передплата Українською | In English

№8, квітень 2009

Електоральний протест в Україні в контексті політичної участі

Поділитися:

Поняття «політична участь» позначає дії членів соціальнополітичних спільнот із метою впливу на процес прийняття політичних рішень, втілення державної політики чи вибору політичних лідерів на всіх рівнях влади: місцевому, регіональному, загальнонаціональному. Воно може застосовуватися до будь-якої особи, котра в той чи інший спосіб бере участь у здійсненні політики.
Участь стає політичною, коли індивід чи група індивідів залучаються до владно-політичних відносин.

В оцінці політичної участі є два основні підходи. Прихильники партисипаторної демократії (Б. Барбер, К. Петмен) наполягають на постійному збільшенні можливостей участі  пересічних громадян у процесі прийняття політичних рішень. Їхні опоненти, послідовники концепції демократичного елітизму, вбачають у надмірному розширенні  політичної участі  загрозу для демократичних механізмів здійснення влади [4, с. 240].  Останні виступають за обмеження політичної участі та надання повних прав на прийняття політичних рішень тим, хто краще поінформований та ефективніше реалізує демократичні цінності. У свою чергу, різноспрямованість політичних систем дозволяє поділити практики політичної участі на три типи: політична участь у демократичних системах; авторитарна практика політичної участі; політична участь у тоталітарних суспільствах.

Важливими агентами й водночас посередниками політичної участі є політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи. Інститути громадянського суспільства забезпечують її ефективність. Основна форма політичної участі – вільні вибори, за допомогою яких синтезуються можливості  представницької та безпосередньої демократії. В авторитарних суспільствах значна частка населення повністю або частково відокремлюється від політики,  у цьому випадку влада згортає чи симулює практики політичної участі.  Для авторитарних систем притаманне заміщення сутності політичної участі її законодавчими межами.  У тоталітарних суспільствах спостерігається феномен мобілізованої політичної участі, коли суспільство активно залучається до відтворення форм «квазіучасті». Насамперед це масові символічні дії підтримки правлячого режиму. Такий характер створює ілюзію  політизації  суспільств, які існують у межах тоталітарної політичної системи. У цьому разі політична участь відіграє здебільшого роль інструмента контролю над політичною свідомістю та поведінкою населення.

Названі практики (демократичні, авторитарні й тоталітарні) об’єднує те, що будь-які політичні системи політичну участь поділяють на конвенційну та неконвенційну.  Конвенційною визнається така, що є легальною та ґрунтується на законі. На противагу конвенційній політичній участі неконвенційна виходить за правові межі та визнається владою незаконною. Демократія покликана обмежити насильницькі прояви політичної участі. Авторитарні та тоталітарні системи уникають тих форм  політичної участі, які  загрожують панівній владній групі.

Політична система України характеризується суперечностями, які визначаються перехідним станом. Перманентне вдосконалення інституційного дизайну «врівноважується» закритістю політичної еліти. Гостра політична конкуренція істотно не впливає на ротацію владних груп. Високий рівень політизації суспільства, втім, не надає йому реальних можливостей здійснювати вплив на прийняття та реалізацію управлінських рішень. Громадяни не розглядають політичні партії й інститути громадянського суспільства як механізми здійснення впливу на політику, а самі виступають здебільшого побічним ресурсом для обмеженого кола політиків та управлінців. Демократизація політичних відносин, яка спостерігається більше в інформаційному просторі, ніж у взаємодії влади та громадянина, досі  поєднується з адміністративною мобілізацією населення (наприклад, всенародне обговорення змін до Конституції в 2000 році чи масові мітинги напередодні позачергових виборів у 2007-му). Регулярність електоральних кампаній (за роки незалежності України громадяни взяли участь у 9 національних виборах) не створює додаткового потенціалу для контролю населення за  діями влади. Багато з форм політичної участі, притаманних демократичним суспільствам, для громадян України є малодоступними чи  неефективними.

Відчуження влади від громадян зумовлює протестну поведінку. Брак усталених моделей  політичної участі та неефективність громадського впливу на прийняття політичних рішень підвищують протестний потенціал суспільства. Для українців традиційні «протестне голосування» (електоральний протест) та «вуличні акції протесту» (мітинги, демонстрації, петиції, страйки тощо). З цільової точки зору, електоральний протест є системнішим явищем, ніж вуличні акції. Протестне голосування знаходиться в площині легітимності всієї сукупності  політичних відносин, «вуличний протест» більше спрямований на розв’язання конкретної  проблеми суспільства. Але ці прояви політичного протесту тісно пов’язані. Соціальні вимоги можуть переростати в тиск на політичну систему загалом, як це було зі страйковим рухом «Солідарність» у Польщі.  Електоральний протест, у свою чергу,  може не обмежуватися виборчими механізмами, як це сталося 2004 року в Україні.

У цьому дослідженні практики політичного протесту в Україні протести поділяються на: електорального та позаелекторального  характеру.

Політичний протест позаелекторального характеру

Політичний протест позаелекторального характеру виражається через готовність громадян брати участь у конвенційних і неконвенційних акціях непокори владі. Цей тип політичного протесту може бути пов’язаний із  електоральними кампаніями та впливати на них, але не реалізується безпосередньо через виборчі механізми.

Наприкінці  2008  року в Україні зафіксоване підвищення протестного потенціалу. За результатами соціологічних досліджень, у грудні 2008 року 25% громадян заявляли про готовність взяти участь у законних акціях протесту. Понад 17% демонстрували готовність до участі в неконвенційних акціях протесту. А 4,5% – у насильницьких чи навіть збройних акціях непокори. На початку 2009 року настрої громадян  продовжували  радикалізуватись. У березні 2009 року вже 14% були готові до насильницьких дій для захисту своїх інтересів. Понад 23% – до участі в незаконних акціях непокори владі. 42% заявляли про можливість участі в конвенційних протестних виступах. Стрімке підвищення протестного потенціалу населення, зафіксоване на рубежі 2008–2009 років,  для  українського суспільства є нетиповим [2]. Попередні дослідження протестних настроїв населення України свідчили, що громадянам не був притаманний радикалізм. У динаміці з 1994-го по 2005 рік частка громадян, готових до насильницьких форм  протесту (захоплення органів влади, блокування шляхів,  створення не залежних від уряду військових формувань), не перевищувала 3% [6, с. 39].

Політична та соціокультурна поляризація в суспільстві, з якою країна стикнулась у 2004 році, не активізувала радикальних протестних настроїв населення. Тоді лише 0,9% громадян  підтримували  можливість застосування прямого насильства. А 2% схвально ставилися до блокування діяльності органів влади.  Можна дійти висновку, що суспільство мало певний рівень імунітету до поширення радикальних настроїв. Трансформаційне суспільство, яке пройшло етапи кардинального економічного падіння та знайшло внутрішні ресурси для певного зростання, не бачило перспективи в радикалізації власної стратегії виживання.

Влада намагалася не залучати населення до внутрішньоелітних  дискусій і протистоянь. Така стратегія сприяла формуванню суспільної інертності та лояльного відчуження  щодо правлячого режиму.

З 1994-го по 1998 рік населення України доволі стримано оцінює  діяльність політичних лідерів. Переважна більшість громадян узагалі не мала певної оцінки ефективності еліти [6, с. 27]. При цьому не можна не зважати  на соціально-економічні реалії, в яких перебувала Україна (пройшла через найвищу у світі гіперінфляцію – 10155%, тобто ціни зросли у 101,55 разу). Утім, системне економічне падіння, негативні наслідки приватизації та лібералізації цін не супроводжувалися зростанням протестного потенціалу населення. Насамперед такий стан речей визначався розвитком політичних інститутів, які мали забезпечувати взаємодію влади та громадян. Слабкість політичних партій і їхня нетехнологічність не сприяли формуванню загальнонаціональних очікувань. Мажоритарна виборча система локалізувала суспільні інтереси на рівні конкретних проблем і викликів. Суб’єкти політичного процесу, зокрема партії, не були здатні  перетворити суспільні настрої на реальний механізм боротьби за владу. ЗМІ здебільшого перебували під адміністративним впливом,  доступ до інформації про владні процеси (передовсім позалаштункові або «тіньові») для суспільства був обмежений. З 2000 року ситуація почала кардинально змінюватися під тиском внутрішньовладної диференціації. Монолітність влади вже була не такою очевидною, з’явились опозиційні групи вихідців із правлячої еліти, загострювалася політична конкуренція. Зі зростанням конкуренції між владними групами суспільство дедалі частіше стало залучатися до політичного процесу: касетний скандал, акція «Україна без Кучми», формування опозиційних сил Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, президентська кампанія та масові акції протесту 2004 року. Паралельно з цими процесами відбувалася певна лібералізація інформаційного простору. Події останніх років посилили ці тенденції, які мають не лише позитивний характер (формування демократичних практик), а й посилюють соціальний неспокій у суспільстві. Інституційна нестабільність, неприхована ворожнеча між політичними лідерами, корупційні скандали, відверта політична заангажованість правоохоронних і судових органів – це елементи сучасного суспільно-політичного процесу в Україні.

Нині лише 4% громадян вважають, що події в країні розвиваються у правильному напрямі. Протилежної думки дотримуються 85,3%. Рівень підтримки дій центральних органів влади є вкрай низьким: повністю підтримують їхні дії менш як 2,5% респондентів, а не підтримують – понад 60%. Якщо раніше казали про незмінний електоральний ресурс влади на рівні 10% (у жовтні 2004 року діяльність Президента повністю підтримували більш як 10% громадян), то наразі такого сталого показника немає [3].

 Електоральний протест (підтримка опозиції чи голосування «проти всіх»)

Політичний протест електорального характеру втілюється через підтримку громадянами  опозиції та голосування «проти всіх».

 

1998 рік

 

У 1998 році опозиційні настрої населення України спричинили перемогу політичних сил, які на програмному  рівні опонували владі.

КПУ висувала такі гасла: «…усунення конституційним шляхом антинародного режиму.., перехід на соціалістичний шлях розвитку.., створення рівноправного Союзу братніх республік». Її підтримка становила 24,65 % голосів. Виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну»: «...реальна загроза загальнонаціональної катастрофи, повна безвідповідальність призначених Президентом чиновників, перетворення України в колонію, придаток НАТО» – 8,55% голосів. ПСПУ: «...руйнування держави може  попередити лише зміна влади, заміна курсу економічної політики, ...засудити політику протистояння братських народів» – 4,04%. Народний рух України: «Україна має пройти свій шлях..., від імітації реформ до справжніх реформ,  приватизація відбувалась в інтересах кланів...» – 9,4%. ВО «Громада»: «...знаходимось у прямій опозиції до діючого режиму, забезпечити контроль над державним апаратом, повернення заощаджень та вкладів у трасти» – 4,67%.

Загалом опозиція отримала понад 51% голосів. Ліву опозицію (КПУ, СПУ – СелПУ та ПСПУ) підтримали більш як 37%, націонал-демократичну (НРУ) – 9, внутрішньовладну (ВО «Громада») – 4%.

 

2002 рік

 

У 2002 році поділ політичних сил на «опозицію» та «владу» став менш ідеологічним. Лідером став Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (23,57% голосів виборців). Ця політична сила не декларувала жорсткого протистояння із владою, закликаючи до підвищення ефективності державного управління. У 2002 році Блок Юлії Тимошенко наголошував на тому, що «розвиток  ринкової сфери послідовно руйнував духовне буття, відбувається злиття влади і капіталу в антинародний конгломерат» (7,26%). КПУ посіла друге місце (19,98%), зберігши незмінними програмні настанови (соціалістичні перетворення, народовладдя та Союз братерських народів). Соціалісти в 2002 році здійснили  певну трансформацію ідеології, відкинувши  деякі програмні положення (зовнішній вектор, апелювання до радянського минулого тощо) – 6,87%. Тобто на цих виборах  опозицію в Україні можна поділити на: лідерську позаідеологічну («Наша Україна»), ліву (КПУ), лівоцентристську (СПУ) та лідерську з лівоцентристським ухилом  (БЮТ). Загалом опозиція отримала майже 58% голосів. Провладні сили – «За єдину Україну» та СДПУ(о) здобули на виборах 18%.

 

2006 рік

 

Парламентська кампанія 2006 року стала продовженням попередніх  президентських виборів. Партія регіонів здобула перемогу (32%), використовуючи «реваншистські» настанови. Блок Юлії Тимошенко значно зміцнив свої електоральні показники (22%), використовуючи рейтинг лідера та заклики до соціальної справедливості. Блок «Наша Україна» виступав у ролі  політичної сили, яка асоціювалася із владою Президента (14%). СПУ намагалася балансувати між власним владним статусом та ідеологією, що вилилось у програму «європейського соціалізму» (5,6%). КПУ виступала з модифікованою  програмою, в якій ідеологічні положення було підкріплено деталізацією соціально-економічних заходів (3,6%).  З п’яти  політичних сил, що в 2006 році подолали виборчий бар’єр, усі, крім «Нашої України», демонстрували виборцю або жорстке протистояння владі або відчуження від неї.

 

2007 рік

 

Подальша фрагментація владних еліт створила умови, за яких поділ політичних сил на «владу» й «опозицію» ставав доволі умовним. Програмні настанови будувалися навколо окремих положень, які мали віддалений стосунок до стратегії розвитку країни (наприклад, скасування депутатських пільг). Позачергові вибори 2007 року є найкращою ілюстрацією того, як електоральні та регіональні розмежування населення сприяють деідеологізації політичної боротьби [1, с. 16]. Сталість цих розмежувань дає змогу політичним силам експлуатувати наявні суспільні суперечності. За результатами виборів 2007 року політичні сили можна лише поділити на тих, хто ініціював дострокові  вибори, та тих, хто заперечував дочасну ротацію уряду й парламенту. Ініціатори позачергових виборів  разом здобули близько 45% голосів (БЮТ – 30,7%, «Наша Україна – Народна самооборона» – 14,2%). Їхні опоненти отримали 40% (Партія регіонів – 34,4%, КПУ – 5,4%). Блок Литвина подолав виборчий бар’єр,  отримавши приблизно 4% голосів.

Наведений аналіз процесу розвитку опозиції та протестних настроїв дозволяє дійти декількох висновків.

Готовність українських громадян підтримувати політичні сили, що декларують опозиційність до чинної влади, слід вважати одним із проявів  протестних настроїв у суспільстві. Більшість передвиборних кампаній в Україні відбувалися за поділом «влада – опозиція», при цьому таке протистояння навряд чи можна вважати антисистемним  для наявного владного устрою. Підтримка громадянами опозиційних політичних сил здебільшого розглядається як механізм збереження протестних настроїв у контрольованих межах. По-перше, конкуренція влади й опозиції відповідає стандартним для України політичним практикам, характеризується спільними інтересами й  інтегрованістю провладних та опозиційних команд. Така ситуація є прийнятною для влади й опозиції. Їхнє дистанціювання  від  впливу суспільства дає змогу уникати внутрішньої конкуренції та не допускати виходу політичної ситуації
з-під контролю. Цю тезу підтверджує факт, що в Україні жодне протестно-радикальне угруповання не отримувало доступу до владних ресурсів, як це відбувалося в інших перехідних суспільствах. По-друге, саме суспільство відтворює умовний поділ політичної еліти на «владу» й «опозицію», бо є не готовим до власної активності в політичній сфері. За результатами соціологічних опитувань, лише 4% громадян беруть участь у діяльності політичних партій, тільки 11% населення України виявляють громадську активність. Серед не залучених до активної громадської діяльності (а таких більшість) майже 60% не відчувають у цьому потреби,  а 30% не бачать для цього можливостей [7]. Таке сприйняття суспільством власного потенціалу створює умови, за яких громадянин із готовністю сприймає достатньо відносну поляризацію політичного простору. Штучність такого поділу можна довести багатьма  параметрами, втім, достатньо звернути увагу на регіональний розподіл  результатів голосування під час останніх парламентських кампаній. Мешканці того чи іншого регіону наділяли статусом опозиційності  політичні групи, які на цих територіях  були, власне, владою. Використання громадянами такого спрощеного трактування політичних процесів дає їм змогу ігнорувати передвиборні програми.

Бути чи не бути голосуванню «проти всіх»?

Однією з форм протестної поведінки зазвичай називають голосування «проти всіх» на виборах. Інститут голосування «проти всіх» багато в чому специфічний саме для України й деяких держав, які раніше входили до складу СРСР. У демократичних західних країнах ця форма політичного волевиявлення практично не поширена (вважається, якщо виборцю немає за кого проголосувати, він просто не приходить на вибори) [5, с. 22].

В Україні показник  голосування «проти всіх» коливався від 5% до 1,7% виборців. Найвищий показник такого голосування зафіксовано на парламентських  виборах 1998 року.

Найменше голосували «проти всіх» на парламентських виборах 2006 року. Статистика президентських виборів 1999–2004 років підтверджує загальновідоме спостереження про зв’язок між кількістю кандидатів і рівнем голосування «проти всіх». У другому  турі президентських кампаній «проти всіх» голосують дещо активніше. Треба сказати, що готовність виборця  голосувати «проти всіх» не залежить від  регіонального розподілу. Усі регіони голосують «проти всіх» приблизно однаково, у межах статистичної похибки. Винятками були Київ та Севастополь, які до 2006 року відхилялися від загальнонаціональних тенденцій (у 1998 році 13% севастопольців проголосували «проти всіх»). З 2006 року такі відхилення не фіксувалися. Не підтверджується також  думка про відмінність тенденцій голосування «проти всіх» у сільській місцевості та містах (різні рівень поінформованості, освіта, зайнятість, рівень безробіття тощо).  Розподіл виборців, котрі голосують «проти всіх», не корелює з показником типу населеного пункту (місто, село).

Зараз соціологічні опитування підтверджують зростання кількості громадян, готових голосувати «проти всіх» на президентських чи парламентських виборах (березень 2009-го – 13% на президентських виборах,  10% на парламентських) [3]. І тут постає проблема врахування думки громадян, для яких найкращим варіантом  виходу із ситуації, коли  зробити свідомий і прийнятний вибір неможливо,  є голосування «проти всіх».  Проблема полягає в тому, що таке голосування не впливає на розподіл  депутатських мандатів у Верховній Раді та жодним чином не визначає легітимності виборів. Доля голосів «проти всіх» така сама, як і відданих за партії (блоки), що не подолали відсоткового бар’єра. Можна сперечатися про плюси та мінуси голосування «проти всіх», але практика свідчить, що це – форма протесту. Якщо таку можливість скасувати, виборці оберуть іншу форму протесту – абсентеїзм. Ефективно розв’язати цю проблему можна, законодавчо передбачивши голосування «проти всіх» і враховуючи певні вимоги щодо явки виборців (бо, наприклад, вибори можуть визнаватися недійсними, якщо явка виборців менша за 50%, а показник голосування «проти  всіх» перевищує 8–10% виборців). Це унеможливить зловживання, пов’язані з явкою виборців, коли  технологічно можна зірвати вибори, та дасть виборцям змогу  висловити свій електоральний протест.

 

Джерела

1. Бебик В., Дащаківська О., Охотникова О. Вибори-2007: мотивація та ефективність політичних впливів // Політичний менеджмент: Український науковий журнал. – 2008. – № 1. – С. 14–22.

2. Думка громадян України про владу, політиків, ситуацію в країні та вплив економічної кризи (результати опитування) //http://www.uceps.org/ukr/news.php? news_id=157

3. Думка громадян України про підсумки 2008 р. (опитування) //http://www.uceps.org/ukr/news.php? news_id=140

4. Зарубежная политология: Словарь-справочник / Под ред. А. В. Миронова, Г. А. Цыганкова. – М.: Социально-политический журнал, Независимый открытый университет, 1998. –  359 с.

5. Охременко И. Электоральное поведение: социологическая ретроспектива конца 90-х годов ХХ века: Учеб. пособ.: В 2-х ч. Ч. 2. – Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2002. – 56 с.

6. Паніна Н. Українське суспільство 1994–2005. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. – С. 159.

7. Соціологічне опитування. Чи можна про Вас сказати, що Ви є членом політичної партії? // http://www. uceps.org/ukr/poll.php? poll_id=347

Автор: Олександр Клюжев

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Трамп відповів на свідчення Сондленда: я його не знаю, а від України нічого не хотів Вчора, 20 листопада

Нацбанк з 2017 року витратив на судові процеси майже 1 мільярд Вчора, 20 листопада

Кабмін погодив 339 підприємств для передачі на приватизацію Вчора, 20 листопада

Розкрадання 20 мільйонів з УЗ: НАБУ завершило розслідування щодо екснардепа та радника глави АП Вчора, 20 листопада

«Свобода»: Київська влада набиває кишені на реконструкції мосту Патона Вчора, 20 листопада

"Промисловий безвіз": попередня місія ЄС прибуде в Україну на початку 2020 року Вчора, 20 листопада

Між томосом і партією ЄС Вчора, 20 листопада

Махінації при ухваленні «поправки Геруса» має розслідувати ДБР, - ексдепутат Вчора, 20 листопада

Найближчим часом відбудеться масштабна заміна послів України за кордоном Вчора, 20 листопада

Контракт на транзит нафти між Україною та РФ буде продовжено автоматично Вчора, 20 листопада