Обличчям до щастя

Лев Миколайович Толстой якось зауважив, що «людина подібна до дробу: у знаменнику – те, що вона про себе думає, у чисельнику – те, чим вона є насправді. Що більший знаменник, то менший дріб».

У міркуваннях про сенс життя сучасний грецький психолог запрошує свого читача вникнути в сюжет нехитромудрої життєвої історії. Чоловікові, котрий завалив грішми всі банки світу, уклав їх у нерухомість, суднобудування, землі, коштовності, захотілося відчути себе вільним і щасливим. Він шукав це почуття всюди: у жінках, дорогих подорожах, утіхах, казино. На жаль, усі намагання виявилися марними. Життя втрачало сенс.

Одного разу вранці, вийшовши з дому, обурився тим, що по сусідству з його шикарною машиною, вартість якої перевищувала 100 тисяч доларів, зупинився непоказний і обшарпаний старенький автомобіль: від «прожитих» років він заіржавів, фарба на ньому зблякла, а подекуди зникла зовсім. Залишалося тільки здогадуватися, як він іще пересувається.

Багатій, донезмоги роздратований, кинувся до господаря «ретро» з’ясовувати стосунки.

Із машини вийшов гарний молодий чоловік із щасливою усмішкою на обличчі. Не помічаючи нікого навколо, він відчинив задні дверцята свого авто й подав руку жінці з дитиною на руках. Подружня пара світилася від любові одне до одного, і це не давало права навіть дуже багатій людині вторгатися в їхній світ. Ніжно обійнявшись, вони не йшли, а пливли, стиха перемовляючись і випромінюючи радість.

Щось перевернулося того дня в душі шукача щастя:

– Так ось воно, таке доступне й тепле, – вимовив він раптом уголос, мало не зомлівши від несподіваного прозріння.

Усе, що відбувається з нами сьогодні, здається мені іноді, близьке за змістом до цієї історії. Ми побудували свій спільний дім, а жити в ньому незатишно. Криза нікого не жаліє. Багаті сьогодні також плачуть. І різниця між ними й бідними лише в тім, що перші втрачають мільярди, а другі – останнє, що мають. Але на суд усі приходять відповідачами за вільні та мимовільні гріхи свої.

Розрив між рівнем життя багатих і бідних у нашій країні подолав позначку в 34 відсотки. У країнах цивілізованого світу ця цифра не перевищує 14%, проте й вона викликає неабияке занепокоєння майбуттям людства. На боротьбу з бідністю спрямовані всі державні програми. За їхнім виконанням стежать поважні інститути й організації. А наше катастрофічне становище легко лягає в тексти постанов про поліпшення соціально-економічних умов життя людини. І якщо раптом виникає невідповідність з реальністю, ми свої біди без найменшого вагання списуємо на зовнішнього ворога. Так і живемо: народ сам по собі, влада – сама по собі. Ситий голодному – не товариш.

Цю політику ми справедливо називаємо бездарною, але рідко акцентуємо увагу на цілковитій аморальності тих, хто її проштовхує. Вони насправді побудували своєрідну піраміду. А спорудження будь-якої піраміди закінчується відсутністю нових «цеглинок». У такій ситуації вдаються до дестабілізації ситуації. І, звісно, завжди можна знайти тих, хто здатний підпалити шнур, навіть не думаючи про те, що бомба лежить у його ж рюкзаку. Якщо припустити, що прибуток є таки еквівалентом зекономленої праці, то в підсумку маємо не належну її оплату, а факт руйнації виробництва. Чи зацікавлене в цьому суспільство? Безробітних і неплатоспроможних важко довго годувати обіцянками соціальної справедливості. Мабуть, капіталістичне суспільство називають вільним тому, що його «оскал» кожен має долати самотужки.  Вільному – воля! Бо, на жаль, у гармонізації інтересів власника й найманого працівника державна машина наразі дає збої. І лише через непорозуміння, на мою думку, капіталізм називають вільним суспільством.

Україна володіє 13 відсотками родючих земель світового запасу. Але ми всі добре знаємо, як вони використовуються та чому вони порожніють, у якому складному становищі фермери й орендарі, готові зробити цей сектор економіки країни рентабельним. Істина поруч: допоки не повернемося обличчям до свого щастя, нещастя не залишить нас.

Треба визнати, що олігархічний вплив на управління країною продовжує залишатися сильним. А це – джерело лих і руйнувань. І три-чотири групи людей, котрі видаються оплотом державної ідеї, не в змозі в ім’я цієї само ідеї поступитися своїми егоїстичними принципами. Ось такі суперечності точать зсередини наше суспільство. За цих умов видається не вельми серйозно запитувати: «Коли закінчиться криза?» або «Хто виграє в результаті кризи?». Економічна криза не може завершитися швидко, бо, як мовиться, маховик запущено і, здається, зупинити руйнацію буде непросто за панування пріоритету матеріального збагачення в контексті низького культурного рівня, бездуховності.

Так, про культуру в нас говориться багато, але робиться замало. Хоча це завдання, так би мовити, споконвічний, священний обов’язок кожної цивілізації, котра, перебуваючи на стику двох світів, тільки й може сказати своє слово з приводу того, як слід чинити, виходячи з самої сутності розуміння культури в умовах економічної, військово-політичної або духовно-моральної кризи.

Очевидно, перша, хоча й формальна, відповідь буде такою: не варто «заганяти» себе в апріорі кризові умови буття. Якщо жорстко цивілізаційні умови буття призводять до кризи, то не зайве передбачити певні запобіжники проти цієї біди. Це – очевидно. І, видається, розвиток досліджень саме культурологічного аспекту соціологічної науки сьогодні може виявитися досить перспективним, може допомогти осягнути таємниці досконалого способу буття.

У поті чола добуватимете хліб свій насущний. Згадаймо напутні й пророчі слова вигнанцям з раю, котрі скуштували плід з дерева пізнання «добра та зла». Без нього, як і без духовності, життя – марнотратство. Чому ми боїмося смерті? Душа (або свідомість) хоча й не знає точно, але здогадується (підсвідомо), що кожного з нас чекає в цьому грішному світі.Тож повернімося обличчям до свого щастя. До духовності й культури.

Автор: Оксана Колесова