Крок до енергетичного союзу з ЄС як привід провчити всіх

Прагнення України приєднатися до Договору про енергетичний союз із ЄС розгнівало Росію більше, ніж навіть такі дратівливі для північного сусіда події, як листопадовий тиждень меморіальних заходів до 75-ї річниці Голодомору
1932–1933 років; грудневі рішення засідання Ради НАТО
в Брюсселі про посилення співпраці з Україною та Грузією,
хоча й без надання їм ПДЧ.

19 грудня 2008 року міністр закордонних справ України Володимир Огризко і тодішній державний секретар США Кондоліза Райс підписали Хартію про стратегічне партнерство України і Сполучених Штатів Америки. Вона дещо конкретизувала пріоритети взаємодії двох держав, визначені 31 березня 2008 року, коли Україна та США підписали «Дорожню карту» двосторонніх відносин. Хартією визначено сфери взаємодії та пріоритети в галузях оборони, безпеки, економіки, торгівлі, енергетики, розвитку демократії та культурному обміні. Зокрема, стосовно енергетичного сектору сторони планують тісно співпрацювати над відбудовою й модернізацією потужностей української газотранспортної інфраструктури, диверсифікацією та убезпеченням українських джерел ядерного палива, що зменшить залежність України від іноземних джерел ядерного палива та потужностей для їх збереження. Україна та США мають намір започаткувати діяльність двосторонньої групи з питань енергетики. Відповідно до Декларації саміту США–ЄС від 10 червня 2008 року Україна та США мають намір поглибити тристоронній діалог із Європейським Союзом щодо посиленої енергетичної безпеки.

Переговори щодо Договору про енергетичний союз із ЄС між Кабінетом Міністрів України і Єврокомісією стартували ще 25 листопада 2008 року. Після їх початку віце-прем’єр-міністр України Григорій Немиря повідомив, що «Україна буде першою країною з держав – учасниць Європейської політики сусідства, яка почне ці переговори. Дуже важливо, що  як спостерігачі за цим процесом виступатимуть Молдова й країни Південного Кавказу». Віце-прем’єр уточнив, що «участь у даному договорі – це фактично гармонізація законодавства, правил, які регулюють енергетичну сферу з європейськими правилами й процедурами». А для України, яка є транзитною країною, ключовим аспектом є не тільки сумісність енергетичних мереж і трубопроводів, а й регуляторні заходи.

На цьому й зіграла РФ: дискредитувавши Грузію перед світовою спільнотою за допомогою серпневого конфлікту, Росія взяла курс на підрив  міжнародної довіри до України через створення її образу ненадійного партнера. Розпочавши чергову «газову війну» з Україною, що спрямована не лише на припинення постачання «блакитного» палива до нашої держави, а й на її дискредитацію в очах європейських сусідів, «Газпром» залишає країни ЄС без тепла такої суворої зими. Молдова, яка мала б стати гарантом підписання Договору про енергетичний союз між Україною й ЄС, сама залишилася без палива. У цьому контексті лунає заява МЗС України про те, що газовий конфлікт із Росією не позначиться на переговорному процесі щодо вступу України до Європейського енергетичного співтовариства (ЄЕС). Її 10 січня висловив заступник міністра закордонних справ України Костянтин Єлісєєв: «Незалежно від ситуації, що складається у відносинах між Україною і Російською Федерацією в газовій сфері, у нас триває діалог і переговорний процес із Європейським Союзом на предмет набуття Україною повноправного членства в Європейському енергетичному співтоваристві», – сказав він. За його словами, членство України в ЄЕС означатиме «повноцінну інтеграцію енергетичних ринків України і Євросоюзу». «Чим скоріше ми це зробимо, тим менше проблем матимемо на кшталт тих, які маємо з Російською Федерацією з точки зору транзиту й постачання газу», – резюмував Костянтин Єлісєєв.

Однак ЄС аж ніяк не прагне розв’язувати такі проблеми нашої держави: голова ЄК Жозе Мануель Баррозу заявив про неприпустимість ситуації, що склалася. Керівник представництва Єврокомісії у Москві Марк Франко взагалі закликав «не політизувати ситуацію, а розв’язати технічні питання», аби становище з постачанням газу стало прийнятним для європейських споживачів.  «У нас є два партнери, і вони мають розв’язати свою проблему», – сказав Франко. Тобто представники ЄС однаковою мірою звинуватили в кризі і Київ, і Москву. Й дарма, що «непорозуміння» передусім виникло через різні бартерні операції, пов’язані з оплатою газових поставок та транзиту. «Політичні збитки у довгостроковій перспективі будуть надзвичайно великими для кожної зі сторін. Росія може легше пережити ці політичні негативи, Україні буде складніше», – заявив 15 січня 2009 року прем’єр-міністр Болгарії Сергій Станішев. А от прем’єр Словаччини Роберт Фіцо взагалі підтримав лише РФ, стверджуючи 14 січня на зустрічі з прем’єр-міністром Росії Володимиром Путіним, що «Україна втрачає довіру європейських партнерів через те, як вона поводиться». Однак стосовно цієї ситуації можна назвати ще жорсткіші заяви, спрямовані проти зовнішньополітичних прагнень України. Так, за даними інтернет-видання «Euobserver», 7 січня президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу зазначив, що газова криза може зашкодити процесу євроінтеграції України: «Україна заявляє, що хоче бути ближчою до ЄС. Якщо вона хоче бути ближче, то не мала б створювати проблеми для постачання газу до ЄС». Ж. Баррозу також зауважив, що якби і Росія, і Україна поводилися так, як вони про це заявляють, то з постачанням газу не виникали б проблеми.

Отже, конфлікт набув геополітичного характеру, адже давно вийшов за межі не лише двостороннього, а й регіонального. Втягнувши до нього ЄС, Російська Федерація переграла сама себе. Бо Україні таки вдалося довести свою невинуватість у припиненні поставок газу до Європи. Після появи 9 січня на території нашої держави Міжнародної експертної комісії з контролю за транзитом природного газу через Україну ЄС може вимагати й організації постійного моніторингу на всіх газових, а, можливо, й атомних станціях, аби убезпечити себе від потенційних перебоїв із постачання газу. А це уможливить постійну присутність Євросоюзу на території України. У такому разі не за горами й присутність в Україні представників НАТО. Теоретично такий перебіг подій не варто відкидати, хоча наразі євроатлантичний напрям зовнішньої політики України можна назвати хіба що  «замороженим».

Автор: Юлія ЦИРФА