передплата Українською | In English

№11, червень 2009

Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства

Поділитися:

Масштаби перетворень, що відбуваються в суспільстві як у глобальному, так і на локальному й регіональному рівнях, не вкладаються в звичні теоретичні схеми, які досі пояснювали соціальні, економічні, політичні, культурні процеси й які здебільшого ґрунтувалися на детерміністських і лінійно-прогресистських ідеях. Відповіді на цивілізаційні виклики, що демонструють сучасні народи, країни, культури, настільки неоднозначні й настільки непередбачувані, що визначити якусь цілком певну й безальтернативну тенденцію їх розвитку, а тим паче парадигму дослідження й політичного дискурсу, неможливо.

Прагнучи осмислити ці процеси й віднайти для їх характеристики універсальну формулу, політологи ввели до активного дискурсу поняття трансформації. Його етимологічне значення – перетворення, зміна певної форми, перехід останньої в якусь нову та з якісно новим змістом.

Оскільки більшість аналітиків продовжують мислити здебільшого в категоріях лінійного (висхідного) прогресу, то концепція трансформації, як правило, пояснює суть суспільних перетворень як поступальний рух від чогось старого, недосконалого, збанкрутілого до нового, омріяного, прогресивного. Поступальність і поступовість цього руху передбачає певний часовий період і певний стан суспільства, що характеризується наявністю та співіснуванням в одному суспільстві в кожний конкретний момент його розвитку елементів старого й нового. Накопичення цих «нових» елементів створює «нову» якість та, відповідно, підстави для заяв про успіх у просуванні до «світлого майбутнього» й завершення перехідного стану.  Цей перехідний стан здобув назву транзиту, а відповідний напрям дослідження суспільних процесів – транзитології. Також слід виокремити невирішені раніше питання ролі політичних еліт у прискоренні чи гальмуванні процесів суспільного просування до демократії.

Тому метою цієї розвідки є аналіз проблем демократичної трансформації політичної системи та ролі політичних еліт у цьому процесі.

Демократичний транзит є принципово новим типом політичної трансформації, який характеризується, насамперед, своїм інституційним спрямуванням, оскільки основною метою ставить саме інституційний злам та розбудову нових, демократичних інститутів, не виходячи при цьому за рамки правового поля. Оскільки фактично не знайдемо жодної країни в світі, яка не переживала б цього періоду (перехід від старого до нового, причому не завжди прогресивного, позитивного – в аксіологічному вимірі, є аксіомою будь-якого розвитку), то транзитними можемо вважати всі сучасні політичні спільноти. Проте цей понятійний набір (трансформація, транзит, перехідний період тощо) прийнято застосовувати лише до тих країн, які покінчили з тоталітарним комуністичним минулим і стали на шлях розбудови ліберальної демократії та ринкової економіки. Відтак до цієї категорії потрапляють як Польща й Угорщина, так і Молдова з Таджикистаном. Враховуючи явища рецесії, «відкатів», неоавторитарні тенденції, неможливо визначити єдині критерії оцінки суспільних процесів у цих державах, виміру їхньої «демократичності» [3, с. 60].

Можна визначити певні закономірності трансформації політичних систем у країнах «нових» демократій.

По-перше, швидкі темпи суспільних перетворень спостерігаємо у тих країнах, де склався комплекс внутрішніх і зовнішніх чинників, де забезпечено масову участь широких соціальних і політичних сил у реформуванні суспільства, де інституціональні передумови накладалися на історично сформовані демократичні традиції.

По-друге, у тих країнах, де одночасно здійснювались економічні й політичні перетворення, формувалися засади національної державності, демократична трансформація набула поступового, поетапного характеру.

По-третє, повільні темпи й невиразні результати трансформації спричинені відсутністю економічних і соціокультурних передумов, а процес демократизації є результатом боротьби політичних сил та еліт за владу.

По-четверте, процес демократизації в посттоталітарній країні має особливості, зумовлені історичним досвідом, традиціями, політичною культурою.

По-п’яте, демократія передбачає наявність сформованого ринку й інституту приватної власності, які забезпечують потужний середній клас, достатньо оформлені групи інтересів і політичні партії, незалежні від держави, автономію особи, її імунітет стосовно тотального державного втручання та контролю, що врешті є основою громадянського суспільства [4].

Як відомо, функції політичної й управлінської еліт, технології їх реалізації багато в чому переплітаються та збігаються. Тому доречним по відношенню до них є поняття політико-управлінської еліти.

Пострадянську еліту низка політологів поспішила назвати демократичною. Проте, на наш погляд, це твердження – передчасне. Скоріше мають рацію ті вчені й аналітики, які схиляються до висновку, що кардинальної зміни еліти наразі не відбулося, що це тривалий еволюційний процес, продукт об’єктивних і суб’єктивних, внутрішніх і зовнішніх, економічних і політичних, соціально-психологічних і духовних чинників суспільного розвитку. А поки що маємо еліту, котра лише формується. Якими ж чинниками зумовлений її розвиток в умовах суспільної трансформації?

З одного боку, відносно сприятливими умовами для консолідації еліти. Сьогодні жодна політична сила країни не оспорює приватну власність і багатоукладність економіки; жодна партія не претендує на монополію в системі державної влади й управління, всі визнали правомочність ідеологічного різноманіття та багатопартійності, з’явилися нові механізми забезпечення політичної згоди на базі принципів реалізму і практицизму – «круглі столи», «четвірки», «договори згоди», політичні консультації; незалежні від влади ЗМІ, розпочався інтенсивний процес пошуку злагоди на рівні регіональних еліт. Це безумовні досягнення на шляху руху країни до демократичного устрою.

Але згадані позитивні зміни, з другого боку, не завжди адекватні відповідним змінам в економіці, політиці, соціальних відносинах, духовній сфері та синхронні з ними. Становлення елітних прошарків також визначається:

– інерційністю кризових процесів, суперечністю формування ринкових відносин і слабкістю фінансової системи, трудністю створення децентралізованої управлінської інфраструктури й досягнення нормальної економічної самостійності регіонів;

– складністю відносин президентських, урядових структур і представницьких органів влади, падінням їхнього рейтингу, поступовим зниженням довіри до владних структур з боку громадян, а звідси – наростанням напруженості й небезпеки переходу до диктатури в атмосфері зростання впливу різних екстремістських організацій, особливо націоналістичного плану;

– наростанням протиборства політичних сил, надмірною зарозумілістю малопотужних партій, рухів і їхніх лідерів, котрі незмінно намагаються подати свої амбіції як вираз «волі та інтересів народу»;

– правовим нігілізмом, що посилюється, занепокоєністю народу дедалі зростаючою злочинністю, процвітанням мафіозних організацій, зрощенням владних структур із кримінальними угрупованнями. Звідси страх перед анархією і безвладдям;

– розпадом здорових зв’язків між людьми, повзучою дезінтеграцією держави та сепаратизмом регіональних лідерів, розмитістю відчуття елементарного соціального порядку. Багато навіть добре освічених людей погано розуміють, що бути багатою людиною в бідній країні соромно й аморально, що особисте благо невіддільне від блага Вітчизни;

– ціннісно-етичним і культурним вакуумом, який розширюється, поворотом у бік релігійно-культових ідеалів, містики, етнонаціонального егоїзму. І це при тому, що в процесі демократичного оновлення особливу, а багато в чому і провідну роль покликані відіграти мистецько-культурна, духовна, наукова еліти;

– песимізмом соціальних очікувань, розчаруванням народу результатами реформ, втратою значною частиною населення віри в можливість виходу з кризи без цілісного й переконливого плану реформування країни [2, с. 471–472].

Як тут не пригадати мудрі роздуми Ю. Крижанича (XVII ст.)?! «Щоб викликати страх підданих, – казав він, – потрібні сила й могутність. Щоб влада була шаноблива та шанована, потрібна мудрість. А ось щоб вона була улюблена, потрібне багатство. Але не королівське, а загальне, здобуте чесно, а не жадібною тиранією або нещадним пограбуванням. У всі часи й у всіх народів ті правителі, які жадібно й жорстоко збирали скарбницю та ганялися за мерзенними негідними доходами, були всім ненависні і не здобули в нащадків ані слави, ані честі» [1, с. 121].

Відрізняючись від своїх попередників демократизмом, часто лише словесним, релятивізмом, прихильністю ідеологічному плюралізму, нові українські правлячі політико-управлінські кола не відмовилися (та й навряд чи це можливо за такий короткий час) від автократичних схильностей, патерналістсько-клієнталістських відносин, олігархічності. Не випадково, очевидно, низка учених-соціологів і політологів дотримуються тієї думки, що сучасна українська еліта багато в чому має номенклатурно-корпоративний характер. Ані перебудова, ані нинішні демократичні реформи наразі не привели до влади якісно нову, демократичну в повному розумінні еліту. Для цього потрібні час і величезні ресурси.

Нині, мабуть, справедливіше казати про проміжну фазу становлення еліти майбутнього демократичного суспільства. Але поки що при владі перебуває еліта посттоталітарного переддемократичного суспільства. Еліта домінантного типу, в якій знайшли місце демократи в блоці з «другим» ешелоном соціалістичної політичної номенклатури та колишніми аутсайдерами партійно-державного апарату. Не випадково багато представників цієї еліти недовго залишаються у великій політиці, не здатні по-справжньому оволодіти її стилем і методами державного правління, пізнати їх особливості й закономірності, скористатися можливостями, що відкриваються, для реалізації своїх задумів.

Еліта, на нашу думку, є результатом тривалого природно-історичного розвитку, а не суб’єктивних побажань і дій. Вона формується впродовж багатьох поколінь. Тому вихід на політичну арену нашої країни демократичної еліти є історичною перспективою. Нинішнє покоління еліти має подолати в собі рецидиви авторитаризму й конфронтаційності, виховати терпимість і довіру до опонента, навчитися володарювати в рамках закону та прийнятих у суспільстві моральних норм, проявляти психологічну еластичність, високий інтелект, професіоналізм. «Потрібно прожити дуже багато років, аби зрозуміти, що політика робиться розумом, а не серцем», – писав Л. Фейхтвангер [5, c. 125].

Отже, нинішня політико-управлінська еліта практично не може опертися на скільки-небудь міцний ґрунт публічного авторитету. Люди не вірять в те, що у своїх діях влада керується щирим бажанням чесно служити народові. На переконання громадськості, значно ближче до істини інше: націленість на задоволення особистих інтересів, професійна некомпетентність у політиці й державних справах, бюрократизм. У суспільній свідомості утвердилася думка про «меркантильність» мотивів політико-управлінської еліти, прагнення не просто зайняти гідне місце в суспільстві, а передусім отримати матеріальні привілеї та політичні почесті.

Не випадково сьогодні в країні немає жодного державного, соціального, економічного або політичного інституту, чия діяльність викликала б довіру й подяку людей. Так, згідно з опитуванням, проведеним 3–12 лютого 2009 року Центром соціальних досліджень «Софія», позитивно оцінюють діяльність Президента України В. Ющенко лише 7,2% громадян; Кабінету Міністрів на чолі з Ю. Тимошенко – 12,8%, Верховної Ради – 7,8%! За незначної кількості байдужих (від 3,1 до 4,0%), адже за формулювання оцінки діяльності «скоріше негативно» та «негативно» загалом висловили недовіру Президенту – 89,7% громадян; Кабінету Міністрів – 83,5%, Верховній Раді – 83,2% [8]! Якщо додати, що політичним партіям не довіряють у цілому 84% громадян, а Національному банку – 74,9% [7], очевидно, що український народ поставив незадовільну оцінку сучасному політикуму та державному управлінню.

Ясна річ, кризові чинники нинішньої української дійсності серйозно ускладнюють становлення демократичної еліти, негативно впливають на механізми її формування та виховання. Наша еліта змушена вчитися «на марші», жити й діяти в умовах відсутності досвіду демократичних перетворень і підтримки цивілізованої багатопартійності.

Заслуговують на особливу увагу її соціальні джерела. Разом із певною кількістю колишніх дисидентів і представників правозахисних рухів, лідерів неформальних об’єднань і нових політичних рухів головним джерелом еліти залишається стара партійна, державна та комсомольська номенклатура, котра відмежувалася від КПРС, науково-викладацька еліта, частина інтелігенції.

Колишню партійно-номенклатурну еліту, можна сказати, як систему зруйновано. Але вплив вихідців із колишньої політико-управлінської верхівки, як і раніше, істотний. Вони й нині володіють досить міцними соціальними ресурсами. Їхня сила – у досвіді управлінської діяльності, особистих зв’язках, знанні принципів роботи апарату, клановій солідарності. Значна їх частина опинилася на боці нової влади через переконання і з щирим бажанням допомогти демократичним перетворенням.

Загалом становлення політико-управлінської еліти сучасної України протікає в рамках так званої адміністративно-номенклатурної моделі, суть якої полягає в тому, що влада поступово зосереджується в руках політиків і вищого чиновництва, значна частина котрих – вихідці з колишніх елітних прошарків, хоч і другого ешелону. І це не українська інновація. Дуже багато демократів-реформаторів у Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки та Східної Європи також вийшли з надр старої правлячої еліти. Важливо інше: це люди, які не несуть основної відповідальності за минуле. Вони раніше за інших усвідомили порочність старої системи й уловили нові тенденції суспільного буття, більшою мірою виявилися прихильниками принципів демократії та ринкових відносин, цивільних свобод і гласності. У масі своїй це люди не жорсткої ортодоксальної орієнтації, вони знайшли в собі сили першими звільнитися від організаційних та ідеологічних кайданів тоталітаризму, виявились мобільнішими, сміливішими й рішучішими.

Але не можна не бачити ще однієї, не менш значної частини, котра, знов отримавши право голосу й набувши самовпевненості, з тією само «більшовицькою несамовитістю» руйнує залишки існуючої управлінської вертикалі. Найімовірніше, ця категорія старої номенклатурної еліти ніколи й не була носієм комуністичного світогляду. Вона була та залишилася борцем за теплі місця в системі влади. Її представники і нині готові підтримувати будь-яку владу, аби зберегти своє становище політичного чиновника. Вони, як і раніше, вкрай небезпечні для влади й суспільства. Небезпечні своєю нездатністю до історичної дії, пристосовництвом, імітацією прогресивності, гучною соціальною демагогією. Небезпечні жагучим прагненням до влади, нездатністю ефективно реалізувати цю владу, тим, що закривають шлях у вищі владні інстанції людям, сильним розумом і цілісним світобаченням. У політико-управлінській практиці багато громадських діячів широко застосовують популізм, маніпулювання громадською думкою, інтриги тощо. Вони вважають, що найприроднішим для керівника є не професіоналізм політика, а політиканство, спритність, хитрість, уміння маневрувати.

Саме неспроможністю української політико-адміністративної еліти здійснювати ефективні реформи дослідники пострадянської політики пояснюють зарахування політичного режиму країни до розряду «гібридних», «частково демократичних», «авторитарно-змагальних» [9, р. 197].

Чому ж «не йде» у нас демократичний транзит? Відповідь на це запитання потребує дещо іншої перспективи аналізу. «Гібридні» режими імпліцитно розглядаються як певне «зависання» країн, котрі не є ані диктатурами, ані повноцінними демократіями. Причин такого «зависання» чимало.

Президентська кампанія 2004 року та парламентські кампанії 2006 і 2007 років виявили вагому ступінь фрагментації основних бкторів, що було викликано як структурними розколами політичного простору України, так і причинами трансформаційного процесу. Говорячи про розколи, слід мати на увазі розмежування й на масовому рівні, і на рівні політичних еліт. Деякі спостерігачі схильні інтерпретувати широко відомий конфлікт Східної та Західної України як «зіткнення цивілізацій». Але таке визначення заздалегідь натягнуте. Доречнішим у цьому контексті видається підхід, який розглядає пострадянське державне будівництво в Україні з позицій стосунків «центр–периферія». Згідно з цим підходом Захід виступає як політичний центр країни, зона її політичних інновацій, тоді як Схід – периферія.

На рівні політичних інститутів найяскравішим свідченням фрагментації є висока інституційна невизначеність, що стала наслідком фрагментації політичних еліт і поглибила слабкість Української держави. Спроби виходу з невизначеності, до яких неодноразово вдавалися різноманітні сегменти українських еліт у період президентства Л. Кучми, мали характер тимчасових «пактів про ненапад», спрямованих на збереження статус-кво.

Як відомо, такі «пакти» мають знизити рівень невизначеності та забезпечити елітну інтеграцію за рахунок перерозподілу ресурсів між учасниками. Але якщо в Росії після 2000 року, як і в інших пострадянських країнах з «домінуючою владою», основою елітної інтеграції став «нав’язаний консенсус», тобто примушування всієї сукупності акторів до прийняття правил гри домінуючого, то в Україні в умовах «безформенного плюралізму» такий сценарій був неможливий. На відміну від В. Путіна в Росії, або О. Лукашенка в Білорусі, Л. Кучма був не домінуючим актором, а скоріше брокером, посередником між конкуруючими угрупуваннями. У результаті угоди еліт виявилися тимчасовими та нестійкими, а політикум «потрясали» кризи та скандали («касетний», «кольчужний», «справа Г. Гонгадзе»  тощо).

«Демократичність» українських виборів стала можливою завдяки поєднанню кількох чинників, що становлять причинно-наслідковий ланцюг: по-перше, не вирішений за принципом «гри з нульовою сумою» конфлікт як на рівні (фрагментарних) еліт, так і на масовому рівні; по-друге, неспроможність гібридного режиму забезпечити передачу влади у спадок, уникаючи конкуренції на виборах; по-третє, відносна рівновага сил учасників електорального конфлікту; по-четверте, масова мобілізація опозиції; по-п’яте, вплив зовнішнього оточення (зокрема, через примушування до переговорів і підвищення репутаційних витрат) на вибір конфліктуючими сторонами моделей поведінки та на характер вирішення конфлікту.

Оцінюючи систему чинників, які в найближчому майбутньому визначатимуть стабільність перебування людини у вищих ешелонах влади, можна констатувати відсутність у цьому процесі певної чіткості, зрозумілих критеріїв і конкретних показників. На думку багатьох експертів, усталеність перебування у вищих ешелонах влади сьогодні визначається вмінням підтримувати неформальні відносини з потрібними людьми, увійти до «команди» лідера та продемонструвати йому лояльність – такий собі неопатримоніалізм [6].

З огляду на викладене висновок очевидний: новій еліті, щоб стати справжнім суб’єктом прогресу, доведеться ще довго й болісно вчитися демократії, причому вчитися не форми та зовнішніх проявів, а по суті. Для цього, на нашу думку, необхідно виконати кілька умов:

1. Оптимізація взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості й ефективності органів місцевого самоврядування, підвищенням авторитету судових органів. При цьому, на нашу думку, повинен змінитися характер владарювання у бік перетворення його на управління на базі законності, демократії та максимального звуження волюнтаризму в ухваленні політико-управлінських рішень.

2. Упровадження в практику науково-обґрунтованих кадрових технологій, становлення точного порядку відбору, призначення та відставки вищих посадовців, особливо в президентських і урядових структурах.

3. Розвиток консенсусного плюралізму, багатопартійності, недопущення монополії будь-якої соціальної групи на засоби масової інформації. Очевидно, що лише за наявності конструктивної опозиції, вільних і незалежних ЗМІ можлива відкрита й постійна критика недоліків і помилок, можлива реальна й ефективна еліта.


Джерела

1. Крижанич Ю. Политика. – М.: Новый Свет, 1997. – 527 с.

2. Крюков О. Демократизація суспільства та розвиток еліти // Вісник НАДУ. – 2004. – № 4. – С. 470–475.

3. Радченко О. В. Політичний режим в Україні та теорії модернізації: вибір шляху демократизації / Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса.: Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип 1 (29). – 368 с. – С. 59–64.

4. Сучасна управлінська еліта в Україні: якісні характеристики, шляхи та методи підготовки. – К.: Вид-во НАДУ, 2003. – 180 с.

5. Фейхтвангер Л. Собрание сочинений: В 6 т. / Редкол.: А. С. Дмитриев и др.; [Предисл. Д. Затонского, с. 5–32; Коммент. В. Микушевича]. / Пер. с нем. М. Вершининой, Э. Линецкой. – М.: Худож. лит., 1988. – Т. 6. – 766 с.

 6. Фисун А. А. Демократия, неопартимониализм и глобальные трансформации. – Х.: Константа, 2006. – 352 с.

7. Центр Разумкова: Думка громадян України про владу, політиків, ситуацію в країні та вплив економічної кризи (результати опитування 27.02 – 5.03.2009 р.). – http:// razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=82

8. ЦСИ «София»: Результаты социологического опроса (3–12 февраля 2009 г.). – http://sofia.com.ua/ page 112. html

9. Wilson W. The Study of Administration // Political Science Quarterly. – № 2. – 1987.

Автор: Віктор Лещенко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Новини вихідних: "Газова драма" на Донеччині, в ГТС розповіли про сценарії, якщо російський газ піде в обхід України Вчора, 07 березня

“Газова драма”. Як відключали та відновлювали теплопостачання на Донеччині та чому влада та облгаз звинувачують один одного: хронологія та позиція сторін Вчора, 07 березня

Аварія українського автобуса в Польщі: 26 громадян залишаються у лікарнях Вчора, 07 березня

У Польщі уточнили кількість загиблих в аварії автобуса українців 06 березня

Марченко про співпрацю з МВФ: Ми не розглядаємо варіантів, коли цього не буде 06 березня

Вітренко: Вугілля з держшахт на "Центренерго" буде поставлятись за прямими договорами 05 березня

Прем'єр вважає прийнятним держборг у 90 мільярдів доларів 05 березня

Кулеба анонсував відкриття нових посольств і консульств України 05 березня

Зеленський підписав закон про електронні трудові книжки 05 березня

Прем'єр про ріст цін на паливо на АЗС: Шукаємо причини 04 березня