передплата Українською | In English

№10, травень 2009

Суб’єкти адміністративно-юрисдикційних повноважень органів внутрішніх справ (міліції)

Поділитися:

У статті розглядаються підходи різних наукових шкіл до визначення суб’єктів реалізації юрисдикційних повноважень у цілому, а також суб’єктів адміністративно-юрисдикційних повноважень органів внутрішніх справ (міліції) в сучасних умовах і прогнози щодо їх розширення в разі ухвалення Закону «Про органи внутрішніх справ України», нової редакції Кодексу України про адміністративні проступки та інших законодавчих актів у галузі адміністративного права.

Сутність категорії «суб’єкт адміністративно-юрисдикційної діяльності» не має однозначного трактування, тому розгляньмо декілька підходів до визначення суб’єкта застосування норм права, зокрема у сфері управління. В. Афанасьєв зазначає, що таким суб’єктом є складна система державних і недержавних організацій [2, с. 160]. В. Бакуменко  вважає, що ним є система державної влади у вигляді спеціально утворених органів влади, що взаємодіють і між якими розподілено певні функції державного регулювання [3, с. 13]. В. Малиновський  стверджує, що суб’єктами адміністративно-правових норм виступають не лише органи держави, а і їхні посадові особи [13, с. 161].

А. Камишников та В. Махінін, розглянувши адміністративно-правову культуру управління в правоохоронних органах, дійшли висновку, що сучасний стан розвитку суспільства потребує нового, якіснішого рівня вимог до регламентації статусу працівників і процесів функціонування організаційних структур, обумовлених нормами адміністративного права. Вони констатують, що правова регламентація статусу працівників і процесів функціонування організаційних структур у правоохоронних органах являє собою конкретний прояв адміністративно-правового регулювання. Вона справді характеризується тим, що ефективність правового регулювання досягається переважно за допомогою адміністративно-правових норм. Насамперед ними визначаються суб’єкти виконання управлінських функцій, види їхньої діяльності й порядок виконання дій та потрібні результати [6, с. 126–127].

Аналізуючи законодавчі акти щодо юрисдикційної діяльності правоохоронних органів та їхнього статусу, слід зазначити, що Кодексом Російської Федерації про адміністративні правопорушення (ст. 23.3. Органи внутрішніх справ (міліція) передбачено статус цих органів та посадових осіб щодо повноважень розгляду справ про адміністративні правопорушення [9, с. 221].

Новий тлумачний словник української мови трактує поняття суб’єкта як особу або організацію, що виступають носіями певних правових обов’язків [18, с. 289].

Наше завдання – розглянути роль суб’єктів, наділених юрисдикційними повноваженнями в органах внутрішніх справ (ОВС). Так, група українських учених-юристів, розглядаючи теорію управління в органах внутрішніх справ, зазначає, що суб’єкт управління – це органічна структурно-функціональна складова соціальної системи управління, якою є індивід (конкретна особа) або/та група людей (колегіальний орган управління), наділені владними повноваженнями (у широкому соціологічному значенні) приймати управлінське рішення, здійснювати вольовий, інтелектуальний та моральний вплив на інших [16, с. 876].

О. Остапенко та Л. Остапенко, аналізуючи проблему адміністративно-правового захисту встановленого порядку управління, наголошують, що під цим поняттям слід розуміти сукупність норм, за допомогою котрих визначаються, регулюються відносини, завдяки яким здійснюється нормальне функціонування органів державної влади та управління, забезпечується охорона прав і свобод громадян [14, с. 5–6]. Суб’єкти реалізації згаданих адміністративно-правових норм і заходів авторами не розглядаються. Однак О. Остапенко також зазначає, що теорія держави і права трактує державний орган як юридично оформлену, організаційно обумовлену частину державного механізму, який складається з державних службовців, наділених державно-владними повноваженнями і необхідними матеріальними засобами для здійснення в межах своїх повноважень певних завдань і функцій держави [15, с. 6–24].

Основою адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, її сутністю є організація й безпосередньо практична охорона громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, боротьба зі злочинністю та охорона власності, здійснення профілактичних заходів щодо запобігання правопорушенням. Зміст адміністративної діяльності розкриває її конкретні напрями, під час здійснення яких забезпечується виконання завдань, покладених на органи внутрішніх справ, зокрема міліцію.

Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ урегульована нормами адміністративного права та є виконавчо-владною діяльністю, що спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, громадського порядку, громадської безпеки та боротьби з правопорушниками [1, с. 275–276]. Є й інші підходи. Наприклад, суть суб’єкта управління та його вдосконалення через правове забезпечення, реформування й удосконалення розглянуто О. Богатирьовою [4, с. 7], а О. Капля досліджує статус ОВС України крізь призму результатів вивчення правової регламентації компетенції національних поліцій країн ЄС та міжнародних правоохоронних формувань Європейського Союзу. За результатами аналізу нормативної бази встановлено, що будь-яких стандартів чи вимог, які висувають до поліцейських органів країн – кандидатів на вступ до ЄС, у нормативних актах цієї організації не міститься [7, с. 10].

В. Колпаков розглядає статус органу чи посадової особи через поняття «юрисдикція» та вважає, що компетентність треба розуміти як юридично оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо визначених об’єктів. Отже, є достатньо підстав під «юрисдикцією» розуміти компетентність (юридично оформлене право) уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо визначених об’єктів. За такого підходу «адміністративна юрисдикція» – це компетентність (юридично оформлене право) уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо визначених об’єктів сфери публічного управління.

Частиною адміністративної юрисдикції є адміністративно-деліктна юрисдикція. Під нею В. Колпаков розуміє компетентність (юридично оформлене право) уповноважених органів (посадових осіб) приймати рішення в межах провадження у справах про адміністративні проступки.

Окрім того, професор доречно зауважує, що оновлене поняття адміністративно-деліктної юрисдикції потребує кореляції з категоріями «юрисдикційна діяльність в адміністративно-деліктній сфері» та «суб’єкт адміністративної юрисдикції». Такою діяльністю запропоновано вважати реалізацію компетентними суб’єктами своїх повноважень у провадженнях у  справах про адміністративні проступки. Відповідно до цього суб’єктами адміністративно-деліктної юрисдикції слід вважати учасників провадження у справах про адміністративні проступки, які виконують покладені на них державою обов’язки щодо порушення, розслідування, розгляду, прийняття рішення, виконання рішення у таких справах [12, с. 384].

Розглядаючи процес провадження у справах про адміністративні проступки, ми бачимо, що він складається з дій декількох органів та осіб, які беруть участь у ньому. Реально це дії: органів і посадових осіб, уповноважених державою вживати передбачених законом заходів із виявлення і запобігання проступкам, застосування і виконання стягнень; учасників провадження, які захищають свої інтереси; учасників, що залучаються до провадження в разі потреби у спеціальних знаннях тощо. Однак законодавець у главі 21 КУпАП визначив лише осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративні проступки, і регламентував їхні процесуальні повноваження. А відповідно до статей 268–274 КУпАП такими особами є: а) особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий; в) законні представники; г) захисник; д) свідок; е) експерт; є) перекладач.

У цьому переліку привертає увагу відсутність: по-перше, представників органів адміністративно-деліктної юрисдикції (їхній перелік і компетенція зафіксовані в інших главах КУпАП); по-друге, інших осіб, яким законодавство дозволяє брати участь у процесі (наприклад, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, якому надано право бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина), на чому наголошує В. Колпаков. З огляду на це він пропонує всіх суб’єктів адміністративно-деліктного провадження поділити на кілька груп:

1. Компетентні органи та особи, наділені правом на владні дії (акти), що впливають на рух і долю справи. До них належать суб’єкти, уповноважені складати протоколи про адміністративні правопорушення;  розглядати  справи про  адміністративні правопорушення; суб’єкти, які впливають на рух і долю справи, але розглядати справи не уповноважені (прокурор і уповноважена ним особа); які реалізують заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.

2. Суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі (на відміну від першої ніхто з представників цієї групи не має владних повноважень). До таких суб’єктів належать: а) особа, яка притягується до відповідальності; б) потерпілий; в) законні представники.

3. Суб’єкти, що сприяють встановленню об’єктивної істини (свідки).

4. Суб’єкти, які мають спеціальні знання (експерти й перекладачі).

5. Суб’єкти, що засвідчують факти, дії і обставини (поняті).

6. Суб’єкти, що сприяють виконанню постанови у справі [11, с. 146].

І. Бородін вважає, що предметом правового регулювання в адміністративному процесі є правовідносини суб’єктів адміністративного права зі здійснення виконавчо-розпорядчих функцій та повноважень, а адміністративний процес – це врегульована адміністративно-процесуальними нормами правоустановча та правозастосовча діяльність суб’єктів адміністративного права з реалізації матеріальних норм адміністративного права щодо вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають із управлінських відносин різних гілок влади [5, с. 16–17].

Слід зазначити, що норми чинного національного законодавства досі не мають юридично закріпленого поняття державного органу, хоча вітчизняна юридична наука має теоретичні напрацювання з цього питання.

Теорія держави і права трактує державний орган як юридично оформлену, організаційно обумовлену частину державного механізму, який складається з державних службовців, наділених державно-владними повноваженнями й необхідними матеріальними засобами для здійснення в межах своїх повноважень певних завдань і функцій держави.

З урахуванням існуючих теорій розвитку держави і права ознаками, притаманними державному органу, пропонується вважати:

а) наявність владних повноважень;

б) наявність певної економічної та організаційної самостійності у вирішенні завдань і функцій, які належать державному органу;

в) виконання завдань та функцій, які є складовою частиною діяльності держави в цілому (наприклад, виконання правоохоронними органами завдань щодо боротьби зі злочинністю та профілактики правопорушень);

г) наявність необхідних матеріальних ресурсів (засобів), за допомогою яких державний орган виконує свої завдання [15, с. 6].

Під посадовою особою, що уповноважена розглядати справи про адміністративні правопорушення і приймати щодо них відповідні рішення, слід розуміти керівника (його заступників та інших посадових осіб органів), на якого законом або іншими нормативними актами покладено здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності в частині боротьби з правопорушеннями [15, с. 24].

А. Школик, досліджуючи адміністративне право зарубіжних країн, зазначає, що більшість центральних органів публічної адміністрації мають право приймати підзаконні нормативно-правові акти, якими встановлюються загальнообов’язкові норми. Тому в деяких країнах, зокрема у Сполучених Штатах Америки, існує поділ центральних (у цьому випадку – федеральних) органів виконавчої влади на ті, що мають таке право (їх називають адміністративними установами), й ті, що його не мають. В американському праві адміністративною установою вважається структура, що має повноваження виносити рішення щодо юридичного статусу приватних осіб, тобто вирішувати питання про їхні права й обов’язки [17, с. 57].

Органи державної влади повинні бути зацікавлені у впорядкуванні та вдосконаленні юрисдикційної діяльності органів внутрішніх справ. Саме тут потрібні конкретні правила, що визначають порядок застосування відповідних заходів державного впливу та забезпечують гарантії правильного й обґрунтованого здійснення адміністративної юрисдикції. Звідси випливає необхідність правового регулювання порядку цієї діяльності. Правильне та ефективне використання органами внутрішніх справ можливостей адміністративної юрисдикції істотно впливає на стан правопорядку та загалом на правомірне функціонування інших органів адміністративної юрисдикції.

Органи внутрішніх справ для здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності наділено широким колом повноважень, у рамках яких вони реалізують належне їм право притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень. При цьому юрисдикція ОВС, порівняно з іншими органами адміністративної юрисдикції та юрисдикції судової, має певні особливості.

Характерними рисами адміністративно-юрисдикційної діяльності ОВС є те, що: по-перше, вона має виключно державно-владний характер і здійснюється тільки в офіційному порядку; по-друге, вона завжди є адміністративною, тобто здійснюється лише спеціально уповноваженими підрозділами та посадовими особами (див. ст. 222, 255 КУпАП). Найважливішим у здійсненні юрисдикційних повноважень ОВС є забезпечення ними в особі повноважних органів і посадових осіб правоохоронної діяльності.

У системі органів внутрішніх справ не всі служби й посадові особи користуються юрисдикційними повноваженнями, що істотно відрізняє адміністративну юрисдикцію цих органів від юрисдикції органів правосуддя. Незважаючи на це, адміністративна юрисдикція в системі органів внутрішніх справ усе-таки здійснюється великою кількістю суб’єктів юрисдикційних правоохоронних відносин, уповноважених законом притягати винних осіб до адміністративної відповідальності за правопорушення.

Юрисдикція ОВС зумовлена не тільки існуванням суто юрисдикційних дій (розгляд і вирішення конкретних справ, здійснення повноважень з накладення адміністративних стягнень). Вона також пов’язана з реалізацією компетенції неюрисдикційного характеру як власне суб’єктами адміністративної юрисдикції, так і іншими посадовими особами органів внутрішніх справ, що не мають права на здійснення юрисдикції.

Зокрема, працівникам міліції відповідно до Закону України «Про міліцію» надано право:

1) перевіряти у громадян у разі підозри у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їхню особу, а також інші документи, необхідні для з’ясування питання про дотримання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію;

2) піддавати правопорушника особистому адміністративному затриманню з метою забезпечення умов для можливого в майбутньому притягнення його до адміністративної відповідальності;

3) впливати на правопорушника засобами інститутів офіційного застереження, адміністративного нагляду;

4) використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям і громадянам для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставки в лікувальні заклади осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників та доставки їх у міліцію.

При цьому дії, що застосовуються, мають двоякий характер. У деяких випадках органи внутрішніх справ «обслуговують» самі себе (затримання порушника громадського порядку), в інших – здійснюють неюрисдикційні дії з метою забезпечення умов для реалізації адміністративної юрисдикції іншими її суб’єктами (оформлення протоколу про адміністративні правопорушення для суду, адміністративних комісій тощо).

Відповідно до чинного адміністративного законодавства органи внутрішніх справ є суб’єктами юрисдикційних повноважень у справах, які перебувають у їхній підвідомчості. Посідаючи специфічне місце в системі суб’єктів адміністративної юрисдикції, органи внутрішніх справ виконують і специфічні завдання, пов’язані з їхнім особливим правовим статусом під час забезпечення правоохоронних функцій.

Поняття «суб’єкти адміністративної юрисдикції в органах внутрішніх справ» вужче за поняття «органи внутрішніх справ», бо не всі посадові особи ОВС є носіями юрисдикційних повноважень. Органам внутрішніх справ підвідомче широке коло справ про адміністративні правопорушення.

Підвідомчістю можна назвати віднесення конкретної справи про адміністративне правопорушення до відання визначеного суб’єкта адміністративної юрисдикції, органу управління, суду, громадської організації відповідно до виконуваної ним функції та кола покладених завдань у галузі правоохоронної діяльності.

Юридичні норми, які визначають підвідомчість, мають змішаний, матеріально-процесуальний характер. Віднесення конкретних справ визначається як матеріальними, так і процесуальними нормами, зокрема нормами адміністративного матеріального та процесуального права.

Виходячи з того, що термін «підвідомчість» походить від слова «відомство», тобто система, сукупність установ, які обслуговують будь-яку галузь державного управління, можна припустити, що категорія підвідомчості належить радше до адміністративної, ніж до інших галузей права, а «підсудність» є поняттям, похідним від «підвідомчість».

Підвідомчість може бути суб’єктивною та визначати здатність конкретного органу чи його посадової особи здійснювати адміністративну юрисдикцію над чітко окресленими законом та іншими нормативними актами справами. З цієї точки зору можна говорити про підвідомчість певних суб’єктів адміністративної юрисдикції – відомств, комісій, інспекцій, судів тощо.

Усередині певного відомства, а саме відомства внутрішніх справ, можна говорити про підвідомчість справ: Державній автомобільній інспекції – про порушення правил дорожнього руху; начальникам органів внутрішніх справ – про порушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку.

Об’єктивна підвідомчість визначається об’єктом адміністративно караного посягання, предметною ознакою даної справи. З цієї точки зору можна говорити про підвідомчість справ у галузі охорони праці та здоров’я населення, адміністративні правопорушення, що посягають на власність, порушення громадського порядку та громадської безпеки, встановленого порядку управління тощо.

Альтернативна підвідомчість, як правило, означає можливість здійснення юрисдикційних повноважень на вибір тим чи іншим суб’єктом адміністративної юрисдикції. Так, справи про незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах можуть розглядатися і начальником органу внутрішніх справ, і суддею (ст. 44 КУпАП) [10, с. 21].

Іще може бути виключна підвідомчість, яка зводиться до того, що певна категорія справ (зокрема справи про дрібну крадіжку, злісну непокору законному розпорядженню чи вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця, справи про порушення правил адміністративного нагляду) розглядається одноособово суддею. Також одноособово суддею розглядаються справи про позбавлення посвідчення водія на керування автотранспортними засобами. Постанова судді є остаточною та оскарженню не підлягає.

Так, тільки керівниками Державної автомобільної інспекції розглядаються справи, передбачені ст. 122 ч. 2, ст. 125, 126 ч. 3, ст. 128 та ін. КУпАП [10, с. 50–64]. Посадові особи ДАІ виносять два види постанов: про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження чи штрафу; про припинення справи. Поняття підвідомчості тісно пов’язане з поняттям компетенції. Компетенцією можна назвати коло повноважень із вирішення конкретної адміністративної справи, якими розпоряджається даний суб’єкт адміністративної юрисдикції. Однак у юридичній літературі іноді під компетенцією розуміють сукупність прав та обов’язків певного носія юрисдикційних повноважень.

Водночас в інституті адміністративної відповідальності компетенція не обмежується лише правоздатністю застосовувати заходи адміністративного стягнення. Це поняття містить й інші компоненти правоздатності, які не охоплюються поняттям адміністративної юрисдикції. Наприклад, начальник органу внутрішніх справ правоздатний піддавати, за наявності достатніх на те підстав, адміністративному затриманню чи офіційному застереженню правопорушника громадського порядку, якого надалі буде ним притягнено до адміністративної відповідальності. Отже, юрисдикція як адміністративно-правова категорія є прерогативою певних суб’єктів юрисдикційних повноважень вживати до правопорушників адміністративних заходів, давати правову оцінку реальним фактам.

Аналіз адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції і судів свідчить, що на сьогодні адміністративна юрисдикція органів внутрішніх справ здійснюється в ширшому масштабі, ніж юрисдикція судова. Так само поняття підвідомчості ширше за суміжне з ним поняття підсудності. Підвідомчість є підставою для практичної реалізації юрисдикції. Тобто, щоб вирішувати конкретні справи та застосовувати санкції, необхідно попередньо в законодавчому порядку визначити коло підвідомчих цьому суб’єктові адміністративної юрисдикції справ.

Підвідомчість конкретних адміністративних справ органам внутрішніх справ, їхнім посадовим особам, які здійснюють адміністративну юрисдикцію, визначається насамперед предметною ознакою, яка свідчить, що ці справи вирішуються компетентними носіями юрисдикційних повноважень, у веденні котрих постійно перебувають об’єкти протиправних посягань. Тим самим конкретні юрисдикційні повноваження конкретних посадових осіб ОВС безпосередньо пов’язуються з їхніми основними посадовими повноваженнями та є ніби продовженням виконавчо-розпорядчої діяльності, що здійснюється органами внутрішніх справ у підвідомчій галузі.

Органам внутрішніх справ як носіям юрисдикційних повноважень в особі їхніх представників надано право в рамках підвідомчості розглядати та вирішувати справи: про порушення громадського порядку та громадської безпеки; про порушення правил про валютні операції; про порушення правил паспортної системи, прикордонного режиму, перебування в Україні та транзитного проїзду через територію України іноземних громадян і осіб без громадянства; про порушення правил дорожнього руху, правил, які забезпечують безпеку руху транспорту та користування ним, правил, що спрямовані на забезпечення збереження вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину чи інших паливно-мастильних матеріалів.

Від імені органів внутрішніх справ (міліції), відповідно до ст. 222 КУпАП, розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення мають право: начальники органів внутрішніх справ та їхні заступники; начальники лінійних пунктів міліції; начальники чи заступники начальників органів внутрішніх справ на транспорті; начальники відділень міліції, які існують у системі органів внутрішніх справ; начальники чи заступники начальників відділень (відділів, управлінь, департаменту) Державної автомобільної інспекції; командир чи заступник командира окремого підрозділу дорожньо-патрульної служби. За відсутності у відділі внутрішніх справ відділення (відділу) Державної автомобільної інспекції ці справи розглядаються начальником чи заступником начальника відділу внутрішніх справ [8, с. 63, 70–71].

Передбачається значно підвищити статус органів внутрішніх справ, а також удосконалити адміністративне законодавство. У проекті закону про органи внутрішніх справ України (реєстр. № 1376 від 18.01.2008) передбачено, що відповідно до загальних положень (розділ 1) до суб’єктів адміністративно-юрисдикційних повноважень повинні належати: Національна міліція; Національна гвардія; Державна прикордонна служба; Державна прикордонна міліція; Державна служба пожежної безпеки та порятунку; Антикорупційне бюро та Державна міграційна служба. У разі ухвалення згаданого закону та нової редакції Кодексу України про адміністративні проступки й Адміністративно-процедурного кодексу України статус органів внутрішніх справ та їхніх посадових осіб щодо застосування норм адміністративного права значно зросте, тож необхідно буде внести відповідні зміни та доповнення до чинних законодавчих і відомчих нормативно-правових актів.


Джерела

1. Адміністративна (поліцейська) діяльність органів внутрішніх справ (загальна частина): Підручн. / Автор. кол-в [Ю. І. Римаренко, Є. М. Мойсеєв, В. І. Олефір – керівники]. – К.: КНТ, 2008. – 816 с.

2. Афанасьев В. Г. Научное управление обществом: опыт системного исследования. – М.: Политиздат, 1973. – 390 с.

3. Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології / В. Д. Бакуменко. – К.: Вид. УАДУ, 2000. – 225 с.

4. Богатирьова О. І. Кримінально-виконавча інспекція як суб’єкт виконання покарань: Автореф. дис. … канд. юрид. наук /О. І. Богатирьова. – К., 2009. – 20 с.

5. Бородін І. Л. Адміністративно-юрисдикційний процес: Моногр. / І. Л. Бородін. – К.: Алерта, 2007. – 184 с.

6. Камышников А. П. Основы управления в правоохранительных органах: Учеб. / А. П. Камышников, В. И. Махинин; отв. ред. д. ю. н., проф. Б. С. Тетерин. – М.: Щит- М, 2008. – 240 с.

7. Капля О.  М. Органи внутрішніх справ України в умовах інтеграції в Євросоюз: Автореф. дис. … канд. юрид. наук / О. М. Капля. – К.: КНУВС, 2007. – 19 с.

8. Ковалів М. В. Адміністративна діяльність: Навч. посіб. (для студ. вищ. навч. закл.) / [М. В. Ковалів,
З. Р. Кісіль, Д. П. Кальянов та ін.]. – К.: Правова єдність, 2009. – 432 с.

9. Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях. – М.: Омега; Л., 2008. – 363 с.

10. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Видавець А. В. Паливода, 2008. – 220 с.

11. Колпаков В. К. Адміністративна відповідальність (адміністративно-деліктне право): Навч. посіб. / В. К. Колпаков. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 256 с.

12. Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Моногр. / В. К. Колпаков. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 528 с.

13. Малиновський В. Я. Державне управління: Навч. посіб./ В. Я. Малиновський. – [Вид. 2-ге, доп. та перероб.]. – К.: Атіка, 2003. – 576 с.

14. Остапенко О. І. Адміністративно-правовий захист встановленого порядку в Україні: Навч. посіб. / О. І. Остапенко, Л. О. Остапенко. – Львів: ЛДУВС, 2008. – 345 с.

15. Остапенко О. І. Суб’єкти, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення: Навч. посіб. / О. І. Остапенко. – Львів, 2009. – 212 с.

16. Теорія управління в органах внутрішніх справ: Навч. посіб. / За ред. В. А. Ліпкана. – К.: КНТ, 2007. – 884 с.

17. Школик А. М. Порівняльне адміністративне право: Навч. посіб. для юрид. факультетів та факультетів міжнарод. відносин. – Львів: ЗУКЦ, 2007. – 308 с.

18. Яременко В., Сліпушко О. Новий тлумачний словник української мови: В 4-х т. – К.: Аконіт, 1998. – 910 с.

Автор: Сергій Гусаров

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

В Антикорупційному суді оголосили обвинувальний акт у справі Омеляна Сьогодні, 21 жовтня

Уряд Британії вдруге винесе на голосування в парламент нову угоду про Brexit Сьогодні, 21 жовтня

Лондон: Британія вийде з ЄС 31 жовтня попри прохання про відстрочку Вчора, 20 жовтня

Парламент Британії проголосував за поправку про відтермінування Brexit 19 жовтня

Парламент Британії відклав голосування за угоду про Brexit до наступного тижня 19 жовтня

Італійський лоукостер може почати польоти в Запоріжжя і Маріуполь 19 жовтня

Міністр енергетики США відмовився надавати документи про свою роль в Україні 19 жовтня

Новини 18 жовтня: держбюджет-2020, ринок землі, позовні вимоги "Нафтогазу" 18 жовтня

Ринок землі: Аграрний комітет вивчить можливість повторного розгляду законопроектів 18 жовтня

Лагард призначили президентом Європейського центрального банку 18 жовтня