передплата Українською | In English

№7, квітень 2009

Установімо правила, що об'єднували б УкраїнуУстановімо правила, що об'єднували б Україну

Поділитися:

15 березня відбулися вибори до Тернопільської облради. На них переконливу перемогу, здобувши тридцять п'ять відсотків голосів, отримала партія «Свобода». З почуттям жалю та скорботи вітаю пана Олега Тягнибока.
Коментуючи результати голосування, політологи передусім відзначають: перемога Тягнибока – це поразка Тимошенко. Негаразди в економіці, а найбільше паніка, спричинена безперервним проказуванням слова «криза», зробили свою справу. Із незаперечного лідера БЮТ перетворився на аутсайдера. 8 відсотків бюлетенів, укинутих за БЮТ, – це, щиро кажучи, ганьба для блоку, який нещодавно ладнався створити з Партією регіонів двопартійну систему. Другий висновок: розсипається система політичного лідерства, що панувала останні чотири роки. На лаври нового «месії» претендує Арсеній Яценюк. Але з усього видно, що пан Тягнибок може переламати ноги білому віслюкові, на якому Яценюк збирається в’їхати на Печерськ. Третій висновок: несподіваними є 14 відсотків підтримки «Єдиного центру» та 10 – Партії регіонів. Стосовно «Єдиного центру» всі оглядачі сходяться на думці, що причиною його успіху є, якщо не фальсифікації, то принаймні застосування адмінресурсу. А успіх «регіоналів» – наслідок того ж таки розчарування в БЮТ.

Вибір по-тернопільськи

Я хотів би проаналізувати цілком слушні висновки, яких дійшли мої колеги. Спершу щодо феномену «Свободи». Інтернет-видання «Українська правда» оприлюднило інтерв’ю з героєм Тернопільщини паном Тягнибоком. Той причину перемоги пояснив дуже просто: по-перше, виборці не пробачили Тимошенко «заграшки» з Москвою, по-друге, «Свобода» була, по суті, єдиною політичною партією, котра серйозно поставилася до виборів. Її активісти в старий дідівський спосіб обійшли кожне обійстя в області, пояснюючи власні програмові засади й критикуючи опонентів. Як наслідок – перемога. Ніяких телевізійних роликів, ніяких «біг-морд». Ніяких обіцянок манни небесної у вигляді гречки сьогодні та соціальних виплат завтра. Ніяких геополітичних фантомів. Риторика вельми доступна: вони – «злодії та брехуни», ми – янголи у вишиванках. І це спрацювало. Дарма що про особистості зі списку «Свободи» виборці мало знають. Вони обирали, власне, Тягнибока, котрий, звісно, відсутній у списку депутатів облради.

Чи можна за допомогою такої PR-технології домогтися всеукраїнського успіху? Звісно, ні. І суть не лише у вульгарному фінансовому питанні. Бо хочеться сподіватися, що «Свобода» не знайде достатньої кількості охочих пожертвувати кревні гривні на вівтар Тягнибока. Суть у самому Тягнибоку. Либонь, історія майже п’ятирічної давності з його вигнанням із «Нашої України» нічого не навчила. А, навпаки, спровокувала почуття «мученика за справу». Бо навіть у згаданому інтерв’ю він виправдовує власну любов до словечок «жид» і «москаль» посиланнями на словник Грінченка. І та обставина, що словник укладено в ХІХ столітті, а нині на календарі ХХІ, його не засмучує.

Однак справа, здається, набагато складніша, а мотивація Тягнибока набагато прагматичніша. Хіба цей останній із патріотів не розуміє, що з його улюбленими гаслами годі й потикатися за межі Тернопільщини? Гадаю, розуміє. То в чім річ? Річ у розрахунку: в Україні (як і в будь-якій іншій країні) завше знайдеться бодай десять відсотків ксенофобів. А цих десять відсотків цілком вистачить, аби борець за чистоту нації років із десять розкошував у Верховній Раді. Загальнонаціональне лідерство – то журавель у високому небі. А ніша такого собі Лє Пена по-українськи – синиця в руках. А ця пташка іноді буває досить вгодована.

Доки Арсеній Яценюк розривався між Брюсселем і Вашингтоном, Тягнибок днював і ночував у Тернополі (теж, кажуть, нічогеньке містечко).

«Подразумеваем» – Тимошенко. І більш нічого…

Другий аспект – крах усталеної системи політичного лідерства. Віктору Ющенкові був потрібен Віктор Янукович. Вікторові Януковичу – Юлія Тимошенко. Тій – і Ющенко, і Янукович. Кожен зі згаданих політиків мав свою електоральну нішу лише завдяки існуванню іншого. Якби не існувало Януковича, Ющенко ніколи не став би Президентом. Якби не існувало Ющенка, з усіма його незбагненними особистісними «мінусами», які іноді видаються «плюсами», Тимошенко була б геть інша. Кожен із трьох політиків – це контрастні відображення одне одного. Ющенко каже: НАТО – так. Янукович мусить сказати: НАТО – ні. Це навіть не політична логіка. Це – логіка дискурсивна. Ющенко освячує православний храм одного патріархату, Янукович – другого. Янукович підтримує експортерів, Тимошенко – імпортерів. Усі ці дії наперекір одне одному зазвичай набувають гротескної безглуздості. Але жоден із суб’єктів не може визнати слушності тих чи тих кроків, запропонованих опонентом. Бо порушується логіка політичного дискурсу. Правила демократичної гри в умовах браку базисного консенсусу, себто згоди з приводу основних національних і державно-політичних цінностей, спонукають політиків шукати не порозуміння (за всіма теоріями демократії), а, навпаки, – антагонізму. І в цій грі програли і Ющенко, і Тимошенко. Рейтинг Президента скотився до жалюгідних 3 відсотків (а це показник статистичної похибки, тобто підтримка, напевно, дорівнює нулю). А рейтинг Прем’єр-міністра знизився до 15.

Тягнибок – це друга ластівка, що пролетіла над розталим айсбергом на ймення БЮТ. Першою був Черновецький. Показово, що в обох випадках зупиняти лавину електорального невдоволення був відправлений Олександр Турчинов. І в обох випадках його втручання не зарадило ситуації. Рятувальника погребла лавина негативізму. Скидається на те, що в БЮТ тривають принципові чвари. І група впливу Турчинова програє в цій міжусобиці. Задля об’єктивності треба згадати, що й «нова зірка» БЮТ – Андрій Портнов – так і не змогла пробитися крізь «хмару» на ім’я Валентина Семенюк, ув’язавшись у сумнівну боротьбу за Фонд держмайна. А причина цих поразок вельми проста: «Мы говорим партия, подразумеваем» – Тимошенко. Харизма Тимошенко пригнічує лідерський потенціал її однопартійців. У бютівців розвинулася патологічна пасивність. Кожен вважає, що, промайнувши на телеекрані поряд із лідером, він стає не менш популярним і впливовим. Як наслідок у регіональних осередках поширилися шапкозакидательські настрої. От лише ці оптимісти призабули, що шапка в них лише одна. Бютівці вирішили, що їхня партійна робота зводиться до перегляду теленовин і політичних ток-шоу. І цілком правдоподібною видається інформація, що БЮТ абияк вів передвиборну кампанію, бо Тимошенко про неї й гадки не мала, а коли дізналася… («Юліє Володимирівно, – так, між іншим, спитав один із відвідувачів, – навіщо нам ці вибори? Ми ж маємо більшість в облраді». «Які вибори?..» – здивовано поцікавилася Прем’єр-міністр.) …А коли дізналася, скомандувала фракції дати задній хід. Та було запізно.

Я порадив би керманичам БЮТ розігнати власних представників у регіонах. Бо користі від них катма. А загітувати в партію дільничних міліціонерів і листонош. Ті, навіть якщо й запливуть партійним жиром, все одно муситимуть ходити від квартири до квартири, від хати до хати. Щось, можливо, й виходять.

Виборчий ілюзіонізм

І, нарешті, щодо результатів «Єдиного центру». Успіх «Єдиного центру» – це справді загадка (та, мабуть, не для всіх). Бо ці розкольники в «Нашій Україні» досі асоціювалися тільки з таємничою персоною Віктора Балоги. Керівників цього політичного новоутворення – Віктора Балогу, Оксану Білозір, Віктора Бондаря, Василя Петьовку, Ігоря Кріля – аж ніяк не можна назвати лідерами громадських симпатій. Тож звідкіля 14 відсотків електоральної підтримки? Про це, либонь, знає лише Девід Копперфільд. І, можливо, схоче дізнатися прокуратура.

Біхевіоризм проти сумління

Справді вартий уваги симптом – це 10 відсотків, що їх набрала Партія регіонів. Досі цю політичну силу йменували не інакше, як «партією одного регіону». Наразі ж вона може виправдати власну назву. Нині перед нею відкриваються два шляхи. Перший – самовтішитися: усе, мовляв, чудово, нас підтримують від Сяну до Дону, тож і змінювати політичну риторику не потрібно. І другий: підтримка на заході – це позитивний знак, відтак є рація прислухатись і до настроїв, які досі вважалися неприйнятними та неважливими.

Партія регіонів таки може обрати другий шлях. Адже не варто особливо й напружуватися, щоб електорат забув про такого політика, як Віктор Ющенко. Тож психологічна установка: «дій наперекір помаранчевим» втратила сенс. Уже немає чого заперечувати. Негативістська мотивація личить лише підліткам. Партія регіонів перемогла в цьому непростому протистоянні. І це час визнати. Але перемога – то завше випробування. Бо переможець опиняється на самоті. Відбувши бенкет, він має збагнути: що ж йому робити з перемогою? Тобто від логіки заперечення мусить перейти до логіки ствердження. Яку Україну прагне бачити Партія регіонів? – ось головне запитання. Й од відповіді на нього залежить майбутнє нашої держави. Саме нині й саме Партія регіонів може покласти край міфології розколу України. Саме Партія регіонів, запхавши в дуже довгу шухляду всі згадки про НАТО й мовні уподобання, здатна об’єднати громадян, що втомилися від політичної вакханалії, котра страшніша й огидніша за всі економічні кризи.

Але є одне «але» – біхевіоризм. Згідно з цією теорією всі кроки, до яких вдаються суб’єкти, стереотипні. Себто якщо суб’єкт діє в певний спосіб і досягає успіху, то марно сподіватися, що надалі він діятиме в інший. Навпаки, подальша поведінка є прогнозованою. Жодних змін у поведінці не відбудеться. До змін спонукають лише невдачі. Тобто криза стереотипів. І лише внаслідок цієї кризи суб’єкт вдається до пошуку нових поведінкових форм. І зупиняється на тих, котрі знову принесуть успіх.

Оце теорія, котра ставить хрест на всіх закликах до сумління, проблиски якого можуть об’єднати Україну. Поготів ця теорія підказує: жодних змін у політичній риториці Партії регіонів не відбудеться. А моління на кремлівські зорі стане ще палкішим. Тож ласкаво просимо на барикади. Вперед у минуле, у 2004 рік! (Це – з погляду біхевіоризму.)

Суть – у правилах

2009-й цілком може стати новим 2004-м. Має рацію Володимир Литвин, кажучи про це у своєму Зверненні. І перспектива ця нікого, сподіваюся, не втішає, окрім, ясна річ, добродіїв, котрі звертаються до Ґлєба Павловського просто й по-дружньому: «колего». Російські сайти вже рясніють «оптимістичними» сценаріями перебігу наступного президентського протистояння в Україні: Тягнибок проти Януковича, «бандерівці» проти російськомовних сходу та півдня. Наслідок, як переконують сценаристи, неминучий: розкол України. До того ж не міфічний, не культурний, а справжній – з кордоном, дротом і вівчарками.

Чи варто відмахуватись од таких оповісток: усяке, мовляв, пишуть недруги Батьківщини? Гадаю, ні. Бо для того, щоб схід і південь увірували, що Ющенко начебто «націоналіст» і «фашист» (чи як там його називали?), потрібно було довго надривати голосові зв’язки. А для того, аби переконати, що таким є Тягнибок, слід лише запросити того на політичне ток-шоу. Тягнибок сам усе розповість, докладно й образно, вдаючись до епітетів і синонімів, од яких обертатиметься в труні поважний філолог Борис Грінченко.

Сценарій виборів «Тягнибок проти Януковича» – це великий і невиправданий комплімент Тягнибоку. Той колись таки, можливо, отримає свою синицю й посадить її в золоту клітку, замовлену з першої зарплати народного депутата. До виборів із Брюсселя (якщо, звісно, буде літна погода) повернеться й Арсеній Яценюк. Безперечно, відкриється друге дихання й у Юлії Тимошенко. І Володимир Литвин нагадає всім, що він не лише вчений і тому має пристрасть до теоретичного аналізу, а й політик-практик. Ці вибори – шанс, який він не згає.

І Юлія Тимошенко, і Арсеній Яценюк, і Володимир Литвин прагнутимуть уникнути остогидлих альтернатив: Вашингтон – Москва, українська – російська, унітарність – федералізм… Та чи вдасться їм це, коли бодай один із їхніх опонентів послуговуватиметься цією риторикою? Коли телеканали й інтернет-видання виспівуватимуть осанну поборнику «дружби народів», а Дмітрій Мєдвєдєв удостоїть його ордена Богдана Хмельницького ІІ ступеня (для початку)? Ні, не вдасться. Бо в політичного дискурсу є свої закони. Ти або приймаєш правила гри й…  програєш. Або нав’язуєш власні, за якими вмієш грати ліпше за інших. За правилами «Вашингтон проти Москви, українська проти російської…» вміє грати лише Віктор Янукович. І він виграє. Бо щойно випаде грудневий сніг, Москва перекриє газовий вентиль. (У росіян теж є почуття гумору.) А українські енергетики, хіміки та металурги до цього знову не будуть готові. І почнеться ґвалт. (В Україні завше ґвалт, коли росіяни жартують.)

Суть – у правилах. Чому виникла ідея скасувати загальнонаціональні вибори й надати право обирати Президента парламентаріям? Логіка незаперечна: такий формат розколює Україну. Але незаперечне й інше твердження: ці вибори мають найвищий ступінь легітимності. Та й вибори за пропорційною системою мало чим відрізняються од президентських: громадяни голосують за одного партійного лідера, а за ним тягнуться вагони прибічників. Україну розколюють і парламентські вибори.

Нині гостро стоїть питання про зміну виборчої системи. І необхідність переходу до голосування за відкритими списками підтримують усі парламентські фракції. Виборча система таки зустрінеться зі здоровим глуздом.

Однак запитання: чи не варто змінити й правила, за якими обиратиметься Президент? Гадаю, так. Керуючись тим-таки спостереженням: вибори за моделлю «або – або» розколюють Україну. Та як змінити?

Рейтингова модель президентських виборів із застосуванням права вето

Чинна система ґрунтується на принципі: один виборець – один голос. І волевиявлення відбувається в два тури. Критика цієї системи відома. Елементарний приклад: у першому турі маємо, припустімо, п’ять кандидатів. Троє набрали по 10 відсотків голосів, а двоє – по 35. Ці двоє виходять у другий тур. Один із них перемагає. Запитання: скільки громадян підтримує переможця? Більшість? Ні, відносна більшість. Якщо точніше, то лише 35 відсотків од кількості громадян, що прийшли на вибори. А тих може прийти, скажімо, лише половина плюс один. Тож і підтримку в 35 відсотків варто вираховувати від 50 відсотків, що проголосувати. У цьому випадку цифра вийде взагалі жалюгідна.

А що потім відбувається, відомо: переможець розмахує булавою, волаючи, що він єдиний легітимний лідер. А решта намагаються обмежити його повноваження, бо не визнають морального права останнього на владу. Ця історія  повторюється в Україні після кожних вибрів. Бракувало довіри до Леоніда Кравчука, не вся Україна підтримувала Леоніда Кучму, те саме бачимо з президентством Віктора Ющенка.

Вихід? Суть – у правилах. Потрібно відмовитись од згаданого принципу: один виборець – один голос. Потрібно запровадити рейтингову, або (як її ще називають) преференційну, систему виборів Президента. При цьому надати виборцям право не лише вказувати ступінь довіри до кожного з кандидатів, а й накладати ВЕТО на проходження одного з них.

Задля прикладу повернімося до згаданої ситуації: є п’ять кандидатів.  Кандидата А виборець ставить на перше місце (дає йому «+ 5» балів), кандидата В – на друге («+ 4»), С – на третє («+ 3»), D – на четверте («+ 2»), а кандидата Е взагалі, за жодних обставин, не хоче бачити Президентом. І тому ставить навпроти його імені знак «мінус». Це означає, що під час підрахунку голосів йому зараховується (себто відніматиметься) «– 5» (мінус п’ять) балів.

Інший виборець голосує протилежним чином: кандидата А блокує, кандидата Е ставить на перше місце, а іншим згаданим кандидатам надає такі само рейтингові бали. Відтак під час підрахунку голосів ступінь підтримки кандидатів А та Е взаємопоглинається. А переможцем стає кандидат В, бо кожен із виборців присвоїв йому по «+ 4» бали.

Голосування за такою системою має відбуватися в один тур. І право висувати кандидатів потрібно надати лише парламентським політичним партіям і блокам, що сформували фракції. Бо інакше ЦВК зареєструє стільки кандидатів, що виборчий бюлетень нагадуватиме сувій Тори. Ця система допоможе відсікти здобувачів влади а-ля Тягнибок. За такої системи ні Віктор Ющенко, ні Віктор Янукович не можуть бути реальними претендентами на президентство.

У політиці немає месій. Месія – один-єдиний. І рейтингів Йому ніхто не виставлятиме. Це Він їх виставлятиме. Політика ж – справа компромісів. А в Україні вона вельми занедбана. Тож і потрібно створити систему, за якої політики мусили б виголошувати не ті гасла, котрі за прагматичним розрахунком гарантуватимуть (відносну, та аж ніяк не моральну) перемогу, а які об’єднували б схід і захід. За цієї системи Президентом стане не найекзальтованіший горлопан, а особа найпоміркованіша, котрій справді довірятиме більшість українців.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

У Авакова не підтримують ідею направити кошти від штрафів на нові вагони для УЗ Вчора, 28 вересня

Після дзвінка Зеленського у Міноборони: Держзавод отримав замовлення на причали Вчора, 28 вересня

Мінінфраструкутри планує залучити 3,8 мільйона за рахунок передачі в концесію 7 вокзалів Вчора, 28 вересня

Новини вихідних: банкрутство "Київенерго" та ОВДП для погашення "зелених" боргів 27 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Зеленський сподівається, що Рада найближчим часом ухвалить законопроєкт про "інвестиційних нянь" 26 вересня

Зеленський запропонував розробити стратегію розвитку автомобільної галузі 26 вересня

Новини 25 вересня: авіаперельоти Зеленського, РНБО і "Вконтакте", безробіття 25 вересня

Прем’єр Угорщини вважає, що ЄС повинен переглянути політику санкцій проти РФ 25 вересня