Соціальні основи трудової міграції: західна та східна моделі

Міжнародна академія рейтингових технологій і соціології «Золота Фортуна» – міжнародна наукова організація, яка у своїй Президії об'єднала перших осіб національних і королівських академій наук 29 країн світу.

Один із ключових напрямів нової наукової дисципліни «Теорія міграції», що виникла на перетині таких наук, як економіка, соціологія, демографія, й ряду інших і сьогодні активно розвивається, — аналіз проблем, пов’язаних із соціальними аспектами трудової міграції. Серед питань, що активно обговорюються:

— зміни в соціальній структурі країн «іммігрантів» і країн «емігрантів», тобто тих, які використовують закордонні трудові ресурси, і тих, що їх «постачають»;

— процес активної фемінізації міграційних потоків;

— соціально-економічні чинники та причини, що стимулюють трудову міграцію;

— проблеми легалізації (можливість нелегального закріплення) мігрантів у країнах, де вони працевлаштовуються;

— відмінності міграційних потоків, спрямованих у різні регіони, зокрема на захід і схід.

Остання проблема є найважливішою та найактуальнішою для сучасної України, яка перебуває під серйозним міграційним тиском. Перш ніж перейти до її обговорення, необхідно сказати декілька слів про мінливість і  специфіку трудової міграції українців у Росію, порівнявши цю модель із тією, яка діє щодо міграції в Західну Європу.

Зазвичай проблеми трудової міграції в Росію як у науковій, так і в публіцистичній літературі обговорюються менш активно, ніж трудової міграції на захід. Передусім це зумовлено тим, що «спрацьовує» стереотип існування взаємообміну робочої сили між  двома колишніми радянськими республіками. Слід також звернути увагу, що «східна» трудова міграція істотно відрізняється від «західної» як за складом мігрантів (на схід мігрує більше чоловіків, що зайняті на будівництві та важких роботах у промисловості), так і за специфікою «післяміграційної» поведінки. Та обставина, що значна частина трудових мігрантів у Європі «закріплюється» й намагається отримати громадянство, призводить до виникнення низки специфічних не тільки соціальних, а й політичних, правових проблем. Водночас «східні» мігранти, як правило, повертаються в Україну.

Окрім того, аналізуючи трудову міграцію в Росію, потрібно враховувати й ряд інших чинників. По-перше,  потік мігрантів із України (який, до речі, зменшується) зумовлений також возз’єднанням родин, поверненням людей у рідні місця. Безперечно, така ситуація «пом’якшує» адаптацію мігрантів.

По-друге, уряд Російської Федерації, аби зменшити негативні наслідки демографічних процесів, виступає з дедалі новими ініціативами, пов’язаними з поверненням етнічних росіян із республік колишнього Союзу. Це стосується й спрощення одержання російського громадянства.

І все ж таки, попри найпозитивніші й найоптимістичніші передумови для української трудової міграції в Росію (це стосується й деяких інших колишніх радянських республік, з яких приїжджають мігранти), тут реально є й чимало соціально-економічних проблем. Зупинімося, зокрема, на двох.

Перша проблема має радше економічний, ніж соціальний характер і стосується тієї обставини, що коли йдеться про трудову міграцію з України на захід і схід, ми маємо справу фактично з двома неідентичними моделями трудової міграції.

Зі статистики відомо (хоча вона дає досить суперечливу інформацію), що українські трудові мігранти рівною мірою «мігрують» як на захід —  переважно в Європу, так і на схід — у Росію. І там, і там їх охоче приймають. Більше того, часто порушуючи закони, пов’язані з можливою легалізацією трудових мігрантів, сплачуючи чималі штрафи за працевлаштування нелегалів тощо.

Постає цілком закономірне запитання: якщо для Західної Європи (а останніми роками й для Східної: Польщі, Чехії та інших країн) — багатої, старіючої, яка має надлишок трудових місць і брак кандидатів на їх «заміщення», бажання максимально залучати трудових мігрантів є цілком зрозумілим, то навіщо вони Росії? Адже там поки що достатньо трудових ресурсів. Тут ідеться передовсім про українських трудових мігрантів, оскільки саме вони можуть обирати західний і східний шляхи міграції (наприклад, у Росію їде багато таджиків та ін., але вони, як правило, не намагаються масово проникнути до Європи з метою працевлаштування; спроби таємної еміграції біженців із Азії й Африки — це вже інший сюжет).

Можна стверджувати, що фактично є дві різні соціально-економічні моделі української трудової міграції — західна та східна, які мають різні причини зацікавленості в них «приймаючої» сторони. Отже, має йтися й про різні шляхи та методи розв’язання проблеми.

Для західних країн українські трудові мігранти (як і інші з країн Центральної та Східної Європи) виступають як «надія й опора старіючої Європи». Тобто передусім міграцію стимулюють різке скорочення народжуваності, старіння населення та інші чинники. Крім того, країни Європи зацікавлені в надходженні іноземної робочої сили у зв’язку з розширенням виробництва. Іноземною робочою силою найчастіше є трудові мігранти, які збільшують пропозицію на ринку праці у визначеному кваліфікаційному сегменті країни, полегшують виживання підприємств, що перебувають під конкурентним тиском, але мають у розпорядженні обмежений капітал для інвестицій у раціоналізацію.

Отже, для описаної моделі трудової міграції, відповідно до положень «Теорії міграції», характерні такі чинники. Для регіонів еміграції: безробіття, приріст населення, бідність, економічна стагнація. Для регіонів імміграції: брак робочої сили, швидке економічне зростання й ріст зайнятості.

Трудова міграція в Росію (остання, за всіма статистичними й соціологічними даними, є одним із найбільших «резервуарів», що всмоктують українських трудових мігрантів) характеризується іншою соціально-економічною моделлю. Як уже зазначалося, тут (окрім Москви й Санкт-Петербурга) не тільки немає дефіциту трудових ресурсів, а,  навпаки, існує їхній надлишок.

Проте, за даними Мінекономрозвитку, для нормального зростання економіки Росії необхідне залучення близько мільйона трудових мігрантів (насправді їх значно більше). Така висока потреба в трудових мігрантах пояснюється двома основними чинниками. З одного боку, використання праці іммігрантів є вигідним для підприємців. Праця мігрантів (особливо нелегалів) їм завжди вигідна, тому що дешева й рятує від необхідності соціальних виплат. З другого боку (і це підкреслюється постійно), багато фірм і компаній, які працюють у сфері важкої промисловості, металургії, будівництва тощо, мають великі труднощі щодо набору робітників з-поміж корінних жителів.

Місцеві наймані робітники вважають, що пропонована ним оплата праці є мізерною. Крім того, нерідко йдеться про «шкідливі звички» (зловживання алкоголем тощо), через які люди зривають робочий процес. Справа тут навіть не в ментальності населення. Просто трудові мігранти з України й інших колишніх радянських республік, приїжджаючи на заробітки, як правило, не дозволяють собі пиячити.

У цих умовах російські підприємці із задоволенням заміщують «власних» працівників трудовими мігрантами. Тим паче що останнім можна менше платити, не забезпечувати «соціальним пакетом» і т.п.

Ми тут не торкаємося складної правової проблеми працевлаштування мігрантів. Зокрема, Федеральна міграційна служба РФ з 1 січня 2007 року посилила міграційне законодавство з метою перешкоджання нелегальній міграції. Водночас зменшення квот, збільшення штрафів тощо не зменшили «любові» російських роботодавців до українських й інших трудових мігрантів.

А як до цих заробітчан ставляться не підприємці, а рядове корінне населення в регіонах, де вони працюють? Ситуація тут складається непросто, адже присутність значної кількості трудових мігрантів, безумовно, «тисне» на працездатне корінне населення, спричиняє конкуренцію й відповідні соціально-економічні наслідки.

Перейдемо до розгляду другої зі згаданих вище проблем, що має більше соціальний, ніж економічний характер. Російське населення, особливо у столицях, чудово розуміє: приплив трудових мігрантів зумовлений потребою розв’язання як економічних, так здебільшого й демографічної проблеми країни. Водночас це призводить до формування дуже специфічного ставлення до них росіян, передусім москвичів. У принципі до їхньої присутності на території Росії.

Останнім часом поширюється термін, що характеризує один із аспектів цього явища, а саме «мігрантофобія», тобто негативне ставлення до трудових мігрантів, що становлять досить серйозну конкуренцію корінному населенню.

Чи існує така соціальна проблема на Заході? Так. Проте стосується вона напливу мігрантів із країн Азії та Африки, що найчастіше сповідують іслам. І це справді непокоїть населення Європи. Та і як може бути інакше? Абсолютне засилля мігрантів у тюрбанах і хиджабах будь-кому впадає в око  вулицях  Парижа чи Амстердама.

Водночас європейці, цілком розуміючи гостроту проблеми, дуже позитивно ставляться до трудових мігрантів із країн Центральної та Східної Європи. Для підтвердження наведімо приклад. Під час чергового розширення Європейського Союзу, коли до його складу прийняли десять нових членів, «старі» європейці вирішили захиститися від напливу «польських сантехніків» і встановили семирічну заборону на вільний рух робочої сили з Польщі та решти нових членів ЄС. Відмовилися від такої політики лише Велика Британія, Ірландія та Швеція. І саме вони неабияк виграли в результаті приїзду досить кваліфікованих (і, додамо, близьких західним європейцям у соціокультурному плані) трудових мігрантів зі Східної Європи. Тому деякі країни (Бельгія, Данія, Франція, Італія, Люксембург і Нідерланди), що раніше запровадили обмеження, уже з травня 2006 року відкрили свої ринки праці для громадян нових членів ЄС. З великою симпатією сьогодні ставляться до трудових мігрантів із України в Італії, Іспанії, Чехії, Португалії, Польщі.

Таким чином, ми бачимо серйозну відмінність у моделях соціально-економічного розвитку імміграції: доброзичливе ставлення (принаймні до вихідців із країн Центральної та Східної Європи) в європейських державах і специфічно негативне — в Росії.

Автор: Дмитро АКІМОВ