передплата Українською | In English

№13, липень 2009

Про самотність, порядок і ренесанс

Поділитися:

Єднання – благо, ворожнеча – зло. У цьому переконаний
будь-який українець, вихований на цінностях провінційно-колоніальної культури. Але, здається, десятиліття суверенності далися взнаки. Усю весну знані політики то підтверджували, то спростовували інформацію, що БЮТ і ПР ведуть сепаратні переговори. Але дивина: соціологічні опитування засвідчували, що більшість громадян украй негативно ставляться
до такого союзу.

Кожен із високих політиків, дорвавшись до мікрофона, закликав до єднання перед загрозою економічної кризи. Кожен із громадян ремствував: там, нагорі, чубляться. Але союз між заклятими опонентами люди не благословили. Не коверзування Віктора Януковича, не надмірна настирність Юлії Тимошенко, й, поготів, не анафема такому єднанню, що прозвучала з уст Віктора Ющенка, зруйнували глбдкий політичний пасьянс. Карти сплутало громадське «не позволям». І це – позитивний симптом. Люди, які кажуть про себе словами Євгена Плужника «ми маленькі, маленькі такі», все ж мають якусь вагу в цій країні. На них, принаймні напередодні президентських виборів, таки зважають. Як наслідок 7 червня, в день народження Християнської Церкви, Віктор Янукович виступив із заявою: жодних союзів із БЮТ. Він, звісно, вдався до багатьох синонімів і порівнянь, які характеризували правлячу партію, але суть промови була лаконічна. Статус-кво зберігається: БЮТ і далі борсатиметься в обіймах фінансової кризи, ПР – спостерігатиме, опираючись на заступ у позі гробокопача.

До дідька всю риторику про консолідацію!? В країні народжується політична відповідальність. Кожне дерево пізнається за його плодами. І якщо дерево, біля якого нині порається БЮТ, родить кислиці, то його варто коли не зрубати, то перещепити, а садівникам подарувати підручник з ботаніки. ПР уже нагострила сокиру. Складність, однак, у тім, що чимало щеп на цім дереві привиті не лише БЮТ, а й ПР та
НС-НУ. І громадянам, до того як прийти на виборчі дільниці, доведеться довго розплутувати крислате гілля.

БЮТ і ПР, завівши мову про створення нової коаліції (чи розширення наявної – це не принципово), спокушалися простим рішенням: «Взять все и поделить». Вам – президентство, нам – прем’єрство: «Дружба, мир, жвачка». Але в політиці не буває простих рішень. Це, звісно, був би не путч і не ГКЧП, як характеризував перспективу цих домовленостей Віктор Ющенко. Це була б тривіальна невикорінна на пострадянських теренах змова олігархічних груп. Україна повернулася б у кучмівську епоху. З тою лише відмінністю, що Леонід Данилович власноруч пестував осяйних олігархів, тримаючи їх у покорі, мов малих дітей. Нині ж – осяйні олігархи тримали б політиків на повідку, мов Маяковський Наполеона. Прощавай, демократіє!

Політологи, котрі раяли Юлії Тимошенко та Вікторові Януковичу цей варіант «стабілізації політичної ситуації», безперечно, згадували за російський досвід: згода економічної еліти уможливила обрання президентом Володимира Путіна, а відтак й уберегла федерацію від реальної загрози розпаду. Кажуть (хоча це достеменно й невідомо), що союз БЮТ і ПР благословив сам(!) Володимир Володимирович. Однак лукавили політологи й лукавив ґосподін Путін. Російський досвід не застосовний в Україні. Не лише згода олігархів, а й консолідація істеблішменту, передусім представників силових відомств і таємних служб, із лона яких і вийшов Володимир Путін, уможливили відомий сценарій. І вигнання Березовського, і приборкання Гусинського, і ув’язнення Ходорковського, і приручення Абрамовича – підтвердження цього. Бюрократія перемогла олігархію. Етатизм здолав лібералізм. Вікова монархічна традиція, мов імунітет, поборола всі новації західників. Це – справжній російський сценарій.

Чи був би можливим такий перебіг подій в Україні? Звісно, ні. Чому? Бо з розпадом Радянського Союзу перед Україною та Росією постали дещо відмінні завдання, визначені історією. Для Росії важливим було не лише формування ринкової економіки, а передусім установлення демократії. Чільним було завдання, визначене Лютневою революцією 1917 року. Завдання, на вирішенні якого поставив хрест Жовтневий переворот. І Росія не впоралась із ним ні на початку, ні наприкінці ХХ століття. Усе повернулося на круги свої: монархія, православ’я, народність. Й усе мовчить, бо благоденствує.

Однак Україна, «слава Богу, иная, иная по счету статья». Маючи, як і Росія, потребу створити ринкову економіку, позбуваючись тоталітарної спадщини, Україна не мала іншої альтернативи, аніж демократія. Бо державне будівництво, фактично, розпочиналося з чистого аркуша. Позбавлена неперервної державницької традиції, Україна могла взяти за взірець тільки західну модель демократії. Тож і спокуси етатизму не було. Як не було й істеблішменту, наділеного державницьким інстинктом. Водночас перед країною, чи пак народом, постало завдання, незнане в Росії. Завдання національного відродження, себто формування єдиної політичної нації. І треба сказати, хоч це й прикро, воно досі невиконане. Увесь драматизм політичної ситуації, що сягає кульмінації з кожними президентськими виборами, зумовлюється саме антагонізмом бачень майбутнього України. І слова «демократична, соціальна, правова», чи якась там ще, держава – це не відповідь. Бо в сучасному світі, впаяна в Європейський континент, держава іншою й бути не може. Рано чи пізно згинуть усі сумніви в демократичності, усталиться соціальна система, запанує верховенство права. Справа лише за тим, ким вважатимуть себе мешканці по обидва береги Дніпра. Українцями чи укрбїнцями? Суть у змісті, що постає зі зміною наголосу.

Чи переймалися БЮТ і ПР становленням політичної нації?

У першу неділю літа (цьогоріч це було 7 червня) сходить на землю Дух Святий. Його місія – полоскати мізки. Амінь!

Наступні два тижні після Трійці Юлія Тимошенко та Віктор Янукович виймали з гардеробу шати, в яких їх звикли бачити виборці. Вже 15 червня, беручи участь у програмі «Свобода слова» на телеканалі ICTV, Юлія Тимошенко заходилася розставляти крапки над «і». Пані Юлія була неперевершена. Переконлива, мов прокурор. Велемовна, мов адвокат. Дніпропетровська відмінниця, що отримала диплом інженера, безперечно, має літературний талант. «Я завжди знаю, що і як сказати людям», – запевнила вона телеглядачів. І це правда.

Я не зупинятимуся на пасажах, у яких пані Юлія змальовувала ідилію конструкції широкої коаліції. Скажу про інше: критику політичної системи, що по суті розкриває розуміння Юлією Тимошенко конструкції належного політичного устрою. А це – вельми цікава річ. Адже пані Прем’єр-міністр – серед найвірогідніших здобувачів президентства. Тож є інтерес дізнатися, що нам готує день грядущий. Спершу була констатація: економічна ситуація складна. Потім важливе доповнення: подоланню кризи заважає бездіяльність, а точніше справжнісінький саботаж державно-політичних інститутів, котрі не підпорядковані Кабінету Міністрів. Національний банк – перекриває кисень Міністерству фінансів. Генеральна прокуратура – чорна діра, що поглинає всі зусилля Міністерства внутрішніх справ. Залежні від Президента місцеві адміністрації – впритул не бачать Кабмін і вдають, ніби вони на іншій планеті. І як у такій ситуації боротися з економічними негараздами? Як сприяти виробникам? Як захистити знедолених? – розводила руками Прем’єр-міністр. А й справді. Одне слово, «Выхожу один я на дорогу». А один у полі не воїн. Пані Юлія цілком могла б процитувати Анну Ахматову, щоправда, дещо перефразувавши: «И то бы смогла. И это смогла. / Но я, как береза, в Кабмине легла. / А вокруг – мгла».

Та повернімося до прози: якщо наявний, передбачений Конституцією розподіл повноважень є хибним, то який тоді є слушним? Невже Національний банк має задовольняти забаганки Мінфіну? Генпрокуратура – міліцейського відомства? Адміністрації – бути на побігеньках у Кабміну? За логікою промовиці, виходить, що так. Однак розведення повноважень – це аксіома конституційного й адміністративного права. Це і є механізм стримувань і противаг, на необхідності яких наголошує політологія. Політичний ідеал, як його описує Юлія Тимошенко, це – тоталітарна держава, в якій центральний банк – це ріг достатку для Мінфіну, а Генпрокуратура – розстрільна камера. Невже саме так імовірний майбутній Президент уявляє ефективне державне управління?

Нестиковка дій Кабміну й автономних державних інститутів – наслідок не конституційних недоречностей, а браку порозуміння між Прем’єр-міністром і Президентом. Але це не проблема Конституції, а підстава для зацікавлення психологією. А з погляду політології, це ґандж, який має бути подоланий виборчою хірургією. Панове політики, не знайшли спільної мови? – в архів.

Нині, маючи кабінет на вулиці Грушевського, пані Юлія нарікає на обмеженість повноважень. Якщо ж вона перебереться на вулицю Банкову, то ремствування не минуть. Лишень зміст їхній буде іншим. Вона скаржитиметься, що всенародно обраний Президент не здатен реалізувати народний мандат. Уряд-бо узурпував усі важелі впливу на економічну ситуацію. Що відбудеться після цієї заяви? Звісно, пані Юлія зробить те, на що не наважився Віктор Ющенко: звернеться до Конституційного Суду і той визнає ухвалені 8 грудня 2004 року зміни до Конституції неконституційними. І тоді прощавай, дуалізме влади. Президентсько-парламентська республіка стане крамольною сторінкою історії. Відродиться президентура французького штибу. Добре це чи зле – нині марно гадати.

22 червня взяв слово Віктор Янукович. Він став біля мікрофону в тій самій студії. Серед численних запитань прозвучало і вельми цікаве: чи є сенс домагатися президентства, якщо повноваження Президента досить обмежені? Відповідь була дуже промовиста: Президент має достатньо повноважень, щоб установити в країні порядок.

А тепер про те, як Віктор Янукович розуміє порядок: Україна розвивалася правильним шляхом, і відносини з Росією були нормальними, доки в 2004 році не сталася «так звана революція».

І як це коментувати?..

Микола Бердяєв, перебуваючи у вигнанні, висловив тезу, за яку його зненавиділа вся Біла еміграція: скинута більшовиками влада не здатна на контрреволюцію, вона здатна лише на вендету.

Яка корисна річ – цитата.

А тепер про дивне: 27 червня відбувся з’їзд НС-НУ. Делегати перейменували політичну силу на «Політичну партію “Наша Україна”». На моїй пам’яті – це вже, либонь, четверте найменування. Найчисельніший київський осередок проігнорував це урочисте зібрання. Виступаючи з партійної трибуни, Президент Віктор Ющенко закликав до «ренесансу». І цей «ренесанс» має ознаменуватися виходом із коаліції. Партія переходить в опозицію. Однак міністри, які представляють НУ в уряді, залишатимуться на своїх посадах. Президент – опозиціонер. Міністри – опозиціонери. Партія, котра сформувала урядову коаліцію, – опозиційна. Незбагненно…

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

На ремонті доріг Київщини розікрали 2,6 мільйона: підозру отримав громадянин РФ Сьогодні, 23 квітня

Рада може зібратись на позачергову сесію для голосування за міністра енергетики Сьогодні, 23 квітня

Силовики викрили голову правління банку у фальсифікації звітів для НБУ Вчора, 22 квітня

ПАРЄ підтримала резолюцію із закликом негайно звільнити Навального Вчора, 22 квітня

Нацкомісія з цінних паперів знайшла заміну Данилюку у наглядовій раді Нацдепозитарію Вчора, 22 квітня

Зеленський ввів в дію нові санкції РНБО: список Вчора, 22 квітня

Комітет Сенату США підтримав законопроект щодо збільшення військової допомоги Україні Вчора, 22 квітня

Поліція Чехії підтвердила затримання 5 осіб, які могли воювати проти України на Донбасі 21 квітня

Чорногорія скасовує всі обмеження для туристів з України 20 квітня

МЗС Чехії викликало посла РФ і просить ЄС і НАТО про солідарність 20 квітня