Проблема повернення культурних цінностей у радянсько-польських відносинах другої половини 40-х років ХХ ст.

Для польської влади повернення культурних цінностей було завданням насамперед політичним, оскільки його виконання розглядали як крок до зміцнення авторитету уряду в суспільстві. Передусім польську сторону цікавили бібліотечні колекції, картинні галереї та пам’ятники. Вже 6 вересня 1945 року посол Польщі в СРСР Г. Раабе провів зустріч з народним комісаром закордонних справ В. Молотовим і його заступником А. Вишинським.

Порушуючи питання повернення культурних цінностей з України, посол отримав відповідь від В. Молотова, що справа є дуже складною і що польська сторона має виступити з конкретними й стислими пропозиціями [8, k. 5]. Але ще до цієї розмови, на початку травня 1945 року, директори львівських музеїв отримали доручення підготувати протягом доби список польських мистецьких цінностей з метою їх передачі у дар Польщі. Два польські працівники підготували нашвидкуруч список із трьохсот позицій, який охопив найцінніші картини й скульптури. У самій галереї перебувало близько 6 000 картин і скульптур, із яких 4 600 картин були творами польських митців. Радянські представники викреслили з цього списку близько 140 позицій. Зокрема, вилучили всі так звані мертві натури, портрети дітей, картини із зображенням звірів, із краєвидами Сходу, Італії, Франції тощо. У вересні 1945 року до Львова прибула київська комісія, яка оглянула відібрані матеріали за 162 позиціями і викреслила зі списку ще близько 50 картин. Остаточно прийняли рішення про відправлення 166 картин та 9 скульптур. Представник із Києва В. Пащин 28 березня 1946 року в розмові із заступником директора галереї, який був етнічним поляком, попросив його об’єктивно оцінити мистецькі твори, які мали надіслати до Польщі. На що той відповів: у списку є певна кількість цінних картин, але таких, що мають для Польщі особливе значення, немає. У зв’язку з цим 29 березня 1946 року зібрали третє засідання комісії, але остаточного рішення в цьому питанні так і не прийняли [10, k. 27–28].

У червні 1946 року МЗС РП знову підготувало пам’ятну записку для МЗС СРСР стосовно повернення польських культурних цінностей. Підкреслювалося, що «на даному етапі розвитку польсько-радянських відносин виникає необхідність врегулювання шляхом домовленостей питання про евакуацію в Польщу декотрих пам’ятників мистецтва й культури, а також історичних і художніх цінностей, які мають беззаперечно польський характер, але знаходяться на території західних областей Української, Білоруської і Литовської РСР. Йшлося про підписання угоди щодо передачі Польщі музейних фондів, громадських бібліотек і зібрань книжок польською мовою, які раніше належали польським науковим установам, польським вищим навчальним закладам, а також предметів релігійного культу римо-католицької церкви – список яких додавався» [12, k. 3–4].

У липні 1946 року в польській пресі почали з’являтися численні публікації про втрачені культурні пам’ятки, зокрема й про Кременецьку колекцію. Зауважувалося, що, коли говорили про колекції Вільнюса й Львова, не йшлося про Кременець. Нагадувалося, що першу бібліотеку ліцею після його закриття в 1831 році російським царатом було вивезено до Києва і вона стала основою бібліотеки Київського університету імені Св. Володимира, водночас було висловлено побажання продумати можливість отримання цієї бібліотеки шляхом обміну [15].

За цих обставин радянська сторона була змушена зробити певні кроки, щоб засвідчити своє прагнення повернути польські культурні цінності. 22 липня 1946 року М. Хрущов у листі до Б. Берута повідомив про направлення до Польщі низки «художніх та історичних пам’яток, пов’язаних з історією польської національної культури, науки і мистецтва, збережених українським народом від розрухи та знищення гітлерівських вандалів» [4, арк. 19]. А 25 липня 1946 року у Варшаві під час засідання польсько-української комісії у справі репатріації польського культурного майна голова української делегації В. Пащин повідомив про повернення Польщі семи вагонів польських культурних цінностей: близько 140 тис. позицій цінних експонатів, у тому числі львівських і київських музеїв, зокрема «Панораму Рацлавицьку». Було прийнято рішення продовжити засідання й обговорити можливість повернення решти культурних цінностей [12, k. 31]. До речі, ситуація навколо повернення «Панорами Рацлавицької» була неоднозначною. Проти її передачі висловлювався тодішній заступник голови Ради міністрів УРСР М. Бажан, вважаючи, що вона має виражений антиросійський характер. Рекомендувалося мотивувати відмову непридатним станом полотна внаслідок численних осколочних пробоїн [5, арк. 14].

Значна кількість мистецьких творів сильно постраждала під час воєнних дій. Зокрема, радянські солдати забрали з Підгорецького замку низку картин, переважно портретів, із яких зшили завісу для солдатського театру. Разом із картинами забрали меблі [10, k. 27]. Але навіть ті полотна, що залишилися, радянська сторона намагалася не повертати. Мотивація відмов була різна. Наприклад, «Вид Закопаного» Я. Станіславського було залишено з огляду на те, що в Закопаному перебував Ленін, і т. ін. Загалом у Львівській картинній галереї із 4 000 полотен спочатку відібрали твори 300 польських авторів, іноземні відразу було вилучено. У кінцевому результаті для дарування польській стороні залишили тільки 130 полотен [9, k. 26].

Водночас польське керівництво не втрачало надії на повернення хоча б окремих колекцій. Так, 12 червня 1947 року під час розмови посла Польщі Е. Нашковського з міністром закордонних справ СРСР В. Молотовим польський дипломат порушив питання про повернення деяких польських культурних цінностей. Особливо було наголошено на поверненні бібліотеки Товариства природолюбів імені М. Коперника та видавництва «Космос» у Львові, а також книжок Національної бібліотеки у Варшаві. У відповідь В. Молотов лаконічно пообіцяв, що розгляне це питання [13, k. 7].

Наприкінці 1940-х років з метою, так би мовити, пом’якшення проблеми повернення польських пам’яток культури було прийнято рішення про передачу деяких пам’ятників, які були встановлені у Львові. 3 березня 1949 року Львівська обласна рада в листі до МЗС УРСР підтримала клопотання Генерального консульства Польщі стосовно повернення їй пам’ятника польському королю Яну ІІІ Собеському. Крім історичних мотивів, було наведено аргумент, що пам’ятник польському королю  стояв на одному бульварі із закладеним фундаментом для майбутнього пам’ятника Леніну. Принагідно дано згоду і на повернення пам’ятників письменникам К. Уейському та А. Фредру [2, арк. 4]. Але тільки через півроку, 6 вересня 1949-го,  М. Хрущов у листі до Й. Сталіна висловив думку щодо можливості передачі цих пам’ятників ПНР і просив на це його дозволу [5, арк. 157]. У довідці про самі пам’ятники зроблено коментарі. Так, повідомлялося, що «під час свого королівства Ян ІІІ Собеський неодноразово виступав душителем українського національно-визвольного руху» [5, арк. 158]. Стосовно Корнеля Уейського зазначалося, що «він не мав ніякого відношення до Львова, а встановлення його пам’ятника у Львові можна пояснити посиленим прагненням поляків заповнити місто пам’ятниками й обелісками польського-національного характеру для надання місту «чисто польського обличчя» [5, арк. 158–159]. У коментарі до пам’ятника А. Фредру зауважувалося, що «його найбільш відомий твір «Дами і гусари» був знятий з репертуарів радянських театрів як ідеологічно шкідливий і художньо низьковартісний. А. Фредру було також згадано, що в період наполеонівських війн 1809–1814 рр. він у числі офіцерів легіонів Я. Домбровського брав участь у битвах з російськими військами» [5, арк. 159].

27 вересня 1949 року в телефонограмі до М. Хрущова А. Громико рекомендував «провести передачу пам’ятників без урочистих церемоній та публікацій у пресі» [5, арк. 164].

Одним із стрижнів суперечки щодо повернення культурних цінностей стали фонди Національного закладу імені Оссолінських. Згідно з тодішньою інформацією польських дипломатів, до колекції Оссолінських належали бібліотека Оссолінських і музей Любомирських із видавництвом, які від 1817 року складали фонди Оссолінських та Любомирських, що накопичувалися з власних фондів та шляхом книгообміну з іноземними інститутами. У колекції Оссолінеуму налічувалося близько 240 тис. інвентаризованих книг (близько 450 тис. томів) та близько 250 тис. неінвентаризованих, близько 10 тис. інвентаризованих рукописів та 7 тис. неінвентаризованих, близько 2,5 тис. дипломів, 2,4 тис. автографів інвентаризованих і близько 8 тис. неінвентаризованих, 9,3 тис. карт і планів, близько 5,1 тис. музичних творів. З бібліотекою Оссолінських була об’єднана бібліотека Павліковських, яка нараховувала 21 503 друки, 271 рукопис, 242 дипломи й документи, 4 270 автографів, 678 карт, 3 688 монет, 626 печаток, 24 827 гравюр [12, k. 10].

У фондах архіву МЗС РП зберігся документ, який частково проливає світло на ситуацію, що склалася навколо цієї цінної колекції. На зіпсованому бланку Міністерства повернених земель від руки було написано: «Якуб. Що ми зробимо з цим фантом? Надсилаю Тобі таємний меморіал, як бачиш, це є копія – хто отримав оригінал, не знаю. Щось, однак, треба вирішити». Підпис нерозбірливий [10, арк. 22]. Ішлося про ґрунтовну довідку про стан польських культурних цінностей у Львові, скоріше за все, зроблену музейним працівником, орієнтовно у квітні 1946 року.

У довідці йшлося про те, що в червні 1945 року польський персонал Оссолінеуму отримав розпорядження з президії АН у Києві терміново підготувати список рідкісних рукописів та видань видатних польських діячів культури й науки. У серпні було створено спеціальну комісію у складі фахівців зі Львова й Києва, що мала підготувати літературу в дар польським бібліотекам.

Згідно з польським джерелом, у вересні комісія зібралась у Києві з метою опрацювання принципів відбору літератури. На наступному засіданні у Львові декілька українських членів комісії відмовилися брати участь у її роботі, оскільки з її складу усунули поляків. Вибірку книжок здійснювали за таким принципом: не передавались друки, які опинилися на території СРСР, тобто на схід від лінії Керзона, а також львівські, вільнюські та інші видання, що могли мати значення для українського народу. Кількість призначених для повернення томів – 30 тисяч – пізніше збільшили до 50 тисяч. Відібрати книжки з 500-тисячної колекції Оссолінеуму повинні були за 7 днів. Польський персонал мав виконувати тільки технічну роботу. Приміщення, де пакували книжки, зачиняли, і польський персонал не мав до них доступу. Для стародруків, тобто видань до 1800 року, було зроблено списки, які підлягали подвійному контролю. Залишили практично всі польські та іноземні друки, що з’явилися у Львові, Вільнюсі, Києві, Бердичеві, Почаєві, Бресті, Гродні, Супраслі, Мінську, Рівному, Ризі, Калінінграді, Перемишлі, Холмі, а також ті, які були пов’язані з Росією, Туреччиною, Італією, Литвою, Білоруссю, Червоною Руссю, Поділлям, Волинню, Підляшшям [10, k. 23].

Цікавим є зафіксований зміст розмови польського музеєзнавця з радянським представником комісії. Обґрунтовуючи причину відсутності поляків у роботі комісії, її представник відзначив, що їхня участь надала б роботі комісії характеру повернення культурних цінностей, а не їх дарування – дружнього жесту українського народу. На зауваження польського співрозмовника про те, що «Оссолінеум є свого роду національною святинею», йому відповіли, що гріб Б. Хмельницького є більшою святинею, але Польща його не зберегла. На закид про те, що колекція Оссолінеуму не становить для української науки великої вартості, а натомість надзвичайно необхідна Польщі, було дано відповідь, що поляки можуть приїжджати до Львова для досліджень [10, k. 24].

На той час польська сторона була поінформована про завершення пакування 50 тис. книжок – 10% усієї колекції Оссолінеуму. Цілковито були вилучені колекції Павліковських і Баворовських, всі іноземні друки, які протягом віків були у польській власності, щоденна польська преса, найбільшу колекцію якої у Польщі мав Оссолінеум [10, k. 24]. Натомість комісія прийняла рішення у дар Польщі передати полоніку [10, k. 26].

Викладене вище свідчить, що радянська сторона була рішуче налаштована на залишення колекції Оссолінських у Львові. Особливу роль в обстоюванні такої жорсткої позиції відігравав М. Хрущов. Ще під час підготовки додаткового протоколу у справі продовження репатріації, наприкінці жовтня 1945 року, Д. Мануїльський повідомляв МЗС СРСР, що у зв’язку з їхнім запитом про передачу польському урядові книг зі Львівської філії бібліотеки АН УРСР у кількості 500 тис. томів Раднарком УРСР прийняв рішення про передачу 50 тис. книг і рукописів. Зауважувалося, що після перегляду всього фонду можна буде передати ще певну кількість книжок. Окрім того, польській стороні передали 577 експонатів з різних українських музеїв [3, арк. 64].

Знаючи про таку позицію керівництва УРСР, польська дипломатія намагалася залучити до вирішення питання про Оссолінеум лідерів Кремля, оминувши М. Хрущова. 18 червня 1946 року на ім’я заступника міністра закордонних справ ПНР З. Модзелевського надійшла інформація про розмову польського дипломата у Москві з начальником ІV європейського відділу МЗС СРСР М. Павловим стосовно майбутнього бібліотеки Оссолінських. На пропозицію створити радянсько-польську комісію з цього питання М. Павлов відповів відмовою, пославшись на позицію М. Хрущова та його заяву, що він сам вирішить це питання, зважаючи на українські й польські національні потреби. На думку М. Павлова, це питання необхідно було вирішувати між Україною та Польщею. Однак він вважав виїзд польського представника до Києва слушним [11, k. 5].

Польські лідери діяли не тільки на міжурядовому рівні, а й використовували особисті контакти. Показовим у цьому контексті є лист Б. Берута до міністра закордонних справ Д. Мануїльського у червні 1946 року. Звертаючись та називаючи Д. Мануїльського «наш давній Друг і Вихователь», Б. Берут особливо наполягав на поверненні бібліотеки Оссолінських, узалежнюючи цей крок від позитивних результатів референдуму [1, арк. 75–78]. У липні 1946 року делегація Уряду національної єдності провела у Москві переговори, під час яких було визначено деталі повернення польських культурних цінностей. В інтерв’ю польській пресі щодо результатів візиту колишній директор Оссолінеуму Є. Борейша сказав: «Факт, що український уряд повертає нам наші великі колекції, є підтвердженням того, що український народ прагне до якнайширшої співпраці й співжиття з польською культурою. Співпраця і взаємні впливи польської й української культури розпочалися внаслідок утисків царату з великим запізненням тільки на початку цього століття і розвивалися між іншим і на терені Оссолінеуму. Великий український письменник і поет Іван Франко працював в Оссолінеумі, де постали його як українські, так і польські твори» [14]. Незважаючи на оптимістичні висловлювання, польській делегації все-таки не вдалося переконати радянську сторону повернути колекції.

Поверненням бібліотек цікавилися й окремі польські відомства, що бажали поповнити свої фонди. Так, 11 квітня 1945 року МЗС РП видав меморандум у справі комплектування бібліотеки міністерства, в якому пріоритетним завданням визначено повернення бібліотеки права народів Львівського університету [9, k. 4–6]. Уже 30 квітня 1945 року на ім’я посла РП у СРСР З. Модзелевського був направлений лист директора Кабінету міністрів РП А. Яцковського, де зазначалося, що під час опрацювання матеріалів щодо повернення польських культурних цінностей, архівів, книжкових колекцій з території Західної України та Білорусі особливу увагу необхідно звернути на повернення бібліотеки закладу політичного права й права націй університету Яна-Казимира у Львові. Вона була найбільш укомплектованою тематичною колекцією у Польщі. Свого часу над її комплектацією працював професор Ехрліх, колишній національний суддя у Постійному міжнародному трибуналі в Гаазі. Отримавши наукову стипендію Рокфеллера в 1927 році, він протягом багатьох років практично цілковито використав ці кошти на придбання спеціалізованої літератури. Завдяки цьому у 1939 році згадана бібліотека мала всі видання з проблем права націй і міжнародного права, які були опубліковані за кордоном протягом 1927–1939 років. У 1940-му  до цієї бібліотеки було долучено фонди факультету права Чернівецького університету. У період німецької окупації книжки винесли на горище Львівської політехніки. Тоді ж до фондів цієї бібліотеки долучили приватні бібліотеки розстріляних гітлерівцями польських професорів і доцентів університету [10, k. 3]. До поля зору МЗС РП потрапили також бібліотеки посольств Китаю, Італії, США у Варшаві, які з огляду на загрозу пограбування польські дипломати вирішили взяти на свій баланс [9, k. 4–6].

На противагу польським вимогам у питанні повернення культурних цінностей МЗС УРСР на початку квітня 1946 року отримало завдання підготувати проект відповіді М. Хрущова, який мав бути направлений на ім’я заступника міністра закордонних справ СРСР А. Вишинського. Передбачалося підготувати контрвимоги стосовно повернення українських культурних цінностей, вивезених гітлерівцями та захованих поблизу Кракова [1, арк. 14–15]. Основою цього документа були матеріали, підготовлені в середині квітня 1946 року Львівським обкомом КП(б)У. Ішлося про твори науки, мистецтва, літератури львівських вузів та музеїв, які були вивезені зі Львова на територію Польщі. У переліку домінували бібліотеки. Зокрема, зі Львівського університету імені І. Франка було вивезено 94 938 томів. До Ягеллонського університету потрапили рідкісна бібліотека кафедри етнографії й фольклору Львівського університету (15 тис. томів), цінна колекція інкунабул (288 книг) і близько 400 рідкісних рукописів. Було також вивезено цінну бібліотеку кафедри орієнталістики, зокрема 2 тис. книг з тюркології. Окрім того, до Польщі потрапило 18 тис. томів із кафедри польської філології, 2 тис. томів з кафедри англійської філології, 4 тис. томів з кафедри французької філології і 4 тис. томів з кафедри класичної філології. Одночасно з цими книгами зі Львівського університету вивезли 20 тис. томів наукових книг з усіх галузей науки німецькою мовою [1, арк. 45].

У довідці привернуто увагу також до українських бібліотек та музеїв, які залишилися на території Польщі. Серед них український музей «Стривигор» (Перемишль), де зберігались українські історико-художні цінності, зокрема, роботи О. Кульчицької, архів і бібліотека М. Драгоманова у Ярославі, перемишльська греко-католицька бібліотека з рідкісними архівними документами й матеріалами з історії побуту бойків, лемків, поліщуків, частина праць І. Франка та бібліотека імені П. Могили (80 тис. книжок) [1, арк. 47].

Польська влада також намагалася перешкодити вивезенню церковних цінностей українськими переселенцями. У серпні 1945 року краківський воєвода апелював до польського МЗС та Бюро головного представника РП з питань евакуації з тим, що у зв’язку з переселенням з території Лемківщини, зокрема, Новосондецького, Горлівського, Ясельського та Новотарзького повітів, почастішали випадки, коли, переїжджаючи до СРСР, українці вивозять церковне майно, яке має мистецьку цінність. Зі свого боку, представники репатріаційних комісій СРСР пропускали майно, вважаючи його, згідно з Люблінською угодою, предметами релігійного культу, а не мистецькими цінностями [9, k. 1]. Міністерство культури і мистецтва РП наполягало на тому, щоб церковне майно вважалося мистецькими цінностями, а місцеву владу зобов’язувало не пропускати такого роду ешелони. Польські урядовці підтверджували свою позицію діями радянських колег, які не дозволяли польському населенню вивозити жодних мистецьких цінностей [9, k. 2].

У критичній ситуації опинилася також бібліотека арештованого єпископа Й. Коциловського. В інформації працівника Національної бібліотеки у Варшаві від 4 листопада 1946 року, який відвідав Перемишль наприкінці жовтня 1946 року в справі бібліотеки греко-католицької капітули, повідомлялося, що бібліотеку була прийнято під опіку польською Службою безпеки та міліцією без участі представників Міністерства культури. Унаслідок цього книги та рукописи перебувають у жахливому стані: окремі документи погризли миші та щурі, книжки та рукописи були розкидані по підлозі. Зауважувалося, що бібліотека має не лише теологічний характер. Серед книжок переважали стародруки ХVІІ–ХVІІІ століть, значна кількість польської періодики ХІХ століття, багато галицьких та українських видань – загалом близько 25 тис. примірників [16, s. 331– 332]. Водночас Міністерство культури і мистецтва Польщі підтримало клопотання міської влади Перемишля до Міністерства громадської адміністрації (МГА) про передачу їй палацу греко-католицького єпископа Й. Коциловського для музею перемишльської землі та бібліотеки. Окрім того, влада висловила прохання передати їй греко-католицьку катедру в Перемишлі разом із унікальною бібліотекою, яка внаслідок недостатньої опіки з боку органів безпеки могла бути поступово пограбованою [7, s. 1].

Однак у грудні 1947 року навколо залишених речей греко-католицького єпископа Й. Коциловського спалахнула суперечка між Міністерством культури та місцевою владою Перемишля. З’ясувалося, що в березні 1947 року МГА дало розпорядження, щоб усі речі єпископа Й. Коциловського, що перебували в будинку музею в Перемишлі, залишалися під опікою директора музею. Натомість 5 листопада 1947 року до музею прибули представники місцевої влади Перемишля і, прочитавши лист від нібито МГА, забрали всі речі єпископа, не залишивши навіть копії листа [7, s. 66].

Відстежування місця знаходження культурних цінностей не обмежилося тільки сороковими роками. 9 січня 1953 року міністр закордонних справ УРСР А. Барановський повідомляв секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, що, за даними Львівського державного історичного музею, в музеях ПНР зберігається значна кількість цінних документальних матеріалів та історичних пам’яток, які належать до історії та культури українського народу. Згідно з неофіційними даними, у Кракові, у містечках Тинець, Вієнич (коло Кракова) та інших містах зберігаються деякі археологічні колекції, зокрема, вироби із золота, срібла та інших металів, колекції зброї, грамоти галицько-волинських князів тощо, знайдені під час розкопок у західних районах України до 1939 року [6, арк. 4].

Повідомлялося також, що, за неофіційними даними, у польських музеях зберігаються документи та особисті речі Богдана Хмельницького, зокрема його гетьманська булава. Поряд із цим наведено інформацію, що в музеях західних областей УРСР є деякі матеріали, які висвітлюють історію та культуру польського народу. Зокрема, у Кременецькому краєзнавчому музеї є колекція меблів, літературні видання, документальні сімейні фотографії, окремі картини, які свого часу належали відомому польському письменнику Юліушу Словацькому. МЗС УРСР вносило на розгляд ЦК КПУ питання про взаємообмін між ПНР і УРСР, підтримуючи, зі свого боку, такий обмін [6, арк. 5].

Узагальнюючи викладене, слід зазначити, що проблема повернення культурних цінностей між СРСР та ПНР перейшла у спадок Україні та Республіці Польща. Її складність полягає у тому, що спірні пам’ятки культури й мистецтва, які створювалися на українсько-польському прикордонні,  увібрали у себе доробки обох народів. У зв’язку з поглибленням українсько-польських партнерських відносин, назріла потреба компромісного вирішення цього наболілого питання.

Джерела

1. Архів Міністерства закордонних  справ України (далі – АМЗСУ)  – Основний фонд, оп. 1, спр. 72.

2. АМЗСУ. – Основний фонд, оп. 1, спр. 197.

3. АМЗСУ. – Основний фонд, оп. 1, спр. 60.

4. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАГОУ). – Ф. 2, оп. 7, спр. 3086.

5. ЦДАГОУ. – Ф. 1, оп. 23, спр. 5825.

6. ЦДАГОУ. – Ф. 1, оп. 24, спр. 2910.

7. Archiwum Akt Nowych. – MAP, sygn. 681.

8. Archiwum Ministerstwa Spraw Zagranicznych RP (dalej – AMSZ RP). – Z. 6, t. 447, w. 29.

9. AMSZ RP. – Z. 6, t .474, w. 31.

10. AMSZ RP. – Z. 6, t. 477, w. 31.

11. AMSZ RP. – Z. 6, t. 481, w. 31.

12. AMSZ RP. – Z. 6, t. 515, w. 33.

13. AMSZ RP. – Z. 6, t. 521, w. 33.

14. Ossolineum do Wrocщawia // Dziennik Polski. – 1946. – 24 lipca.

15. O zbiorach krzemienieckich // Dziennik Polski. – 1946. – 27 lipca.

16. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraiсcуw z Polski do USSR 1944–1946. – Tom 2. – Dokumenty. 1946 / Pod red. E. Misiщy. – Warszawa: Archiwum Ukraiсskie, 1999.

Автор: Ігор Цепенда