Новий образ України. Трансформація духу та випробування національним буттям

Напружені у своїй драматичності події кінця 1980-х – початку 1990-х років ХХ століття, що зумовили перехід від тоталітаризму до демократії та ринкових відносин, спродукували парадигмальні зсуви духовно-культурної сфери і сформували новий образ України, основні риси якого визначають сімнадцятирічну траєкторію нашого розвитку. Прості слова Йоганна Екхарта: «Хто хоче стати тим, ким має бути, той має перестати бути тим, ким є» – стали наприкінці минулого століття життєвим імперативом кожного українця. І ми, справді, перестали бути тими, ким були..., але так і не стали тими, ким маємо бути. Непослідовність і ситуативний характер усього, що відбувалося за роки незалежності, не дозволили Україні стати країною, яка знає, чого хоче.

Пояснюється це, по-перше, тим, що культура в новому посткомуністичному українському суспільстві здобула нове, ширше суспільно-політичне звучання. Усі її сфери перейнялися ідеями національної незалежності та самостійності. Відтак вона стала полем діяльності не окремих груп інтелектуально-художньої еліти, а турботою майже кожного на рівні повсякденної життєдіяльності. У зв’язку з цим національна культура й етнонаціональні суперечності в перші роки незалежності набули набагато більшої ваги, ніж питання економічні. І цей дисбаланс існує протягом усіх років незалежності. Навіть у період глибокої економічної кризи практично ніхто ще не наважується зрозуміло пояснити, що чекає країну найближчим часом і як допомогти людям не втратити віри в майбутнє своєї країни. Падаючи у безодню, ми тільки те й робимо, що з’ясовуємо: хто більший, а хто менший друг народу, хто правий, а хто винуватий. А для вирішення основного питання: «Що робити?» – часу майже не залишається.

По-друге, в цей період усе, пов’язане з культурою, перестало контролюватися та спрямовуватися, як це було колись, державою. Трансформація духу українського суспільства на початку 1990-х років потрапила в тенета романтичного минулого. Демократична міфологія, зумовлена романтичним ренесансом, перейняла пафос героїчного кінця ХІХ – початку ХХ століть. Розвал першої соціалістичної держави світу – колишнього СРСР – підірвав довіру до радянської філософії та створив передумови для розквіту колективної міфології та її групової цензури. Тепер найсуворішими цензорами та пропагандистами новітніх міфів стали самі творці, тобто певний моносоціал. На місце тиску, що панував згори, прийшов тиск знизу, готовий установлювати істину механічною більшістю голосів. Романтична лінія життя ховається саме в її реставрації через побудову незалежної держави. Проте модель дискурсу в цій теоретично іншій державі, що виникла заново, надзвичайно схожа на дискурс минулого, з його іконами та світською містикою. Над усе, центральною тут залишається архетипова тема боротьби: «боротьби за розбудову», «боротьби з комуністами», «боротьби з корупцією», «боротьби за скасування депутатської недоторканності», «боротьби за справедливість» тощо. Принцип боротьби формує й відповідну «окопну психологію», яка вчить не висовуватися до подання сигналу «в атаку». Ось чому, коли наші політики, одержимі бажанням самоутвердитися через возвеличення нації («найпрацьовитіша», «наймудріша»...), подають такий сигнал, то й гадки не мають, що в цій ситуації гіршого лиха для України важко вигадати. Цінності боротьби в масовій свідомості стають важливішими за цінності творення. Ми довели заполітизованість до краю: середній українець думає про політику понад 3–4 години на день (американець – 3–4 хвилини), а 33,6 відсотка наших громадян, якщо «покличуть», готові боротися [1, с. 24].

По-третє, цінності боротьби акумулюють енергію злості й ненависті до всього несхожого, до людей, котрі розмовляють іншою мовою, сповідують іншу релігію, керуються іншою системою цінностей. Ненависть і насильство стають методом практичної дії, яка спричиняє хаос і безладдя, заполонивши майдани, вулиці й парламентську залу. Парадоксальність у тім, що обравши демократичний шлях розвитку, Україна фактично оголосила характерними ознаками суспільства політичний і світоглядний плюралізм, розмаїття політичних партій і конфесій тощо. І справді, ця полікультурність, суспільно-політична, релігійна диференціація суспільства постали як важливі характеристики його демократичності, як практичний прояв свободи людини. Але, з’ясувалося, вони ж стали й чинником деконсолідації соціуму, появи вузлових точок напруженості, конфронтаційних процесів у політичній, етнонаціональній, міжрегіональній, релігійній та інших сферах суспільства. У зв’язку з цим посилилися вкрай небезпечні для суспільної стабільності тенденції. Зокрема, поляризація країни на Південь–Схід–Захід на основі поглиблення нетерпимості в політико-ідеологічній і культурно-ціннісній орієнтації цих регіонів; посилення екстремістських настроїв на ультранаціоналістичному ґрунті; ескалація конфліктів на основі етнічної, мовної та релігійно-конфесійної нетерпимості; поглиблення відчуження населення від держави й недовіри громадян до закону та влади. Тенденція нетерпимості перетворилася в сучасному українському суспільстві на константу політичних, національних і державобудівничих відносин, де одне «ми» чи «я» прагне принизити, поставити в рамки меншовартості ідеї, світоглядні орієнтації й цінності інших «ми» чи «я» на догоду своїм переконанням, уявленням, деклараціям, розглядаючи це як принцип захисту останніх, підтвердження їхньої абсолютної істинності.

По-четверте, сучасний культурний простір активно наповнюється «кон’юнктурною реставрацією» християнських засад суспільства. Марксизм, який не зміг забезпечити економічного процвітання та «західного» життя Україні, замінюється християнською ідеологією й іконологією. З християнством пов’язують духовне відродження України, християнські мученики та святі займають місце марксистських «слуг народу». Учорашня партноменклатура ревно клянеться на Біблії. «Нові українці» сиплють біблійними цитатами з телеекранів, освячують бутіки й євроофіси, стоять поруч з владиками і поводяться так, ніби Бог лише їм доручив учити нас визнавати Його, бо інакше не був би всесильним. Це про них Шевченко писав: «А той щедрий та розкошний все храми мурує; Та отечество так любить, так за ним бідкує, так із його сердешного кров, як воду точить! А братія мовчить собі, витріщивши очі!».

Радянське минуле, його ідеологів «нова генерація» вважає втіленням зла, а цілий історичний період, пов’язаний з долею власних батьків і дідів, готова забути. Спритні молоді люди від науки переглядають історію в контексті політичної доцільності, розмірковують над проблемами християнського виховання, оплакують замучених політв’язнів сталінських часів і готують нові дисертації. Ці теми стають домінуючими рисами нового посткомуністичного дискурсу. Водночас  продукується модерна «оптимістична» й «високоморальна» література, яка «поводиться із словом як з фалосом» (Ірена Карпа), змальовує п’яні оргії, на кожному кроці вживаючи мат (Сергій Жадан), смакує хворобливі екзистенційні сцени насилля та вбивств, що сіють розпач і соціальну депресію.

Сучасні пошуки «себе» призводять до культу народу та фольклору як вираження колективного «Я» певної нації. Сентиментальні сентенції про повернення молитов і відродження церкви змішуються з потягом до фольклору, народного мистецтва. Через образ запорозького козака, чумака, вишиванки, червоний і чорний кольори романтично інтерпретується образ жертви, борця та мученика. Таким чином здійснюється адаптація ідеологізованого культу фольклору до кон’юнктури посткомуністичної доби.

Іще однією не менш важливою рисою новітньої культури стає міф про «генія» та «національного героя». Образи Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, інших видатних українців сучасна українська література, публіцистика часто-густо химерно репрезентують у формі ікон, нерідко спотворюючи не лише їхнє людське обличчя, а й історичний процес. Ці постаті постають і «великими синами Прометея», і «інтелектуальними громовержцями», і «великими вчителями», і «святими геніями». До речі, панівна націофобна група цензурує імена обраних героїв так само, як їхні твори й популярні міфи, романтичні чи неоромантичні, релігійні чи світські. Популярний міф твориться колективно, але підтримується старими метафорами у новій світоглядній площині. Та й це не дивно. Нові ідеологи, зазначав Джавахарлал Неру, «...люблять перетворювати своїх великих людей на богів, а потім, після обожнення, відмовляються виконувати їхні заповіти» [2, с. 146]. Але це ще не вся біда. Лихо в тому, що екзальтована захопленість і обожнення потрібні нерідко для того, щоб отримати можливість безкарно творити нове зло.

По-п’яте, культура, її нові православні світоглядні засади ґрунтуються на прагненні до недосяжної ідеальності.

Зациклившись на аналізі минулого, пошукові винних, ми воліємо помсти й, головне, витрачаємо на це час, інтелект і енергію. Замість того, щоб шукати свічку, ми сімнадцять років проклинаємо власні сутінки. Ми постійно вибудовуємо надумані проблеми і штучні перепони для того, щоб потім їх «героїчно» долати. Ми виховані на гаслах. Вони, як і колись, супроводжують нас усюди. Ми закликаємо боротися з корупцією, контрабандою, казнокрадством, кризою... Проводимо численні наради, сесії, збори і скрізь – «обговорити», «підвищити», «покращити», а не знайти механізм розв’язання проблеми, подолання того чи іншого зла.

Звідси й наш красномовний соціально-психологічний портрет, спричинений «тектонічними зрушеннями» в духовно-культурній сфері: ми не вдоволені власним рівнем культури, але практично нічого не робимо для його збагачення. Майже 80 відсотків із нас ніколи не ходить до театрів, 45 – ніколи не читає спеціальної літератури, 75 – ніколи не відвідує музеїв і виставок. Ми навдивовижу релігійні. На важливість релігії в житті людини та суспільства вказує більше половини з нас, але виховувати своїх дітей в релігійному дусі не воліємо. Ми любимо свою країну. Патріотами України себе вважають понад 80 відсотків громадян. Але за всієї нашої любові до країни кожен шостий не вважає за потрібне її захищати, а кожен третій бажає, щоб його дитина вчилася за кордоном. Щоправда, останнє вдається лише тим, хто активно опікується освітою та реформує її для тих, хто відправити своїх дітей за кордон не в силах, тобто для нас. Про інших ми судимо, як правило, по собі. Ми знаємо, що не хтось чужий бере хабарі та не сплачує податків. Це робимо ми самі. Але ми відокремлюємо себе від «них», ми з «ними» не матимемо спільної справи. Ми, а таких набирається майже 90 відсотків, не беремо участі в жодних громадських об’єднаннях, рухах і загальних справах. Бо загальним справам ми теж не віримо. Наша хата скраю. Ми кожен сам по собі. Ми майже всі мріємо про ідеальну владу та до нестями не любимо реально діючої влади. То нічого, що ми самі вибрали і Верховну Раду, і Президента. Навіщо? Щоб вже через рік «повідомити» їм, що вони – «не патріоти України» і не піклуються про державу. Такої думки про владну еліту України понад 70 відсотків українців. Поряд із цим ми продовжуємо тужити за впевненістю в завтрашньому дні (65%), за достатнім матеріальним рівнем життя (80%), за високим рівнем соціальних гарантій радянських часів (60%). Але більшість із нас і не думає про повернення старих часів.

Попри те, що цілковита більшість із нас не задоволена ані життям, ані владою, ані зарплатою, протестувати (особливо безплатно) ми не схильні. Мабуть, це пояснюється особливостями нашого характеру. Бо самі вважаємо, що українцям властива більшою мірою смиренність, аніж бунтарство (48% проти 12%), потяг до покори, аніж здатність до лідерства (37% проти 19%), пристосуванство, аніж твердість переконань (42% проти 16%). Якщо до цього додати наше працелюбство й потяг до сім’ї, то вимальовується образ ідеального для держави та влади народу. Ми недовірливі, тому відокремлені. Ми піддаємося підкоренню й переконуванню. Ми закриті і тому не зізнаємося навіть собі у власних вадах. Зате легко прощаємо їх іншим, зокрема владі. До того ж ми покірні та працелюбні.

Напрошується висновок: коли нами нормально керувати, ми здатні гори вергати. Чому ж наша доля та життя наше так відрізняються від долі й життя інших народів: поляків, чехів, німців...?

Але все це лише преамбула до теми щодо секретів трансформації нашого духу й випробування його національним буттям. Тому для аргументації висловленого вище сформулюю декілька тез, відкритих для подальшої дискусії.

Теза перша. Претензії національних цінностей на пріоритетну роль смисложиттєвих орієнтацій людини поза проблемним полем культури, засвідчує досвід розвитку людства, завжди були деструктивними. Поставивши в центр соціального буття національну смисложиттєву парадигму, ми змушені подумки звернутися до відомого нам усім явища соціального титанізму більшовицького типу. Людство на власному досвіді заново пізнає гірку істину: існування надійне, коли воно не замикається на самоствердженні, а присвячується вищим началам буття, де знаходить опору і смисл. Власне культурною, смисложиттєвою орієнтацією людини є індивідуальне самоствердження, екзистенціальна відкритість стосовно світу. Культура – це завжди служіння високим цінностям, діалог, почуття родинного, гармонія з природою, тобто відмова від будь-якого «своєцентризму». Смислотворчий вектор національного та культурного – в єдності їхніх полів. Коли ж нація розглядається як груповий суб’єкт, монолітне «ми», сповнене жалем до себе чи, навпаки, возвеличенням себе, коли обґрунтовується традиційна опозиція етнічної свідомості «ми – вони», – тоді такий підхід нічим не кращий від соціального титанізму, що панував у нас.

Теза друга. Штучно створене культурполітичне поле в Україні часто далеке від реалій життя. В Україні сьогодні проживає понад 130 національних меншин. В цілому вони становлять близько 27 відсотків від загальної кількості населення. Звичайно ж, поряд з українським етнічним відродженням у середовищі цих національних спільнот також відбувається етнічний ренесанс, не враховувати якого було б великою помилкою. Слід пам’ятати також, що українцями усвідомлюють себе не більш як 75 відсотків дорослого населення. Решта виявляє подвійну орієнтацію і їхні симпатії можуть змінюватися залежно від зміни передусім економічної та політичної ситуації, успіхів чи невдачі єдиної державної політики та монолітної національної ідеології. Ясна річ, політична стабільність України була б набагато вищою, якби українцями (принаймні в політичному плані) в ній себе усвідомлювали 90% громадян. В іншому разі Україна може перетворитися з формально мононаціональної на реально двонаціональну державу, з чіткою межею між двома етнічними групами (україномовною та російськомовною).

Сьогодні, на жаль, в Україні наразі немає належних умов піднесення української культури до ранґу домінанти. Цьому заважають принаймні чотири обставини: домінування російськомовної культури; сильне й інтенсивне самоствердження етносів; неготовність самої української культури посісти провідну роль (надто довго вона була у меншовартісному стані) та відсутність єдиної конфесійної духовності, яка могла б зняти гостроту протистояння російськомовної меншості. З огляду на це вимальовується сьогодні лише одна конструктивна перспектива розвитку загальнонаціональної повноцінної культури – шляхом взаємозбагачення різноетнічних і різносоціальних культурних середовищ на україномовному тлі.

Теза третя. Проблема ставлення до Заходу і Сходу. Тут ми, як правило, займаємо радикальну позицію: рівняння – на культурний Захід, бо він у центрі світової цивілізації! Ця проблема цікавила й цікавить кожен народ. Але вона, як правило, ніколи не була для когось (окрім нас) проблемою пошуку культурної ідентичності. Щодо світової цивілізації, то ми марно шукаємо своє місце в ній, аби довести свою давність. Світова цивілізація, між іншим, щойно почала формуватися і визначальними чинниками її формування є глобальний характер виробництва й обміну продуктами, глобальні інформаційні та транспортні системи тощо. Для тієї частини світу, котра виросла з класичної європейської культури, не існує проблеми «вписування» в світову цивілізацію. Тут цей процес виступає як факт іманентного розвитку цілісної культури, якому притаманні періоди локальних і загальних криз. Українським політикам, що вже вкотре перебудовують наше життя, слід було б зрозуміти: модернізація України в «західному» стилі означає, зокрема, перетворення всіх цих кризових моментів на наші проблеми. Не слід думати, нібито «вестернізація» – це лише багатий супермаркет. Це, передусім, культура, яка працює на масову аудиторію, задовольняючи не інтелектуальні потреби, а грубі та тваринні інстинкти.

Більше того, майбутнє нашої культури не може бути аналогічним логоцентричній культурі Заходу, хоч би як нам цього хотілося. Наша культура історично має антилогоцентричний характер. Вона, очевидно, може  розвиватися в тому цивілізаційному просторі, що називається слов’янським. Наша спільнота некласична. Вона завжди балансувала на грані ризику. Нестабільність і динамізм, багатодержавність на етнічній території, поліідеологічність, потяг до свободи бунтарства, а не свободи творення є характерними рисами нашого буття. Наявність цих деструктивних тенденцій зробила глобальним маргінальний характер культури України. Заспокоює лише те, що позиція України «між» означає не стільки «і не там – і не там», скільки «і там – і там». На цій основі уможливлюється наша самобутність і з’являється віртуальний оптимізм.

У цьому сенсі Україну, як і Росію, Гегель не випадково виключив зі сфери феноменології світового (точніше, європейського) духу. А. Шпенглер характеризував «слов’янський простір» як «псевдоморфоз» (утворення форм, викликаних не власними, внутрішніми, а передусім зовнішніми причинами). Наочно це виявляється в нашій традиційній формі організації соціуму. Вона має суто адміністративний характер. Тому, до речі, марксистська теорія співвідношення економічного «базису» й політичної «надбудови» справді не узгоджувалася з нашою історією в тому вигляді, в якому її уявляє класична західна філософія. Вона так і не стала процесом самостановлення та самовизначення народу. Навпаки, народ у нас, на жаль, завжди був «сировиною», об’єктом управління, матеріалом у руках правителів і чиновників. Українська політика як внутрішня, так і зовнішня, ніколи не була певним чином детермінована глибинними культурними чинниками. Навіть сьогодні громадська думка, політичні, національні, регіональні інтереси народу хвилюють наших політиків лише напередодні виборів.

На відміну від Заходу, у нас ніколи не було правової культури, розвиненої правосвідомості. Адміністративна влада ніколи не була лише однією з гілок влади, навпаки, вона завжди була «стовбуром», на якому час від часу, як плющ на телеграфному стовпі, з’являлися то ради, то парламент, реальна ціна котрих була і є, як з’ясувалося, копійка в базарний день. На Заході, принаймні після буржуазних революцій, держава стабільно стала «надбудовою», а її самостійність стала стабільно відносною. Гегель свого часу обґрунтував сенс державності як форми культурної цілісності: в основі держави лежить право, воно – її сутність. А право, як відомо, набагато більше, ніж політична доцільність або сукупність інструкцій для чиновників.

Отже, ідея безапеляційного рівняння на Захід, м’яко кажучи, не зовсім відповідає нашим реаліям. Ми, якщо й не азіати, то ще й не європейці, американці чи японці. І нам варто було б визначитися, чи хочемо ми, нинішні, входити в оцю світову цивілізацію, передбачувані образи якої зовсім не нагадують ликів мадонн італійського Відродження. І тоді слід або не заважати асиміляційним процесам і звичними адміністративними методами, які завжди були в нас ефективними, створити умови для народження «духу демократії», або, навпаки, намагатися відійти від краю прірви, розбудовувати церкви, славити Бога та сподіватись на його милість.

А що є сьогодні реальним? Відштовхуючись від особливостей розвитку посткомуністичної культури України, її історичного контексту та враховуючи ймовірні політико-економічні трансформації, можна передбачити три очікувані моделі культурполітичного життя нашого соціуму.

Перша з них – модель етнокультурної спільноти, тобто культурно-політична модель організації суспільства на засадах радикального націоналістичного розуміння життєвої єдності людей на території України. У цій ситуації ми можемо зустрітись як з культурним, так і з політичним взаємонедовір’ям регіонів, що призведе до офіційної чи тіньової федералізації. У результаті матимемо або громадянське зіткнення, або, у кращому разі, справу з цілковито культурно непродуктивною, розтягнутою в часі на десятиліття ситуацією.

Друга модель – політична спільнота. Вона будується на комуністичних засадах економічної рівності та другорядності національно-культурних форм життя. На такому шляху нас чекає згасання національної активності та культурполітична маргіналізація суспільства. Як і перша, ця модель значно поглибить дистресовий досвід нашого етносу й іще більше відсуне від «стовпової» дороги постіндустріального суспільства.

Третя, державно-громадська, модель будується на засадах соціально й політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними інститутами. Йдеться про створення на основі продемократичного ядра етнонаціонального зв’язку людей (життя, мови, культури) державно-громадської спільноти сучасного типу – політичної нації. Особливість нинішньої історичної ситуації в Україні з її етнодемографічним складом і багатофакторним етнополітичним простором полягає в тому, що її етнонаціональний і культурологічний розвиток найбільш конструктивним мав би бути саме на цьому шляху. Принаймні, економічна криза повинна детермінувати згадані процеси. Загроза лиха об’єднує.

Але наше життя, принаймні, не має супроводжуватися проявами нетерпимості, ненависті й безкомпромісної боротьби проти тих, хто «не так» ці процеси розуміє. У демократичному суспільстві не обов’язково співати хором. Нас не повинно цікавити, якого кольору кішка, головне, щоб вона ловила мишей. Сповідуючи цю мудрість, китайці спромоглися на справжнє економічне диво. А ми маємо чесно визнати, що при розробці та реалізації реформ Україна з самісінького початку припустилася грубої методологічної помилки. В основу трансформаційних процесів поклали запозичені моделі перетворень. Водночас фактично проігнорували цивілізаційні й геополітичні особливості нашої держави. А це спричинило розрив між державним майбутнім і національним минулим. Постійні хитання між ліберальною і дерижистською моделями реформ з відвертим схилянням до популізму, який набув деструктивних форм, призвели до того, що ми так і не реалізували жодної з цих моделей. Люди сповна відчули наслідки обох підходів, не дочекавшись якихось позитивних результатів. І перестали розуміти і короткострокові, і середньострокові, і, особливо, довгострокові цілі й терміни їхнього досягнення. Регіональна, мовна, культурна, конфесійна різнобарвність українського суспільства не лише не трансформувалась у потужний ресурс зростання держави, а й почала руйнувати її основи, часом набуваючи небезпечних ознак суспільного розколу. До історично успадкованих розбіжностей додалися й «рукотворні» лінії конфлікту між багатими та бідними, між прибічниками тієї чи іншої політичної сили, до моделювання й активізації котрих безпосередньо долучаються впливові партії та відомі політики.

Брак послідовної державної політики на зближення й інтеграцію громадян в єдину політичну націю поглибив процеси атомізації суспільства, його поділ на замкнені та потенційно конфліктні групи. Державницька незрілість управлінських еліт, котрі керуються виключно власними політичними й економічними інтересами, детермінувала не лише їхню нездатність до консолідації та мобілізації зусиль навколо реалізації стратегічних інтересів держави, а й неспроможність бодай сформулювати ці інтереси. Країна та її громадяни стомилися розпочинати все спочатку. Ми маємо поставити сьогодні амбітну мету – досягти максимальної самодостатності у прийнятті доленосних для держави та нації рішень, прокладаючи свій власний шлях на основі спільного бачення національних перспектив.

Подолання негативних тенденцій залежного розвитку й імпортованих уявлень про «справжню демократію», що сформувалися в Україні внаслідок непродуманих, хаотичних, несистемних або незавершених реформ і запозичених рецептів успіху інших країн, «можливе лише шляхом здійснення масштабної модернізації усього комплексу відносин та інститутів – держави, економіки, суспільства» [3, с. 9]. А основними суб’єктами згаданої модернізації мають стати не партійно-корпоративні групи й бізнесові клани, а громадянське суспільство, держава та національний бізнес. Головним механізмом реалізації цього проекту повинна бути не мобілізація державою бізнесу та суспільства для досягнення чужих їм цілей, а мотивація перетворення на повноцінних агентів розвитку, на партнерів держави. Необхідно лише консолідувати новаторські імпульси, що генерують здорові сили суспільства, держави та бізнесу, в єдину загальнонаціональну стратегію розвитку країни. Не потрібно вигадувати штучну загальнонаціональну об’єднавчу ідею й не потрібно шукати вождя, здатного консолідувати роз’єднане суспільство в консолідовану націю. Слід переходити до послідовної та системної політики інтеграції українського суспільства на основі поступового розв’язання зрозумілих людям економічних, соціальних і гуманітарних проблем. Нині суспільство не лише готове підтримати таку модернізацію, а й стати її активним суб’єктом і провідником, узяти на себе її реалізацію. Воно вже зрозуміло, що інакше бути не може, адже далі межа, за якою втрачається сенс оптимізму. Саме ця налаштованість на кардинальні зміни може об’єднати націю, стати головним чинником інтеграції та запорукою успішної реалізації стратегічних змін.

Джерела

1. Богуш Денис. Свободные медиа в заполитизованной стране // Телекритика. – 2007. – № 7–8.

2. Національна стратегія розвитку «Україна-2015». – «Український форум». – К., 2008.

3. Неру Джавахарлал. Взгляд на всемирную историю. – М., 1975. – Т. І.

Автор: Петро САУХ