№3, лютий 2009

Акти міжнародного спортивного законодавства як основа формування відповідної галузі міжнародного права

Розвиток спорту в усьому світі, його роль у соціальному житті людей, необхідність регламентації та координації діяльності в цій сфері визначили потребу у створенні численних міжнародних спортивних організацій – асоціацій, федерацій, союзів тощо. Вони з’являються на початку ХХ сторіччя. Найвідоміші нині міжнародні федерації з видів спорту мають більш як віковий досвід діяльності. Міжнародну асоціацію атлетичних федерацій (ІААФ) створено у 1912 році, Міжнародну  федерацію футбольних асоціацій (ФІФА) – у 1904-му, Міжнародну федерацію плавання (ФІНА) – у 1908-му.

Процес появи та визнання нових видів спорту невпинний. Створюються нові спортивні федерації. Програма олімпійських видів спорту з кожним олімпійським циклом поповнюється новими видами. Кожна міжнародна федерація (а їх понад 100) об’єднує, організує й контролює діяльність численних національних федерацій, проводить змагання міжнародного рівня. Міжнародні федерації взаємодіють з урядовими організаціями. Останнім часом активну участь у розвитку системи спорту беруть і самі спортсмени, долучаючись до роботи різних комісій. Так, в Україні, запозичивши досвід зарубіжних країн, у спортивних федераціях утворюють комісії атлетів, які обговорюють і рекомендують шляхи розв’язання проблем, що постають у спорті.

Особливу увагу слід приділити Міжнародному олімпійському  комітетові (МОК), створеному 1894 року на паризькому конгресі «Відродження Олімпійських ігор». Перший статут цієї організації ухвалено у 1908 році. МОК обирає одного члена від кожної країни (наразі країн, що визнані МОК, понад 200) за його заслугами перед спортом. Що характерно, члени МОК є не делегатами своїх країн у ньому, а представниками цього комітету у своїх країнах.

Так, МОК опікується загальною координацією діяльності спортивних організацій з олімпійських видів спорту та впровадженням однакової спортивної політики в усіх країнах світу – учасниках олімпійського руху. Основними питаннями його діяльності, окрім загальних спортивних, які лежать у правовій площині, є:

– аналіз взаємовідносин між МОК та міжнародними спортивними федераціями (тема ІІІ конгресу, 1905 рік);

– уніфікація законодавства з питань організації та проведення змагань із видів спорту на Олімпійських іграх (VI конгрес, 1914 рік);

– розвиток аматорського спорту, розширення участі жінок в Олімпійських іграх, налагодження взаємовідносин між МОК і НОК та федерацій (VIII конгрес, 1925 рік);

– розширення міжнародного співробітництва в спорті (ХІІ конгрес, 1981 рік);

– розв’язання соціальних, політичних та економічних проблем [2].

Протягом багатьох років у Міжнародному олімпійському комітеті не замислювалися над необхідністю правового регулювання діяльності міжнародних і національних спортивних організацій, які входять до олімпійської системи. Коли 1980 року президентом МОК став Хуан Антоніо Самаранч, роль і значення правових чинників у діяльності комітету почали зростати. У 1981 році він заявив про отримання МОК статусу міжнародної неурядової організації. У його штаті з’явилася посада директора з правових питань. Нині здійснюють систематизацію та кодифікацію внутрішнього права міжнародного олімпійського руху. МОК, наприклад, прийняв нову редакцію базового документа олімпійського руху – Олімпійської хартії.

Питання суто юридичного характеру дедалі частіше вносять до порядку денного різноманітних олімпійських органів і форумів, вони знаходять своє відображення на регіональному та національному рівнях (питання використання олімпійської символіки, права на телетрансляцію, продаж квитків тощо). Так, 1993 року в Римі провели семінар «Спортивне  право та правові аспекти спорту в Європі». Мова Олімпійської хартії – це мова норм права, хоча й у специфічній галузі. Багатоманітна практика застосування Олімпійської хартії, на жаль, породжувала й породжує правові конфлікти, до розв’язання яких залучають навіть судові органи окремих держав, не кажучи вже про третейські спортивні суди. Багато західних спеціалістів справедливо вважають, що правове регулювання спорту є однією зі складних і важливих проблем. Потрібно створити у ньому таку систему правових відносин, яка не лише задовольняла б суб’єктів, а й сприяла зростанню майстерності спортсменів, залученню уваги ЗМІ, спонсорів, глядачів [1].

Сучасний розвиток суспільства європейських країн позначився на міжнародному співробітництві у сфері фізичної культури та спорту. До актів міжнародного спортивного законодавства належать: міжнародні договори; акти міжнародних спортивних організацій.

Серед головних і найважливіших джерел міжнародного спортивного права можна назвати Основи Олімпійської хартії та Олімпійську хартію Міжнародного олімпійського комітету.

Основи Олімпійської хартії були розроблені Кубертеном та затверджені на І Олімпійському конгресі 1894 року. Хартію постійно доповнюють, уточнюють, до неї вносять зміни та різного роду роз’яснення. Так, до неї вносили зміни у 2000 та 2001 роках. Олімпійська хартія проголошує, що дотримання її положень є обов’язковим для всіх осіб та організацій, які задіяні в олімпійському русі і в спорті взагалі.

Олімпійська хартія Міжнародного олімпійського комітету є збірником правил та офіційних роз’яснень, де визначено основоположні принципи олімпійського руху, представлено всю систему управління олімпійським спортом. Це основний правовий документ спорту. Ним керуються в любительському й професійному спорті. Нормативно-правові пункти містять офіційні роз’яснення до низки правил Олімпійської хартії, в тому числі щодо організації рекламно-спонсорської діяльності. Так, роз’яснення до правила 45 не дозволяє учасникам Олімпійських ігор використовувати свою особу, прізвище, зображення чи спортивний результат із метою реклами протягом Олімпійських ігор. А правилом 61 та роз’ясненням до нього заборонено будь-яку форму реклами під час Ігор на спортивних об’єктах та у місцях змагань.

У 1978 році було прийнято Хартію фізичного виховання та спорту (Генеральна конференція ЮНЕСКО). Мета її – поставити розвиток фізичного виховання та спорту на службу прогресу людства, сприяти їхньому розвиткові та змушувати уряди й компетентні неурядові організації розповсюджувати й застосовувати її. У документі зазначено, що фізичне виховання та спорт є важливою складовою життя суспільства. У хартії проголошується, що кожна особа має право на доступ до фізичного виховання та спорту, необхідних для розвитку особистості. У ній ідеться про те, що спорт і фізичне виховання сприяють збереженню й поліпшенню здоров’я, проведенню дозвілля, збагачують суспільні відносини й розвивають спортивний дух. Важливе значення з точки зору права мають положення статей 9 та 10 хартії, відповідно до яких державні органи всіх рівнів і спеціалізовані неурядові організації покликані сприяти фізичній культурі та спорту, що має виявлятися в прийнятті відповідних нормативно-правових актів, забезпеченні матеріальної підтримки, а також використанні інших засобів заохочення, стимулювання та контролю. Особлива увага приділяється співробітництву між державами, міжнародними та регіональними урядовими й неурядовими організаціями, які сприяють підтриманню миру, зміцненню взаємоповаги й дружби та створюють сприятливий клімат для розв’язання міжнародних проблем.

На 7-й Конференції міністрів спорту європейських країн (травень 1992 року) з огляду на нові політичні реалії було переглянуто Європейську хартію «Спорт для всіх» 1975 року з метою організації єдиної структури розвитку спорту в Європі. В основу її діяльності було покладено принципи демократії, плюралізму, дотримання прав людини та етичних принципів, зокрема Кодексу спортивної етики, що є невід’ємною частиною всієї спортивної діяльності й політики. Хартією визначається роль державних органів, передусім, у підтримці спортивного руху, тісній кооперації з неурядовими спортивними організаціями, що сприяє розвитку фізичної культури та спорту, створенню відповідних структур із координації у сфері фізичної культури та спорту.

Зазначено, що в спортивному русі одним із визначальних є принцип добровільності самоврядування. Добровільні спортивні організації мають право самостійно ухвалювати рішення, що не суперечать чинному законодавству. Урядові та добровільні спортивні організації мусять виявляти взаємоповагу до ухвалених одне одним рішень.

Окрему увагу приділено п. 8 Європейської хартії – надання допомоги спорту вищих досягнень і професійному спорту. Вказується, що спортсменам та спортсменкам, які виявляють виняткові спортивні здібності, має бути надано пряму й опосередковану допомогу з метою розкриття ними своїх спортивних та людських можливостей. Така допомога реалізується на етапі отримання освіти, в період спортивної підготовки, планової інтеграції у суспільство після завершення спортивної кар’єри. Хартія рекомендує відповідним компетентним органам сприяти в організації та менеджменті професійному спорту. Йдеться, зокрема, про забезпечення спортсменів-професіоналів відповідним соціальним статусом і захистом, а також етичними гарантіями, спрямованими на запобігання усім формам експлуатації.

На наступній, 8-й конференції у Лісабоні 17–18 травня 1995 року європейські міністри, відповідальні за розвиток спорту, приділили особливу увагу питанню розвитку спорту серед підлітків і молоді, оскільки спосіб життя молоді стає дедалі малорухливішим, погіршуються фізичний розвиток і стан здоров’я молодого покоління.

Європейським маніфестом «Молоді люди та спорт» проголошується право дітей і молоді на ігри та активне дозвілля. Міністри закликають суспільство сприяти політиці, яка виробила б і прищепила молоді позитивне ставлення до занять фізичною культурою та спортом, заклала основи фізичної активності протягом усього життя. Наголошено, що влада й суспільство разом із спортивними організаціями є відповідальними за проведення спортивної політики в інтересах молоді та створення багатоманітних можливостей шляхом фінансової підтримки на законодавчому й інших рівнях.

Кодекс спортивної етики «Справедлива гра – шлях до перемоги» (Рада Європи, 1992 р.) створює основу для боротьби з негативними проявами поведінки не тільки в спорті, а й у суспільстві. Він установлює відповідальність перед урядами, спортивними організаціями та окремими особами за дотримання правил справедливої гри. Спортивна хартія Європи є джерелом принципів спортивного законодавства більшості її країн. У статті 8 цієї хартії записано: «Особи, зайняті в професійному спорті, повинні мати певний соціальний статус і захист етичного характеру від будь-якої експлуатації».

Ця стаття пов’язана зі статтею 2 Римського договору, яка регулює економічну активність у Європі. Справи Босмана та Дона переконали всіх, що професійний футбол є економічною діяльністю. Ці дві статті – основа спортивного законодавства в більшості країн Європи. Акредитація, соціальні вигоди, травми та розв’язання багатьох інших проблем розглядаються із зважанням на статус професіонального спортсмена.

Спортивна хартія, відповідно до принципів, викладених у зазначеному кодексі, закликає уряди країн створювати сприятливі умови для занять спортом, які, зокрема, містили б і гарантії фізичного виховання та спорту, набуття фізичних навичок.

Особливе значення має Конвенція проти вживання допінгу (Рада Європи, 1989 р.). Вона регулює відносини, пов’язані з його вживанням, і встановлює заходи, спрямовані на обмеження його доступності, а також принципи міжнародного співробітництва в цій сфері. За винятком Бельгії, ця конвенція ратифікована всіма країнами Європи. Вона унікальна тим, що делегує Міжнародному олімпійському комітету значні повноваження з боротьби з допінгом. Головна умова для виконання  угоди – узгодження національних норм, що регулюють боротьбу з допінгом.

Зусилля МОК і національних урядів зосереджені наразі на розширенні повноважень Всесвітнього антидопінгового агентства (WADA).

У Конвенції «Про попередження насильства та хуліганської поведінки глядачів…» (1985 р.) установлюються принципи міжнародного співробітництва у сфері запобігання насиллю на спортивних аренах; заходи із запобігання та придушення насилля й хуліганської поведінки глядачів спортивних заходів тощо. Всі країни, за винятком Німеччини, підписали чи ратифікували цю конвенцію. Ухвалили й значну кількість відповідних законодавчих актів, що потрібні для її реалізації.

У Європейському кодексі субсидування йдеться про тристоронні відносини між ЗМІ, спортивними організаціями та спонсорами. Ці відносини ґрунтуються на факті, що ЗМІ цікавляться спортом як індустрією розваг. Спонсори звертають увагу на спортивні змагання через присутність на них ЗМІ. А спорт потребує коштів, які забезпечують спонсори за підтримки ЗМІ.

Отже, можна дійти висновку, що Європейське співтовариство серйозно сприймає міжнародний спортивний рух, опікується питанням нормотворчості в цій галузі та забезпеченням виконання зазначених нормативних актів на території всієї об’єднаної Європи.


Джерела

1. Гуськов С. И. Спортивный маркетинг. – К.: Олимпийская литература, 1995. – С.161–163.

2. Платонов В. Н. Олимпийский спорт. – Там же, 1994. – С. 278–281.

Автор: Ганна БОРДЮГОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня