передплата Українською | In English

№13, липень 2009

Політико-економічні інтереси інтелектуалів: сучасні акценти

Поділитися:

ХХ століття стало безпрецедентним в історії людства завдяки швидкому технологічному розвиткові, перетворенню науки на безпосередню продуктивну силу, створенню та використанню інновацій як вирішального чинника суспільного прогресу. Творча розумова активність набуває статусу пріоритетної стратегічної діяльності, а проблеми її стимулювання та захисту стають першочерговими для світової спільноти.

Нова соціальна реальність продукує появу нової еліти інтелектуалів. Важливу роль у «суспільстві знань» відводить інтелектуалам Д. Белл, засновник теорії постіндустріалізму, називаючи цю еліту «новими людьми». До них він зараховував учених-математиків й економістів та інших представників нової «інтелектуальної технології» [1, с. 123].  У 1960 роках Ф. Махлуп запровадив у науковий обіг термін «робітник інтелектуальної праці» (knowledge-worker) [5, с. 76], яким означив працівника нового типу – мобільного, орієнтованого на оперування інформацією та знаннями, індиферентного до форм власності на засоби та умови виробництва, такого, котрий прагне самовиражатися, навіть маючи матеріальні збитки.

Найпослідовніші політико-економічні концепції інтелектуального класу створили американський дослідник Е. Гоулднер (1920 –1980) та французькій соціолог П. Бурдьє (1921–2000). Гоулднер у книзі «Майбутнє інтелектуалів і піднесення нового класу» (1979) назвав інтелектуалів «новим революційним класом історії». Ця концептуальна схема значною мірою дублює марксистський підхід із його ідеєю «прогресивного класу», але Гоулднер доводить, що у другій половині ХХ століття таким «прогресивним» класом стають інтелектуали. Опонентами інтелектуалів у «боротьбі класів» виступають буржуазія та бюрократія. Згадана праця американського дослідника була реакцією на громадський рух «нових лівих» і масові студентські бунти кінця 60-х років ХХ століття. Для нас є важливою спроба Гоулднера дослідити інтелектуалів із політико-економічного погляду як власників економічного ресурсу, а зрештою, й політекономічно відокремити їх від інших соціальних груп. На думку американського дослідника, основним ресурсом, яким володіють інтелектуали, є «культурний капітал» [8, с. 21]. Ефективне використання цього «капіталу» робить «новий клас інтелектуалів найпрогресивнішою силою сучасної історії, центром звільнення людства». Прогнози Гоулднера були оптимістичні, але протягом тридцяти років після виходу його книги не справдилися.

Інтелектуал у концепції П. Бурдьє – це «габітус», особливий суб’єкт, що конструює свій особливий соціальний світ. Кожен «габітус» має запас капіталу, який дозволяє йому мати окрему позицію, ранг у суспільстві. Капітал при цьому може бути різний: економічний, соціальний, культурний тощо. Культурний капітал – це капітал природний. Різні форми капіталу можуть виражатись у символічній формі й, отже, ставати символічним капіталом. Діяльність інтелектуала – це не просто вираження економічного інтересу, це свого роду «гра», «інвестиції у гру», а культурний капітал виконує в цій грі роль «м’яча», за допомогою якого інтелектуал взаємодіє з іншими індивідами [2, с. 128]. У концепції Бурдьє неможливо розвести власність та її власника. Тобто у Бурдьє немає ясної теорії політекономічного статусу інтелектуала.

Інтелектуальна діяльність та інтелектуальний капітал є основою інформаційного суспільства, саме тому сучасна наука продовжує досліджувати цю актуальну тему. Так, російський філософ А. Орєхов робить спробу філософського аналізу інтелектуальної власності. Ґрунтуючись на досягненнях соціальних наук (економіки, соціології, історії), автор формує новий соціально-теоретичний підхід до інтелектуальної власності. Він пропонує новий термін «оверстат», яким позначає великі класоподібні соціальні групи, що накопичують будь-який вид власності. Одним із таких видів є інтелектуали, які володіють інтелектуальною власністю [6, с. 114–116].

Метою цієї статті є спроба означити й актуалізувати політико-економічні інтереси та потреби інтелектуалів як соціальної верстви в сучасному суспільстві.

Інтелектуалом є особа, яка професійно займається розумовою (інтелектуальною) працею і для якої її інтелектуальна власність відіграє роль головного засобу виробництва та добування життєвих благ.

Люди інтелектуальної праці належать до різних соціальних і професійних груп. Загальним для них є інтелектуальний складник їхньої професійної діяльності. Верства інтелектуалів неоднорідна, у ній вирізняється інтелектуальна еліта. Її представники, як правило, не тільки носії й транслятори професійних знань, а й творці нової інформації та знання. Саме цих людей західна наука традиційно іменує інтелектуалами.

Кожен соціальний клас володіє певним ресурсом, чи привілеєм, з огляду на який вступає в суперечність із суспільством. Характер цього ресурсу в різні історичні часи був різний. В античних суспільствах – це військовий ресурс (керівні посади у військовій ієрархії), що уможливлював належність до привілейованого класу та набуття влади. У феодальному суспільстві джерелом домінантного статусу аристократії була власність на землю як основний господарський ресурс. У буржуазному суспільстві основним чинником належності до верхівки суспільства стали фінансові ресурси. У постіндустріальному суспільстві з’являється новий вид ресурсів – інформація та знання. Саме цим видом ресурсу володіють інтелектуали, тобто вони є інтелектуальними власниками, власниками інтелектуального капіталу.

Як будь-яка людина, інтелектуал має матеріальні та духовні потреби. Інтелектуально-духовна складова діяльності не повинна витісняти його соціально-економічне буття, що є відправним пунктом у дослідженні представників тої чи тої професії як окремої соціальної групи. Є й політико-економічні інтереси, які дають йому змогу задовольняти матеріальні потреби. Тому дослідження політико-економічного статусу інтелектуала має важливе значення в розумінні його екзистенції.

В умовах постіндустріального суспільства провідну роль у системі суспільного поділу праці відіграє інтелектуальна, творча діяльність, результатом котрої стає інтелектуальний продукт як об’єкт інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність об’єднує всі три елементи процесу праці: засіб праці, предмет праці, продукт праці. Інтелектуал – це той, хто інтелектуальним засобом праці обробляє інтелектуальний предмет праці й у результаті отримує інтелектуальний продукт праці.

Інтелектуали є власниками інтелектуального ресурсу. Це представники таких професійних груп, як учені, викладачі, педагоги, лікарі, письменники, художники, артисти, бібліотекарі, програмісти, юристи, економісти, винахідники, інженери, експерти й консультанти різних спеціальностей та інші.

Інтелектуальний капітал є для них основним засобом виробництва. Інтелектуальна праця – головний вид праці, а інтелектуальна власність – головний засіб отримання прибутку.

Найважливішим економічним результатом діяльності цих груп є «інтелектуальний капітал», який може мати як безпосередньо інтелектуальну форму (знання та інформація), так і символічну, фінансову (гроші, отримані в обмін на знання й інформацію).

Слід зазначити, що не кожна особа, котра використовує інтелектуальний капітал як основний засіб виробництва, може бути зарахована до когорти інтелектуальних власників. Оскільки продукт праці може не належати особисто інтелектуальному власникові, ним може володіти держава або корпорація, в якій той працює. У такому разі він ніби продає інтелект за фіксованою ціною – такою, що співвідноситься з ціною його заробітної плати; але, в інших випадках, інтелект може реалізовуватися інтелектуалом на ринку за вільною (договірною) ціною.

До цієї групи не належать: 1) інтелектуали, що мають високий або середній управлінський статус (вони належать до групи управлінців); 2) інтелектуали, що мають низький управлінський статус, але входять у «жорсткі» управлінські структури (наприклад, у структури армії, служб безпеки), а також приватні корпорації або фірми; 3) інтелектуали, котрі володіють значним запасом матеріальної власності й мають від цього значний прибуток. Наприклад, ректор університету або директор наукового інституту, мабуть, мають належати до групи управлінців, а не інтелектуалів (їхня наукова діяльність не є для них основним матеріальним прибутком, вони є найманими державою управлінцями й отримують фіксовану зарплату); орендодавець-викладач, що займається приватним візництвом або має значні доходи від цінних паперів, може належати до групи майнових власників, а не інтелектуалів. Членами групи інтелектуалів навряд чи можна вважати «інтелектуальний обслуговуючий персонал бізнесу» – бухгалтерів, економістів, юристів і програмістів.

Політекономічний інтерес та ідеологію інтелектуальних власників можна сконструювати приблизно за тим самим принципом, що і управлінців, і матеріальних власників. Політекономічна мета будь-якого інтелектуала полягає в тому, щоб мати якомога більше свободи й водночас якомога вищий прибуток. Ідеологія ж інтелектуальної групи втілює згадані інтереси згідно з принципами: а) захисту свободи та б) захисту престижу інтелектуальної праці в суспільстві. На цих двох «китах» загалом ґрунтується світогляд інтелектуального власника (хоча, ймовірно, другий принцип може бути не так чітко виражений, як перший). Щодо «свободи», то впродовж усього історичного часу ніхто не був таким прихильником її інтелектуального та політичного прояву, як інтелектуал-інтелігент. «Інтелігенція завжди була джерелом опозиції вже тому, що вона генерувала нові ідеї» [7, с. 137]. Захист свободи – це свята справа для інтелектуала, але це також політекономічний захист можливості створювати нові ідеї та нову інтелектуальну власність.

Захист свого матеріального становища і престижу професії іноді видається інтелектуалові чимось «соромним»: адже гроші – це щось «брудне», «матеріальне», й оголошувати їх метою, перетворювати на ідеологічний принцип означає ставити себе на один щабель із кар’єристом. Так ми підходимо й до розуміння ще однієї причини уразливості інтелектуалів як соціальної групи. Гроші й економічний добробут дуже потрібні інтелектуалу, але розмова про них не гідна інтелігента, що прагне високих духовних цінностей. Внаслідок цього він мляво захищається, коли перед державою або бізнесом йому доводиться відстоювати власну значущість. Сміливість у захисті своїх принципів не веде за собою сміливості в захисті прибутків. Як висловився американський учений і публіцист Джон Лаке, «інтелектуальна мужність не завжди породжує мужність самих інтелектуалів в інших умовах» [3, с. 125]. Отже, стає очевидним, що до початкової політекономічної уразливості інтелектуальної власності додається ще й психологічне «навантаження» (психологічний «комплекс») самого інтелектуального власника. Тому інтелектуали повинні усвідомити свій, відмінний від інших, груповий інтерес, розробивши власну «інтелектуальну» ідеологію – ідеологію захисту інтелектуальної власності, й почати провадити її в життя суворо та безкомпромісно.

Зазначмо також, що проблема відстоювання політико-економічних інтересів інтелектуального класу актуальна як для сучасної України, так і для країн Заходу. Інтелектуали віддалені від механізму ухвалення владних рішень. Нав’язування ринком ідеології споживача й утилітаризму загрожує політичними, соціальними, техногенними й екологічними катастрофами. Необхідно не просто підвищити інтелектуальний та етичний рівень правлячої еліти, а й змінити сам її тип і докорінно відновити концепцію політики. Стародавня мудрість, згідно з якою правити світом мають ті, хто знає, як, у XXI столітті набуває нового звучання. І давня мрія людства про «філософа на троні» вже в недалекій перспективі може втілитися в особі того, хто формує інтелектуальний клас [4, с. 150 –151].

Утім, проблема «депривації» та «пригнічення» інтелектуалів може отримати й серйозніше політекономічне обґрунтування, бо може бути позначена як проблема «економічної дискримінації інтелектуальних власників».

Економічна дискримінація – це встановлене законодавчо або в інший спосіб обмеження чи позбавлення прав певної соціальної групи, верстви або класу за економічними (господарськими) ознаками чи критеріями.

Нині в Україні відбувається процес економічної дискримінації інтелектуальних власників. Ця соціальна група, внаслідок своєї «вразливості», виявилася вельми зручним (якщо не сказати привабливим) об’єктом для економічної дискримінації. Саме її інтересами найлегше нехтувати в ході економічних перетворень, саме її доходи найуразливіші під час соціально-економічних реформ і криз.

Першим серйозним проявом економічної дискримінації української інтелігенції стала проведена в 1990-ті роки приватизація. Одним із ключових наслідків останньої став галузевий і професійний бар’єр, що різко відокремив інтелектуалів від решти соціальних груп. Річ у тім, що приватизації підлягали переважно підприємства промислової сфери й украй рідко – соціальної. Інтелектуали не могли, слідом за матеріальними власниками й управлінцями, акціонувати та приватизувати установи, де вони працюють: школи, лікарні, коледжі, університети, науково-дослідні інститути, конструкторські бюро тощо. За всієї рівності, яка нібито існувала на початковій стадії приватизації, це була, вочевидь, «нерівна» рівність, адже багато робітників, службовців та управлінців, на противагу інтелектуалам, взяли активну участь у приватизації заводів, фабрик, підприємств торгівлі тощо. А інтелектуали, окрім різних сумнівних ваучерів, що згодом зникли, нічого так і не отримали від тієї масштабної перебудови економіки.

Відтак слушно казати не тільки про економічну, а й правову дискримінацію інтелектуальних власників, бо реалізована урядом схема приватизації була підкріплена відповідними законодавчими актами. І, очевидно, початкова економічно невигідна стартова позиція української інтелігенції (так само, як і пенсіонерів, військових і т. п.) у ній врахована не була.

Історично склалося так, що правовий статус інтелектуальної власності завжди занижений. Держава надзвичайно пізно юридично визнала цей тип власності, украй різко обмежила сферу застосування норм права щодо неї.

Україна стала жертвою своєї загальнокультурної і моральної відсталості в справі захисту інтелектуальної власності. На Заході розвиток моральних норм, які регулюють рух інтелектуальної власності, багато в чому випередив розвиток самого права інтелектуальної власності (що розуміється в широкому сенсі як авторське, патентне право, трудове і цивільне право в тій частині, де регулюються відносини в галузі освіти, науки і т. п.). Тобто низький рівень західного права інтелектуальної власності компенсувався високим рівнем розвитку моралі, зокрема правової. До інтелектуальної власності західний індивід має приблизно таку саму пошану, як і до власності матеріальної. Ідеологія інтелектуальної групи тут визнана рівноправною з ідеологією інших груп – матеріальних власників і управлінців.

Практично на всіх етапах розвитку в нашій країні існував украй низький рівень розвитку моральних норм, які регулювали рух інтелектуального продукту. Негативну роль тут відіграла радянська ідеологія з псевдомарксистськими уявленнями про «безкоштовність» освітнього й наукового знання, глобальним культом «робітничої» та «колгоспної» праці. Держава, що виступала як основний покупець інтелектуальної власності, прагнула наполегливо занизити ціну останньої і розглядала себе як монопольного власника цієї власності, хоча насправді була лише її монопольним користувачем.

У 1980-90-ті роки ситуація ще погіршилася. Поширення набули «піратство», плагіат, різні форми інтелектуального здирництва та шантажу. Інтелектуальний власник, хоча й мав певний вибір у реалізації свого продукту між державою та приватною особою, реально став обмеженішим у правах і свободах. Це призводить до подальшого його збідніння. «Бідна людина не може бути по-справжньому вільною» – цей принцип був істинним за всіх часів. У бідного винахідника бракує грошей виплатити навіть держмито, у бідного вчителя – якісно підготуватися для викладання. Якщо інтелектуальний власник вимушений займатися якимось іншим видом діяльності, то він неминуче втрачає кваліфікацію, що відбивається на його основній діяльності.

Як результат, у нашій країні досі залишається нереалізованим в інтелектуальній сфері жоден із принципів західної класичної думки щодо свободи і власності. Інтелектуальний власник в Україні лише номінально вважається власником і фактично не може розпоряджатися власним продуктом. Свобода для нього є швидше фікцією, ніж реальним фактом, а приватна інтелектуальна власність є об’єктом зазіхань як з боку держави, так і з боку приватних осіб. Для того, щоб змінити таку ситуацію й, зокрема, кардинально поліпшити правову захищеність останніх, Україні необхідно:

1) підсилити лобіювання економічних інтересів інтелектуальних власників у політичних структурах держави;

2) змінити морально-психологічний клімат у країні стосовно інтелектуалів та інтелектуальних власників, виховати пошану до інтелектуальної власності в українських громадян;

3) провести відповідну реформу законодавства, спрямовану на посилення заходів захисту інтелектуальної праці й інтелектуальної власності.

Другий прояв проблеми економічної дискримінації інтелектуальних власників в Україні пов’язаний із реформою відносин власності. Специфіка цього реформування полягає в тому, що правові цілі тут були підпорядковані економічним (фінансовим). Серед останніх – радикальне скорочення засобів, що їх спрямовують на функціонування інтелектуальних галузей. Було запроваджено тарифні сітки, які штучно занижують ціну праці інтелектуального працівника, не створено умов для заохочення добродійної діяльності у сфері освіти, науки та культури тощо, не зроблено жодних спроб якось компенсувати ці матеріальні втрати шляхом запровадження податкових пільг і фінансових компенсацій.

Наслідок: українська інтелігенція опинилася не в змозі – через парламент, уряд та інші структури – пролобіювати свої інтереси в бюджетній і фінансовій сферах, саме там, де відбувається розподіл бюджету і встановлення заробітної плати. Наш український бюрократ залишився вірний собі: майстерно прив’язав заробітну плату в інтелектуальних галузях до штучно встановленого її мінімуму, ніяк не зв’язавши цей мінімум і постійне зростання цін (інфляцію) в нашій державі. Утім, знову ж таки швидше не в державі, а в комерційному й муніципальному секторах. Періодичні й украй нечасті індексації після інфляційних стрибків запізнюються деколи на півроку, як, до речі, й виплати по цих індексаціях. Тому підвищення зарплати українського інтелігента й досі залежить од бажання чиновника.

Через бюрократичне беззаконня інтелігент, який працює на державу, виявився найнезахищенішим і дискримінованим у цій державі. І знову ж таки має йтися передусім саме про економічну дискримінацію, бо порушуються економічні права групи інтелектуальних власників. Вони опинились у невигідному економічному становищі порівняно з іншими соціальними групами, й це дуже швидко позначилося на рівні та якості їхнього життя. Особливо актуальними ці проблеми стають в умовах економічної кризи. Саме нині Україні необхідно зберегти свій інтелектуальний потенціал як головний ресурс держави.

Отже, можна дійти таких висновків.

По-перше, інтелектуалам як соціальній групі слід посилити лобіювання в державних структурах власних інтересів, створити власне політичне лобі з метою зміцнення позицій інтелектуального власника, розробки системи заходів, націлених на створення пільг для виробників інтелектуального (духовного) продукту (тобто для інтелектуалів, інтелігенції), заохочення добродійності в науці, культурі, освіті, розширення свободи інтелектуального власника й посилення його захищеності від будь-якої зовнішньої дії.

По-друге, наукова і викладацька спільнота повинна усвідомлюватися не просто як особлива професійна корпорація (хоча й це непогано), а як самостійний соціальний клас і політична сила.

По-третє, на порядку денному мусить постати питання про вдосконалення нормативно-законодавчої бази у сфері інтелектуальної власності. Саме право має «потягнути» за собою мораль і політику, саме законодавець повинен змусити кожного громадянина України шанувати й поважати чужу інтелектуальну власність.

По-четверте, Україна створила найнебезпечніший прецедент – ігнорування правової та моральної захищеності інтелектуалів як інтелектуальних власників, спричинивши тим самим їх економічну і правову дискримінацію. Здійснено небачений досі замах на права й економічні інтереси інтелектуальних власників. Зміцнення цих прав і інтересів, створення гарантій для розвитку й охорони інституту інтелектуальної власності мають сприяти поліпшенню матеріального стану української інтелігенції та пом’якшувати назріваючі соціальні конфлікти й колізії, допомагати нашій державі долати соціальну та економічну кризи.


Джерела

1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. – М., 1999. – 231 с.

2. Бурдье П. Структуры. Практики // Современная социальная теория: Бурдье, Гидденс, Хабермас. – Новосибирск, 1995. – 371 с.

3. Лакс Дж. Интеллектуалы и мужество // Вестник МГУ (Серия 18. Социология и политология). – 1996. – № 3. – С. 123 – 135.

4. Лапаева В. В. Почему интеллектуальному классу России нужна своя партия // Полис. – 2003 – № 3. – С. 145–152.

5. Махлуп Ф. Производство и распространение знаний в США. – М., 1966. – 134 с.

6. Орехов А. М. Интеллектуальная собственность: Опыт социально-философского и социально-теоретического исследования. – М.: Издательство ЛКИ, 2007. – 224 с.

7. Шубин А. В. Социальная структура СССР в канун перестройки // Отечественная история. – 1997. – № 4. – С. 133–140.

8. Gouldner A. The Future of Intellectuals and the Rise of New
Class. – New York, Toronto, 1979. –
P. 160.

Автор: Рена МАРУТЯН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Україна вимагає пояснень від Мінська через визнання Білоруссю "прокуратури ЛНР" Вчора, 16 червня

Байден на зустрічі з Путіним заявив про незмінну підтримку України Вчора, 16 червня

Новини 16 червня: Вітренка хочуть відсторонити, Кабмін пропонує придбати більше вакцин Вчора, 16 червня

Ціна приватизації "Більшовика" починається з 45 мільйонів доларів – UkraineInvest Вчора, 16 червня

Надходження до бюджету від приватизації у 2021 році мають збільшитися вчетверо – ОП Вчора, 16 червня

МЗС: Росія погрожує повним закриттям місії ОБСЄ на російсько-українському кордоні 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

ЄС і США домовилися покінчити з 17-річною суперечкою довкола субсидій для Boeing і Airbus 15 червня

Кулеба відповів, чи є ризики для України від зустрічі Байдена і Путіна 15 червня

Кулеба розказав, як Україна в останній момент "вигризла" згадку про ПДЧ у рішенні НАТО 15 червня