передплата Українською | In English

№4, лютий 2009

То таки "здрастуй" чи "прощавай"

Поділитися:

Оксана Пахльовська в передмові до книжки «Ave, Europa!» пише, що хоче вірити, що українському суспільству вистачить гідності й сили перетворити сьогоднішнє прощання з Європою (так, автор оцінює становище нашої держави і країни загалом як культурну РЕ-інтеграцію) на зустрічі з Європою.

 

Оксана Пахльовська – письменник, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», завідувач кафедри україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій на факультеті літератури і філософії. Науковий співробітник Відділу давньої української літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Доктор філологічних наук. Закінчила Московський університет ім. М. В. Ломоносова за спеціальністю «італійська мова і література» та аспірантуру Інституту літератури НАНУ. Перекладач і дослідник італійської, іспанської та провансальської літератур. Веде активну наукову й громадську діяльність. Лауреат премій імені Василя Симоненка (1989) та Олени Теліги (2005).

Однак опубліковані у виданні статті, доповіді, публіцистика (1989–2008 років) переконливо доводять: на жаль, ми якщо й не віддаляємося, то принаймні тупцюємо на місці. Пані Оксана вичерпно, як кажуть, із фактами в руках аналізує як і чому саме так бездарно тьмяніють наші блискучі перспективи європоступу.

1991 року в статті «Відкритий лист до всіх, хто любить Україну», вперше опублікованій 16 квітня 1992 року в «Літературній Україні», Оксана Пахльовська пише: «Я взяла на себе сміливість звернути вашу увагу на ситуацію та перспективу української культури саме в Італії. Але фактично проблеми й перспективи українсько-італійського культурного обміну є моделлю гуманітарного зв’язку України з іншими країнами світу». Тоді автор переймалася, зокрема, «катастрофічною диспропорцією україністики порівняно з русистикою», відсутністю кафедр української мови в італійських університетах. У тій же статті пані Оксана запропонувала Перспективну програму культурно-наукової співпраці між Італією та Україною. Вже 2008-го, коментуючи у виносках її виконання по пунктах, автор дає зрозуміти, хто ми й куди рухаємося. До Європи чи світ за очі.

Та, очевидно, найголовніше, що автор у цій та інших публікаціях наочно доводить закономірність цих процесів, бо ще й досі наша країна і держава не позбулася віками нагромаджуваної лавини русифікації. Це і методичне перекроювання історії (як зазначає автор, «… для Російської імперії питання спадку Русі мало принципово політичні параметри: експропріація імені «Русь» стала основним ідеологічним фундаментом для унітаристської та експансіоністської політики Росії»); це і релігійний уплив («… багатостолітній наступ російської церкви на українську не обмежився постійним нищенням української церкви – він призвів до фатальних деструкцій автентичної природи власне української культури, що була фактично зруйнована як культура екстравертна, органічно присутня в циркуляції культурного життя Європи»); це і мова, і культура («йшлося не лише про насильницьке нав’язування мови – йшлося про насильницьке нав’язування через мову типу культури, принципово протиставленої культурі європейській»). Такі жорсткі висновки ґрунтуються на яскравих і неспростовних фактах. Вони й викладені в доповіді «Проблема спадщини в українській культурі та форми її імперської експропріації», виголошеній Оксаною Пахльовською на конференції «Білорусь, Литва, Польща, Україна. Основи історико-культурних традицій у Центрально-Східній Європі» (Рим, 1990). Автор і в інших своїх працях доводить, що насильницькі маніпуляції  впродовж століть і призвели до такого унікального явища, як «відторгнення від суспільної свідомості власної національної та етнічної суті, відчуження від власної національної  культури та історії». Тож коли Оксана Пахльовська каже, що реальна історія України – це історія заборони України як такої, вона, даруйте, не скиглить, а відкриває заборонену історію. І новітню – також. Дає їй оцінки, змушує читача (одне шкода: той, кого треба змушувати, мало читає або геть не сприймає українських авторів) тверезим розумом осягнути псевдо – і демократію, і культуру в нашому сучасному бутті, за великим рахунком, виводить закономірність суспільного «роздраю», поділу країни за ментальністю. І в такий спосіб відкриває формулу,  дотримуючись якої, Україна здатна самоідентифікуватися, здолати руїну – історичну, культурну, мовну, релігійну, а відтак, політичну, економічну, геополітичну. Бо ж не можна очікувати від світу, і Європи зокрема, правдивого визнання України як незалежної, якщо такою не почувається сама українська нація. 

Ось підтвердження цього висновку. 3 лютого на прес-конференції у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі (за підсумками роботи Помісного Собору Руської православної церкви 27–28 січня в Москві та з нагоди обрання Предстоятеля РПЦ Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила) Блаженніший Митрополит Володимир на запитання, чи може він прогнозувати відновлення патріаршого престолу в Києві, як це було за часів Київської Русі, відповів: «У принципі, чому б і ні, якщо настане такий час? Але серед простих віруючих людей сьогодні це сприймається не дуже активно й не зовсім позитивно. Люди бояться, що якісь зміни у структурі церкви зможуть зашкодити їм. Люди боляче ставляться до самого слова «автокефалія», не розуміють цього поняття і, тим більше, бояться положення, яке стоїть за ним. Так що автокефалії поки що не буде. І коли настане її час, я теж сказати не можу. Це знає Господь».

Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр попросив благословення на доповнення: «Власне кажучи, Київського Патріаршого престолу ніколи не було в Україні. Був лише предстоятельський престол Київського Митрополита, і коли Петро Ратнівський у ХIV столітті заїхав до розореного Києва, він тут уже нічого не знайшов. Тоді він поїхав до Володимира на Клязьмі, а звідти до Москви. Якщо знову колись складуться такі політичні обставини, чому б знову не переїхати з Москви до Києва? Можливо, не треба ділити той соціокультурний простір слов’янської ментальності Русі, котру називають Святою, а варто розглядати її як єдине ціле й, виходячи з обставин історичних, усе-таки не дробити те, що є, а повертатися до коріння?».

Блаженніший Митрополит Володимир: «Варто додати, що саме життя православ’я тих часів і викликало необхідність перенести столицю православ’я Київської Русі з одного міста в інше. Це було спричинено тими страшними обставинами, які  переживали тоді віруючі».

Знову оголеним нервом пролунали запитання (й відповіді на них) про роль Ватикану та місце греко-католицької церкви. Воістину: «експропріація історії – це експропріація пам’яті», як пише Оксана Пахльовська.

Наче стався якийсь тектонічній зсув? Насправді – історія волає, духовне протистояння нації руйнує її зсередини, кайданами неправди залишаються прикутими й Україна, й Європа, й світ.

Автор: Вікторія СВІТЛАНОВА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем'єр про ріст цін на паливо на АЗС: Шукаємо причини Сьогодні, 04 березня

Рада ЄС офіційно продовжила санкції проти оточення Януковича Сьогодні, 04 березня

Зеленський підписав закон про відновлення конкурсного відбору на держслужбу Сьогодні, 04 березня

Україна чекає на офіційне вибачення прем’єра Словаччини через жарт про Закарпаття Вчора, 03 березня

Ексміністру вручили підозру у викраденні керівника "Нафтогазвидобування" – джерело Вчора, 03 березня

"Немає Європи без України": в Мішеля помітили продовження політики Туска Вчора, 03 березня

Зеленський: будівництво газопроводу в обхід України - питання безпеки всієї Європи Вчора, 03 березня

Посли ЄС продовжили санкції проти оточення Януковича, Арбузов і Табачник виключені зі списку Вчора, 03 березня

Новини 2 березня: запаси вугілля повертаються в норму, інвесторам дали податкові пільги  Вчора, 03 березня

Перегляд програми МВФ для України можуть перенести на 3-4 квартал – прогноз Bank of America 02 березня