передплата Українською | In English

№6, березень 2009

Управління гендерними процесами в державній політиці

Поділитися:

Гендерний зміст діяльності політичної партії визначається декількома чинниками, а саме: місцем і роллю гендерної політики в системі обраних нею політичних пріоритетів і політичних методів її здійснення; гендернозбалансованою структурою членства або прагненням до цього та побудовою своєї внутрішньої діяльності на гендернозбалансованих засадах; прагненням і здатністю долати гендерну суперечливість, що характеризується, з одного боку, намаганням внести зміни в соціальне буття суспільства й держави та, з другого, неприйняттям нововведень, прогресивного, зокрема й у гендерних відносинах, культурі, демократії, без чого неможливе сучасне соціальне новоутворення.

До партійного гендерного квотування вдаються політичні партії багатьох країн світу. Такі квоти встановлюються до 50%. Зокрема, 50-відсоткову квоту для чоловіків і жінок у партійних списках встановили австрійська «Зелена альтернатива», Соціалістична партія Бельгії, Ліберальні демократи та Робітнича партія Великої Британії, Партія лівих соціалістів Данії, Еквадорський революційний народний рух, Нова демократична партія Канади, Партія демократичного соціалізму Німеччини, Федерація зелених Італії, Революційна партія Мексики й інші.

В Україні питання гендерних квот практично не порушує жодна політична партія. Те, що наша держава об’єктивно потребує цього, засвідчують парламентські вибори 1990-х. Так, серед народних депутатів України першого скликання (1990–1994 роки) – 12 жінок; другого (1994–1998) – 17; третього (1998–2002) – 37 жінок [1].

Дещо змінилася ситуація на парламентських виборах четвертого скликання (2002–2006 роки). Серед народних депутатів України – 29 жінок. Із них за одномандатним округом обрано – 9. З 20 жінок, обраних за багатомандатним округом від Комуністичної партії – 5, від виборчого блоку політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» – 6, від виборчого блоку політичних партій «За Єдину Україну!» – 4, від Соціал-демократичної партії (об’єднаної) – 1 й від Соціалістичної партії – 2.

Серед народних депутатів п’ятого скликання (2006–2007 роки) – 40 жінок. Із них за багатомандатним округом – 40: від Комуністичної партії – 2, виборчого блоку «Наша Україна» – 8, Блоку Юлії Тимошенко – 12, Партії регіонів – 16, Соціалістичної партії – 2.

Наприкінці 1990-х – на початку ХХІ століття спостерігалося стрімке зростання кількості політичних партій, що можна сприймати як зростання політичної активності громадян. Партійна належність жінок, обраних народними депутатами, є показником політичної зрілості політичних партій, розуміння ними процесу емансипації жінки, захисту її прав, необхідності формувати жінок-політичних лідерів і висувати їх до державних структур, підтримувати їхню діяльність.

Гендерне квотування за партійними списками є втіленням реальної практичної політики рівності та справедливості, пошуку критерію гендерного прогресу, а водночас – політична форма можливостей реалізації конституційного права рівності чоловіків і жінок, що має на меті забезпечити подолання гендерного дисбалансу.

Запровадження квотування має низку пріоритетів. Квоти є компенсаторним заходом, спрямованим на подолання жінками перешкод під час їхнього входження до владної системи, уникнення «скляної стелі» або «скляної стіни».

Водночас система квот спричиняє низку серйозних проблем і в деяких випадках викликає опір.

Міжнародний досвід показав: залучити жінок, котрі вже брали участь у політичній діяльності, до боротьби за виборну посаду нескладно. Набагато складніше набрати жінок, готових уперше йти до влади. Гендерне квотування стимулює партії до активного залучення жінок до своїх лав і змушує партійні організації займатися підготовкою значної кількості кваліфікованих кандидаток для заповнення квот. У процесі цього партії змушені також концентрувати увагу на реальних робочих умовах і культурі політичної участі, вільно або мимоволі сприяючи модернізації політичного стилю, роблячи його привабливішим для жінок.

Грунтуючись на міжнародному досвіді, підкреслимо, що система квот, за умови всіх своїх позитивних і конструктивних характеристик, не позбавлена певних вад, здатних призвести до негативних наслідків. Ці наслідки необхідно передбачати й прораховувати для мінімізації негативних впливів на політичну ситуацію. Звичайно, наявність самих правил необхідна, але залежить значною мірою від процесу їх застосування.

Інколи гендерне квотування використовують з метою резервування місць у політичних партіях, до яких залучаються жінки. Спостерігається намагання чоловіків відібрати й допустити до влади тих представниць прекрасної статі, з котрими їм зручно працювати, котрі обстоюють їхні інтереси й потреби, котрими легко управляти, маніпулювати. Тому до складу політичних партій вводять непрофесіональних політиків-жінок, що об’єктивно за своїми здібностями не можуть конкурувати з чоловіками. Загальновідомо, коли до складу політичних партій залучаються жінки–професіонали в політиці, з’являється протидія прийняттю рішень, у яких не відбито гендерних проблем, спостерігається загострення суперечностей між прибічниками й супротивниками гендерної рівності тощо. У такому разі систему гендерних квот можна застосувати як тимчасовий захід, доки не буде усунуто бар’єрів на шляху жінок у політику.

У світі існує різне ставлення до квотування й резервування місць в органах влади. Однак практика засвідчує: завдяки квотуванню кількість жінок у законодавчих органах держав зростає. Останнім часом гендерні квоти було застосовано в 76 країнах світу. Досвід розвинених країн (Швеція, Франція) показав позитивні результати запровадження системи гендерних квот до партійних списків (пропорційна виборча система).

Проблема квотування, слід зазначити, широко обговорюється в світі як чоловіками, так і жінками. Думки щодо ефективності системи квот, її справедливості, наслідків застосування – різні. Наприклад, у травні 2000 року відбулися слухання з проблем рівних прав і можливостей жінок і чоловіків (Державна дума РФ), а у вересні того ж таки року – Форум жінок-парламентаріїв країн СНД і Балтії, присвячений обговоренню законопроекту «Про державні гарантії рівних прав і рівних можливостей для чоловіків і жінок».

На жаль, у сучасних умовах парламенти в більшості країн світу залишаються за своїм складом чоловічими, а жінки в них становлять незначну частку. Однак можемо констатувати, що з другої половини ХХ століття світова практика формування парламентів демонструє тенденцію до паритетності їхнього складу. Найвиразніше вона проявляється в північних країнах Європи. Зокрема, в складі парламентів 2003 року відсоток жінок становив: Швеція – 45,3%, Данія – 38,0%, Фінляндія – 37,5%, Нідерланди – 36,7%, Норвегія – 36,4%, Іспанія – 36,0%, Бельгія – 35,3%, Австрія – 33,9%, Німеччина – 32,2%, Ісландія – 30,2%, Болгарія – 26,2%, Швейцарія – 25,0% та ін. Про зростання гендерної орієнтації в парламентах інших регіонів свідчить обрання жінок до їхнього складу в Мозамбіку – 30,0%, Південно-Африканській Республіці – 29,8%, Коста-Ріці – 35,7%, Аргентині – 30,7%, Австралії – 25,3% та ін. Ця тенденція зумовила виникнення в світовій політології та гендерних дослідженнях терміна «паритетний парламент» – парламент, у складі якого досягнуто (або майже досягнуто) гендерної рівності (50/50).

Паритетними називають парламенти Португалії, Швеції, у складі яких понад 50% становлять чоловіки і близько 50% – жінки. Майже 50-відсоткового представництва жінок і чоловіків досягли регіональні парламенти в Німеччині й Шотландії. До Конституції Франції внесено зміни, згідно з якими до парламенту Франції має обиратися по 50% жінок і чоловіків.

Вартим уваги явищем є жіночі політичні партії. Це політичні організації з переважно жіночим (або лише жіночим) членством, створені жінками, щоб розширити свою участь у формуванні та діяльності державних владних структур, захистити політичні й інші права, досягти гендерної рівності, встановити гендерну справедливість у своїй країні та досягти розвитку гендерної (паритетної) демократії. Загалом жіночі партії виникають тоді, коли влада або ігнорує гендерну проблематику, або розв’язує її вкрай повільно й поверхово; коли в суспільстві переважають патріархальні традиції, а державна влада тяжіє до патріархальних форм управління, не встигаючи чи не бажаючи утвердити егалітарні форми в усіх життєвих сферах.

Такі партії виникали в різні часи й у різних країнах світу. В Україні, починаючи з 1997 року, Міністерство юстиції зареєструвало шість політичних партій жіночого спрямування. Серед них – партія «Жінки України», Всеукраїнська партія «Жіночі ініціативи», партія «Солідарність жінок України», Всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє», жіночі громадські організації, котрі представляють і обстоюють інтереси жінок, дітей і сімей України: «Союз жінок України», «Союз українок», Національна рада жінок України, Всеукраїнське жіноче народно-демократичне об’єднання «Дія», Всеукраїнська громадська організація «Жінки за реформи», Всеукраїнська спілка «Громадянський парламент жінок України», Всеукраїнська спілка «Берегиня України», Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, Всеукраїнський союз жінок-трудівниць «За майбутнє дітей України», Всеукраїнська громадська організація «Ліга жінок-виборців «50/50»», Всеукраїнська громадська організація «Жіночий консорціум України», Київська міська жіноча організація «Жінки в науці», Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна», Спілка сільських жінок України та інші, частина з яких вже припинила свою діяльність [4].

Відповідно до загальної кількості жінок і чоловіків у парламенті розподіляються й депутати в парламентських комітетах і партійних фракціях.

У складі ВРУ, обраної 2006 року, – 27 комітетів. Лише в трьох з них жінки обіймають керівні посади: Комітет з питань охорони здоров’я, голова – Т. Д. Бахтєєва; Комітет з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва, голова – Н. Ю. Королевська; Комітет з питань свободи слова та інформації, голова – Г. М. Герман.

У низці комітетів парламенту взагалі немає жодної жінки: Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин, Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Комітет з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики, Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітет з питань національної безпеки і оборони, Комітет з питань ПЕК, ядерної політики та ядерної безпеки, Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності ВРУ, Комітет з питань транспорту і зв’язку, Комітет з питань фінансів і банківської діяльності.

У керівному складі восьми Комітетів ВРУ є по одній жінці: Комітет з питань бюджету, Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, Комітет з питань економічної політики, Комітет у закордонних справах, Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, Комітет з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму, Комітет з питань соціальної політики та праці, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

По дві жінки в керівному складі п’яти комітетів. Це – Комітет з питань європейської інтеграції, Комітет з питань культури і духовності, Комітет з питань науки і освіти, Комітет з питань податкової та митної політики, Комітет з питань правової політики. І лише в керівному складі Комітету з питань правосуддя – чотири.

У складі українського парламенту, обраного 2006 року, – 5 депутатських фракцій. Серед керівників вищого складу лише одна жінка – Г. М. Герман, заступник голови фракції Партії регіонів.

Ще одним прикладом гендерної розбалансованості в складі державних органів є Кабінет міністрів України, а це 24 особи, з котрих лише дві жінки – Прем’єр-міністр – Ю. В. Тимошенко й Міністр праці і соціальної політики України – Л. Л. Денисова.

У керівному складі ЦВК України – 15 осіб, серед них – 4 жінки (1%).

За рейтингом гендерної збалансованості в парламенті Україна станом на 2002 рік, за даними ООН, посідала 102-е місце серед держав світу. Порівняймо з країнами, близькими за рейтингом: Росія – 78, Угорщина – 75, Білорусь – 74, Казахстан – 73, Азербайджан – 72, Литва – 71.

Протягом усіх скликань частка жінок у парламенті України становила в середньому п’ять відсотків. Тенденції кардинальних гендерних змін наразі не спостерігається [3].

Гендерна діяльність парламентів знаходить свій вияв у створенні таких структур, як: комітет у справах гендерної рівності (рівних можливостей) або підкомітет у справах гендеру при одному з парламентських комітетів; науково-дорадчий орган з питань гендеру; жіночі фракції. В Україні це Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, у керівному складі якого лише одна жінка – О. Ф. Бондаренко, що очолює підкомітет з міжнародно-правових питань і гендерної політики.

Гендер як пріоритетна проблема був у центрі уваги глав держав та урядів на Всесвітньому саміті Тисячоліття. У Декларації Тисячоліття ООН світові лідери затвердили комплекс цілей, серед яких – сприяння рівності статей і розширення прав і можливостей жінок [2, 5].

Рівність, зокрема, розкривається як фундаментальна цінність. Її основною метою є проголошення того, що жодна людина й жодна країна не має позбавлятися можливості користуватися благами розвитку.

Розв’язання гендерних проблем у світовому масштабі вимагає від голів держав професійних знань і професійного аналізу проблеми. Це зумовлює й необхідність мати при президентові радника з гендерних питань, а при адміністрації президента – консультативно-дорадчий орган з гендерної проблематики. Скажімо, таку Національну раду з питань жінок, сім’ї та гендерного розвитку створено при президентові Киргизької Республіки. У межах наданих раді повноважень на неї покладено нагляд за виконанням закону про основи державних гарантій забезпечення гендерної рівності, публікацію щорічних звітів про його виконання. У Королівстві Норвегія король призначає Раду з рівності, мандат і кількість членів якої встановлює Сторинг (парламент).

Радник з гендерних питань при президентові країни інколи виступає в ролі уповноваженого у справах гендерної рівності (рівних можливостей) – омбудсмана. У різних країнах його називають по-різному (посередник, контролер, адвокат), але завжди це державний посадовець, котрого обирає представницький орган влади для здійснення контролю над законодавством з рівних прав і можливостей. Уперше посаду омбудсмана юстиції запроваджено ще 1809 року в Швеції. Вона довела свою необхідність, і протягом двох століть ця ідея не втратила ані значення, ані актуальності. В останню третину ХХ століття у Швеції поступово запровадили посади п’яти омбудсманів із захисту прав у різних сферах соціального життя: з рівноправності статей, етнічної рівноправності, прав споживачів, прав дітей, прав інвалідів тощо. Обрання такої кількості омбудсманів – важливий показник того, яку увагу державні діячі Швеції приділяють правозахисній і правоохоронній діяльності.

Посада уповноваженого Рикстагу з рівності статей серед інших з’явилася 1980-го. Омбудсмана обирають на чотири роки, він щороку звітує перед парламентом про стан юридичної забезпеченості рівних прав і можливостей у країні, про свою роботу з захисту прав жінок і чоловіків.

У сучасних умовах омбудсманів обирають у багатьох країнах світу. Практика запровадження посади та служби омбудсмана дедалі поширюється. Так, 1978 року така служба з’явилася в Норвегії, 1980-го – у Швеції, 1987-го – у Фінляндії, 1999-го – в Литві, 2001-го – в Німеччині, 2002-го – у Словенії, Боснії та Герцеговині, 2003-го – в Хорватії, Киргизстані тощо.

В Основному Законі України, а саме в ст. 101 зазначено, що парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини та громадянина здійснює Уповноважений ВРУ з прав людини, права й обов’язки котрого закріплені в Законі «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». З 1998 року Омбудсманом у нашій державі є жінка – Н. І. Карпачова, призначена на посаду Постановою Верховної Ради від 14 квітня 1998 року та переобрана 2003-го й 2007-го.

Процес створення посади, обсяг компетенції й безпосередня діяльність омбудсмана в різних країнах має свої особливості. Наприклад, законом Німеччини про встановлення рівноправності між жінками й чоловіками, ухваленим Бундестагом у листопаді 2001 року, в країні запроваджено посади уповноважених з питань рівноправності та їхніх заступників від найвищого органу влади до всіх організацій і колективів. Закон детально регламентує процес обрання уповноважених та їхніх заступників у всіх організаціях і колективах, розподіл обов’язків і координацію дій між ними на всіх рівнях, визначає санкції, до яких мають вдаватися уповноважені в разі порушення гендерної рівності.

На жаль, у країнах перехідного типу панує нехтування гендерним підходом. Система державного врегулювання гендерних перетворень потребує спеціального цільового механізму управління гендерними процесами. У розвинених демократичних суспільствах створюються міністерства з рівних прав і можливостей. Їх виникнення, наявність у них мандату й необхідних ресурсів багато в чому залежить від волевиявлення урядів, готовності останніх до гендерних перетворень, розвиненості гендерного світогляду, сформованості гендерної культури, що в свою чергу засвідчує розвиток у цих країнах демократії, усвідомлення ролі державного управління в гендерних процесах як прискорювального й організаційного чинника.

Створення в розвинених країнах міністерств, які мають на меті гендерні перетворення й чітко окреслюють для себе гендерну сферу діяльності, збігається з часом перетворення міністерств у справах жінок на міністерства гендерної рівності.

На жаль, для України створення Міністерства з рівних прав і можливостей, котре займалося б гендерними питаннями, є наразі нездійсненним. Щоправда, при Міністерстві України в справах сім’ї, дітей та молоді є управління гендерної та сімейної політики. У ньому функціонує підрозділ, що займається питаннями гендерної політики.

Чималу роль у загальній системі творення механізму державного й громадського забезпечення гендерної рівності відіграють місцеві структури. Гендерна активність на місцях проявляється в найрізноманітніших формах: створенні місцевих комітетів; рад з питань рівності при владних структурах; різноманітних спостережних, консультативних комітетів з гендерної рівності; кризових центрів; запровадженні посад експертів з питань рівності; гендерного квотування при формуванні місцевих органів; розробці муніципальних програм з рівноправності статей тощо.

Так, Прем’єр-міністр Дорученням від 10 липня 2003 року зобов’язав голів місцевих державних адміністрацій при розподілі функціональних обов’язків між своїми заступниками на одного з них покласти відповідальність за забезпечення рівності прав жінок і чоловіків. Саме на місцевому рівні в Україні, підкреслимо особливо, гендерний рух демонструє найбільшу активність і стає дедалі змістовнішим.

Отже, можемо констатувати, що створення в багатьох країнах світу різноманітних структур з рівності статей з гендерними повноваженнями засвідчує перебудову системи управління в світовому просторі в напрямі запровадження гендерного компонента в усі управлінські сфери.


Джерела

1. Вибори до Верховної Ради України 2002 року. Інформаційно-аналітичне видання. – К., 2002.

2. Пакт розвитку Тисячоліття. Millenium Project. – 2004.

3. Стратегічна панорама. – 2003. – № 3–4.

4. Третій сектор в Україні: проблеми становлення. – К., 2001.

5. Цілі розвитку Тисячоліття. Україна. – К., 2003.

Автор: Ольга Галанець

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №11/2016 №11
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Мінцифри: Україна піднялася в рейтингу індексу електронної участі ООН Сьогодні, 27 листопада

В Європі вперше судитимуть дипломата з Ірану за тероризм Сьогодні, 27 листопада

Заступник Шевченка став членом наглядової ради Нацдепозитарію Вчора, 26 листопада

Профспілка "Антонова" має намір судитися через створення наглядової ради Вчора, 26 листопада

США відтермінували блокування TikTok Вчора, 26 листопада

Громадська рада Нацкомісії з тарифів хоче, аби "Нафтогаз" продавав газ на біржі  25 листопада

У Криклія заперечили інформацію про можливе звільнення: "Міністр працює" 25 листопада

Криклій може втратити крісло міністра інфраструктури – джерело 25 листопада

Новини 24 листопада: ФОПам роздадуть по 8 тисяч, українцям анулюють борги, на новорічні свята хочуть локдаун 25 листопада

Допомогу бізнесу хочуть фінансувати з ковідного фонду 24 листопада