передплата Українською | In English

№13, липень 2009

Присмеркова гаваньПрисмеркова гавань

Поділитися:

«Щось не так у нас із цими загальними будинками...».
Із фільму «Загадкова історія Бенджаміна Баттона»

Чудернацький трамвай, вірний собі, традиційно тарахкотить лісом. У Пущі-Водиці звично швартується біля двоповерхової цегляної споруди. Будинок ветеранів сцени імені Наталі Ужвій – єдиний у країні заклад такого призначення. Останніми роками київська околиця Пуща-Водиця купається у славі містечкової Санта-Барбари. На тлі необуржуїнства печальний притулок для забутих державою заслужених і народних – ганебна правда, що ріже око. Принаймні повинна різати око тим, хто на своїх високих тронах надокучливо розписується в палкій любові до неньки-України та її громадян.

Побувавши тут уперше 12 років тому, наївно сподівалася, що друковане слово спроможне на диво. Що літні люди, котрі свого часу самовіддано служили Мельпомені, хай із запізненням, але отримають квитки в щасливу старість. Рік у рік сподівання тануло.

Нещодавній вояж у Пущу-Водицю, за ідеєю, мав бути окрилений передчуттям свята. Восени Будинок ветеранів сцени відзначатиме півстолітній ювілей. 1959 року осередок безхмарної старості створили за ініціативою актриси Наталі Ужвій. «Безхмарної» пишу без жодної іронії. Легенди свідчать: колись давно на території танцювали фонтани. Мешканці не знали злиднів. Кандидатів на куточок під цим дахом спостерігалося чимало. Артисти, режисери, художники, музиканти мріяли опинитися тут,  щоб гідно завершувати земний шлях. Для цього віддавали свої квартири державі, часто у престижних районах Києва. Нині охочих поменшало.

Чого дивуватись? У першому кварталі 2009-го Будинкові замість пристойного фінансування дісталися «сльози». Точніше, Національна спілка театральних діячів, під крилом якої живе ветеранський дім, віддала стареньким усі свої квартальні, що їх переказало Міністерство культури і туризму. А саме: 37 тисяч гривень замість 370 тисяч належних. Половина суми «крапнула» на січень, половина – на березень. У лютому дідусі та бабусі залишилися з дулею. Щодо добродіїв із СТД, то ті свідомо позбавили себе зарплати.

Л ісове помешкання майстрів сцени продукує полярні почуття. З одного боку, навіть через 50 років помітно, як ґрунтовно все тут замислили від початку. Озеленена територія, господарські приміщення та центральний корпус зберігали печать доцільності навіть у варварські 1990-ті. До речі, саме тоді в країні, що пишалася свіжонабутою незалежністю, викристалізувався й став звичним супроводом для існування в соціумі войовничий цинізм. А він, зрештою, – зворотний бік державної імпотенції й небажання творити добро.

Того часу, подейкують, був готовий проект нового житлового корпусу. Невдовзі  паперовий проект зісковзнув у вічність.

Понад десять років тому непроханих прибульців тут зустрічала сценографія ніби для вистави за Іонеско: парадний вхід із табличкою, по боках – руїни паркана, в захаращених альтанках – биті пляшки, навколо – поламані деревця. Бомжі та п’яниці із сусідніх вулиць влаштовували грабіжницькі навали на ветеранський садок. На подушках зі стертим на потерть пір’ям корифеї снили ситним обідом. Ті, хто колись прикрашав собою вітчизняну культуру, вперто писали листи глухим і сліпим чиновникам. Не бажали, щоб їх забули, як того чеховського Фірса. Тодішні слова директора Будинку Сергія Базарного звучали заповітним кредо: «Найважливіше, щоб ветерани були ситі».

22 колоритні дідусі та бабусі раділи будь-яким гостинцям із «великої землі». Газетний епізод зі згущеним молоком викликав наприкінці 1990-х бурю читацьких емоцій. Річ у тім, що у відповідь на репліку в пресі одного з ветеранів: «Нам би згущеного молочка!..» на пуща-водицькому горизонті «намалювалося» невідоме подружжя з п’ятилітровою банкою жаданого солодко-тягучого дива. Безмежна вдячність старих, які вишикувалися в чергу, була написана на обличчях. Молоко розділили по баночках порівну…

Це маячня, що в кожного віку свої принади. У старості немає нічого привабливого. Будда Гаутама недарма прозрів, коли дізнався про хворобу, старість, смерть. Люди, життєва фінішна пряма котрих заблукала в соснах Пущі-Водиці, налаштовують на цілий ланцюжок прозрінь. Наприкінці минулого тисячоліття мені пощастило познайомитись тут із тоді майже 90-річним легендарним митцем Миколою Духновським. Тим, що, гонимий спрагою малювання, у 1920-ті зробив свого першого натурального пензля з пасма власного волосся. Микола Іванович у ролі головного художника три десятиліття років служив столичній російській драмі імені Лесі Українки, професорував у інституті імені Карпенка-Карого. Із дружиною Ніною Тимофіївною, філармонійним декламатором, вони прожили разом понад 60 років. Урешті здали квартиру в центрі Києва та оселилися у скромній келії Будинку ветеранів сцени. Стіни кімнатки щільно завішали картинами.

Для тутешніх мешканців це природно – адаптуватися в казенних пенатах за допомогою рідних фетишів. Поруч – домашні телевізори, шафи, улюблені полотна в архаїчних багетах... Звісно, пожовклі знімки. Здебільшого через контраст фотосвіту й реальності тоді, наприкінці століття, врізався у пам’ять ще один яскравий персонаж. Над ліжком Павла Михайловича Думи розташувалася галерея оперних образів: князь Ігор, Демон, Ріголетто, Богдан Хмельницький... Навіть за пильного дослідження знімків не так легко було роздивитися риси 96-річного усміхненого дідка – господаря кімнати. Колишній соліст Львівської та Одеської опери, учасник громадянської та Великої Вітчизняної війн, доживаючи віку, черпав енергію в дуба та розводив помідори.

Багатьох бранців дивовижних доль, обличчя котрих ще довго згадувала, уже немає з нами. А Будинок ветеранів сцени, ніби той пароплав уже з оновленою командою на борту, кружляє на місці у своїй сутінковій гавані, проігнорований чинушами, розмореними владою та грошима.

Побачення з острівцем живої скорботи – привід засумніватися в життєвих пріоритетах, які сім’я та школа «закупорили» у твою свідомість. Перша реакція – розчарування у світі. У такому світі, де гарантій на райдужну старість не дають ані обіцянки політичних лідерів, ані байка про останнє горнятко води з рук удячних дітей. Ті, хто має живих-здорових родичів, які відмежувалися від проблемних, бо старих, предків, не люблять про це балакати...

Коли із забезпеченням Будинкові повнокровного функціонування справи будуть й надалі кепські, острах стосовно поступового вимирання прихистку набуде масивнішого підґрунтя. Женеш від себе параноїдальну думку: мовляв, «зачищення» ласого шматочка в елітній пристоличній зоні комусь на руку. Хоч би там як, але останніми роками два десятки мешканців уже стали для Будинку нормою. А це лише дві третини його повної укомплектованості.

Голова тутешньої ради ветеранів Леонід Аврамович Ципенюк пристрасно розповідає: «Це ж єдиний такий Будинок в Україні! Він зібрав колишніх зірок із багатьох театрів країни!.. Міністерство культури і туризму пообіцяло СТД віддати належні кошти в четвертому кварталі. А нині що їсти? Добре, що знаходяться сердечні люди, допомагають нам виживати. Ось відділення Американського союзу українок тисячу доларів надіслало, побачивши наше звернення по телевізору. У пуща-водицькому магазині нам давали продукти в борг. Від власника ще одного магазину отримували безкоштовно хліб. Протоєрей Володимир із Бориспільського району допомагав провіантом. АдаМиколаївна Роговцева (добра фея Будинку ветеранів упродовж багатьох років. – Авт.) надіслала цілу машину смакоти, коли нам було зовсім скрутно. Її привезли Катя Степанкова та Олексій Богданович. Потім Олексій іще машину продуктів пригнав. Театр імені Франка дав дві вистави на нашу користь. Російська драма наслідувала цей приклад, зігравши виставу «в копилку» ветеранів. Хлопці з Аграрної академії обрізали гілки на деревах у нашому садку. Допомагали студенти Дипломатичної академії... Якось «перекантувались». Але ж нам іще треба сплачувати за комунальні послуги. Ліки купувати. Це – основна стаття витрат для людей 75–90 років. Не так давно ми створили благодійний фонд «Мистецтво»: для бажаючих матеріально підтримати наш Будинок.

Незбагненно. Ніяково. Прикро за країну. Особистості, які свого часу потопали в аплодисментах шанувальників, чесно платили внески за «членство» в СТД, які нині віддають 75 відсотків пенсії за перебування в Будинку ветеранів сцени, приречені на приниження. І це у віці, що сам по собі є приводом для великої шани.

Іще не згадали подвижництва персоналу: медсестри, нянечки, кухарі й інші або зовсім сидять без зарплати, або за копійки – із міркувань суто місіонерських – піклуються про своїх безпорадних стареньких. Недарма у приміщенні навдивовижу чисто. А в їдальні готують (із того, що є) доволі смачно.

...Ганна Пекарська – нинішня гордість Будинку. Заслужена артистка, учасниця бойових дій, торік, на своє 90-річчя, отримала «Пектораль» – найвищу нашу театральну винагороду. Певне, преміальне журі, віддавши почесті акторці, не могло уявити, що незабаром Ганна Федорівна голодуватиме, протестуючи проти приниження на схилі життя.

Іще одна довгожителька Будинку – Віра Кулакова, активістка, фронтовичка, заслужена артистка, тепер сильно занедужала. Й донині Віра Олександрівна сподівається на кращі часи для своїх колег-сусідів.

У Будинку ветеранів сцени мріють про речі елементарні. Про новий склад для овочів. Про міні-котельню. Про Пошану з великої літери, врешті-решт. 

На прохання оцінити ситуацію з фінансуванням ветеранського притулку заступник голови Національної спілки театральних діячів України Ярослав ГРАНКО відповів:

– Вона не дуже добра. Як, утім, і в спілці. Міністерство ж нам надає кошти, а ми вже потім – Будинку ветеранів сцени. Тож сидимо без зарплат. Проте нещодавно, після галасу в пресі, до нас повернулися обличчям. Обіцяли ось-ось розв’язати проблему. Незабаром вам повідаю, чи так воно сталося. Ми, взагалі, ті ще оптимісти. Віримо в порядність керівництва. А поки чекаємо, звертаємося до різних фондів. Нині ветеранам є що їсти. А то ж було, що вони навіть влаштовували голодовку, збиралися у прийми до інших притулків... У вересні святкуватимемо 50 років Будинку. Дуже просимо всіх порядних людей допомогти в підготовці торжества. Адже, окрім іншого, нам треба стареньких приодягнути, причепурити. Неабияка увага стане для них добрим стимулом прожити довше. Пам’ятаєте притчу? Коли людині здалося, що вона на дні, знизу хтось постукав.

Укотре проникаєшся духом сподівань. Та над ними, примарними, нав’язливо нависають тяжкими гачками запитання. Хіба немає в нас Президента, уряду, народних обранців, які взяли б під свій контроль ветеранське пристанище? Як довго державі бракуватиме сорому, аби перекладати власну відповідальність на чужі плечі? Хто потурбується про те, щоб зробити перебування в Будинку ветеранів сцени не сумним входженням у смерть, а все-таки продовженням повноцінного життя?

P. S. Адреса для благодійників: 04075, Київ (Пуща-Водиця),
вул. Міська, 1. Реквізити для перерахування коштів: МБФ «Мистецтво», код ЄДРПОУ – 33887727, р/р 260003103001 в АБ «Банк регіонального розвитку» в м. Києві, МФО 300540. Призначення: на благодійну діяльність.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

У Авакова не підтримують ідею направити кошти від штрафів на нові вагони для УЗ Вчора, 28 вересня

Після дзвінка Зеленського у Міноборони: Держзавод отримав замовлення на причали Вчора, 28 вересня

Мінінфраструкутри планує залучити 3,8 мільйона за рахунок передачі в концесію 7 вокзалів Вчора, 28 вересня

Новини вихідних: банкрутство "Київенерго" та ОВДП для погашення "зелених" боргів 27 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Зеленський сподівається, що Рада найближчим часом ухвалить законопроєкт про "інвестиційних нянь" 26 вересня

Зеленський запропонував розробити стратегію розвитку автомобільної галузі 26 вересня

Новини 25 вересня: авіаперельоти Зеленського, РНБО і "Вконтакте", безробіття 25 вересня

Прем’єр Угорщини вважає, що ЄС повинен переглянути політику санкцій проти РФ 25 вересня