Оптимальна виборча система у площині пошуку

Демократія як форма життя не може стояти на місці.
Щоб жити, їй необхідно розвиватися відповідно до змін,
які або вже здійснили, або які тільки будуть здійснені.

Джеймс Дьюї.

Одним із наслідків перебігу політичного процесу є виникнення нових чи трансформація старих політичних інститутів – організацій або процедур, за посередництва котрих відбувається участь громадян у політичному житті суспільства. Не завжди такі інституційні перетворення мають однозначний, довершений характер, на підставі якого можна було б належним чином оцінити їхні ефекти та впливи на розвиток політичної системи. Результатом перманентності, пересікання, а також взаємозумовленості цих процесів є виникнення складної конструкції інституційних відносин, у межах і за посередництва якої відбувається агрегація й артикуляція політичних інтересів.

Унаслідок конституційних змін і політичної реформи в Україні відбулися значні інституційні перетворення, що стосуються не лише перерозподілу повноважень і політичної відповідальності, а й механізму формування представницьких органів публічної влади. Однак нова система правил, котра зародилася в лоні згаданих трансформаційних перетворень, уже зумовила необхідність пошуку альтернативи. А це – завжди складний і дуже відповідальний процес. 

Очевидне прагнення України досягти міжнародних стандартів на політичному рівні призводить, особливо в конституційному законодавстві, до чітко окреслених реформ, пов’язаних із виробленням оптимальної моделі формування й функціонування державної влади та побудови в державі демократичних інститутів.

Однією з найдієвіших форм сучасної демократії є вибори. Саме вони перетворюють волевиявлення громадян України на волю українського народу, і саме від рівня їхньої організації та проведення багато в чому залежить стабільність і ефективність діяльності всього інституційного механізму державної влади.

Виборче право та міжнародні норми

Правовою основою для реалізації виборчих прав громадян є виборче законодавство. Саме воно створює нормативну базу демократичних виборів. Для демократичних держав основою виборчого законодавства завжди були і є міжнародні норми виборчого права.

На першому місці в цьому плані Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. У ній зазначено: «…кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо чи за допомогою вільно обраних представників. Воля народу повинна бути основою влади уряду. Ця воля має знаходити своє відображення в періодичних і легітимних виборах, які повинні проводитися за умови загального та рівного виборчого права шляхом таємного голосування чи за допомогою інших рівнозначних форм, котрі забезпечують свободу голосування».

16 грудня 1966 року Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права. Ним проголошено право кожного громадянина «голосувати та бути обраним на дійсних періодичних виборах, що проводяться на основі загального і рівного виборчого права таємним голосуванням, яке забезпечує вільне волевиявлення виборців».

У червні 1990 року на Копенгаґенській нараді Конференції з питань людського виміру (людський вимір – поняття, сформульоване на Віденській конференції НБСЄ, під яким слід розуміти співробітництво держав у сфері поваги до всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру) НБСЄ було прийнято документ, де зазначалося, що «воля народу, висловлена вільно та чесно під час періодичних дійсних виборів, є основою влади й законності будь-якого уряду. Для того, аби воля народу була основою влади уряду, кожна держава повинна:

– проводити вільні вибори з розумною періодичністю, як це встановлено законом;

– допускати, щоб усі мандати, принаймні в одній палаті національного законодавчого органу, були об’єктом вільної змагальності кандидатів під час усенародних виборів;

– гарантувати всім дорослим громадянам загальне та рівне виборче право;

– забезпечувати, щоб голосування проводилося таємно чи застосовувалася рівноцінна процедура вільного голосування та щоб підрахунок голосів і повідомлення про нього були чесними, а офіційні результати – неодмінно опубліковані;

– дбати про те, щоб не виникали жодні юридичні чи адміністративні бар’єри для безперешкодного доступу до засобів масової інформації на недискримінаційній основі для всіх політичних угруповань чи окремих осіб, котрі хочуть взяти участь у виборчому процесі й мають на це право відповідно до закону;

– дбати про те, аби кандидати, які здобули необхідну кількість голосів, визначену законом, належним чином обіймали посаду й могли залишатися на цій посаді до закінчення строку своїх повноважень чи до припинення їх у інший спосіб, регламентований законом згідно з демократичними парламентськими та конституційними процедурами;

– забезпечувати присутність спостерігачів, як вітчизняних, так і іноземних, що може та має підвищити авторитетність виборчого процесу для держави, де  проводяться вибори».

26 березня 1994 року Рада Міжпарламентського Союзу, котрий об’єднує парламенти 129 держав, прийняла Декларацію про критерії вільних і справедливих виборів. У ній визначено, що «держави повинні:

· встановити дієву й недискримінаційну процедуру реєстрації виборців;

· сприяти становленню та вільній діяльності політичних партій, регулювати фінансування політичних партій і виборчих кампаній, установлювати рівні умови для суперництва під час виборів;

· приймати національні програми соціальної освіти, забезпечувати умови для ознайомлення з виборчими процедурами і правилами».

Крім того, під час виборів «держава та її органи зобов’язані забезпечувати:

· свободу пересування, зібрань, об’єднань і висловлювання думок, особливо під час політичних зборів і мітингів;

· такі умови, коли при голосуванні неможливі підкуп чи інші протизаконні дії, зберігається безпека й цілісність процесу голосування, а підрахунок голосів проводиться підготовленим персоналом і є таким, що його не складно піддати об’єктивній перевірці;

· щоб випадки порушення прав людини та скарги стосовно виборчого процесу розглядалися швидко й ефективно в часових рамках виборчого процесу виборчими комісіями чи суддями».

Національне законодавство кожної з держав має відповідати цим міжнародно-правовим нормам. Водночас держави самі визначають виборчу систему, структуру представницького органу влади, систему квотування під час виборів представників до різних органів влади, а також систему контролю та заходи відповідальності за порушення виборчого законодавства. Види виборів також визначає сама держава, а точніше – вони зумовлені системою органів влади й організації народовладдя.

Більшість країн сучасного світу претендують на звання демократичних і прагнуть підтвердити свій статус, формуючи представницьку систему виконавчої влади виключно на демократичних засадах. Право голосу є нині чи не єдиним універсальним правом людини на нашій планеті. З-понад 200 держав світу лише в шести – Брунеї, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах і Ватикані – немає нічого, що бодай віддалено нагадувало б народно-представницькі органи управління. Власне, у перелічених країнах це, мабуть, і не потрібно. А ще в декількох десятках країн, переважно з монархічною формою правління, дуалістична система організації влади передбачає квазіпредставницьку парламентську систему. У кількох соціалістичних країнах (В’єтнам, Лаос чи Китай) парламенти взагалі мають характер зібрань непредставницького характеру. Їхніх членів, обраних на безальтернативних виборах, фактично призначає правляча верхівка. А в решті країн передбачені та працюють різні системи виборів, які тією чи іншою мірою забезпечують утілення в державі демократичної ідеї народного представництва.

Елементи виборчої системи як чинники її функціональності

У кожній виборчій системі існує набір формотворчих елементів, що мають істотний вплив на її вигляд, динаміку та наслідки застосування. Система виборів – низка незмінних виборчих правил, за якими проводяться вибори у певній країні й яка детермінується не лише виборчим місцевим законодавством, а й реальним рівнем атрибутивної відповідності та ресурсного забезпечення самого виборчого процесу. Серед таких елементів виборчої системи – величина виборчого округу, форма виборчого бюлетеня, метод перетворення голосів на представницькі мандати тощо. Саме від згаданих складових, якщо розглядати їх у комплексі, залежить створення необхідних умов для максимальної реалізації активного та пасивного виборчого права громадян, а також забезпечення виконання покладених на виборчу систему інституційних завдань.

Величина округу – кількість місць, розподілених за результатами виборів у даному окрузі. Дехто з учених вважає цю складову найважливішою характеристикою виборчих систем. Зі збільшенням величини округу та зниженням прохідного бар’єра зростають пропорційність і шанси малих партій здобути депутатські місця в парламенті. Так, в Україні вибори народних депутатів проводяться в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі. Він включає в себе всю територію України та закордонний виборчий округ. Максимальна кількість кандидатів від кожної партії може дорівнювати кількості депутатських місць, виборюваних у межах округу, тобто 450.

За будь-яких умов при встановленні величини виборчого округу виникає чимало проблем. Найсерйозніша з них пов’язана з нерівною «нарізкою» виборчих округів. Особливо гостро вона стоїть в одномандатних округах. Адже не завжди буває так, що кількість мандатів, за які ведеться боротьба, завжди пропорційна кількості виборців. Так, одні округи можуть перевершувати інші за кількістю потенційних виборців. А це означає, що голоси виборців матимуть неоднакову «вагу». До слова, нерівна «нарізка» виборчих округів можлива й під час виборів за багатомандатними округами. За приклад може слугувати Ісландія.

Структура бюлетеня – технічний механізм здійснення виборцем акту волевиявлення. Структура виборчого бюлетеня може бути відкритою чи закритою. Відкритий бюлетень надає виборцеві змогу голосувати преференційно, тобто вносити зміни до запропонованого йому списку кандидатів, котрі балотуються від політичної партії. Закритий бюлетень такої можливості не передбачає. Це означає: виборець може проголосувати лише за попередньо визначену партією ієрархію кандидатів без права її змінювати. Ясна річ, у такому разі партійний контроль за добором і виборами кандидатів буде максимальним. Чинною редакцією Закону «Про вибори народних депутатів України» визначено саме таку форму виборчого бюлетеня з переліком перших п’яти кандидатів від кожної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) – суб’єкта виборчого процесу.

Бюлетені для голосування поділяють на ординальні й категоричні. У категоричному бюлетені виборець має право обрати лише одну партію або одного кандидата з числа всіх, хто в даному разі претендує на депутатський мандат у межах відповідного виборчого округу. А в ординальному бюлетені виборець може ранжувати партії чи кандидатів. Він має змогу показати, що, скажімо, хоча кандидат В – його перший вибір, та за його поразки він віддає перевагу кандидатові С, а не А. Отже, доходимо висновку: категоричний бюлетень ставить виборця перед дилемою. Якщо він проголосує за кандидата В, котрому особисто довіряє, але котрий, скажімо, не популярний серед інших учасників голосування, то переможцем може виявитися кандидат А, що для «нашого» виборця – найгірший варіант. Аби уникнути цього, він може проголосувати за популярнішого кандидата С. Бо іншого раціонального виходу для себе зі змальованої ситуації не бачить. Але може статися й так, що кандидат, котрий має найбільшу підтримку виборців, збере мало голосів лише через масову недооцінку його популярності. Тому значно ефективнішим у відтворенні реальних уподобань виборців є ординальний бюлетень. В Україні наразі використовується категоричний для голосування на виборах до парламенту. 

Метод перетворення (конвертації) голосів на представницькі мандати – спосіб визначення кількості місць у представницькому органі, на яку може розраховувати політична партія за умови набрання нею мінімально необхідної кількості голосів виборців. Кількість представницьких мандатів партій, котрі потраплять до Верховної Ради України, визначається на основі методу найбільшого залишку, або квоти Хера. Кількість голосів виборців, необхідних для отримання одного депутатського мандата – виборча квота, обчислюється шляхом ділення сумарної кількості голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій, на кількість депутатських мандатів, яка дорівнює кількісному складу Верховної Ради України. Далі кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії, ділиться на виборчу квоту. Ціла частина отриманого числа становить кількість депутатських мандатів, отриманих кандидатами в депутати від цієї партії. Дробові залишки враховуються під час розподілу мандатів таким чином: партії, виборчі списки від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення, отримують по одному додатковому депутатському мандату, починаючи з виборчого списку партії, котра має найбільший дробовий залишок. Зважаючи на те, що серед існуючих систем квот пропорційність зменшується із зменшенням квоти, використання формули Хера є запорукою наближення до максимально пропорційних результатів. На перший погляд, таке твердження трохи суперечить логіці, згідно з якою менші партії одержують перевагу від нижчої квоти. Однак це пояснюється тим, що зниження квоти, швидше, зумовлює збільшення залишку для великих партій, ніж для менших. Тому закріплення саме такої формули у вітчизняному законодавстві є, безумовно, позитивним аспектом чинного виборчого закону.

Прохідний бар’єр – мінімальна кількість голосів (виражена у відсотках), яку має набрати партія для того, аби претендувати на представництво в парламенті. Такий поріг використовується за пропорційної системи виборів для подолання її найбільшого недоліку – тенденції до фрагментації парламентського політичного формату. Основна незручність, безпосередньо пов’язана із запровадженням прохідного бар’єра, полягає в довільному визначенні його висоти. По суті, неможливо заздалегідь визначити, яке значення обмеження буде правильним, бо його адекватність залежить від конкретних умов існування політичної системи. Конкретне числове значення прохідного бар’єра, варто додати, безпосередньо пов’язане з активністю громадян у день голосування, тобто залежить від виборчої явки, отож, може істотно варіюватися. Досвід засвідчує: певна частина виборців у будь-якій країні неодмінно голосує за партії, котрі не долають установленого бар’єра. Таким чином, їхні голоси втрачаються. За даними виборчої статистики, кількість таких «втрачених» голосів становить у середньому 10–15%. Тобто приблизно кожен шостий голосує за партії, що до парламенту не потрапляють. Ця проблема, зауважують експерти, не обминула й України. 

Правосуб’єктність у виборчому процесі – можливість брати участь у виборчому процесі з метою здобуття представницького мандата (ця можливість безпосередньо пов’язана з реалізацією пасивного виборчого права). За умов пропорційної виборчої системи із закритими списками пасивне виборче право або, швидше, перелік його суб’єктів, закріплений у законодавстві, набуває важливого значення, оскільки саме цим переліком визначається коло тих, хто може реально формувати виборчі списки та впливати на цей процес. Згідно з нормами національного законодавства право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, котрі мають право голосу і реалізують його через політичні партії. Отже, у нашій державі виключною монополією на формування списків тих, хто після виборів одержить представницький мандат, володіють політичні партії. Це дещо дисонує з європейською практикою, яка за певних умов передбачає поширення пасивного виборчого права на професійні спілки, трудові колективи, громадські організації й організації самих виборців, а, окрім того, певною мірою нівелює норми Конституції України, що гарантують кожному право на участь в управлінні державними справами, а головне – свободу вільно обирати та бути обраними до органів державної влади.

Охарактеризувавши структурні елементи виборчої системи України, спробуємо проаналізувати, яких наслідків слід очікувати від використання саме такого їх набору в сучасних умовах українського політичного процесу. Зупинімося на трьох ключових аспектах – артикуляції інтересів, репрезентації електоральних груп, відповідальності перед народом. 

1. Попри те, що артикуляція інтересів є однією з пріоритетних функцій будь-якого законодавчого органу, можливість її здійснення на законодавчому рівні багато в чому визначається саме виборчою системою. Уже сьогодні можна констатувати: надання пасивного виборчого права виключно політичним партіям, котрі переважно є або постійно діючими організаційними додатками фінансово-промислових груп, або різновидами виборчих проектів, означає позбавлення інших форм системної, організованої участі громадян права на боротьбу за парламентське представництво. Намагання обмежити політичну активність рамками інституту, об’єктивно не здатного задовольнити вимоги цієї активності, означає ізоляцію значної частини політичних інтересів і втрату ними можливості бути задоволеними.

2. Репрезентація (один із безумовних принципів будь-яких виборів) відображає відповідність структури новообраного парламенту та представлених у ньому політичних сил тій електоральній підтримці, яку вони змогли здобути на виборах. Оскільки вітчизняна партійна система має яскраво виражений регіональний характер, питання репрезентації набуває виключної значущості. За умов пропорційного представництва політичні партії, котрі потраплять до парламенту завдяки електоральній підтримці того чи іншого регіону, намагатимуться в той чи інший спосіб зберегти за собою підтримку саме цих груп виборців до наступних виборів. А це означає, що за умов формування коаліційної більшості, партії, що ввійдуть до її складу, намагатимуться перерозподіляти ресурси в такий спосіб, аби регіони, завдяки чиїм голосам вони здобули представницькі мандати, одержували відповідні дотації та преференції в усьому. Модель раціональної поведінки в політиці виправдовує зазначену стратегію, однак такі кроки можуть порушити й без того хитку рівновагу в площині культурних, релігійних, етнічних і національних відносин між окремими регіонами України.

3. Відповідальність (базова категорія на етапі формування політичними партіями уряду) у цьому разі має суто допоміжний характер. Зміна виборчої системи зі змішаної на пропорційну змінила й сам принцип відповідальності. Якщо раніше половина конституційного складу Верховної Ради України, обрана за принципом відносної більшості в одномандатних виборчих округах, хоч і формально, однак відповідала перед своїми виборцями за здійснення представництва за мандатом народу та відповідної територіальної громади, то за нинішніх умов відповідальність має партійний, колективний, а не індивідуальний характер. Європейська практика засвідчує: у разі невиконання політичною партією взятих на себе зобов’язань, вона втрачає мандат довіри на наступних виборах, опиняючись або в парламентській опозиції, або взагалі поза межами парламенту. А в Україні такий механізм відповідальності не спрацьовує. Проте принцип відповідальності міг би цілком реалізовуватися у відносинах між народними обранцями й виборцями за умов імперативного мандата, який забороняє народним обранцям, котрі балотувалися за списком партії, змінювати свою фракційну належність у законодавчому органі. Утім, слід підкреслити: практика використання такого мандату є суперечливою й у демократичних країнах Заходу не вважається демократичною.

Перспективи реформування

Варіант перший – запровадження поліномінальної мажоритарної виборчої системи. Із трьох основних її різновидів, застосовуваних у світовій практиці, найприйнятнішою видається система єдиного голосу, що не передається. А система єдиного голосу, що передається, мало сприяє посиленню позицій партій, відтак і формуванню справді дієздатного парламенту. Система з обмеженою кількістю голосів надає середнім за впливом партіям значні переваги, водночас позбавляючи їх найвпливовіші та маловпливові політичні сили. До того ж система з обмеженою кількістю голосів і система єдиного голосу, що передається, значно ускладнюють сам процес виборів і роблять його дорожчим. Пропонована ж система створює умови для посилення впливу потужних партій, але не за рахунок усунення від представництва маловпливових політичних сил, як це відбувається за пропорційної системи, а також забезпечує максимально тісний зв’язок народних обранців з електоратом. Разом із тим, згадана система доволі проста та зрозуміла виборцям, що певною мірою може сприяти зростанню політичної активності українських громадян і підвищенню рівня їхньої правової й політичної грамотності.

Отже, за пропонованої системи механізм виборів матиме такий вигляд. Виборець, маючи один голос, голосує в окрузі, величина якого становить 4–8 місць. Після підрахунку голосів переможцями стають кандидати, котрі набрали відносну більшість голосів. У разі, коли два і більше кандидатів набрали однакову кількість голосів, щодо них проводиться повторне голосування.

Варіант другий – запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками. Ця система дасть значно більшу свободу вибору виборцям, зробить представництво особистішим, ніж за нинішньої пропорційної системи з жорсткими списками, дозволить формувати парламент лише з тих особистостей, котрі відомі виборцям і мають їхню безпосередню підтримку. За такої виборчої системи роль партійних лідерів істотно знижується, якщо не переводиться нанівець, а роль народу та громади, натомість, зростає, що підвищує роль виборів як форми безпосередньої влади народу. 

Запровадження пропонованої системи потребує істотних змін теперішньої. Необхідно децентралізувати виборчу систему, сформувавши виборчі округи в регіонах. Це дасть змогу враховувати як місцеві, так і загальнодержавні інтереси. Орієнтовну величину виборчого округу треба встановити на рівні 12–18 мандатів (450:25=18; ця цифра коригується з урахуванням виборців з двох міст республіканського підпорядкування та неоднакової кількості виборців у регіонах – для однакової «ваги» голосів). Щодо виборчої квоти, то квота Друпа (кількість голосів округу поділена на величину округу плюс 1; обчислюється на числовій основі, а не за часткою голосів у відсотках) видається оптимальним варіантом. За неї практично зникає проблема нерозподілених і додаткових мандатів.

Варіант третій – запровадження «зв’язаної» змішаної виборчої системи. За неї механізм голосування й підрахунку голосів матиме такий вигляд. Кожен виборець має один голос і голосує в одномандатному окрузі за конкретного кандидата, висунутого від партії. Переможець у кожному окрузі визначається за мажоритарною системою відносної більшості. Після цього підраховується кількість голосів (у відсотках), набрана кандидатами від тієї чи іншої партії в цілому по країні. Відповідно до частки отриманих кожною партією голосів визначається кількість місць, на котрі партія мала б право претендувати за пропорційної системи в цілому по країні (тобто загальна кількість депутатських мандатів множиться на частку голосів, набраних кожною окремою партією). Потім кількість отриманих в одномандатних виборчих округах мандатів віднімається від кількості мандатів, на які партія могла б розраховувати за умов пропорційного представництва. Це число й буде кількістю депутатських місць, що їх партія реально отримає у парламенті.

Пропонована система дозволяє справедливо розподілити місця в парламенті залежно від впливу кожної партії. Це є істотною її перевагою не лише над уніномінальними мажоритарними системами, а й над існуючою в Україні сьогодні «незв’язаною» пропорційною виборчою моделлю, оскільки дає змогу реально втілити в життя конституційне право громадян на участь в управлінні державними справами, а також забезпечує досить тісний зв’язок депутатів з їхніми виборцями, адже за її застосування успіх політичної партії на виборах значною мірою залежатиме від ставлення електорату до її кандидатів, а не від оцінки виборцями особистих якостей її лідера. 

Висновки

Вибори – один із найважливіших інструментів легітимації влади. Вони забезпечують відбір політичної еліти, зумовлюють курс суспільно-політичного життя країни. В абсолютній більшості держав виборчий процес розглядається як одна з найвагоміших ознак демократії. Крім того, вибори можна назвати своєрідним барометром політичного життя, оскільки вони дають змогу об’єктивно оцінити вплив різних політичних сил у суспільстві.

Загалом вибори, в ідеалі, є найефективнішим інструментом впливу народу на державу та її службовців. Через певні причини в Україні вибори не реалізовують цієї своєї ролі в повному обсязі. Українська влада, зауважує Парламентська асамблея Ради Європи, має «передбачити зміну системи виборів до Верховної Ради, наприклад, шляхом запровадження відкритих партійних списків, у яких виборці зможуть вказувати свої уподобання щодо конкретних кандидатів, включених до партійних списків, запропонованих політичними партіями (блоками), та шляхом поділу країни на різні виборчі округи». На цьому наголошує й Венеціанська Комісія ПАРЄ, місія котрої в Україні полягає у сприянні модернізації національного законодавства та адаптації його до європейських стандартів. Комісія визнала виборче законодавство нашої держави суперечливим, підкресливши, що різні закони регулюють одні й ті само питання і часто дублюють один одного.

Виборча система України за сімнадцять років незалежності пройшла значний шлях трансформації. Перші вибори парламенту в незалежній Україні проводилися за мажоритарною системою, наступні – вже за змішаною (мажоритарно-пропорційною). Чинним нині Законом «Про вибори народних депутатів України» вперше закріплено пропорційну виборчу систему. Але, хоч би яку систему було обрано, вочевидь, потрібен час, аби вона довела своє право на існування, вкоренилася в політичну систему й менталітет українського виборця та стала одним із рушійних інструментів у побудові демократії.

Обираючи найоптимальнішу для України виборчу систему, потрібно враховувати той факт, що тип виборчої системи серйозно впливає на еволюцію партійної системи. Згідно із так званим Законом Дюверже, мажоритарна система веде до формування двопартійної системи, пропорційна – до багатопартійної, а змішана стимулює встановлення багатопартійної системи коаліційного типу. У цьому контексті робимо такі висновки: навряд чи наша країна готова до двопартійної системи, а отже й до мажоритарної; діюча пропорційна, як ми з’ясували, має багато недоліків; отож, найвдалішою видається змішана система виборів. 

Але не можна скидати з шальок терезів і пропорційну виборчу систему в її новій можливій модифікації («з відкритими списками»). Європейський досвід функціонування пропорційних виборчих систем надає досить широкий вибір різних підходів до розв’язання зазначеної проблеми. У будь-якому разі найефективнішою для нинішніх умов України буде модель, що, з одного боку, сприятиме політичній структуризації суспільства, а з іншого – зберігатиме можливість виборців голосувати не лише за знеособлений партійний список, а й за конкретні політичні особистості. Які методи при цьому обирати, залежить від волі політикуму і народу.

Головне при цьому – виважений підхід, адже, на думку німецьких учених, «вибори – у загальнонаціональному масштабі – це наймасовіший процес, відомий праву».

Джерела

1. Голосов Г. В. Пределы электоральной инженерии: «смешанные несвязанные» избирательные системы в новых демократиях / Полис. – 1997. – № 3. – С. 102–113.

2. Дербишайр Д. Денис, Дербишайр Ян. Политические системы мира: В 2-х т. / Пер. с англ. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2004.

3. Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ от 29 июня 1990 г. // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1999.

4. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 року // Документи ООН/PES/217A.

5. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року № 1665 – IV //  Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 27–28. –  cт. 366.

6. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» та деяких інших законодавчих актів України (щодо порядку проведення позачергових виборів до Верховної Ради України та заміщення народних депутатів України, повноваження яких були достроково припинені)» від 1 червня 2007 року № 1114 – V // Офіційний вісник України. – 2007. – № 41. – С. 8. – cт. 1613.

7. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222 – IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – cт. 44.

8. Конотопцев О. Партійно-пропорційна виборча система: доцільність і своєчасність // Аспекти самоврядування. – 2005. – № 6 (32). – С. 1–6.

9. Конституція України від 28 червня 1996 року
№ 254к/96 – ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – cт. 141.

10. Котигоренко В. Проблемні питання кодифікації виборчого законодавства // Вісник Центральної виборчої к

Автор: Владислав ТЕЛІПКО