Фіксуючи світ, що мчить галопом

Фізик-лірик, загартований шістдесятими. Іронічний мудрець із усмішкою дитини. Гуру світового кіно й театру. Уславлений режисер, позбавлений навіть натяку на снобізм. Аристократ духу. Людина, народжена на порозі Другої світової, між миром та війною. Нащадок роду італійських промисловців, що перетворили своє ім’я на бренд. Варшав’янин, талант якого завоював чимало далеких міст. Це – лише олівцевий ескіз багатомірного явища на ім’я Кшиштоф ЗануссІ.
Вполювала польського режисера в один із його попередніх творчих вояжів до Києва. Просто на Майдані, де пан Зануссі дивився якусь чергову виставу за участю натовпу. Підозри, що відмовить у спілкуванні, миттю розвіялися. Оксамитовий баритон, відкритий погляд, потискання рук... Дещо з тодішньої розмови відновилося в пам’яті й вилилося на ці сторінки.

– Людина, що з’явилася на світ у літо Другої світової війни – над безоднею історичної невизначеності, – апріорі орієнтована на те, аби тема смерті стала у творчості ледь не провідною.

– Вона ключова в багатьох культурах. Інша річ, що нинішній світ, який так шалено змінився та галопом мчить уперед (втім, для світу то досить природно), час від часу про це забуває. Але від цього втекти неможливо.

– У вашому фільмі «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом» герой-лікар пробуксовує перед власним ремеслом, відчуваючи безсилля перед невиліковністю. А ви, пане Кшиштофе, колись відчували, що пасуєте в очах свого фаху?

– Буває, режисер не може поставити ситуацію в житті, хоча повинен це вміти – відповідно до професії. Інколи якийсь політик мене запитує (свого часу лікарів і адвокатів просили про пораду, тепер доволі часто звертаються до мене як до режисера): «Пане Зануссі, як себе подати, як на екрані мати найліпший вигляд?» Я іноді даю слушні поради, а самому, на жаль, далеко не завжди вдається їх дотримуватися. Коли доводилося брати участь у передачах, припускався подекуди грубих помилок. Інших навчав: найголовніше – поводитися вільно й намагатися висловитись до кінця. А в самого траплялося, що останні хвилин десять програми раптом усе набридало, забував власні настанови. Й обличчя в мене, як у того пса, одразу обвисало. Ось вам, будь ласка, аналогія.

– Маєте славу аж ніяк не розважального режисера. Й при тому вам у якийсь спосіб вдається балансувати на гребені авторського та масового мистецтва. Таких режисерів небагато. Ось Мілош Форман ще згадується...

– Завжди хотів достукатися до різних людей. Однак ніколи не ставив за мету їх розважити. Моцарт був розважальним композитором, писав із не звичним для своєї доби гумором. Але ж ця музика висока! Намагаюся творити те, що відповідало б високим смакам. Інша річ – чи вдається це мені…

– Подейкують, маєте дивний талант – проявляти акторів. Узагальнивши свій багатий поставновницький досвід у різних країнах, певне, могли створити б наукову працю щодо того, чим вирізняються лицедії різних народів.

– Усі актори занурені в свої культури. Передусім у мову, що нею розмовляють. Їхні акторські школи – лише доповнення до ментальності. Нехай артисти тут або в Росії – від початку в іншій традиції, ніж та, котра мені близька від народження, проте в будь-якому випадку зустріч із ними приємна, дістаю від кожної величезне задоволення. Насамперед вимагаю, щоб мислили, були інтелігентні, щоб не просто промовляли текст. Хоч там як, а кінцевий результат має узгоджуватися з глядачем, налаштовуватися на певний тип емоційності. Якщо в одній культурі істерика на сцені – це норма, в іншій – моветон.

– В якомусь інтерв’ю ви стверджували, що «телебачення псує смак». Але ж самі тривалий час пов’язані з ТБ.

– Працюю для телебачення, щойно в мене з’являється час. В ідеалі воно може налаштуватися на хвилю людей із багатими духовними запитами. Проблема в тому, що ТБ дуже залежить від реклами. До того ж настав час нової телегенерації. Існування деяких форм, що виникли нещодавно, пов’язане з тотальними змінами у світі. Дається взнаки доба поверхових свобод. Звідси – весь цей примітив: реаліті-шоу, дурнуваті ситкоми.

– Які люди нині з вами?

– Завжди відкритий для тих, хто прагне розвитку. Такі мені цікаві, в них є динаміка, незважаючи на те, де вони в цю мить – на верхівці суспільної драбини або внизу. Найважливіше, аби в них було постійне прагнення йти вперед. Бути завтра новішою людиною, ніж учора.

– Один сучасний російський письменник зауважив, що його вже не задовольняють богемні особистості, котрі робили його колись щасливим. Мовляв, у молодості вони протестують, а потім стають стовпами, котрі підтримують порядок...

Кшиштоф Зануссі – відомий режисер кіно, театру й телебачення, сценарист, викладач. Народився 17 червня 1939 року у Варшаві. 1959-го отримав диплом Фізичного факультету Варшавського університету й саме там, в аматорському кіноклубі, зняв перші стрічки. 1962-го закінчив філософський факультет Ягеллонського університету у Кракові, 1966-го – режисерський факультет Лодзинської кіношколи. Дипломна робота «Смерть провінціала» здобула приз «Срібні леви» на фестивалі в Мангеймі, а також призи фестивалів у Венеції, Вальядоліді, Москві. Протягом життя створив численні художні та документальні фільми в Польщі й за її межами, поставив драматичні та оперні вистави. Є автором і співавтором сценаріїв усіх своїх картин. У 1971–1981 рр. – віце-президент Спілки кінематографістів Польщі. Директор та художній керівник кіностудії TOR. Викладач Вищої державної школи кіно, телебачення і театру, професор Сілезького університету в Катовіце. З 1994 року член Понтифікальної комісії з культури у Ватикані. Співпрацює з National Film School у Великій Британії. Член Польського ПЕН-клубу та Спілки польських письменників. Почесний доктор ВДІКу.

– Аналогічні думки неважко відшукати й у мислителів минулого. Є ще чудовий вислів: треба померти молодим у старому віці. Я, наприклад, знаю таких, котрі й у свої двадцять – конформісти. Бути молодим, хоч скільки б часу сплило, означає завжди критично ставитися до світу. Й коли пощастить, ти залишишся таким до шанованого віку.

Розпитувала Ольга КЛЕЙМЕНОВА.

P. S. Напередодні 70-річного ювілею пана Зануссі пригадується його ставлення до днів народження, яке озвучив під час тієї розмови. «Коли людина старішає, – казав Майстер, – це аж ніяк не радість». І раптом уявивши, що до його гостинного варшавського помешкання завітають рідні за духом люди, додав: «Та коли з’являються на горизонті давні друзі, це дуже приємно. Отже, в моєму житті щось є».