Європейський Союз у зовнішній політиці лейбористського уряду Великої Британії: уроки для України

Велика Британія завжди посідала особливу позицію з-поміж членів Європейського Союзу. Як противник його федералізації, концентрації надмірних повноважень у руках наднаціональних інституцій і в такий спосіб значного обмеження компетенції суверенних держав — членів ЄС, вона активно підтримує антифедералістські тенденції в європейській спільноті. А найбажанішого результату тут можна досягти шляхом розширення Європейського Союзу, бо прийняття нових членів унеможливлюватиме його централізацію.

Вітчизняна британістка Л. Ямпольська з цього приводу зазначила: зовнішньополітична стратегія Великої Британії спрямована на сприяння розширенню ЄС за рахунок країн Східної та Південно-Східної Європи, що мало на меті на деякий час загальмувати поглиблення інтеграційних процесів. Але розширення потребувало відповідної законодавчої бази, а, на думку британських урядовців, до вступу в ЄС на середину 90-х років були готові лише Чехія та Словенія, механічна ж інкорпорація інших кандидатів призвела б до збільшення бюджетних витрат на вирівнювання національних економік [5, c. 13].

Як зауважує В. Крушинський, європейська політика Великої Британії являє собою специфічний комплекс внутрішньополітичних і зовнішньополітичних принципів, норм і стратегій, реалізованих в умовах динамічного європейського інтеграційного середовища. Така складність європейської політики Великої Британії як об’єкта дослідження зумовлює різноманітність підходів: аналітичних — до вирішення конкретних наукових завдань та методологічних — до розв’язання складних наукових проблем, які водночас не виключають один одного [3, с. 8].

Російський дослідник А. Валуєв вважає, що Велика Британія є опонентом і противагою франко-німецькому альянсові в Європейському Союзі й ставить за мету перетворити ЄС на федеральну державу. Разом з тим вона набагато глибше за інші європейські держави інтегрована до структур євроатлантичної безпеки. Тому традиційно й не бере участі в ініціативах, у яких не відіграватиме провідної ролі. Тому навіть не мислить про можливість передачі свого ядерного потенціалу в розпорядження ЄС (так само, як і Франція), вбачаючи в НАТО монополіста в питаннях колективної оборони. Водночас уряд нових лейбористів Великої Британії є активним прихильником спільної європейської безпекової й оборонної політики, але тією мірою, якою вона узгоджується з трансатлантичними ініціативами [1, c. 19].

Нині Велика Британія ще не зробила стратегічного вибору: бути з Європою чи лишатися з Америкою [4].

Новим лейбористам деякий час удавалося нарівно брати участь у дискусіях стосовно інституційних реформ і розширення Європейського Союзу, проте гідної альтернативи федералістським ідеям у них так і не знайшлося, як й інституційних можливостей протистояти натиску альянсу Німеччини та Франції [1, c. 19].

В. Крушинський зауважує: спроби Великої Британії зблизитися з європейськими партнерами, передусім Німеччиною та Францією, були марні через брак спільних інтересів. Збіг таких інтересів мав ситуативний характер.

Велика Британія, на відміну від Франції та Німеччини, які обстоюють ідею наділення Євросоюзу функціями в галузі оборони, вбачає в ЄС європейську опору НАТО. Л. Ямпольська зазначає: серед зовнішньополітичних пріоритетів Сполученого Королівства слід виокремити активізацію співробітництва зі США у сфері озброєнь, проведення оборонної політики, яку регулюватиме НАТО, незважаючи на лояльне ставлення адміністрації США до створення автономної європейської оборони [5,  с. 13].

У британській науковій думці є два головні напрями осмислення ролі та місця Великої Британії в європейських інтеграційних процесах: єврооптимістичний і євроскептичний.

Отже, якщо принципом ЄС є його поглиблення та розширення, то Великої Британії в її відносинах зі спільнотою — розширення замість поглиблення. У цьому питанні позиція правлячої Лейбористської партії цілком збігається з позицією її попередників в уряді й конкурентів на виборах — консерваторів. Лише Партія ліберальних демократів, відродження якої дає підстави казати про трансформацію британської політичної системи з двопартійної у трипартійну, висловлює певний оптимізм щодо наднаціональності інституцій Європейського Союзу. В. Крушинський пише: зі створенням Європейського Союзу, членом котрого стала Велика Британія, провідні британські політичні партії дедалі більше ставали європейськими. Саме це спричинило й розкол у партіях. Але, з другого боку, саме завдяки «європеїзації» провідних політичних сил Великої Британії почала змінюватися політична культура країни та збагачуватися за рахунок європейських ідей її політична традиція [3, c. 19].

Лейбористська партія вже на початку 1990-х років обстоювала проєвропейські позиції, і лейбористський кабінет Блера активізував співпрацю в політичній та безпековій сферах. Протидія федералізації та розширенню повноважень комунітарних інституцій залишалася ознакою британської політики й у другій половині 1990-х рр. Бо це відповідало незмінюваним елементам політичної культури Великої Британії, що порушувала питання про збереження національного суверенітету як принципово важливе завдання своєї європейської політики. Але загалом за правління лейбористів позиція Великої Британії в європейському інтеграційному процесі стала творчою, а суперечності з принципових перетворилися на тактичні. Політична співпраця в ЄС, її зовнішньополітичний і безпековий складники для Великої Британії найтісніше пов’язані з проблемою федералізації інтеграційного простору [3, c. 21].

Тому, з теоретичного погляду, позиція Сполученого Королівства щодо розширення ЄС доволі вигідна для України. Приєднавшись до європейської спільноти, Велика Британія дістала можливість активно впливати на процеси європейської інтеграції. Від самого входження до європейських інтеграційних структур вона обрала для себе інтеграційну концепцію «Європи за вибором», або різношвидкісної інтеграції, що зумовлювалося і особливими відносинами Сполученого Королівства зі США, і впливом Співдружності Націй (держави котрої мають преференційний режим у відносинах із Великою Британією), і її особливою позицією серед європейських держав. Розширення Європейського Союзу у 2004 та 2007 роках підтвердило на практиці теоретичні конструкції.

Із приходом до влади нових лейбористів Велика Британія мала реальну можливість переглянути так звану ізоляціоністську стратегію щодо Європейського Союзу та запропонувати новий формат співробітництва [1, c. 5].

Керуючись своїм традиційним підходом до євроінтеграції та процесу розширення ЄС, вона схвально сприйняла безпрецедентно широкомасштабне його розширення навесні 2004 року, внаслідок чого європейська спільнота поповнилася десятьма новими членами. 

Однак не можна забувати й про те, що особлива позиція Великої Британії на теренах ЄС завжди була помітною завдяки її жорсткому фінансовому прагматизму стосовно бюджету євроспільноти. Не маючи наміру надто занурюватися в європейські інтеграційні процеси, вона доволі скептично ставиться до покладених на неї фінансових видатків у межах ЄС.

Наслідки розширення Європейського Союзу в 2004 році були для Великої Британії доволі суперечливі. З одного боку, масова трудова міграція до неї мешканців східноєвропейських держав зумовила економічне зростання й покрила дефіцит на ринку робочої сили, а з другого — спричинила значні проблеми у сфері охорони здоров’я, освіти та соціальних послуг.

Продовжуючи політику спротиву федералістським тенденціям на теренах Європейського Союзу, Велика Британія вітала новий виток його розширення на Схід у 2007 році, що передбачав входження до євроспільноти двох нових членів — Болгарії та Румунії.

Слід зауважити: розширення ЄС, особливо за рахунок східноєвропейських держав, що стали на шлях демократії після визволення з-під тоталітарно-комуністичного гніту, надто вигідне Великій Британії. Вона має головні стратегічні пріоритети, на забезпечення яких спрямовані її зовнішня та внутрішня політика, а найоптимальніший шлях забезпечення цього — міжнародна кооперація на засадах дружності та взаємовигідності. Основними завданнями для Великої Британії є:

1) боротьба з глобальним тероризмом і розповсюдженням зброї масового знищення;

2) боротьба з міжнародною злочинністю, зокрема наркоторгівлею, торгівлею людьми та відмиванням грошей;

3) попередження та врегулювання конфліктів шляхом побудови міцної системи міжнародного співробітництва;

4) побудова ефективного та глобально конкурентоспроможного Європейського Союзу;

5) підтримка британської економіки та безпеки шляхом просування відкритої глобальної економіки, науки й інновацій і гарантування стабільного постачання енергоресурсів;

6) сприяння сталому розвиткові та зменшенню бідності шляхом просування принципів дотримання прав людини, демократії, ефективного управління й захисту навколишнього середовища;

7) управління міграційними потоками та боротьба з нелегальною міграцією;

8) надання високоякісної підтримки власникам британських паспортів за кордоном, особливо у кризових ситуаціях;

9) забезпечення ефективного управління британськими заморськими територіями  [2].

Отже, якщо вступ до Європейського Союзу нового члена сприятиме успішному вирішенню цих завдань, Велика Британія вітатиме це.

Велика Британія була одним із ініціаторів політики «гуманітарної інтервенції» та агресії проти Югославії, цілковито підтримавши Сполучені Штати Америки [1, c. 18]. Іракська криза 2003 року стала логічним продовженням такої політики й деякою мірою віддалила Велику Британію від Європи, де все-таки переважав погляд, що питання можливих бойових дій треба узгодити в Раді Безпеки ООН.

Урахувавши попередній досвід розширення ЄС і гостру внутрішньодержавну критику через надто відкриту міграційну політику, британський уряд зробив жорсткішими умови в’їзду мігрантів на територію держави, мотивуючи це захистом від малокваліфікованої робочої сили та необхідністю боротьби з тероризмом.

Як зазначає А. Валуєв, офіційні представники Великої Британії брали доволі активну участь у роботі Конвенту, що працював над проектом Європейської Конституції, яка була покликана оновити нормативно-правову базу Європейського Союзу. Усупереч усталеній логіці нові лейбористи з помітним ентузіазмом сприйняли деякі ідеї й положення Європейської Конституції. (Вона з-поміж іншого давала змогу прийняти й закріпити нові правила гри в Європейському Союзі й неабияк посилювала національний компонент інтеграції.) Однак неочікуваний провал референдумів у Франції та Нідерландах офіційний Лондон сприйняв спокійно, відклавши питання ратифікації конституційного договору на пізніший термін [1, c. 20].

Стосовно трудової міграції на європейських теренах потрібно наголосити, що світова фінансова криза внесла свої корективи: через масове скорочення робочих місць чимало східноєвропейських гастарбайтерів були змушені повертатися додому. Так, з осені 2008 року спостерігається доволі відчутний відтік трудових мігрантів із Великої Британії через втрату роботи. На більшість із них нічого особливо доброго на Батьківщині не чекає, однак можливості залишитися в туманному Альбіоні нема.

У цьому ракурсі наслідки світової фінансової кризи видаються вельми вибухонебезпечними й для України. Адже чи не сім мільйонів наших співвітчизників нині блукають Європою в пошуках роботи. Тому можна цілком очікувати, що здійсниться нарешті рожева мрія нашого Президента: заробітчани почнуть масово вертатися на Батьківщину. Але, на жаль, деякі аналітики прогнозують, що вже 2009 року в Україні буде понад п’ять мільйонів безробітних.

Хоча в кожному злі є часточка доброго: завдяки відтоку українських нелегальних емігрантів із Європи відносини України з тамтешніми державами значно потеплішають. Велика Британія, наприклад, послідовно заявляє, що готова до спрощення візового режиму з Україною лише в тому разі, якщо наша держава поверне до себе нелегальних емігрантів.

Беручи до уваги головні критерії оцінки загального ступеня розвитку держави (зокрема, валовий внутрішній продукт на душу населення, рівень корумпованості влади, зрілість і розгалуженість демократичних інститутів, ступінь розвитку громадянського суспільства, загальну структуру економічного господарювання та рівень ринковості економіки тощо), можна дійти висновку, що Україна була гідним кандидатом на вступ до Європейського Союзу в 2007 році. Стати членом ЄС з 1 січня 2007 року (разом із Болгарією та Румунією або ж замість них) нашій державі завадили як непрості внутрішньополітичні перипетії, так і значні територія, кількість населення й велика частка в його структурі сільських мешканців.

Серед держав — членів ЄС превалює погляд, що з розширенням ЄС-2007 Європейський Союз наразі вичерпав можливості щодо розширення. Тому прийняття до його лав Балканських держав — Албанії та колишніх югославських республік найближчими роками не передбачається. Переговори з Туреччиною, за словами голови Єврокомісії Ж. М. Баррозу, триватимуть іще десять чи п’ятнадцять років. А, як зауважили німецький канцлер Ангела Меркель та її австрійський колега Вольфганг Шлюссель, деяким державам слід усвідомити, що вони не можуть розраховувати на членство в Євросоюзі й мусять активно шукати інші форми співпраці з останнім.

Натомість україно-британські відносини мають однозначно позитивну динаміку, що вселяє певний оптимізм. Велика Британія ніколи не заперечувала європейського та євроатлантичного майбутнього України й завжди схвалювала її прагнення долучитися до когорти демократичних держав.

Джерела

1. Валуев А. В. Европейское направление внешней политики Великобритании при «новых лейбористах»: Автореф. дис. … канд. ист. наук. —СпБ, 2007. — 23 с.

2. Великобритания // http://opolitice.ru/grbr.html

3. Крушинський В. Ю. Великобританія в європейських інтеграційних процесах: Автореф. дис. … д-ра політ. наук. 23.00.04. / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка.  —  К., 2004. — 32 с.

4. Морозов А. Великобритания и общая европейская политика в области безопасности и обороны // http://www.wpec.ru/text/200711261843.htm

5. Ямпольська Л. М. Інтеграційні процеси в Європі та Велика Британія (1973—1997 рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. 07.00.02. / Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна.  —  Х., 2004.  —  20 с.

Автор: Ігор Черінько