передплата Українською | In English

№7, квітень 2009

Мовне питання зіпсувало українців?

Поділитися:

Стоїмо на порозі сумного ювілею. 50 років тому радянська влада завдала нищівного удару по українській мові, на законодавчому рівні закріпивши панівне становище «вєлікого і могучєго». З ухваленням у квітні 1959 року Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям» уряд УРСР узяв жорсткий курс на зросійщення національного шкільництва. Наступним кроком стало викорінення рідної мови з вищих навчальних закладів, наукових і державних установ.

У пошуках «homo sovetikus»

Комунізм невпинно наближався, а людей майбутнього – «homo sovetikus» – ще не створили. Тому процес радянізації суспільства потребував чергового прискорення. Не спромігшись видумати чогось нового, звернулися до давніх засобів, випробуваних тиранами минулого. Запроваджувалася практика масштабного змішування народів, яку з успіхом застосовували ще ассирійські царі. Наблизити час створення людини нового типу мала й реформа радянської системи освіти. Тут згодився досвід середньовічної Османської імперії, де з українських полонених хлопчаків робили відданих яничарів султанської гвардії, що відзначалися особливою жорстокістю на полях брані, зокрема й у борні зі співвітчизниками. Тож слідом за ідеологічним вихованням, котрому піддавали школярів уже з початкових класів, було вирішено повністю викорінити рідну мову зі школи, замінивши її на російську. Країні потрібні були манкурти без мови та віри.

На союзному рівні ухвалили закон, відповідно до якого російська мова залишалася обов’язковим предметом у школі, а національні мови втрачали такий статус: їх викладання переводилося на факультативну основу. Навіть маріонетковий уряд УРСР за таких обставин наважився подати голос на захист рідної мови. Однак, діставши нагінку з Москви, Верховна Рада УРСР 17 квітня 1959 року вірнопіддано проголосувала за україномовний дублікат союзного Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям». Очевидно, лише позбавивши дітей рідної мови, пригнобивши інтерес до власної культури, із них можна було виховати «вірних ленінців».

У зв’язку з брутальним наступом Москви на шкільництво частина української інтелігенції заявила про «перегини ленінської національної політики». Особливе невдоволення викликала ст. 9 нового закону, якою батькам надавалося право обирати для своїх дітей мову навчання – українську чи російську. Ось як далеко пішла демократія в УРСР з окремо взятого питання! Проти прихованого механізму зросійщення національного шкільництва виступили відомі письменники: М. Рильський, М. Бажан, І. Дзюба, М. Шумило. Голова Спілки письменників України О. Гончар та його колега поет А. Малишко навіть звернулися з листом до керівництва Верховної Ради УРСР, у якому пропонували викласти ст. 9 в іншій редакції. Однак їхні сподівання на підтримку з боку голови законодавчого органу драматурга О. Корнійчука видалися марними, адже він показово сповідував радянську політику «зближення та злиття націй».

Після ухвалення Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям» московське керівництво вимагало від Компартії України якнайшвидшого його виконання. Як засіб тиску широко застосовувалися спеціально організовані «листи від трудящих» до редакції газети «Правда». У них ішлося про «численні випадки незадоволення законних вимог батьків, які не бажали, щоб їхні діти вивчали українську мову».

Прикриваючись гаслом соціалістичного інтернаціоналізму, Міністерство освіти відкрито пішло в наступ на школи з рідною мовою навчання. Неабияку роль у зросійщенні навчального процесу відіграв сумнозвісний мовознавець-україніст І. Білодід, котрий тоді очолював Міносвіти. Він був палким прихильником теорії двомовності та звеличення російської мови як «засобу міжнаціонального спілкування та єднання народів СРСР», обґрунтовуючи необхідність якнайширшого впровадження в усі сфери життя українського народу російської мови. «Видатному вченому й талановитому організаторові освіти» встановили меморіальну дошку на фасаді Інституту мовознавства в центрі Києва, де вона й досі радує око прихильників його мовної політики.

На одній із колегій І. Білодід зазначив, що Міністерство освіти припустилося помилки, запровадивши в школах Кримської області ті ж навчальні програми, що й у всій республіці. Тож вирішено було створити в Криму особливий режим сприяння російській мові, хоча одразу після приєднання півострова до УРСР туди хлинув величезний потік україномовного люду. Завдяки старанням Міносвіти в 1960–1961 навчальному році українську мову в Криму вивчали лише 24 тис. учнів (а на півострові тоді налічувалося близько 600 тис. українців). Згодом частку україномовного населення Криму за велінням партії звели до нуля. Так, у 1966 році там діяли лише три українські школи, в 1970-му – одна (у Сімферополі), а наступного року й у ній уже не було набору до першого класу. Однак ще недавно, 1955 року, кримський обком Компартії, з огляду на необхідність задоволення потреб україномовного населення, звертався до Міносвіти УРСР із проханням направити на півострів 640 учителів-україністів.

Тріумфальної ходи набирав процес витіснення рідної мови зі шкіл і в інших регіонах. «Негативну» тенденцію нарешті вдалося зламати на Західній Україні. Тут здійснили перевишкіл учителів, дві третини з котрих у підсумку визнали такими, що «не відповідають радянським вимогам». Тож їх довелося замінити педагогами зі східних областей, які пройшли перепідготовку на базі шкіл РРФСР.

Українській мові відводилася роль периферійної, другорядної, котрою спілкувалися сільські школярі, орієнтовані переважно на працю в колгоспному виробництві. Україномовній молоді ставало дедалі складніше здобути вищу освіту: в 1960–1970-х роках усі ВНЗ, за винятком факультетів української філології, було переведено на російську мову викладання. Крім того, випускники шкіл мусили відпрацювати на виробництві щонайменше два роки, перш ніж подавати документи до вищої школи. Виняток становили 20 відсотків найздібніших учнів, котрі, звісно, навчалися у зросійщених містах. Згідно з таємною інструкцією до ВНЗ Західної України заборонялося приймати більше 25 відсотків місцевої молоді. Внаслідок антиукраїнської освітньої політики, відповідно до офіційної статистики, в 1965 році лише 53 відсотки студентів республіки були етнічними українцями.

Радянська влада не збиралася зупинятися на досягнутому. У Кремлі підписували все нові й нові накази про «вдосконалення» вивчення російської мови у школі. Зрештою хвиля зросійщення докотилася й до дитячих садків. 1979 року запровадили обов’язкове навчання дітей російською мовою починаючи з
5-pічного віку; окремою постановою партія висунула вимогу культивувати російську мову в українських родинах. Якщо раніше рівноправність у вивченні рідної та російської мов хоча б декларувалася, то тепер влада відійшла від такої формальності: 1983 року Рада Міністрів СРСР запровадила грошову надбавку в розмірі 15 відсотків для вчителів російської мови, що працювали в союзних республіках.

Країна Рад продовжувала тупцювати у фазі «розвиненого соціалізму», а комунізм чомусь зволікав із обіцяним приходом. Радянські ідеологи пояснювали цей нонсенс тим, що самі люди морально ще не готові до життя в нових умовах, не всі записувалися в комуністи. Щоправда, в 1980-х на політичній карті України з’являлося дедалі більше «міст майбутнього», де мешкали ідеологічно стійкі «homo sovetikus» із високою комуністичною свідомістю, які цілком порвали з національним минулим. Серед них – Кадіївка, Горлівка, Ворошиловград, Донецьк, Миколаїв, Одеса, Харків, Чернігів. У цих містах не залишилося жодної української школи.

Цікаво, що в 1950-х роках навчання рідною мовою здійснювалося у 80 відсотках шкіл України, хоча й тоді радянська влада не дрімала. Упродовж наступних «п’ятирічок» удалося досягти неабиякого успіху на освітньому фронті: за даними 1987 року, статус українських мали лише 16 відсотків шкіл від загальної кількості, решта були російськими. Та й ці відсотки не відображають справжнього стану речей, бо серед українських переважали школи з малою кількістю учнів, де чимало предметів, через зумисний брак українських підручників, викладали російською.

«Радянщина» не відпускає

Демократична норма про право батьків обирати для дітей мову навчання в умовах тоталітаризму обернулася руйнацією національної школи в Україні. Але й нині годі сподіватися на її відродження, адже чинний Закон «Про загальну середню освіту» від 1999 року зобов’язує організовувати навчальний процес відповідно до радянського Закону «Про мови в Українській РСР». А саме туди перекочувала з горезвісного колонізаційного документа від 1959 року норма про створення загальноосвітніх шкіл, «у яких навчальна і виховна робота ведеться мовою, спільно визначеною батьками школярів». Тож у незалежній Україні немає підстав на державному рівні не відзначати 50-річного ювілею законодавчого зросійщення національного шкільництва.

Контроль за дотриманням радянського законодавства взяли на себе проросійські політичні партії та організації, що опікуються провадженням в Україні мовної політики сусідньої держави, розробленої спеціально для зарубіжних країн. Дивно, що вітчизняні юристи досі не знайшли способу захистити українську мову від зазіхань «серпасто-молоткастого» минулого. По-перше, чинна радянська норма містить посилання на національність, хоча такої графи в документах громадян України давно немає. По-друге, умовою переходу на російську етнічних українців є володіння національною мовою «не в належному обсязі». А це розпливчасте формулювання можна трактувати порізному. Зрештою, міжнародне право та європейські традиції зобов’язують громадян знати державну мову країни проживання.

Утім, законодавство поблажливе до українців і надає їм дозвіл на життя в Україні, щоправда, на правах гостей: «У загальноосвітніх школах можуть створюватись окремі класи (курсив мій. – Ю. П.), в яких навчальна й виховна робота ведеться відповідно українською мовою або мовою населення іншої національності».

Розв’язати мовне питання можна лише шляхом ухвалення національного законодавства. Народні депутати час від часу подають законопроекти до профільного комітету Верховної Ради, а той раз по раз їх відхиляє, не знаходячи компромісу між минулим і майбутнім.

Торік вирвати Україну з лабетів мовного законодавства УРСР намагалися П. Мовчан і В. Яворівський. Не вдалося: згідно з експертним висновком необхідності у прийнятті окремого закону «Про державну мову в Україні» немає. На думку експертів, це питання має вирішуватися «в єдиному контексті з іншими (курсив мій. – Ю. П.) мовами національних меншин». Виходить, українська досі залишається мовою однієї з нацменшин держави. На тому й зійшлися, а законопроект відхилили.

За останніми даними, в Україні у школах із російською мовою навчання близько 880 тис. учнів, із румунською – 21 тис., із угорською – 16 тис., із кримськотатарською – 5 тис. Здобувають знання державною мовою 3,6 млн. школярів. Російськомовні дитячі садки відвідують 164 тис. малюків, україномовні – 966 тис.

До речі, в Росії діють два закони: «Про мови народів Російської Федерації» та «Про державну мову Російської Федерації». І ухвалювали їх не в «єдиному контексті», а в різний час. Українці ж, на переконання експертної групи, мусять очікувати на «єдиний закон, у якому має бути врегульований комплекс питань стосовно статусу мов, у тому числі (курсив мій. – Ю. П.) й української мови як державної». Однак Україна є унітарною державою, а не федерацією чи конфедерацією, де кожен національний суб’єкт має право на регіональну мову. Та й Конституція визначила тільки одну державну мову – українську. А тому вона не може бути «в тому числі». Правильно було б говорити про «використання державної мови та розвиток мов національних меншин, в тому числі й російської».

У кого є Бог у душі, тому гріх жалітися на утиски в Україні російської чи якоїсь іншої мови національних меншин. До такої думки схиляє, зокрема, переконлива статистика Міністерства освіти і науки.

Звісно, можна довго дискутувати про повноту задоволення в Україні культурних потреб росіян. У багатонаціональній Російській Федерації полеміки з аналогічного приводу навіть не виникає: за даними Об’єднання українців Росії, там немає жодної української школи. Офіційна влада каже про «приблизно 15 українських шкіл», насправді ж ідеться про україномовні класи. Зауважмо: в Росії проживає значно більше етнічних українців, ніж в Україні росіян, включно з усім так званим «рускоговорящім насєлєнієм».

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Люстрований «в законі» Юрій Атаманюк: новоявлений експерт з кримінальним шлейфом Сьогодні, 19 лютого

Реінтеграція Донбасу могла б принести 1,5% до зростання ВВП — Bank of America Вчора, 18 лютого

Що передбачає новий законопроєкт про бізнес-омбудсмена Вчора, 18 лютого

Гончарук вимагає від всіх ОДА інформацію про незаконний видобуток копалин  Вчора, 18 лютого

В "Укравтодорі" розповіли, чому "газпромівські" кошти направили на дороги Вчора, 18 лютого

Представництво в ЄС вимагає рішучої реакції на атаку РФ на Донбасі Вчора, 18 лютого

На Донбасі загострення. Зеленський скликає РНБО, а Європа висловлює занепокоєння Вчора, 18 лютого

Владу викрили в дискредитації здобутків Майдану Вчора, 18 лютого

Яхно: Певні очікування суспільства після Майдану не виправдались Вчора, 18 лютого

Болтон попередив про можливу "цензуру" його мемуарів щодо України Вчора, 18 лютого