передплата Українською | In English

№4, лютий 2009

Газовий ринок у контексті геополітичних балансів

Поділитися:

Неузгодженість питання з постачанням російського газу до України вкотре на початку року стає головною темою інформаційних повідомлень. Чимало експертів традиційно не змарновують нагоди продемонструвати свою обізнаність з юридичними тонкощами газових договорів, технологічними особливостями газодинамічних процесів у вітчизняній ГТС або просто подати поради щодо кращої стратегії для переговорів.
За цим інформаційним галасом і не розгледіти причин ситуації, що склалася. Справді, чому вартість імпортованого газу щороку стає каменем спотикання в переговорному процесі, до якого вимушені долучатися найвищі керівні особи держав?
Для цього спробуймо з’ясувати, чому організаційна структура внутрішнього ринку газу є критично залежною від умов імпорту та яка його інституційна побудова дозволить у майбутньому запобігти надмірній політизації питання поставок енергоресурсів.

Вітчизняна монополія та ціноутворення

Ринок природного газу, як і більшість суміжних із ним ринків товарів і послуг, залишається монополізованим великими державними енергокомпаніями. Зміни ринкового середовища відбулися лише в тих його сегментах, де за постійного браку інвестиційних ресурсів обмеженість існуючих потужностей та інфраструктури зумовлювали низькі вхідні бар’єри для нових учасників. Загалом природно-монопольний характер активів вітчизняного газового господарства спричинив таку інституційну структуру ринку, зміна якої неможлива без участі держави, а перманентні спроби реформування газового ринку найчастіше зводилися до перерозподілу повноважень регулюючих органів і контролю за фінансовими потоками. Жодна чергова схема не передбачала створення умов для виникнення реальних конкурентних відносин у діяльності з видобутку, транспортування чи постачання газу. Рішення щодо корпоратизації окремих суб’єктів ринку, заміна або виведення на ринок нових учасників за рахунок зменшення частки існуючих змінювали лише формальну структуру ринку, консервуючи при цьому його інституційну побудову.

Нинішня організаційна структура НГК сформувалася 1998 року шляхом створення на базі розрізнених підприємств Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України». До її складу сьогодні входять усі основні ринкові агенти – газовидобувні компанії ДК «Укргазвидобування», ВАТ «Укрнафта», ДАТ «Чорноморнафтогаз», оператор магістральних газопроводів ДК «Укртрансгаз». Консолідація ресурсів нафтогазової промисловості дала змогу відновити обсяги пошукових робіт і стабілізувати обсяги видобутку газу. Попри те, що територію України традиційно відносять до потенційних нафтогазових регіонів (це підтверджується історією розробки родовищ та останніми оцінками підтверджених запасів вуглеводнів на рівні 6712 млрд. куб. м газу), можливості швидкого нарощування обсягів видобутку є обмеженими через значну вичерпаність задіяних родовищ. Основна причина ситуації, коли за наявності потенційних джерел не відбувається збільшення видобутку газу, у відсутності достатніх інвестиційних ресурсів. Тому поточну стабілізацію показників видобутку на рівні 20 млрд. куб. м газу слід розглядати не як результат інноваційних рішень, модернізації галузі, вдалих управлінських рішень і впровадження наукових розробок, а як наслідок інтенсивного використання сировинної бази, виробничих потужностей, створених у попередні роки.

Потужності газовидобувних підприємств покривають до 25% попиту. Основним постачальником газу власного видобутку на внутрішній ринок є ДК «Укргазвидобування», частка котрого разом з іншими структурними підрозділами НАК «Нафтогаз України» становить 93% від усього видобутого в країні газу. Частка незалежних компаній поступово зменшується, оскільки їхній розвиток обмежений невеликими виснаженими родовищами, а наявних фондів недостатньо для виграшу тендерів й отримання ліцензій на розробку нових родовищ. До того ж, існуюче законодавство щодо розподілу продукції не заохочує власників до нових інвестицій, обмежуючи їхню діяльність функціями субпідрядної організації державних монополістів.

Структура джерел поставок природного газу в Україну та його внутрішнього розподілу протягом останнього часу практично не змінилася. Найбільшим оператором на внутрішньому ринку є ДК «Газ України». Він реалізує природний і скраплений газ населенню, комунальним підприємствам, бюджетним організаціям, а також промисловим споживачам, енергогенеруючим компаніям Мінпаливенерго й іншим суб’єктам підприємницької діяльності (близько 83% реалізованого газу). Інфраструктура газорозподільних мереж передана в управління регіональним постачальним компаніям. Моторне паливо, вироблене на газопереробних потужностях ВАТ «Укрнафта» та ДК «Укртрансгаз» реалізовувалося через власну мережу АЗС, проте невеликі обсяги не могли істотно впливати на кон’юнктуру ринку нафтопродуктів.

Політика російського газового монополіста концерну «Газпром» з отримання доступу до кінцевого споживача на ринках європейських країн особливо посилилася стосовно України на тлі перспектив різкого зменшення цін на газ у країнах Європи. Цьому сприяла й відсутність серед української влади єдиної позиції щодо перспективної моделі внутрішнього ринку та реальних можливостей із диверсифікації джерел і шляхів надходження газу. На початку 2006 року умовою встановлення відносно низьких цін стала заміна оператора імпортних поставок, а також створення спільного підприємства для реалізації газу промисловим споживачам. Незначна, на перший погляд, реорганізація (її негативний вплив відчули практично всі учасники ринку) з цілковитим збереженням інституційної структури обернулася кардинальним перерозподілом контролю над фінансовими потоками. Лише після витіснення навесні 2008-го СП «Укргазенерго» з внутрішнього ринку НАК «Нафтогаз України» повернула собі найпривабливіших споживачів, чим поліпшила своє фінансове становище, регіональні постачальники повернулися до прямих розрахунків зі споживачами, а промислові підприємства позбавилися загрози залежності від постачальника палива.

Частка природного газу в загальному первинному енергоспоживанні дорівнює близько 50% (40% в 1990 році). Тобто, попри обмеженість власних ресурсів і періодичні затримки в імпорті, спостерігається тенденція зростання частки природного газу в енергетичному балансі держави. Головним чином, така тенденція зумовлена зменшенням (в 1,5–2 рази) споживання газу на виробничі потреби та збільшенням споживання населенням, а також підприємствами житлово-комунального господарства. За рівнем споживання природного газу на одиницю ВВП Україна посідає одне з перших місць у світі. Хоча розвинені країни прагнуть збільшити частку газу в структурі своїх енергетичних балансів, пріоритетним вважається використання газу для виробництва електроенергії та децентралізованих систем опалення.

Процес ціноутворення на ринку природного газу продовжує залишатися під жорстким державним контролем. Регулюванню підлягають тарифи на транспортування й постачання газу мережею магістральних і розподільних газопроводів, роздрібні ціни на газ для потреб населення та граничні ціни для решти споживачів. За всіх недоліків «ручного управління» така система дозволила, на відміну від країн Центральної Європи, зберегти контроль на внутрішньому ринку й забезпечити поступовість зростання цін. Ринкова лібералізація в секторах видобутку та роздрібного продажу була б передчасною в умовах інфраструктурної неготовності газового господарства до таких радикальних змін. З іншого боку, формат відносин на газовому ринку засвідчує існуючу недосконалість контролю держави як регулятора природної монополії і є яскравим проявом інформаційної асиметрії. Закритість ринку не забезпечує можливості оцінки характеру транзакційних витрат та обґрунтованості встановлених монополістом тарифів. Прикладом цього є подорожчання природного газу для промислових споживачів протягом другої половини 2008 року, що відбувалося за збереження попередніх рівнів основних складових тарифу – ціни на імпортований в Україну газ і тарифів на його транспортування (рис. 1).

Роздрібні ціни на природний газ формуються з урахуванням вартості імпортованого газу та витрат, пов’язаних із видобутком власного газу з урахуванням діючих податків на природний газ як товар і витрат, пов’язаних з транспортуванням і постачанням газу споживачам. Для населення, відповідно до Тимчасового порядку1, тарифи встановлюються НКРЕ за погодженням із Мінекономіки після аналізу складових витрат на видобуток і реалізацію, поданих НАК «Нафтогаз України». Для решти споживачів роздрібні ціни встановлює безпосередньо уряд2. Нормативні документи регламентують: перегляд роздрібних цін на природний газ здійснює НКРЕ як з власної ініціативи, так і за поданням НАК «Нафтогаз України». Відсутність чіткого алгоритму й установленої періодичності перегляду цін та їхніх складових залишає великий ступінь свободи для регулюючих органів і робить це питання заручником політичної кон’юнктури. У результаті, непередбачуваність, зволікання або суб’єктивність при встановленні нових рівнів ціни посилює навантаження на державний бюджет і обмежує інвестиційні можливості підприємств газової галузі.

Джерела постачання газу для різних категорій споживачів також встановлюються адміністративно та регулюються Порядком забезпечення споживачів природним газом3. Щоразу зі зміною схеми постачання імпортованого газу, тобто зі зміною вартості газу, умов оплати, країни-імпортера, компанії–оператора імпортних поставок або розподілу на внутрішньому ринку змінювалася і структура джерел постачання газу для різних споживачів, що змушувало 15 разів вносити поправки до нормативного документа. Роздрібна ціна для промислових споживачів завжди розраховувалася на базі вартості імпортованого газу. Оскільки ціна імпортованого ресурсу значно перевищувала вартість газу власного видобутку, а баланс газу з імпортерами узгоджувався наперед, конкуренція за постачання газу на промислові підприємства була головною причиною перманентної реструктуризації ринку. Водночас це жодним чином не позначалося на рівні цін. По-перше, незалежні постачальники не могли реалізовувати газ за ціною нижче, ніж встановлювала НКРЕ; по-друге, поява нових учасників та їхня частка ринку визначалася й контролювалася державою. У цій ситуації закритість інформації про реальні газові та фінансові потоки створювала можливість для НАК збільшувати собівартість газу власного видобутку, щороку «підтягуючи» її до вартості імпортованого, і реалізовувати його промисловим підприємствам. Зростання середньозваженої собівартості газу позначилося й на інших складових ціни реалізації – витратах на транспортування та постачання. Із запровадженням додаткових платежів (цільової надбавки й тарифу НАК «Нафтогаз України» на реалізацію), ставки яких не розраховуються, а встановлюються урядом, частка ціни газу як товару в структурі ціни реалізації зменшилася за 7 років з 68% до 62%.


«Європейська ціна» та її природа

Державне управління національних нафтогазових комплексів протягом тривалого часу забезпечувало необхідну стабільність і сприяло розвитку виробничої інфраструктури. Проте з часом з’ясувалося, що регулюючому органу складно визначити такий оптимальний рівень цін на газ, який забезпечував би газовій монополії достатній рівень дохідності для підтримки та розширення видобутку й розвитку газотранспортної мережі, а з іншого боку – спонукав виробника до зменшення витрат. На практиці у компанії-монополіста були відсутні стимули до підвищення ефективності роботи галузі. Користуючись потужним інструментом впливу на економіку – регульованою газовою галуззю, державна політика звелася до реалізації таких стратегій:

– адміністративне утримання низьких цін на газ для стимулювання розвитку інших секторів економіки перетворювало газову компанію на заручника соціально-політичних зобов’язань уряду. Через певний час така практика призводила до швидкого зносу виробничих потужностей через брак інвестицій і, врешті, до дефіциту газу, як це сталося, наприклад, в США в 1970-х роках, унаслідок чого відключили споживачів й обмежили використання газу на електростанціях;

– свідоме завищення державою цін на газ для подальшого перерозподілу монопольного прибутку на соціальні потреби. Зі збільшенням масштабів міжнародної торгівлі такий підхід ставав неприйнятним для промислових споживачів, чия продукція втрачала конкурентну перевагу на зовнішніх ринках.

До 1980-х років у всіх промислово розвинених країнах пряме державне регулювання здійснювалося не лише щодо газової, а й інших суспільно важливих галузей – електроенергетики, водопостачання, транспорту, зв’язку, електронних засобів інформації. Зниження ефективності роботи газової галузі в цей період збіглося з поширенням ліберальної доктрини, яка передбачала зміну принципів державного регулювання. Важливо наголосити, що дерегуляція є лише останнім чинником, що зумовлює можливість створення конкурентного середовища на ринку, ефективним за умови наявності надлишку як самого товару, так і транспортних потужностей системи. Приміром, запровадження у Великій Британії ринкових механізмів у торгівлі природним газом уможливилося завдяки наявності великої кількості незалежних видобувних компаній у період зростаючих обсягів видобутку та неповної завантаженості газовидобувних і газотранспортних потужностей, і здійснювалося одночасно із запровадженням політики рівного доступу всіх ринкових агентів до транспортної інфраструктури. Інші країни Європи, реформуючи ринок газу, спиралися саме на британський досвід лібералізації. Принципи дерегуляції, що мали забезпечити створення конкурентного середовища на ринку, викладені в Газових директивах ЄС.

Посилення конкуренції принципово трансформувало форми відносин між учасниками ринку – змінилася структура і тривалість газових контрактів. Хоча більша частина поставок газу все ще забезпечувалася (й забезпечуватиметься надалі) довгостроковими договорами терміном від одного до 25 років між великими національними монополіями, політика відкритого доступу й розмежування функцій газотранспортних компаній в умовах надлишку пропозиції газу спричинили появу короткострокової торгівлі газом. Прикладом роботи за довгостроковими контрактами є російський «Газпром», котрий постачає більшість газу за довгостроковими контрактами, укладеними переважно на основі міждержавних угод на умовах «take or pay», коли покупець зобов’язаний будь-що сплатити за постачання певного обсягу палива. Великим видобувним компаніям довгострокові контракти дають змогу гарантувати реалізацію своєї продукції та зменшити цінові ризики. Переваги короткострокових контрактів – можливість забезпечення покриття непередбачених потреб і гнучкості при формуванні фізичного балансу газових потоків. Результатом природного прагнення сторін до мінімізації транзакційних витрат, високий рівень яких притаманний короткостроковим контрактам на двосторонній основі, стало формування нового інституту – спотового ринку газу, де виробники й постачальники газу змогли продавати та купувати газ для фізичного балансування й завантаження своїх потужностей, а газорозподільні, електрогенеруючі компанії та великі споживачі – купувати газ для власних потреб за фіксованою ціною та з терміном поставки до декількох діб.

Спотові ринки не створювалися організовано рішенням регулюючих органів, а виникали стихійно в районах із високою концентрацією продавців і покупців газу – у вузлах перетину газотранспортних маршрутів, так званих хабах, розташованих біля великих міст, крупних промислових споживачів або в районах видобутку газу. На сьогодні частка реалізації газу за короткостроковими контрактами у країнах ЄС не перевищує 15–20%, проте рівень цін на спотовому ринку став одним з основних індикативних показників для формування ціни газу за довгостроковими контрактами й опосередковано – роздрібних цін для споживачів. Іншою функцією спотового ринку стало індикативне визначення короткострокової граничної вартості газу, тобто його реальної економічної цінності.

Формування нових відносин на газовому ринку спричинило відокремлення ціни та принципів ціноутворення на газ як товар і послуг з його транспортування, постачання та зберігання, а також зумовило зміну домінуючої в минулому формули ціноутворення в контрактах з традиційної, що базувалася на принципах «витрати плюс» або «ринкової вартості» («netback price»), на нову, що базується на конкуренції альтернативних видів палива. Серед країн ЄС сформувалося два підходи до визначення ціни газу за принципом взаємозаміщення ресурсів. Перший полягає у прив’язці ціни на газ до ціни кошика альтернативних енергоресурсів (вугілля, нафтопродуктів), структура якої може мати значні відмінності навіть усередині однієї країни. Наприклад, оскільки вважається, що газ як один з найбільш екологічно прийнятних видів палива найраціональніше використовувати для виробництва електроенергії та тепла, не вельми складно визначити співвідношення газу до інших енергоресурсів, які можуть використовувати теплові електростанції, і опосередковано розрахувати вартість самого газу (альтернативні види палива є біржовими товарами й мають ринкову ціну). Було задекларовано, що такої формули віднедавна дотримуватиметься й російський «Газпром» при постачанні газу до Західної Європи, орієнтуючись на середні ціни альтернативних видів палива в кожній країні. На рис. 2 наведено динаміку цін на енергоресурси, котрі входять до європейського індикативного кошика альтернативних видів палива, що складається в рівних частинах з двох видів моторного палива (дизельного пального та скрапленого газу, доставка на умовах CIF до північно-західної Європи) та двох видів палива для виробництва електроенергії (мазут, на умовах CIF до північно-західної Європи, та вугілля, на умовах CIF до портів Амстердама, Роттердама або Антверпена). Для зручності порівняння ціни на енергоресурси перераховані в еквівалент євро за тис. куб. м природного газу за коефіцієнтом теплотворної спроможності.

За другим підходом ціну газу визначають з урахуванням ціни на місячні ф’ючерсні контракти на індикативний сорт нафти на Лондонській або, частіше, Роттердамській біржі. Перевагу Роттердамській біржі надають тому, що в цьому портовому місті є великий нафтоналивний термінал, сучасні потужності з нафтопереробки і майданчик спотової торгівлі нафтопродуктами. Після досягнення угоди на торговельному майданчику паливо відразу відвантажують для споживачів Нідерландів, Німеччини, Бельгії, Франції та Швейцарії. На рис. 3 зображено динаміку зміни ціни на нафту, а також індикативні рівні вартості природного газу за довгостроковими контрактами та роздрібних цін для промисловості й населення.

Можна помітити, що динаміка ціни кошика альтернативних видів палива точно повторює тенденції зміни ціни на нафту; вартість газу за довгостроковими контрактами відстає від динаміки індикативних показників на 6–9 місяців (найпоширеніший термін контрактів у країнах Західної Європи). Зміна напрямку цієї кривої змінюється при виході кривої ціни на нафту з коридору середніх цін реалізації газу; ціну газу на спотовому ринку характеризують частіші відхилення та стрибки, властиві короткостроковій торгівлі й іншими енергоресурсами. Така цінова тенденція різних видів палива дозволяє говорити не стільки про тотальну залежність усіх цін від ціни на нафту, хоча її вплив справді значний, скільки про взаємний вплив цін різних енергоресурсів і формування загального попиту на енергетичну сировину з урахуванням споживчих властивостей кожного виду енергоресурсу (проміжний або кінцевий продукт, моторне паливо або для виробництва електроенергії, енергетична або інша цінність продукту).

Хоча принципи державного регулювання газової галузі та контролю над процесом ціноутворення уніфіковані серед європейських країн і багато в чому збігаються з українськими (адміністративне встановлення тарифів для населення, розмежування ціни газу й тарифів на його постачання та транспортування, диференціація цін обернено пропорційна до обсягів споживання (щоправда, в Україні навпаки)), ціновий паритет у кожній державі можне відрізнятися від усереднених загальноєвропейських рівнів, бо він залежить від конкретних економічних умов: моделі національного газового ринку, методів і можливостей державного регулювання галуззю, структури споживачів, технологічного рівня промислового виробництва, добробуту громадян, урешті – кліматичних умов і місцевих традицій. Тому формулювання універсальної формули для розрахунку оптимального рівня цін реалізації газу та визначення коректного цінового паритету між споживачами видається неможливим.


Як має бути

Наразі можна констатувати відсутність в Україні не лише газового ринку як інституційної структури, а й необхідних передумов для його створення. Обґрунтування цього твердження таке:

– ринок природного газу України залишається монополізованим, а зміна його інституційної структури неможлива без участі держави. Аналогічно до європейської моделі газового ринку господарча діяльність на природно-монопольних і потенційно конкурентних сегментах внутрішнього ринку повинна бути розмежована. Інакше перманентна боротьба комерційних структур за державну підтримку для перерозподілу фінансових потоків на цих сегментах ринку триватиме;

– вартість газу для всіх категорій споживачів у межах країни, рівень газотранспортних тарифів та їхніх складових не просто регулюється, а фактично адміністративно встановлюється без чітких правил щодо регулярності та причин перегляду існуючих рівнів;

– існуючий рівень роздрібних цін на газ для всіх споживачів не відображає дефіцитності ресурсу, оскільки пряме державне регулювання практично всіх ринків енергоресурсів унеможливлює ринкове формування цінового паритету між різними видами палива. Відсутність системи біржових котирувань не дає можливості визначити реальну граничну вартість палива в країні. Система аукціонів з продажу окремих енергоресурсів не розв’язує цієї проблеми, бо функціонує за відсутності основних передумов і принципів такої торгівлі – наявності торговельного майданчику з вільним виходом на нього нових учасників, наявності налагодженої логістичної інфраструктури, і головне – наявності достатньої кількості «вільного» товару та споживачів, технологічна диференціація котрих дозволяла б формувати як попит на окремі види палива, так і сукупний попит на енергетичну сировину;

– відсутність об’єктивної внутрішньої бази для формування ринкової ціни газу є однією з основних причин суперечностей при визначенні ціни на російський газ. Прив’язка до світових цін на нафту (приміром, як у Латвії) не була б виправданою: по-перше, вітчизняні підприємства не купують нафти на європейських біржах; по-друге, пряма прив’язка призвела б до значного подорожчання газу (залежно від цінового паритету між категоріями споживачів – у 2–10 разів); вирахування ж вартості умовного транспортування до західноєвропейського споживача вже унеможливилося б, оскільки ця складова взагалі більше не присутня в структурі ціни, прив’язаної до ціни альтернативних видів палива.

Оскільки серед країн Європи у паралельних процесах – збільшення виробництва й доходів громадян і зростання цін на газ – зростання цін було наслідком, а не причиною або чинником, на сьогодні рівень цін і ціновий паритет між групами споживачів в Україні відповідають економічним реаліям. Водночас аналіз динаміки розвитку країн Східної Європи показав доцільність випереджаючого зростання роздрібних цін над збільшенням доходів громадян і зростанням макроекономічних показників. Тому слід виходити з того, що ціна для всіх споживачів повинна бути досить високою, аби цілком покривати витрати на постачання газу, стимулюючи при цьому економію його використання. Можна стверджувати: ціна газу має великий прихований потенціал зростання, навіть за збереження сталих рівнів основних складових собівартості – вартості імпортованого газу, вартості паливно-мастильних матеріалів і зарплати. Усвідомлюючи ймовірні негативні макроекономічні наслідки збільшення роздрібних цін для населення, соціальні наслідки видаються перебільшеними: в перерахунку на газовий еквівалент вартість інших енергоресурсів на внутрішньому ринку за останні роки зросла набагато більше. З огляду на це, для населення вважаємо за доцільне планомірно й поступово (наприклад, щоквартально) підвищувати роздрібні ціни до рівня цін альтернативних видів палива, відновлюючи ціновий паритет з іншими категоріями споживачів. Прив’язка цін для населення до вартості газу власного видобутку видається нераціональною, створюючи лише формальне нормативне середовище для можливих зловживань.

Автор: Роман ПОДОЛЕЦЬ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата