Смітник – не плацдарм для дебатів

Останній (але чи так?) пікет мешканців Малашівців Зборівського району, котрі на початку квітня цього року перекрили дорогу сміттєвозам, закінчився обіцянкою мера Тернополя Романа Заставного: у найближчі тижні міська влада прикине, скільки часу займе рекультивація (іншого варіанту не пропонував) велетенського смітника на околиці села. Надалі з міського бюджету щомісяця виділятимуть по 50 тисяч гривень, аби захоронити не лише побутові, а й промислові відходи (у тому числі, наприклад, ртутні люмінесцентні лампи), які вивозилися сюди з підприємств Тернополя. Іще було обіцяно облагородити новітній саркофаг деревами й кущами.

Пікетувальники погодилися, однак висунули умову: вивозити сміття дозволять лише до кінця липня. А що далі?

– Після 30 липня перевіримо, що зроблено, – повідомив тоді сільський голова Малашівців Степан Юрик. – Хоча, на мою думку, рекультивації мали б передувати ґрунтовні дослідження та висновок експертів: що ж відбувається під товщею сміття, яке нагромаджувалося впродовж трьох десятиліть у занедбаному кар’єрі 30-метрової глибини? А, може, ми закопаємо велику біду і для села, і для міста, адже неподалік – свердловини, звідки питна вода подається до Тернополя. Отож, мабуть, далекоглядніше було б збудувати сміттєпереробне підприємство, котре повністю утилізує всі відходи.

 – Але ж ви наче вже пристали на пропозицію міської влади обмежитися лише рекультивацією? – допитуюся.

– Я – виразник волі громади, яка, до речі, не має одностайної думки з цього приводу. Але особисто, оскільки не збираються залишати свого села, вважаю, що кардинально розв’язати проблему міг би тільки завод. Однак споруджувати його тут, судячи з усього, місто не планує. Вдовольняється косметичним упорядкуванням.

Як у воду дивився мій співрозмовник: через тиждень мер відмовився від своїх обіцянок. За словами начальника управління житлово-комунального господарства й екології міськради Олега Соколовського, його шеф «лише вів переговори» з пікетувальниками, щоб звільнили дорогу машинам. Бо місто три дні поспіль не вивозило сміття.

Виходить, міська влада вдалася до звичайнісінького крутійства. І тим самим загнала проблему в іще глухіший кут. Про Малашовецьке звалище твердих відходів – екологічно небезпечний об’єкт – розмови активно точаться вже три роки, але зрушень – жодних. Саме час збагнути, що «сліпа», без будь-яких наукових обґрунтувань рекультивація навряд чи дасть бажаний результат. Хоча бюджетних коштів забере чимало. 

Варіанти є, а виходу не видно

Іще у вересні 2006 року сесія Зборівської районної ради підтримала ініціативу сільського голови з Малашівців Степана Юрика: стихійне сміттєзвалище закрити й розпочати переробку його вмісту. Наводилися аргументи.

Для рекультивації та консервування сміттєзвалища потрібно кілька мільйонів бюджетних гривень, бо жодна приватна структура не дасть без своєї вигоди ані копійки. Відкрити нове сміттєзвалище? Навряд чи на це погодиться якась громада. Чи збудує Тернопіль завод на своїй території? Можливо, але поки це станеться, куди місто діватиме сміття? Тим паче, що Малашовецьке звалище не просто вже переповнене, а загрожує екологічним вибухом. Отож чи не краще пристати на пропозиції інвесторів, котрі за власні кошти готові переробити ті велетенські кагати (не спалювати, як обманюють противники заводу довірливих селян) і поставити крапку на цій історії? Зрештою, цивілізований світ іде саме таким шляхом: не нагромаджує, а переробляє сміття.

Своє бачення розв’язання проблеми депутати райради виклали у зверненні до облради, облдержадміністрації і Тернопільської міськради, наголосивши: якщо його залишать без уваги, то «можлива екологічна катастрофа».

Згадані владні інстанції, як заведено, створили комісії. Ті відвідали Малашівці й переконалися: проблема надто серйозна. І вихід треба шукати негайно, адже ще 1997 року тодішнє держуправління екології та природних ресурсів у Тернопільській області офіційно заборонило експлуатацію сміттєзвалища. Однак ніхто на те не зважав, щодня туди звозили десятки тонн відходів. Це тривало навіть після того, як міська санепідемстанція в 2001-му категорично відмовилася дати згоду на транспортування сміття… Але іншого шляху ніхто не пропонував – тільки до Малашівців.

2006 року, коли тамтешня сільська громада, а згодом і Зборівська районна рада зчинили галас, нарешті з’явилися перші конкретні варіанти розв’язання «бородатого» питання. Місцеве ТОВ «Три кити ЛТД» спільно з компанією «Україна–Австрія» заявили про бажання спорудити завод, котрий із переробленого сміття виготовляв би певну продукцію. Для його розташування потрібно було 20 гектарів землі. А на самому звалищі мав працювати філіал підприємства, який попередньо сортував би відходи. Однак у жодному селі Зборівського й сусіднього Козівського районів, де побували ініціатори будівництва заводу, землі їм не дали –  селяни боялися, що це погіршить екологічну ситуацію в їхній місцевості.

Торік спробувало вийти на «ринок сміття» спільне українсько-німецьке підприємство «Гейзер». Йому не потрібно було додаткової земельної ділянки, адже технологія передбачала сортування й подрібнення відходів безпосередньо на території самого звалища (із його надр одночасно видобувався б метан). А пізніше вторинну сировину мали переробляти інші підприємства.

 Здавалося б, нарешті знайдено вихід, тим паче, що завод міг змонтувати виробничі модулі буквально за рік. Однак і цей варіант «опозиційна» частина громади забракувала.

Дивна ситуація: інвестори більше зацікавлені в розв’язанні проблеми, аніж мешканці села, котрі давно вже потерпають від близького сусідства зі сміттєзвалищем. Але, з’ясувалося, не все так однозначно. Те, що вітри на сотні метрів розносять городами різний непотріб, а ядучий дим під час загоряння відходів проникає в оселі, звичайно, не радує в Малашівцях нікого. Проте єдиної думки, як позбутися цього, в селі нема: одні вбачають вихід в елементарній рекультивації звалища, а інші схиляються до кардинальніших заходів – усе слід остаточно утилізувати.

Таким чином, перепрошую на слові, сміття розділило село. Про це сперечалися на зборах громади, не дійшли згоди на сесії сільської ради. Навіть задумали місцевий референдум, та його зірвали противники будівництва заводу. Тоді інвестори запропонували скептикам подорож до Відня, щоб оглянули аналогічне  підприємство, яке працює майже в центрі міста (це не новина для  Європи, куди так прагнемо). Але екскурсія не відбулася, бо волонтери захотіли лише скористатися нагодою потрапити за кордон на роботу.

Однак хоч би скільки селяни доводили одне одному свою правоту, від того нічого не змінювалося: щодоби на офіційно закрите сміттєзвалище звозили (переважно з Тернополя) в середньому 250 тисяч тонн відходів. Зросла небезпека не лише для жителів Малашівців і довколишніх сіл, а й для обласного центру, бо звалище розташоване в другому поясі зони санітарної охорони водозабору, який на 75 відсотків забезпечує тернопільчан питною водою. Уже зафіксовано випадки забруднень криниць у Малашівцях і в сусідньому Івачеві Горішньому звалищним фільтратом. А куди він потрапить завтра?

І знову по колу…

– Малашовецьке сміттєзвалище, мабуть, найболючіша наша проблема, – розповідає голова Зборівської райради Віктор Тарновський. – Три роки добиваємося її розв’язання, а поступу ніякого. Навіть на екологічну експертизу не спромоглися ані місто, ані область. У Малашівцях дехто вже махнув на це рукою. Мовляв, нехай хоч сміттєзвалище закриють і рекультивують, посадять там кущі, дерева та й досить. Але чи гарантуватиме це екологічну безпеку? Ніхто не знає. Хоча розумію селян: вони вже не вірять ані владі, ані санепідемстанції, ані тим, хто міг би спорудити не шкідливий для навколишнього середовища завод. 

– Вікторе Володимировичу, з розмови із начальником управління житлово-комунального господарства й екології Тернопільської міської ради Олегом Соколовським я зрозумів, що місто не збирається будувати в Малашівцях сміттєпереробний завод. Водночас не відмовляється й надалі вивозити туди різні відходи. Мер Тернополя Роман Заставний, аби «випустити пару», домовився з пікетувальниками про якісь етапи рекультивації звалища, хоча ще не проведено жодних досліджень, немає схваленого експертами робочого проекту. Схоже, міськрада просто зволікає...

– Це їй вигідно, щоб відрізати від себе екологічно небезпечний шлейф. Тепер міськрада заявляє, що шукатиме земельну ділянку для сміттєпереробного підприємства на своїй території. Але, коли знайде, невідомо. Як невідомо й те, яких «сюрпризів» можна очікувати від звалища. Тому й моя, і депутатів районної ради думка: нехай тих заводів буде навіть два і більше, але один із них – обов’язково в Малашівцях. Лише тоді, як будуть перероблені всі шкідливі відходи із котлована, зможемо полегшено зітхнути: водоносний горизонт, від якого залежить і водопостачання Тернополя, у безпеці. А відвертатися від цієї проблеми здатні хіба що тимчасовики, котрих, окрім владних крісел, більше нічого не прив’язує до цієї землі: нині вони тут, а завтра там, де засвітить нова кар’єра. Власне, тому, гадаю, досі не розв’язано малашовецької проблеми.

Погоджуюсь і я з такою думкою. Пам’ятаючи про повнісінькі мішки нових обіцянок, принесених цьогорічними гучними виборами до обласної ради, погляньмо, що ж конкретно (!) перепало Малашівцям?

Новообраний голова облради Олексій Кайда заявив: влада роз’яснюватиме тамтешнім селянам переваги будівництва сміттєпереробного заводу. Та про виділення коштів із бюджету на експертну оцінку екологічної ситуації посадовець не зронив ані слова. Мер Тернополя Роман Заставний спішно анулював власні обіцянки пікетувальникам, котрі не пропускали сміттєвозів до звалища, і попросив облраду… створити робочу групу. Мовляв,  «треба розібратись у проблемі».

Я побував на одному з перших засідань згаданої групи і зрозумів: знову йдемо по колу. Представник міськради Олег Соколовський повторив відомі речі про те, що місто й надалі возитиме сміття до Малашівців, допоки не збудує заводу в Тернополі. Скільки часу це забере, не знає. Яка передбачається технологія? Сміття спалюватимуть. 

Члени робочої групи здивовано перезирнулися: з 2010 року Євросоюз має твердий намір згаданий спосіб утилізації відходів заборонити. То чи не збирається котрийсь із «паліїв» збути фактично вже не потрібне обладнання тернопільцям? Такий проект не повинен пройти. І знову пролунало: без спільних зусиль облради, облдержадміністрації й Тернопільської міськради з цього глухого кута не вибратися.

Тобто, повторили те, про що балакали ще три роки тому. А якби взялися тоді до роботи, то не було б ані пікетів, ані чвар, які розкололи село. Виграв би й авторитет влади: «Пообіцяла та зробила!».

А взагалі, на моє переконання, такі питання мають вирішувати не місцеві референдуми, а закон. Бо йдеться про речі державної ваги. Спробуйте уявити, що може статися з 220-тисячним Тернополем, коли раптом у водогони увірветься біда, приспана чиновницькою байдужістю…

Автор: Зенон МИХЛИК