передплата Українською | In English

№8, квітень 2009

Україно-російські відносини: енергетичний вимір

Поділитися:

Після розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності постало питання асиметричної залежності нашої держави від Російської Федерації в енергетичній сфері. Виступаючи головною країною-транзитером, вона потрапляла, проте, в залежність від імпорту російських енергоресурсів. Фактично Росія в такий спосіб дістала реальну можливість впливати на політичне поле України.

Паливно-енергетичний комплекс РФ відіграє значну роль у визначенні її зовнішньої політики. Російські паливно-енергетичні ресурси великою мірою задовольняють потреби  країн СНД, Балтії, Східної та Центральної Європи, Балканських держав та Туреччини. Для росіян експорт енергетичних ресурсів є ефективним інструментом, що дає змогу прямо чи опосередковано впливати на процеси прийняття економічних і політичних рішень у державах, економіка яких певною мірою залежить від таких  поставок (зокрема, частина країн СНД). Безперечно, нині Росія є важливим енергетичним партнером  провідних країн ЄС. Зокрема, обсяг споживання російського газу в Німеччині становить 40%, в Італії та Франції – по 25 %, в Австрії – 75%, у Словенії й Болгарії – близько 90%, а у Фінляндії дорівнює майже 100% [5]. Енергетична співпраця Росії з Німеччиною перетворила останню на так званого адвоката Кремля. Провідні країни Європи зацікавлені передусім у надійних і безперервних поставках енергоресурсів.

Починаючи з середини 90-х років Росія розробляє проекти розбудови газопроводів в обхід території України. Першим реалізованим проектом став газопровід Ямал – Європа, що пройшов територіями Білорусі та Польщі. Його пропускна спроможність на сьогодні становить близько 30 млрд. куб. м газу, що є доволі незначним порівняно з пропускною спроможністю української газотранспортної системи. 1997 року укладено угоду про розбудову наступного альтернативного маршруту по дну Чорного моря до Туреччини – «Блакитний потік». У 2009 році цим газопроводом транспортовано близько 9,5 млрд. куб. м газу, очікується, що в 2010-му ця цифра становитиме 16 млрд. Ще два проекти – «Північний потік» і «Південний потік» – поки що на стадії розробки. Перший із них – спільний російсько-італійський проект, який пройде по дну Чорного моря з Новоросійська в болгарський порт Варну. Надалі дві його гілки підуть через Балканський півострів в Італію та Австрію, хоча їхні остаточні маршрути поки що не визначено. Орієнтовний термін запуску проекту – 2013 рік. Щодо «Північного потоку», то його лінійна (суходільна) частина вже реалізована на дві третини. Це спільний проект російського «Газпрому» та німецьких E.On і BASF (а з червня 2008-го – й нідерландської компанії N.V. Nederlandse Gasunie). Дві його гілки мають пройти по дну Балтійського моря, з’єднавши російське місто Виборг із німецьким Грейсвальдом. Орієнтовний термін запуску першої гілки – 2011 рік.

Нині територією України відбувається транзит 120 млрд. куб. м газу на рік, що становить близько 80% від загального об’єму російського газу. За середніми розрахунками, пропускна спроможність альтернативних газопроводів найближчі 20 років становитиме близько 55 млрд. кубометрів газу, що знизить транзитну потужність вітчизняної газотранспортної системи на 30% [5].

Іще одним важливим викликом енергетичній безпеці України є питання співпраці між Росією та Китаєм. У 2030 році Китай імпортуватиме 70% енергоресурсів. У цих умовах Росія може стати енергетичним партнером номер один. Тема експорту російського газу для КНР вперше пролунала 2006 року, коли було заявлено, що вже 2011-го обсяг поставок блакитного палива може становити 60–70 млрд. куб. м на рік. Цьогоріч «Газпром» уклав із китайською компанією «Протокол про поставки природного газу з Росії в КНР». Відповідно до цього документа є два  шляхи транспортування природного газу з Росії до Китаю: східний (із острова Сахалін або Ковитки) та західний (із Західного Сибіру), при цьому пріоритет надано останньому. Цей маршрут передбачає розбудову газопроводу «Алтай» [4]. Орієнтовно передбачається така формула ціноутворення: «ціна європейського газу мінус транзит». Відповідно впевнений вихід Російської Федерації на китайський енергоринок стане вагомим викликом і країнам-транзитерам, і державам ЄС.

Диверсифікація генеральних напрямів транспортування російського газу на Захід і Схід дозволить проводити жорсткішу політику стосовно імпортерів і транзитних країн, що на цьому етапі не враховується українською владою [3]. Україна може втратити переваги головного транзитера для російського газу. Частка поставок газу через Україну в Європу зменшиться до 30%, що автоматично призведе до подальшого зростання не лише економічної, а й політичної залежності від Москви.

З другого боку, новим викликом енергетичній безпеці України стає намагання провідних країн Європейського Союзу здійснити диверсифікацію джерел поставки енергоресурсів, що може остаточно знецінити транзитний потенціал України. Так, більшість енергетичних проектів ЄС безпосередньо не стосується інтересів нашої держави. В разі реалізації будівництва газопроводів Росія – ЄС поза українською територією (без нарощування Росією обсягів видобутку газу) виникнуть негативні наслідки для України, а саме: зменшення обсягів транзиту російського газу за рахунок перерозподілу його експортних шляхів на нові газопроводи. У такій ситуації Україна має врівноважити залежність від постачання енергоносіїв зміцненням власної транзитної ролі та розвитком українських транспортних маршрутів. Серед альтернативних проектів ЄС експерти називають проект «Набукко». Це магістральний газопровід завдовжки 3,3 тис. км із Центральної Азії до країн ЄС, передусім Австрії та Німеччини. Проектна потужність газопроводу має становити 26–32 млрд. куб. м газу на рік. Будівництво планують завершити до 2013 року [1]. Крім того, реалізація газопроводу «Набукко» практично унеможливить надалі реалізацію досить амбітного проекту «Білий потік», що був уперше запропонований українськими високопосадовцями у 2005 році. Траса газопроводу має пройти з  Грузії до Європи в обхід Росії. У 2006–2007 роках проект обговорювали на різних міжнародних конференціях. У травні 2007-го його представляли на Віденському газовому форумі та конференції з енергетичної безпеки 11 жовтня 2007 року у Вільнюсі. «Білий потік» має стати головним енергетичним проектом організації ГУАМ. Газ азербайджанського родовища «Шах-Деніз» транспортуватиметься із грузинського порту Батумі по дну Чорного моря в Україну та країни ЄС. Планується, що згодом до проекту приєднається Туркменистан для забезпечення наповнюваності газопроводу. У сучасних умовах «Білий потік» буде конкурентом одразу двом вагомим проектам – російсько-італійському «Південному потоку» та європейському «Набукко», тому в найближчій перспективі не матиме жодних шансів на реалізацію [6].

Останнім часом Росія прагне повернути статус великої євразійської держави. Тому й застосовує жорстку силову політику (що історично їй завжди було притаманне). Разом із демонстрацією військової сили вона, вирішуючи ті чи ті питання, дедалі частіше використовує енергетичний шантаж. До того ж політика інших країн у «Концепції національної безпеки Російської Федерації» однозначно трактується як активізація зусиль із метою послабити позиції Росії й ігнорувати її інтереси у вирішенні важливих міжнародних питань. 

Напруженість у двосторонніх відносинах в енергетичній сфері між Україною та Росією інколи призводить до відкритої конфронтації, що у вітчизняних і зарубіжних засобах масової інформації дістала назву «газових війн» [2]. Суть конфліктів банальна: всі суперечності відбуваються навколо питання ціни за газ, його транзит і зберігання в газосховищах України, а також через наявність посередників між «Нафтогазом» і «Газпромом». Цей конфлікт розпочався майже зі здобуттям Україною незалежності та навряд чи завершиться в найближчому майбутньому.

На початку 1990-х років Росія, по суті, опинялась у залежності від України в питаннях, пов’язаних із енергоекспортом, бо саме українською територією пролягав єдиний шлях транзиту енергоносіїв до Західної Європи. Компанія «Нафтогаз України», що здійснювала транзит газу територією України, накопичила велетенську заборгованість перед «Газпромом». Розпочалась епоха так званих газових війн. Щоб позбутися економічної залежності від України, «Газпром» розпочав будівництво газопроводу Ямал – Європа в обхід нашої держави через території Польщі та Білорусі. 1999 року його було відкрито. Тож Росія отримала важелі впливу на український уряд.

У 1999–2001 роках Україна частково (285 млн. доларів) розрахувалася з Росією військовою технікою та обладнанням.

Черговий виток «газової кризи», пов’язаний із подіями Помаранчевої революції, завершився створенням посередника «РосУкрЕнерго» та підвищенням ціни до 160 доларів за тис. кубометрів газу. А головне – новому українському урядові чітко дали зрозуміти, що з Росією доведеться рахуватись.

Наприкінці 2005 року Росія стикнулася з проблемою неприйняття Європою ідеї розбудови «Північного потоку». Однак кремлівське керівництво, прагнучи втілити транспортний проект, спробувало продемонструвати Європі, наскільки ненадійним і нестабільним транзитером є Україна. Формальним приводом для розв’язання конфлікту стала заява Президента Віктора Ющенка про те, що ціна 230 доларів за тис. кубометрів газу, запропонована «Газпромом», є неприйнятною для української сторони. У відповідь «Газпром» з 1 січня 2006 року зупинив поставки природного газу до України, продовжуючи, однак, експортувати його українською територією. Одразу ж пролунали звинувачення, що Україна почала несанкціонований відбір газу, який поставляється європейським споживачам. Представники «Нафтогазу» звинувачення відкидали. У ніч на 4 січня 2006 року було підписано договір  між «Газпромом» та «Нафтогазом» терміном на п’ять років (до 1 січня 2010 р.). У ньому зазначено, що посередницька місія переходить компанії «РосУкрЕнерго», а ціна становитиме 95 доларів за тис. кубометрів газу (на перше півріччя 2006 року, надалі вона змінюватиметься за взаємною згодою сторін). Компромісна ціна стала можливою завдяки «змішанню» дорогого російського та дешевого туркменського газу в трубі для України. Також «Газпром» пообіцяв платити нашій державі за транзит газу до Європи 1,60 долара за тис. кубометрів. Однак російсько-український договір від 4 січня 2006 року не закінчив «газової війни». Зокрема, через те, що експортна ціна туркменського газу продовжувала залишатися на рівні 65 доларів за тис. кубометрів.

У лютому 2006-го в «газовій війні» України та Росії несподівано відкрився «туркменський фронт», коли Сапармурат Ніязов раптово заявив про підвищення ціни на газ, хоча лише два місяці тому уклав договір із Україною про поставки газу. 18 лютого 2006 року в Ашгабаді відбулись україно-туркменські переговори щодо імпорту газу. Туркменська сторона звинуватила Київ у затримці платежів і пригрозила зупинити поставки [5]. Така жорсткість була частково зумовлена тиском «Газпрому», голова якого прибув до туркменської столиці напередодні. Україна була змушена піти на поступки. Водночас Туркменистан вирішив воювати на два фронти, піднявши в червні 2006 року до 100 доларів ціну на газ і для Росії. Цікаво, що саме тоді в європейській пресі вперше почали активно обговорювати ідею газопроводу «Набукко» із Туркменистану до Європи в обхід території Російської Федерації.

Підсумком цього етапу стало усвідомлення європейцями газової залежності від Росії. Так з’явилися плани розбудови нових газопроводів, які зв’язали б континентальну Європу з газовими родовищами в Норвегії, Північній Африці та Середній Азії в обхід Росії.

На думку газети «Таймс», газовий конфлікт 2005–2006 років знизив рейтинг Росії, бо провину за його розв’язання поклали саме на Кремль.

У 2008 році почався новий виток газового конфлікту. Унаслідок чого з 1 січня припинилися поставки газу для України, а з 5 січня – зменшилися для європейських споживачів. З січня транзит російського газу територією України повністю припинили. Після досягнення домовленості стосовно ціни та підписання 19 січня в Москві відповідних контрактів поставки газу в Україну та транзит до Європи 20 січня відновили. Підсумком конфлікту можна вважати перехід Росії та України на прозорі принципи в торгівлі газом і усунення посередників [2].

Під час україно-російського газового конфлікту 2008–2009 років європейська спільнота відкрито не підтримувала жодної зі сторін. Однак нещодавно підписана в Брюсселі ЄС та Україною спільна декларація в енергетичній сфері може стати в перспективі гарантом стабільності українського транзитного потенціалу й звести нанівець усі зусилля російської енергетичної дипломатії зі створення Україні іміджу ненадійного посередника. До того ж економічна криза не сприяє запуску альтернативних газопроводів. Однак більшість експертів зазначають: оцінювати реальне значення згаданої домовленості зарано, цілком можливо, вона може стати ще одним «клаптиком паперу, що нічого не вартий».

Отже, проблеми енергетичної співпраці України та Російської Федерації не мають однобічного розв’язання. Участь нашої держави в міжнародному енергетичному правовому полі шляхом підписання Енергетичної Хартії й прагнення стати членом енергетичного співтовариства дає їй можливість не тільки долучитися до системи енергетичної безпеки в Європі, а й бути активним гравцем на енергетичному ринку завдяки транзитному та науково-технічному потенціалу. Проте без Росії система енергетичної безпеки видається неповною, тому для України нині дуже важливо, щоб Росія ратифікувала Договір до Енергетичної  Хартії [4].


Джерела

1. Єременко А. Газ: від Азії до ЄС. – Дзеркало тижня. – 2008. – № 11.

2. Єременко А. Про політичний газ та газову політику. – Дзеркало тижня. – 2008. – № 25.

3. Мартиненко М. Енергетична безпека країни: пріоритети та перспективи. – Голос України. – 2007. – № 42.

4. Симонов К. Россия и Китай обречены на энергетическое сотрудничество. – Российская газета. – 2007. – Федеральный выпуск № 4520.

5. Стогній В. С., Кириленко О. В., Денисюк С. П. Енергетична безпека України. Світові та національні виклики.   –  К.: Українські енциклопедичні знання, 2006. – 406 с.

6. Gasimova A. White Stream Gas Pipeline Double Profitable for Azerbaijan – Ukraine’s President. – Trend capital, www.capital.trend.az

Автор: Дар’я Костюченко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Комітет Палати представників затвердив статті звинувачення у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 грудня

"Нафтогаз" планує у 2020 роцi cтворити бiржу для торгiвлi газом Вчора, 13 грудня

Швейцарія продовжила на рік замороження активів Януковича Вчора, 13 грудня

Влада планує змінити порядок надання монетизованих пільг на комуналку Вчора, 13 грудня

Нафтогаз та Газпром ведуть перемовини у Відні — ЗМІ Вчора, 13 грудня

Україна і Молдова підписали меморандум щодо постачання газу Вчора, 13 грудня

Німецький міністр звинуватив Путіна в спробі виправдати вбивство в Берліні Вчора, 13 грудня

Реструктуризація "зеленого" тарифу: Мiнекоенерго не пiдтримує запропонований нардепами сценарiй Вчора, 13 грудня

Президент розповів, кому найбільше підвищать пенсії Вчора, 13 грудня

Європейська Рада продовжила санкції проти Росії Вчора, 13 грудня