систему, право створювати власні політичні інститути тощо. Тим самим принцип самовизначення набув якості постійного, тривалого права народу, незалежно від наявності чи відсутності в останнього політичної організації у вигляді держави» [1].

Отже, право нації на самовизначення в сучасному розумінні можна розглядати як «суверенне право нації, незалежно від її чисельності, рівня розвитку та інших характеристик, на вільне відокремлення від інших народів (націй) та утворення власної суверенної держави; право нації вирішувати свою долю, визначати форму державності, входити до складу іншої держави (федеративної чи унітарної, об’єднуватися з іншими державами у співдружність, конфедерацію; право на самоврядування, самостійне розв’язання соціально-правових, політичних та економічних проблем, розпорядження природними ресурсами тощо» [3]. У зв’язку з цим постає питання про характеристику суб’єкта права на самовизначення і насамперед про співвідношення понять «народ» і «нація».

Право націй на самовизначення не зводиться тільки до відокремлення і створення самостійної держави й тим паче не означає обов’язковості такого кроку особливо в період могутніх інтеграційних процесів. Однак заперечення такого права  орієнтує на пошук штучного сепаратизму і тим самим стимулює його. Відмова від самовизначення аж до відокремлення зовні нібито сприяє збереженню цілісності багатонаціональної держави, але насправді працює в протилежному напрямі, маючи дезінтеграційну тенденцію.

Реалізація права народів (націй) на самовизначення, безперечно, є певною загрозою територіальній цілісності держави, але ця загроза стає тим більшою, тим реальнішою, чим менше ця держава поважатиме права людини, кожного народу, що живе на цій території, в умовах повної свободи, тобто цілком самостійно, без втручання третіх сил визначати свій внутрішній та зовнішній статус [12].

Питання національного самовизначення, зокрема права на самовизначення, головних форм самовизначення, способів реалізації права на самовизначення щодо суб’єктів права на самовизначення в Україні ґрунтовно дослідив В. Колісник. Критично  проаналізувавши  погляди А. Лєпьошкіна, К. Нечаєва, А. Садохіна, Т. Грушевицької, Ю. Куца та інших, він дійшов висновку, що cуб’єктами права на самовизначення в Україні є такі національно-етнічні спільноти: титульна нація, корінні народи та національні меншини [7, c. 80]. Однак форми реалізації права на самовизначення в усіх зазначених суб’єктів різні. Вважаємо, що це право може бути реалізоване у двох формах: державотворчій (державницькій) та недержавній.

Державотворча форма передбачає створення власної суверенної незалежної держави, яка є рівноправним членом міжнародного співтовариства, суб’єктом міжнародно-правових відносин. Право на самовизначення у державотворчій формі реалізовано на території України титульною нацією, яка й дала назву державі (українською нацією). Усі інші національно-етнічні спільноти (інші корінні народи, національні меншини, національні групи тощо) можуть здійснити своє самовизначення в недержавній формі [7, c. 82].

Поняття «нація» у теорії вживається у двох значеннях – етнічному та політичному. Зміст цього поняття в етнічному значенні залишається незмінним від часу формулювання його Й. Сталіним у праці «Марксизм та національне питання» і визначається в теорії як «етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності: спільність історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних та духовних цінностей, а також територіально-мовна та господарсько-економічна єдність» [10, c. 79]. У політичному сенсі під нацією розуміють  об’єднання громадян різних національностей, здійснюване  на основі єдиних законів та схожості у розв’язанні важливих політичних і соціально-культурних проблем. Така схожість виникає внаслідок проживання на одній території та тривалого спілкування й передбачає юридичний зв’язок із державою, тобто громадянство. У зв’язку з цим виникає питання, за яких умов нація як етносоціальна спільність може набути якостей спільності політичної та реалізувати своє морально-політичне право на самовизначення, тобто набути юридичного права на державний суверенітет. Крім того, важливими є питання, хто вирішує, чи «доцільно» добиватися реалізації права на державний суверенітет окремої етнічної спільноти, що входить до складу багатонаціональної держави, та як відмежувати намагання окремої нації реалізувати право на самовизначення від проявів сепаратизму. Сьогодні у світі є чимало прикладів намагання частин населення окремих держав реалізувати своє право на самовизначення та створити незалежні держави. Це і Косово, і Паданія на півночі Італії, і Каталонія та Країна Басків в Іспанії, Корсика у Франції, Придністровська молдавська республіка, Східна Осетія, Абхазія, Нагірний Карабах. Однак у Декларації «Про хартію народів та регіонів» зазначається, що краще уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико-адміністративних одиниць на основі рівності держав.

У міжнародних актах визначено умови, за яких корінні народи (наприклад, палестинці), що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: 1) відсутність власних національних держав; 2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих та виконавчих функцій щодо свого народу [10, c. 82]. За таких умов певна нація, народ може трансформуватися в державно-організоване суспільство, політичний союз. Умовою такої трансформації є виникнення в цьому суспільстві публічної влади. Публічна влада задовольняє потреби суспільства, що досягло певної стадії історичної зрілості, в повномасштабній інтеграції, в належному упорядкуванні соціального співжиття, в управлінні суспільним цілим. Завдяки їй суспільство (народ) робиться державно-організованою колективністю, публічно владною організацією. Ця організація наділяє народ такими специфічними рисами-якостями, яких немає в народу-населення і в народу-нації [5].

Якщо така публічна влада в суспільстві, що прагне самовизначення, не сформувалася, може йтися про намагання певної групи населення реалізувати свої вузькі інтереси, ґрунтуючись на етнічних засадах, точніше, про сепаратизм. Сепаратизм на відміну від самовизначення народу не є масовим рухом, а виражає специфічні інтереси вузької групи населення. Його проявом і результатом є розрив політичних та культурних зв’язків у межах однієї території, нехтування інтересів інших націй, пов’язаних із певною територією, культивування національної нетерпимості.  І найголовніше: його мета полягає не в створенні кращих умов для розвитку народу та державності, а, навпаки, в руйнуванні політичної та економічної єдності, розчленуванні держави.

У тріаді «етнос, нація, народ» перше – продукт соціокультурного, етнодемографічного розвитку, друге – явище політичне, останнє – правовий феномен. Народ є результатом трансформації у націю різних етнічних елементів у процесі їхнього соціального, економічного, політичного та культурного розвитку. Варто погодитися з думкою Л. Мамута про визнання юридичного статусу саме за народом, якому належить роль державоутворювальної основи [6].

Підсумовуючи викладене, зазначу, що  принцип територіальної цілісності спрямований не лише проти спроб однієї держави змінити в односторонньому порядку на свою користь кордони з іншою державою, а й проти внутрішніх конфліктів держав, найперше проти сепаратизму.

Будь-яке державне утворення згідно зі Статутом ООН, іншими міжнародно-правовими актами має поважати право нації на самовизначення і забезпечувати гарантії цього права. Однак право на самовизначення не слід ототожнювати з правом на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на самовизначення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід зі складу держави. Національний суверенітет необов’язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати й інші форми, наприклад, національно-територіальну чи національно-культурну автономію.

Загальний висновок може бути таким. Державний суверенітет кожної країни забезпечується діалектичним поєднанням, взаємодоповненням принципів територіальної цілісності держави та права націй на самовизначення. Це означає, що територіальна цілісність держави  залежить від забезпечення потреб розвитку прав та свобод людини й громадянина, національних меншин, кожної нації. Право нації на самовизначення в сучасних умовах означає максимальне забезпечення прав і свобод людини через відповідальність держави перед кожним громадянином, підвищення авторитету закону та його суворе виконання і всіма державними органами та організаціями, і кожною людиною. Дотримання цих пріоритетних принципів сприятиме тому, що Україна на міжнародній арені посяде місце правової демократичної держави. Однак, виконуючи міжнародні стандарти, дотримуючись прав людини та реалізуючи поставлену мету – побудову правової держави, не можна забувати про процеси, що відбуваються сьогодні, в тому числі й пов’язані з політичною та економічною кризами, під час яких проблеми національної ідентифікації та самовизначення постають особливо гостро.


Джерела

1. Буроменский М. В. Политические  режимы государств в международном праве. Влияние международного права на политические режимы государств. – Х., 1997. – С. 98.

2. Дмітрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, Л. В. Губернський – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 640 с.

3. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, І. Б. Курас. – К., 1993. – С. 377.

4. Левин И. Д. Суверенитет. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 373 с.

5. Мамут Л. С. Государство как публично властным образом организованный народ // Журнал российского права. – 2000. – № 6.

6. Мамут Л. С. Народ в правовом государстве. – М.: НОРМА, 1999. – С. 27.

7. Національний суверенітет та національне самовизначення: питання теорії та український досвід // Колісник В. П. Національно-етнічні відносини в Україні: теоретичні засади та конституційно-правові аспекти. – Х., 2003. – С. 53–87.

8. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – 2-ге вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 13–15.

9. Расторгуев А. В. Национализм, право наций на самоопределение и сепаратизм в современной международной политике. – http: // archie.narod.ru/text/secession.html

10. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): Учеб. – Х.: Эспада, 2005. – 940 с.

11. Тишков В. Забыть о нации (Постнационалистическое понимание национализма). – http://old.iea.ras.ru/ Russian/personnel/Tishkov/forget.html

12. Цветков В. В., Сиренко В. Ф., Аверьянов В. Б. Национальная государственность союзной республики. – К., 1991. – С. 57.

Автор: Ірина Куян

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Новини 5 грудня: Укрбуд, ціни на бензин та “євробляхи” Сьогодні, 06 грудня

Віцепрезидент ЄБРР розповів про претензії до України через ПриватБанк Вчора, 05 грудня

Прем'єр Болгарії відповів Путіну на звинувачення щодо "Турецького потоку" Вчора, 05 грудня

Кернел придбав завод "Елада" за 21 мільйон доларів Вчора, 05 грудня

"Оцифровка" території України коштуватиме понад 275 мільйона Вчора, 05 грудня

Гонтарева потрапила до топ-16 жінок, які надихають читачів Financial Times Вчора, 05 грудня

Якщо Північний потік-2 добудують, транзиту через Україну не буде — Коболєв Вчора, 05 грудня

Зеленський планує продовжити закон "про особливий статус" після Нормандського саміту Вчора, 05 грудня

У Зеленського готові до зміни Конституції після "Нормандських переговорів" Вчора, 05 грудня

Україна пропонує змінити "представників Донбасу" у складі ТКГ у Мінську Вчора, 05 грудня