передплата Українською | In English

№6, березень 2009

Реалізація принципів кримінальної політики

Поділитися:

(Щодо захисту прав інтелектуальної власності)

Частиною внутрішньої політики нашої держави є кримінальна політика. Відповідно до п. 5 ст. 85 Конституції головну роль у її формуванні відіграє єдиний орган законодавчої влади в державі – Верховна Рада.

Основоположники теорії кримінальної політики вказували, що можна говорити про політику протидії злочинності (кримінальну політику в широкому значенні) на трьох рівнях: концептуальному, правозастосовному та законодавчому. Нині протидію злочинності й посилення боротьби з нею на концептуальному рівні забезпечує Президент [15, 16, 17, 18 та ін.], правозастосовний рівень боротьби із злочинністю – державні органи правоохоронної системи України [7, с.20-22], а законодавчий – парламент. Це в повному обсязі стосується й вироблення та реалізації кримінальної політики щодо протиправних посягань у сфері інтелектуальної власності. Аналіз як законодавчої діяльності Верховної Ради загалом, так і розробки законопроектів щодо внесення змін до адміністративного та кримінального законодавства, засвідчує: більшість законопроектів подаються на розгляд парламенту відповідно до ст. 93 Конституції та ст. 12 Закону «Про статус народного депутата України» [19]. Будь-які із зазначених пропозицій безумовно продиктовані цілями активної, наступальної протидії злочинності й іншим правопорушенням. У пояснювальних записках майже до всіх законопроектів підкреслюється, що вони спрямовані на запобігання вчиненню протиправних посягань, тобто реалізації державної політики у сфері протидії злочинності. Не є винятками й відповідні посилання у проектах законів про охорону прав інтелектуальної власності.

Для підвищення ефективності законодавчої діяльності та з метою дотримання принципів протидії злочинності передусім необхідно визначити, що являє собою кримінальна політика й у чому полягає її головний напрям – попередження злочинності.

Від самого початку формування теорії кримінальної політики велика увага приділялася розробці її основних понять. Кримінальна політика «виросла» на ґрунті зближення й об’єднання соціології, політології, науки соціального управління з кримінологією та кримінальним правом. Вона стала закономірним підсумком усебічного та комплексного дослідження злочинності й інших деструктивних явищ і процесів, які відбуваються в суспільстві. Кримінальна політика – це вироблення стратегії й тактики державної влади: основних напрямів, цілей і засобів впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого законодавства, практики його застосування, а також реалізації заходів, спрямованих на попередження та профілактику злочинів.

Таке визначення, по-перше, розкриває кримінальну політику як державну стратегію, тактику й основні напрями протидії злочинності, чітко окреслює цілі й засоби впливу на злочинність. По-друге, першорядним визнається право, котре, по суті, і є втіленням політики, що реалізує цінності правової держави: інтереси особи, суспільства й держави; права та свободи людини та громадянина; верховенства закону, гуманізм і справедливість. Як слушно зауважив І. Даньшин, «…не політика йде за правом, а навпаки, його правоохоронні галузі формуються відповідно до настанов кримінальної політики» [2, с.30]. По-третє, у наведеному визначенні враховується комплексний, багатоаспектний характер такої політики на всіх трьох рівнях: концептуальному, законодавчому та правозастосовному.

Утім, деякі науковці взагалі визнають термін «кримінальна політика» штучним і таким, що сьогодні не відповідає реаліям політичної системи нашої держави. А. Зелінський обґрунтовує необхідність зміни термінології та пропонує застосовувати поняття «кримінологічне планування» [6, с. 16]. У свою чергу, O. Кальман визначає кримінологічне планування лише як одну з форм координації попереджувальної діяльності в межах країни й окремих її регіонів, в якій знаходить своє реальне відображення кримінологічна політика держави [8, с. 117].

Водночас слід погодитися з думкою А. Зелінського про необхідність істотного переосмислення та коригування, а іноді й перегляду принципів кримінальної політики. Конституція встановлює, що права та свободи людини й їх гарантії характеризують зміст і спрямованість діяльності держави, а людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Таким чином чітко зафіксовано пріоритет загальнолюдських цінностей над іншими й передусім над інтересами держави. Це зумовлює необхідність деідеологізації, деполітизації й демілітаризації органів, котрі входять до правоохоронної системи.

Нині на державному рівні, у законодавчій, виконавчій і судовій гілках влади вже визріло усвідомлення хибних наслідків надмірної кримінально-правової заборони й необхідності осмислення ідеї розумної достатності та реальної справджуваності. Завжди слід пам’ятати мудрий вислів: держава існує не для того, щоб перетворити земне життя на рай, а для того, щоб перешкодити йому остаточно перетворитися на пекло.

Отже, принципами кримінальної політики є: верховенство закону, демократизм, гуманізм, справедливість, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності та науковість. Не маючи змоги в межах статті розглянути всі ці принципи, акцентуємо увагу лише на окремих з них, які, на нашу думку, найчастіше ігноруються на законодавчому рівні кримінальної політики.

Принцип верховенства закону зазвичай розуміють як ідею, відповідно до якої злочинна дія, її ознаки, караність та інші наслідки скоєння злочину визначаються лише законом. Значення цього принципу полягає в тому, що саме він реалізує верховенство права, верховенство закону відносно інших видів правового регулювання. Саме тому встановлення адміністративно-правових і кримінально-правових заборон щодо певної поведінки, пов’язаної з порушенням права інтелектуальної власності, було й залишається одним із головних питань протидії таким посяганням на законодавчому рівні.

Принцип демократизму передбачає широку участь громадян і їх об’єднань у реалізації завдань кримінальної політики. Безумовно, саме держава через уповноважені органи визначає основні напрями протидії злочинності. Проте зусилля держави в цьому напрямі можуть мати успіх тільки в разі взаємодії всіх інститутів громадянського суспільства, громади загалом і кожного громадянина окремо [3]. Це також підкреслювалося під час проведення круглого столу «Роль держави, бізнесу та громадськості в рішенні проблем захисту авторських прав» [21].

Принцип справедливості встановлює: покарання й інші заходи кримінально-правового характеру, застосовувані до особи, котра вчинила злочин, мають бути справедливими, тобто відповідати характеру та ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення й особі винного. На думку Ю. Блувштейна, покарання й інші заходи впливу щодо винного є справедливими, якщо вони відповідають щонайменше трьом вимогам: 1) індивідуалізації (покарання має бути адекватним тяжкості злочину та суспільній небезпеці злочинця); 2) диференціації (покарання має бути різним за різні злочини); 3) рівності покарання (заходи кримінально-правового впливу мусять бути тотожними вже застосованим до аналогічних злочинів, скоєних так само небезпечними злочинцями) [1, с. 50].

У ст. 28.47 Угоди з торговельних аспектів прав на інтелектуальну власність підкреслено: держави-члени передбачають кримінальні процедури та штрафи, які застосовуються, принаймні, у випадках навмисного підроблення товарних знаків або порушення авторського права, вчинених у комерційних масштабах. Запобіжні заходи включають тюремне ув’язнення, грошові штрафи, достатні, порівняно з іншими злочинами подібної тяжкості, щоб запобігти порушенню цих прав [10, с. 455]. Тобто визначення конкретних видів і розмірів покарання, індивідуалізація й диференціація відповідальності, а також інших заходів кримінально-правового характеру є компетенцією саме внутрішнього національного законодавства й кримінальної політики.

Принцип невідворотності відповідальності полягає ось у чому: будь-яка особа, котра вчинила злочин, мусить постати перед судом. Тим самим конкретизуються загальніші за змістом принципи верховенства закону й рівності громадян перед законом. Незастосування окремих положень закону про кримінальну відповідальність (наявність «мертвих» норм) як правило пов’язане з тим, що законодавець, хоча й виходив з об’єктивної потреби протидії тим або іншим антигромадським проявам, але при цьому не враховував правил криміналізації, розроблених наукою кримінального права [11, с. 124–125].

Принцип науковості кримінальної політики: розробка стратегії й тактики протидії злочинності має ґрунтуватися на об’єктивних закономірностях, фактичному стані справ і реальних можливостях держави, які забезпечують найоптимальніші саме в цей час результати боротьби зі злочинністю.

Механізм правоохоронної системи може працювати в оптимальному режимі лише за певного рівня та стану злочинності. Віднесенням тих або інших діянь до кола злочинних і кримінально караних законодавець опосередковано впливає на коливання рівня злочинності в цілому та досить істотно на рівень злочинності окремої групи посягань. У тих випадках, коли без достатнього наукового обґрунтування криміналізуються ті або інші форми протиправного виявлення, по-перше, не реалізується в повному обсязі принцип невідворотності відповідальності, а по-друге, відволікаються людські й матеріальні резерви держави, у результаті чого знижується загальна ефективність протидії злочинності.

Нинішнє співвідношення кількості порушень права інтелектуальної власності, за даними міжнародних установ, до кількості виявлених адміністративних порушень і злочинів у сфері інтелектуальної власності та кількості осіб, котрих було притягнуто до відповідальності за вказані дії, засвідчує недопустимий рівень латентності зазначених посягань та істотні прогалини в механізмі їхнього виявлення, фіксації, розслідування та судового розгляду. Останніми роками у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності досягнуто помітного прогресу, але, на думку міжнародних експертів, саме її недосконалість залишається одним із чинників, що перешкоджає створенню в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності. Попри активізацію зусиль правоохоронних органів із забезпечення захисту прав інтелектуальної власності, загальний рівень правопорушень у цій сфері залишається високим. Це є підставою для звинувачення нашої держави в низьких стандартах забезпечення захисту прав інтелектуальної власності, особливо стосовно аудіовізуальної продукції, програмного забезпечення й фармацевтичних препаратів.

Крім того, свідомо чи підсвідомо автори багатьох законопроектів уводять в оману законодавця, стверджуючи: реалізація їхньої законодавчої ініціативи не потребує додаткових витрат із державного бюджету. Так, автори законопроекту № 4006 від 10 липня 2007 року [14] пропонували істотно зменшити мінімальну межу матеріальної шкоди для визнання вчиненого злочином (з двадцяти до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), що, безумовно, у рази збільшило б кількість посягань на право інтелектуальної власності, які визнавалися б злочинами. Отже, прийняття згаданого закону потребувало б значного збільшення людських і матеріальних ресурсів держави для виявлення, фіксації, досудового розслідування й судового розгляду цих справ і зниження ефективності протидії відповідним злочинам. Законопроект також передбачав збільшення розміру покарання у вигляді позбавлення волі, а це, в свою чергу, спричинило б зростання державних витрат на фінансування установ пенітенціарної системи.

Автори законопроекту № 3503 від 18 грудня 2008 року [12] так само запевняють, що їхній законопроект не потребує додаткових витрат, але пропонують встановити кримінальну відповідальність за будь-яке умисне порушення авторського та суміжних прав, зокрема, в цифровій комп’ютерній мережі Інтернет, якщо порушення вчинила особа, котра за такі дії протягом року вже притягалася до адміністративної відповідальності. Зазначена редакція відповідної норми закону про кримінальну відповідальність у сотні або навіть тисячі разів збільшить кількість посягань, які визнаються злочинами, на авторське право й суміжні права. У такому разі, поза сумнівом, знадобиться й відповідне збільшення кількості працівників органів правоохоронної системи, чиї функції полягатимуть у протидії злочинам. І це, не враховуючи того, що у Кримінальному кодексі 2001 року (далі – КК) законодавець узагалі відмовився від адміністративної приюдиції.

У законопроекті № 3503 також пропонується встановлення кримінальної відповідальності за несплату винагороди або відрахувань у сфері авторського права та суміжних прав (ст. 203-2 КК у проекті закону). Автори ніби забули, що нині в Україні питання сплати «роялті», а також система установ, котрі мають займатися такою діяльністю, не врегульовані на належному рівні. Про наявність згаданої прогалини неодноразово зазначалося й на законодавчому рівні [5], і фахівцями в галузі охорони авторського права та суміжних прав [4, с. 78–79]. Крім того, 25 квітня 2008 року Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради порушив клопотання про перевірку інформації, відповідно до якої нове керівництво Українського агентства з авторських і суміжних прав перерахувало кошти в сумі понад 2,5 мільйона доларів США авторської винагороди, зібраної в Україні для авторів і правовласників, до однієї з філій Європейського банку розвитку та заощаджень, який потім збанкрутував, а гроші зникли. (Аналогічна ситуація вже мала місце 2000 року. Тоді зникло понад 500 тисяч доларів США авторської винагороди.) Це стало приводом для внесення на розгляд Верховної Ради проекту постанови № 2694 від 24 червня 2008 року [20]. За таких умов саме питання про запровадження кримінальної відповідальності окремих осіб за несплату винагороди або відрахувань у сфері авторського права та суміжних прав є принаймні необґрунтованою.

Безперечно, головним напрямом кримінальної політики є попередження злочинності. Мудрий законодавець попередить злочин, аби не довелося карати за нього. Однак, на жаль, в Україні історично склалася та існує досі доктрина каральної моделі протидії злочинності. Згадаймо: щойно черговий Пленум ЦК КПРС, голова уряду або керівник держави оголошували непримиренну боротьбу з тим чи іншим явищем (скажімо, спекуляцією, розкраданням державного майна, самогоноварінням, валютними операціями чи хабарництвом), законодавець відразу ж або криміналізував певні діяння, або запроваджував суворіші покарання. Окреслена тенденція багато в чому збереглася й нині. Зараз можна почути висловлювання не тільки окремих громадян, а й представників політичних сил та державних діячів про необхідність криміналізації якнайбільшого кола діянь або запровадження найсуворіших видів і розмірів покарання за ті або інші злочини, чи навіть правопорушення. Відповідний вектор законодавчої діяльності підтримують навіть деякі науковці.

Так, автори законопроекту № 8289 від 17 жовтня 2005 року [13] пропонували збільшення розміру штрафу в разі вчинення правопорушення, передбаченого ст. 51-2 Кодексу про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) «Порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності», від двохсот до п’ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян (тобто мінімального розміру штрафу – в 20, а максимального – в 2,5 разу). Для порівняння: розмір штрафу як виду кримінального покарання визначається в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 53 КК), а санкцією ст. 176 КК за порушення авторського права й суміжних прав передбачається розмір штрафу від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Отже, проектом не враховано різного ступеня шкідливості адміністративного правопорушення та суспільної небезпеки злочину як найнебезпечнішого виду посягання.

Таке «радикальне» посилення відповідальності, на думку авторів, дозволить захистити не лише суб’єктів права інтелектуальної власності, а й державу, інтереси суспільства, його інтелектуальний потенціал. Із пояснювальної записки до проекту закону: «Обсяг адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності має стримувати потенційних порушників від противоправного посягання, адже при порушенні прав на об’єкти права інтелектуальної власності, держава, її міжнародний імідж, суспільство втрачають більше, ніж сам суб’єкт права інтелектуальної власності». Знаменно те, що авторами законопроекту є саме науковці.

А. Нерсесян, із свого боку, пропонує включити до складу Особливої частини КК статтю 175-1 «Порушення особистих немайнових прав інтелектуальної власності» [9, с. 10]. Але відповідно до змісту ч. 1 ст. 423 КК особистими немайновими правами інтелектуальної власності є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) та право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця, а також інші особисті немайнові права інтелектуальної власності. Але при цьому автор цілковито ігнорує діючу систему юридичної відповідальності, яка визначає згадане посягання саме як адміністративне правопорушення, передбачене ст. 51-2 КУпАП.

Отже, будь-які пропозиції з криміналізації дій, які посягають на право інтелектуальної власності, або посилення відповідальності в разі їх вчинення, мають розглядатись у межах кримінальної політики системно й виважено. Такі пропозиції в законодавчому напрямі кримінальної політики містять загрозу тотальної криміналізації суспільства внаслідок надмірного застосування кримінальної репресії як провідного нині напряму протидії злочинності.

У новітній історії неодноразово мали місце спроби замінити реактивну (у відповідь на вчинені злочини) каральну модель протидії злочинності попереджувальною (профілактичною). Але можна констатувати, що всі вони виявилися невдалими. Причин цього декілька. Передусім, неадекватна (занижена) оцінка справжніх масштабів злочинності. Характеристика латентної частини злочинності, яка перевищує її зареєстровану частину в 3–10 разів, на наш погляд, стосується групи так званих традиційних злочинів (убивство, спричинення тілесних ушкоджень, зґвалтування, крадіжка, шахрайство, грабіж, розбій і т. ін.), тобто зазвичай ідеться про вчинення злочинів, у яких різко підвищується достовірність ідентифікації того або іншого діяння як злочину. Узагальнені дослідження латентності злочинів у сфері інтелектуальної власності доводять: насправді існує навіть феномен надлатентності (або гіперлатентності), коли незареєстрована частина таких злочинів у декілька сотень або навіть тисяч разів перевищує зареєстровану частину. Недостатньо обґрунтована посилка на те, що правопорушення в сфері інтелектуальної власності скоює незначна частина осіб, поза сумнівом, сприяє народженню ілюзії досяжності мети подолання такої девіантної поведінки.

Інша причина в тім, що сам по собі механізм притягнення до кримінальної відповідальності та її реалізація в межах системи виконання покарання у вигляді позбавлення волі є одночасно засобом культивування злочинності. Водночас ціна попередження злочинів у багато разів перевищує ціну кримінального переслідування за злочини, оскільки вимагає широкомасштабних і глибоких змін у всіх сферах суспільства.

На профілактичну модель попередження злочинності також негативно впливає спрощене уявлення про природу кримінології явищ, що детермінують злочинність. Деякі з них традиційно оцінюються як криміногенні (бідність, безробіття, наркотизм і т. ін.), інші – як однозначно антикриміногенні (високий рівень життя, зайнятість, добра освіта, інтелектуальність, володіння високими технологіями тощо). Насправді, коли йдеться про злочини в сфері інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації, ці чинники, як правило, міняються місцями.

На нашу думку, не зовсім вдалий досвід реалізації моделі попередження злочинності вказує не на неможливість досягнення певних успіхів засобами попередження, а на помилкові підходи до визначення її цілей. Рух України до демократичного громадянського суспільства та правової держави неодмінно спричинить зміни в кримінальній політиці: заходи кримінального покарання, що нині розглядаються як основна форма протидії злочинності, мають поєднуватися з заходами попередження, профілактики злочинів. Проголошення попередження злочинів головним напрямом кримінальної політики потребує якісно іншого ідеологічного, правового, організаційно-структурного, інформаційного, кадрового й наукового забезпечення законодавчої діяльності. Це передусім стосується попередження злочинів й інших правопорушень у сфері інтелектуальної власності.


Джерела

1. Блувштейн Ю. Д. Уголовное право и социальная справедливость. – Минск: Университетское, 1987. – 61 с.

2. Даньшин І. М., Зелінський А. Ф. Кримінальна політика: за і проти // Право України. – 1992. – № 8. – С. 28–34.

3. Доклад восьмого конгресса Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. – Гавана, Куба, – 27 августа – 7 сентября 1990 года. – С. 198–205.

4. Защита прав интеллектуальной собственности: Материалы XII Международной научно-практической конференции. – Симферополь: Министерство экономики АРК. 2008. – 150 с.

5. Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування: Рекомендації парламентських слухань // Голос України. – 2007. – № 125. – 19 липня.

6. Зелінський А. Ф. Кримінологія. Навчальний посібник. – Х.: Рубікон, 2000. – 240 с.

7. Куліш А. М. Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України: Монографія: У двох частинах. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – Ч. І. – 222 с.

8. Курс лекций по криминологии / Под ред. проф. Даньшина И. Н.
(Общая часть) и проф. Голины В. В. (Особенная часть). – Х.: «Одиссей», 2007. – 280 с.

9. Нерсесян А. С. Кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / НАН України; Інститут держави і права ім. Корецького. – К., 2008. – 19 с.

10. Основы интеллектуальной собственности. – К.: Издательский дом «Ін Юре», 1999. – 600 с.

11. Принципы советского уголовного права / С. Г. Келина, В. Н. Кудрявцев; АН СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1988. – 173 с.

12. Про внесення змін до деяких законів України для посилення охорони авторського й суміжних прав: проект Закону України № 3503 від 18 грудня 2008 року // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id= &pf3511=33972

13. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо захисту прав інтелектуальної власності): проект Закону України № 8289 від 17 жовтня 2005 року // http://gska2.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_1?id= &pf3511=25780

14. Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо упорядкування відповідальності за злочини проти інтелектуальної власності: проект Закону України № 4006 від 10 липня 2007 року //http://gska2.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=30520

15. Про додаткові заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, громадського порядку та посилення боротьби зі злочинністю: Указ Президента України від 28 березня 2008 року № 276/2006 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 12.

16. Про Єдину комп’ютерну інформаційну систему правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю: Указ Президента України від 31 січня 2006 року № 80/2006 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 5.

17. Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 роки: Указ Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52.

18. Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції: Указ Президента України від 9 лютого 2004 року № 175/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 6.

19. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопада 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 13.

20. Про утворення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з перевірки діяльності Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, державних підприємств, що збирають авторську винагороду та фінансуються за рахунок патентних зборів, а також Фонду державного майна України стосовно врахування інтелектуальної власності при приватизації підприємств: проект постанови Верховної Ради України № 2694 від 24 червня 2008 // http://gska2.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=32887

21. Матеріали круглого столу. – Харків: Coalition for intellectual property rights (CIPR). – 2007. – 14 вересня.

Автор: Вадим ХАРЧЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №11/2016 №11
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Мінцифри: Україна піднялася в рейтингу індексу електронної участі ООН Сьогодні, 27 листопада

В Європі вперше судитимуть дипломата з Ірану за тероризм Сьогодні, 27 листопада

Заступник Шевченка став членом наглядової ради Нацдепозитарію Вчора, 26 листопада

Профспілка "Антонова" має намір судитися через створення наглядової ради Вчора, 26 листопада

США відтермінували блокування TikTok Вчора, 26 листопада

Громадська рада Нацкомісії з тарифів хоче, аби "Нафтогаз" продавав газ на біржі  25 листопада

У Криклія заперечили інформацію про можливе звільнення: "Міністр працює" 25 листопада

Криклій може втратити крісло міністра інфраструктури – джерело 25 листопада

Новини 24 листопада: ФОПам роздадуть по 8 тисяч, українцям анулюють борги, на новорічні свята хочуть локдаун 25 листопада

Допомогу бізнесу хочуть фінансувати з ковідного фонду 24 листопада