Американський долар - головний винуватець (провокатор) світової фінансової кризи

Світова фінансова криза охопила всі країни, зокрема й Україну. Світові втрати становлять 5 трлн. доларів. Це 160 бюджетів нашої держави. Економіка перебуває в стані великої нестійкості, ризикуючи зазнати найбільшого краху від часів Великої депресії. Незадовільне функціонування побудованого на доларі як резервній валюті світового грошово-валютного механізму стало провокувати інфляцію у світових масштабах.

Теперішня міжнародна валютна система не має механізму запобігання стійкому торговому дисбалансу. Тож ніщо не завадило США нагромаджувати дефіцит поточного рахунку, який з 1980 року сягнув величезної суми — 3 трлн. доларів. Цей дефіцит слугував економічною субсидією решті світової спільноти, наводнюючи при цьому планету доларами, які стали новим міжнародним резервним активом замість золота.

До 1973 року світову валютну стабільність забезпечувала система фіксованих обмінних курсів, сформована в 1944 році на Бреттон-Вудській конференції. Курси американського долара й усіх інших валют були прирівняні до певної частини золота за певною ціною. Бреттон-Вудська система слугувала квазізолотим стандартом, бо всім іншим країнам гарантувалося право конвертувати їхні долари в золото за обмінним курсом 35 доларів на 1 унцію золота.

Коли в 1973 році обвалилася Бреттон-Вудська система, країни світу повинні були домовитися щодо організації нової світової валютної системи, яка регулювала б міжнародну торгівлю й валютні відносини, створення та запровадження нової міжнародної резервної валюти. Та світова спільнота цього не зробила, чим без офіційних угод і прийняття на себе будь-яких зобов’язань скористалися США.

На зміну золотогрошовій системі, яка мала властиві їй механізми саморегуляції та не допускала випуску зайвих грошей і виникнення подібних криз, прийшла кредитна грошова система, що позбавлена таких механізмів і потребує свідомого регулювання. Річ у тім, що стійкість золотогрошової системи забезпечувалася таким вагомим чинником, як наявність у грошей внутрішньої вартості, котрої вони за кредитної системи позбавлені. Оскільки долар став світовою міжнародною валютою, над виконанням ним цієї ролі має здійснювати контроль уся світова спільнота за всіма правилами й приписами, що пред’являються до функціонування кредитної грошової системи (нехай і світової). Однак і цього не було. Через те ніщо не завадило США нагромадити величезний дефіцит поточного рахунку.

Утворилася величезна некерована й нерегульована грошова лавина, яка вийшла з-під людського контролю і створила для всього світу багато проблем.

Тоді як Росія намагался завоювати світ люмпенською ідеологією, обіцянкою побудови комуністичного раю на землі за допомогою ЧК, НКВД, КДБ, ГУЛАГу й голодоморів, Америка успішно зробила це за допомогою долара.

США наживаються не тільки на доларі як світовій резервній валюті, а й на використанні його як скарбу. Мільйони громадян в усьому світі нагромаджують долари так само, як у минулому це робили із золотими монетами, зберігаючи їх на чорний день, як надійний резерв (як гробові, на лікування, на подарунки дітям та онукам, на їхнє навчання, на поїздку за кордон тощо).

На друкування 100-доларової купюри витрачають 3 центи, а отримують доходу 99,97 долара. З цією метою використовують сотні мільярдів доларів. Для США це найдохідніший бізнес.

Доти, доки не запровадять комерційний механізм створення кредитних грошей, що ґрунтується на утворенні боргових зобов’язань під час реалізації товарів, не встановлять суворого контролю за недопущенням створення їхньої зайвої кількості, не буде світового порядку.

Треба покласти край практиці створення грошей із боргів. Банкіри кажуть: нема боргів — не буде грошей.

Банки намагаються створювати грошей стільки, скільки віддали в позику. 95 відсотків грошей створюється тими, хто їх позичив. Виходить, коли немає кредиту, не буде грошей.

Потрібна інша концепція, яка не давала б змоги робити гроші з повітря і надувати грошові бульбашки. Тільки один володар це повинен робити — обмін, у ході якого створюються справжні, а не «надувні» грошові зобов’язання.

Є десятки різних способів прямого й опосередкованого державного впливу на функціонування вартісного грошово-валютного механізму, здатних приборкати стихійні сили, які роблять його функціонування руйнівним неконтрольованим процесом. Це і сфера рефінансування, ціноутворення, митні збори, податки, субсидії. Усе це справляє вплив на товарооборот, а отже, й на створення грошей, на збільшення чи зменшення припливу резервної валюти.

Виник дисбаланс, який дестабілізував світову економіку. Основна причина дестабілізації — це гігантський дефіцит торгового балансу США. Його теперішнє фінансування призвело до величезного порушення рівноваги у світовій економіці й утворення в США економічного пузиря, який, лускаючись, втягує весь світ у важку кризу.

Дефіцит поточного рахунку США наводнив світ доларовою ліквідністю, наслідком чого стали кредитна експансія, надкредитування й бурхливе зростання виробництва в країнах із великим профіцитом торгового балансу.

Міжнародні резервні активи складаються із зовнішніх активів, що використовуються країною для фінансування дисбалансу у своїй міжнародній торгівлі, а також тієї частини міжнародної резервної валюти, яка відображає рух капіталів. У минулі віки, в час золотого стандарту, цю функцію виконували золото й срібло, але тепер переважну більшість світових резервів становить іноземна валюта, й насамперед долари США.

Величезний стрибок резервних активів тепер відбувається за рахунок емісії іноземних валют, найперше доларів США. І ці резерви з’явилися внаслідок зростання торгового дисбалансу між США та іншим світом. Таке величезне збільшення резервів свідчить про неймовірну кредитну експансію завдяки торговому дисбалансу. Країни з великим профіцитом платіжного балансу переживали величезне зростання виробництва й гіперінфляцію вартості активів у міру того, як цей профіцит стимулював кредитування через їхні банківські системи. Водночас економіка США ставала надзростаючою і надзаборгованою в міру того, як торгові партнери США реінвестували торговий прибуток в доларові активи.

До 1970 року міжнародні резервні активи зростали порівняно повільно, а потім — величезним стрибком.

За чотири роки (1969—1973) руйнування Бреттон-Вудської системи світові системні активи зросли більше, ніж за всі попередні століття разом узяті. За 20 (від 1949 до 1969-го) їхній обсяг зріс на 55%, а за наступні 20 — на 700%. Загалом (з 1969 р.) вони збільшилися майже в 20 разів, тобто на 2000%. Вплив цієї величезної зайвої, непотрібної кредитної експансії на світову економіку не міг відбутися безслідно й безкарно.

До 1970 року більшу частину резервних активів становило золото, і це було наріжним каменем Бреттон-Вудської системи. Потім роль золота різко зменшилася, бо переважну роль у резервних активах країн стала відігравати іноземна валюта.

До кінця 2000 року золото становило лише 2% світових валютних резервів. Після 1970 року всі національні валюти також перстали забезпечуватися золотом. У підсумку світові резервні валюти з плином часу не тільки втратили золото, а й виявилися представленими валютами, які також уже не забезпечувались золотом. Основою міжнародної валютної системи стали кредитні гроші, абсолютне панування яких не лише довело свої величезні переваги над золотогрошовим обігом, а й створило для людства багато складних проблем. Відмова від золотовалютного стандарту в регулюванні міжнародних торгових і валютних відносин спричинила вибух кредитування, яке дестабілізувало світову економіку.

В останні три десятиліття спостерігалася тенденція, коли кредити зростали швидше за валовий національний продукт і у США, й у світі загалом. Сполучені Штати за куплені товари почали платити не золотом, а папірчиками — випущеними ними самими доларами, що практично є векселями уряду США, які він не збирається ніколи оплачувати.

Економіка США, котру прийнято називати світовим рушієм економічного зростання, почала давати збої під важким тягарем боргу її корпоративного та споживчого секторів. Решта світу стала залежати від експорту товарів у США й отримання за них доларів як світових боргових зобов’язань. За них США купують більшу частину товарів у кредит.

Економічні бульбашки виникали й у профіцитних країнах. Вони зростали в міру того, як профіцитні засоби осідали в їхніх внутрішніх банках, запускаючи процес кредитування, мовляв, у ці банківські системи влилися гроші підвищеної ефективності з центральних банків їхніх країн. Це провокувало стрибок кредитування, який спричинював економічне надзростання й гіперінфляцію вартості активів.

США виявилися дестабілізованими власним величезним дефіцитом поточного рахунку. Приплив іноземного капіталу в Сполучені Штати, який фінансував їхній дефіцит, — не що інше, як похідна від самого дефіциту. Річ у тім, що партнери США нагромадили величезні резерви доларових активів за рахунок торгового прибутку, не конвертуючи їх у національну валюту (що підвищило б її курс, але зменшило б прибуток і темпи економічного зростання). Купуючи акції, оцінені в доларах, а також корпоративні облігації й боргові папери держорганізацій США, вони тим самим сприяли розбуханню бульбашок на ринку акцій, дуже нераціональному розміщенню корпоративного капіталу й піднесенню на ринках власності в США.

Щойно зникли обмежувачі, закладені в систему золотого стандарту, як торговий дисбаланс розбухнув, а міжнародне кредитування сягнуло небаченої висоти. У підсумку — процвітання з наступною депресією.

Торговий дисбаланс дестабілізував світову економіку, наводнив світ доларовою ліквідністю й надув економічного пузиря не тільки в США, а й у інших країнах.

Теперішня помилкова й шкідлива грошово-валютна політика не тільки обґрунтовується, а й виправдовується застарілими концепціями та архаїчними підходами, опрацьованими для інших умов і нижчих фаз розвитку суспільства. Зокрема, це стосується беззастережного нав’язування ліберального підходу, що не допускає будь-якого державного втручання в господарські процеси, посилання на ідеї А. Сміта, давно сформульовані для інших умов. Особливо на це хворіють монетаристи, антикейнсіанці, погляди яких нині домінують не тільки в теорії, а й на практиці.

Їхніх архаїчних поглядів дотримуються передовсім американські фінансисти й політики, які вимагають невтручання держави у функціонування ринкових механізмів. У крайньому разі це втручання, на думку деяких із них, має бути дуже мінімальним.

Рішуче проти ідеалізації поглядів А. Сміта та їхнього використання при опрацюванні грошово-валютної політики виступають провідні найавторитетніші фінансисти та політики. Одним із них є Дж. Сорос, який стверджує, що А. Сміт не має рації: ринки не є структурами, що саморегулюються. Він наголошує, що ринкам властиві «економічні пузирі». Відтак вони потребують «настроювання» з боку влади. Віра в те, що ринки можуть самокоректуватися, зазначає Дж. Сорос, є смертельною помилкою.

Ми, українці, маємо пишатися, що перші ідеї щодо державного регулювання грошових відносин сформульовані видатним українським економістом М. Туганом-Барановським, який писав, що побудова вексельного курсу не повинна покладатися на випадкові біржові впливи, а взята в руки держави... Проведення активної валютної політики є прямою функцією центрального банку. Пропозиції М. Тугана-Барановського були провісником розробленої в 30-ті роки теорії Кейнса, в основу якої також покладено ідеї державного регулювання відсоткових ставок, грошової маси й встановлення   взаємних пропорцій між попитом і    пропозицією, заробітною платою та цінами на ринку товарів і послуг.

З метою запобігання стійкому, багаторічному торговому дисбалансу Кейнс у доповіді, присвяченій проведенню Бреттон-Вудської конференції, запропонував штрафувати країни як із дефіцитним, так і з профіцитним поточним рахунком, щоб зупинити і перших, і других. «План Кейнса» був представлений на Бреттон-Вудській конференції як пропозиція Великої Британії щодо організації післявоєнної валютної системи.

Загалом пропозиції Кейнса щодо свідомого регулювання валютних процесів були відкинуті. Монетаристи домінували, і згодом МВФ і Світовий банк повністю очистили від усіх економістів-кейнсіанців.

Треба запровадити новий метод забезпечення достатнього зростання ліквідності. Цю функцію могли б, наприклад, виконати вже відомі у світовій практиці спеціальні права запозичення (СПЗ). 1969 року світова спільнота домовилася щодо запровадження СПЗ з метою забезпечити достатню міжнародну ліквідність у період, коли брак доларової маси, як вважали, стримує економічне зростання. Щойно США стикнулися з власною політикою торгового дисбалансу, відбувся вибух доларової ліквідності, тож потреби у СПЗ більше не було. Попри надії багатьох, вони так і не переросли в головні резервні активи. Ніщо не заважає нині повернутися до цієї ідеї, поглибивши й удосконаливши її. За допомогою СПЗ дефіцит поточного рахунку можна взяти під контроль.

Сьогодні роль СПЗ як резервного активу обмежена: до кінця квітня 2002 року на них припадало менш як 1,25% незолотих резервів членів МВФ. І хоч деякі приватні фінансові інструменти депоновані в СПЗ, спроба поширити їх на приватних ринках мала дуже скромний успіх. Отже, основною функцією СПЗ було слугувати розрахунковою грошовою одиницею для МВФ та деяких інших міжнародних організацій. У цьому плані СПЗ використовуються майже винятково в угодах між МВФ і його членами.

Незаперечний факт — те, що вже тепер є система, за допомогою якої МВФ може створювати міжнародні резервні активи у формі нових СПЗ. Останні можна перетворити на важливий інструмент економічної політики й теперішнього подолання кризи. МВФ міг би надавати СПЗ спеціально для підтримки економічного зростання в усьому світі, а також використовувати як світову валюту для розрахунків, що не допускає утворення бульбашок.

Може помилково здатися, що кризи, яка спричинена розбуханням   грошової маси, не можна здолати   подальшим підживленням цього грошового розбухання.

Тільки-но крани боргового дефіциту буде перекрито, світовій спільноті потрібна буде нова здорова світова валюта.

СПЗ повинні створюватись у розмірах, суворо обмежених товарною метаморфозою, обміном товарів і утворенням боргових зобов’язань.

Дж. Сорос рекомендує розподіляти СПЗ із орієнтацією на сприяння цілям розвитку. Дж. Стігліц — нобелівський лауреат, що нині очолює створену рішенням 63-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН цільову групу високого рівня для аналізу нинішньої глобальної фінансової кризи, пише: «Одна з ідей щодо підтримки світового розвитку, яка заслуговує уваги, — це нова форма світових грошей, подібна до МВФівських СПЗ. СПЗ — це різновид світових грошей, які випускає МВФ, а країни згодні приймати й обмінювати на долари чи на іншу тверду валюту.

Замість форми зберігання резервів у доларах країнам можна б запропонувати нову світову валюту.

Емісією світових грошей могли б зайнятися найрізноманітніші інституціональні структури. Це може бути, зокрема, МВФ (відповідальний за емісію СПЗ). Можна також створити нову організацію для розв’язання питань, пов’язаних із виділенням сум та їхніх розмірів. Не виключено, що нова інституційна структура потребуватиме створення низки траст-фондів...».

Певною мірою МВФ уже почав перетворюватися на щось подібне до Міжнародного центрального   банку (МЦБ), адже, рятуючи країну, яка потрапила в біду, він рятує і міжнародні фінансові інститути від втрат, якими загрожує їм ця країна.

Ті самі чинники, що сприяли формуванню світової економіки, тепер потребують і створення світової валютної системи, яка не належала б жодній країні і не використовувала б її плодів у власних інтересах.

Найперше потрібний Світовий центральний банк. Для його створення МВФ має необхідну організаційну структуру.

Укладання міжнародної угоди між такою великою кількістю країн — справа нелегка, хоч і конче потрібна. Можна розпочати з переговорів на спеціальній сесії Організації з міжнародної торгівлі. Допомогу в поширенні пропонованої ідеї і збиранні відгуків через розгортання діалогу з урядами всіх країн міг би надати МБРР. За істотного реформування МВФ він міг би стати центром розв’язання цієї проблеми.

Запровадження світової валюти принесе чималий емісійний дохід, який належатиме всім країнам і не привласнюватиметься тільки США, як це нині відбувається.

Емісійний дохід від запровадження євро тепер розподіляється між усіма країнами Євросоюзу. А що отримує Україна від використання 80 млрд. доларів? Самі лише збитки, даруючи США понад 50 млрд. доларів емісійного доходу.

На думку прем’єр-міністра Великої Британії Гордона Брауна, потрібно радикально змінити міжнародні інститути: «Велику вісімку», МВФ, Світову організацію торгівлі, щоб вони були здатні вирішувати назрілі питання, пов’язані з опрацюванням нової світової валютної політики.

Постала нагальна потреба створення  нового  глобального фінансового порядку.

Слід позбутися теперішнього помилкового підходу до кредитних грошей: у це поняття включають як те, що справді є грішми, так і грошове вираження майна, що відображає геть інші відносини. Часто дають таке визначення кредитних грошей: «Гроші кредитні — це узагальнююча (збірна) назва різних видів грошей, що використовуються для заміщення майнових боргових зобов’язань приватних осіб і держави» (див.: Загородній А. Г., Вознюк Г. Л. Фінансово-економічний словник. — Львів:
В-во Національного університету «Львівська політехніка», 2005. — С. 122). Поняття кредитних грошей охоплює лише ту їхню частину, яка пов’язана з утворенням комерційних боргових зобов’язань у результаті реалізації товарів, їхньою метаморфозою.

Щодо грошових сум, які утворюються в результаті реалізації акцій, облігацій та інших носіїв майнових відносин, то вони до утворення кредитних грошей не мають прямого стосунку і з грошової маси їх треба виключати. Оскільки на практиці цього не робиться, створюються умови для порушення економічних законів і, як наслідок, провокування кризових явищ.

Й. Шумпетер твердив: доводиться визнати, що теза «кредит карбує гроші з майна» не відображає істинного стану речей (Шумпетер Й. Теория экономического развития. — М., 1982. — С. 210).

Справді, людина, яка володіє майном, легше може оформити кредит під його заставу, ніж та, яка ним не володіє. Це майно може втягуватися в кругообіг, але до створення грошей цей процес стосунку не має.

Хоч як прикро про це говорити, однак людство досі не має задовільної концепції функціонування кредитної грошової системи.

Необхідність активного державного втручання в економіку розумів відомий американський учений і політичний діяч Дж. К. Гелбрейт, який брав участь у реалізації «Нового курсу» в адміністрації Франкліна Рузвельта і був радником президентів-демократів — Трумена, Кеннеді, Джонсона, Клінтона. Він обґрунтував концепцію планової економіки капіталізму. Активно проштовхував ідею заміни ринкової стихії індустріальним плануванням.

Виходячи з того, що якісно змінилися у XX столітті об’єктивні умови господарського розвитку, учений рішуче спростовує застарілі початкові положення неокласицизму про підпорядкування цілей економічної системи інтересам окремої людини.

Автор: Михайло ШВАЙКА