передплата Українською | In English

№1, січень 2009

ЄС лібералізує ринки праці

Поділитися:

Що пророкує «блакитна карта» пострадянським країнам



Мабуть, сьогодні ніхто не заперечуватиме, що європесимісти чи не щодня святкують нову перемогу, втішаючись помилками й невдачами, яких зазнає на шляху свого розвитку Європейський Союз. Провал ратифікації Лісабонського договору в Ірландії став одним із ключових збоїв політики ЄС. Однак на цьому його проблеми не вичерпалися: нині перед міжнародною організацією постала необхідність розв’язання нової дилеми розвитку країн-членів — подолання дефіциту кваліфікованої робочої сили й уникнення, за змогою, старіння європейських націй. У принципі, такою й є офіційно проголошена мета ЄС у зв’язку із запровадженням так званої «блакитної карти» (The Blue Card) — документа, згідно з яким трудові мігранти з країн, котрі не входять до складу ЄС, зможуть вільно переміщатися його територією в пошуках роботи.

По суті, ця посвідка даватиме право особам з третіх країн працевлаштовуватися на території Євросоюзу без дискримінації й обмежень в оплаті праці, однак лише відповідно до певних умов надання карти. Остання має на меті лібералізацію європейського ринку праці й уможливлення доступу на його терени висококваліфікованих фахівців із країн Азії, Африки (найперше з Індії й Китаю), а також держав Східної Європи, які не є членами ЄС, — України, Молдови, Білорусі й Росії відповідно. Запропонований для карти колір — блакитний — вибраний згідно з кольоровою гамою прапора ЄС. Він має стати знаковим для Союзу, який потерпає від проблеми старіння націй: за оцінками європейських демографів, до 2050 року частка населення країн Євросоюзу по відношенню до загальної кількості жителів планети скоротиться з 8% до 4%, а третину всіх європейців становитимуть особи, старші 65 років. Більш того, серед працівників-іноземців у ЄС лише 0,9% — висококваліфіковані робітники, чого не можна сказати про Австралію, де цей показник піднімається аж до 9,9%, Канаду (7,3%) та США (3,5%).

— Цифри підтверджують, що європейські країни наразі не вельми привабливі для висококваліфікованих зарубіжних кадрів, і це є основною причиною, через яку Європейський Союз ухвалив рішення запустити цю програму, котра, я впевнений, зробить ЄС конкурентоспроможнішим, — зазначав свого часу Єврокомісар з питань юстиції, свободи й безпеки Франко ФРАТТІНІ.

Однак «нову якість» політики Євросоюзу зможуть відчути лишень професіонали з третіх країн, котрі мають фах лікаря, інженера чи спеціаліста в галузі інтернет-технологій. Їхній кваліфікаційний рівень засвідчуватимуть диплом бакалавра за відповідною спеціальністю чи високі професійні навички, здобуті впродовж мінімум п’яти років роботи за фахом. І тут одразу ж виникає проблема зарубіжного працевлаштування для наших співвітчизників (навіть у перспективі). Річ у тім, що в Україні диплом за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра — це неповна вища освіта. Тому часто-густо людина, чий професіоналізм підтверджується документом такого ґатунку, фахівцем ще не вважається, тож і не зможе проявити себе за кордоном належним чином. Крім того, отримання «блакитної карти» потребує професійного володіння бодай однією іноземною мовою. Із урахуванням того, що йдеться про Європу, бажано знати ще й німецьку чи французьку, окрім досить поширеної в Україні англійської. Для мігрантів, щоправда, скасовано верхній віковий ценз. Це може зіграти на руку українським професіоналам, більшість із котрих уже немолоді. Але саме вони в перспективі й зможуть пройти спеціальний відбір за європейськими стандартами. Однак відповідності лише згаданому критерію надання «блакитної карти» буде замало, бо, за словами того ж таки Франко Фраттіні, «такі карти видаватимуться лише тим спеціалістам, чия заробітна платня у 3,5 разу перевищує середній заробіток у тій країні, де вони працюють».

Для отримання візи бажаючим працювати в Європі недостатньо надати документацію, оформлену лише в країні перебування. Вони зобов’язані подати на розгляд консульства контракти чи офіційне підтвердження свого європейського роботодавця про працевлаштування з указаним мінімальним рівнем майбутніх доходів. Він, за рішенням Європейського парламенту від 20 листопада 2008 року, повинен у 1,7 разу перевищувати середній рівень заробітної плати у приймаючій країні. Добре, що цей рівень бодай розмежовується залежно від економічного потенціалу різних європейських держав, адже, за оцінками експертів, для Німеччини він становитиме приблизно 42 тисячі євро на рік, а для Іспанії — лише 33 тисячі євро. Віддавши 388 голосів на користь директиви ЄС щодо запровадження «блакитної карти», депутати Європарламенту відкинули висловлену торішнього вересня пропозицію ЄК про перевагу в заробітній платні мігранта на території приймаючої країни в 1,5 раза. Важливим також вважався пункт про те, що країни—члени ЄС, котрі приймають іноземців, можуть відмовляти останнім у наданні «блакитної карти», якщо країни їхнього походження потерпають від так званого відпливу мізків за кордон.

Однак зауважмо: такі рішення не відповідають політиці Євросоюзу, країни якого останніми роками обмежують трудову міграцію навіть для «своїх». Після того, як 2004-го ЄС поповнився десятьма новими членами зі Східної Європи, кордони для трудових мігрантів із цих держав повністю відкрили лише Ірландія, Велика Британія та Швеція. В інших країнах або запровадили квоти, або цілковито заборонили в’їзд трудовим мігрантам. Утім, згодом спостерігаємо лібералізацію міграційного законодавства: кордони для вихідців зі Східної Європи відкрили Греція, Італія, Португалія, Іспанія, Фінляндія. А про готовність зробити це заявили Бельгія, Данія, Франція, Люксембург і Голландія. Австрія та Німеччина, навпаки, мають намір зберегти тимчасові обмеження для мігрантів з країн—новачків у ЄС до 2011 року. А для Болгарії й Румунії, котрі стали членами організації 2007-го, квоти виявилися ще жорсткішими: навіть ліберальна до попередніх «новачків» Велика Британія збирається допускати робітників із цих держав лише до сфери харчової промисловості й сільського господарства. Жодних обмежень для них не вводили лише Польща, Словенія, Швеція та Фінляндія.

Офіційне схвалення «блакитної карти» має відбутися вже на початку нинішнього року, коли пост головуючої в Євросоюзі країни перейде від Франції до Чехії. Найшвидше, перші «блакитні карти» будуть видрукувані вже навесні 2009-го, однак чинності набудуть аж через 2,5 року, тобто у 2011-му. Проти нововведень висловилися Велика Британія й Ірландія, узагалі відмовившись від участі в розробці й імплементації так званих правових директив щодо міграції. Цілком імовірно, в майбутньому від використання «блакитної карти» відмовиться також Данія.

Хай там як, але процес введення в дію «блакитної карти» на території Європейського Союзу вже, мабуть, не зупинити. Свого часу це нововведення запропонував голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу як конкурентне щодо вже діючої в США «зеленої карти». Остання встановлює певні квоти для висококваліфікованих мігрантів, кількість яких не повинна перевищувати сім відсотків від загальної кількості приїжджих із цих держав до Сполучених Штатів. Таке положення відсутнє в умовах набуття громадянами окремих країн «блакитної карти» ЄС, так само, як і можливість набуття іноземними працівниками громадянства певної країни ЄС через п’ять років після отримання карти. «Зелена» чинна протягом 10 років, «блакитна» — лише протягом 18 місяців з можливістю подовження до двох років. Ще ж і надто, «блакитна карта» забезпечує можливість возз’єднання родин працівників, котрі виїхали до країн ЄС, на час їхнього перебування на території останніх. «Блакитна карта» не втрачає чинності впродовж п’яти років від дня її отримання: працівник має змогу повернутися на батьківщину, очікуючи вдома на появу нової вакансії на території держав Євросоюзу. Однак вільно переміщатися в пошуках роботи теренами ЄС представник третьої країни може лише за умови наявності в держави його громадянства з певною європейською державою відповідного договору про працевлаштування осіб. Після завершення п’ятирічного терміну «блакитна карта» дає також змогу працівникові отримати право на постійне місце проживання на території відповідної країни ЄС. 

Загалом, європейська система «блакитної карти»:

1) надає мігрантам можливість швидкого працевлаштування та приєднання до них членів їхніх сімей, можливість отримати у використання власне житло і статус особи, котра постійно перебуває на території певної країни;

2) після завершення терміну в 18 місяців, іммігрант, що працював на території відповідної європейської країни, має змогу переїхати разом із родиною до іншої держави ЄС, але не може просити про подовження терміну «блакитної карти» протягом місяця від дня прибуття до нової країни;

3) уряди країн—членів ЄС можуть відмовити окремій особі в наданні «блакитної карти», посилаючись на відсутність належних вакансій, проблем на внутрішньому ринку праці чи перевищення відповідної квоти працівників за державним законодавством;

4) кожна країна ЄС має змогу сама вирішувати, як довго окрема «блакитна карта» матиме чинність, враховуючи встановлений максимальний строк у чотири роки. У разі втрати роботи мігрантом картка залишається чинною щонайменше три місяці, залежно від бажання держави-роботодавця.

Певна автономність державних рішень стосовно запровадження на території країн—членів ЄС «блакитної карти» зумовлена аж ніяк не бажанням єврочиновників послабити в межах організації доцентрові тенденції. Єдиною причиною такої політики можна вважати численні протести корінного населення європейських держав проти збільшення кількості мігрантів у їхніх країнах. Не брали участі у цих акціях лише представники промисловості й фінансисти, для котрих наявність у власних державах подекуди справжніх «гетто» арабів чи китайців не мають жодного значення. Головне — розвиток власного бізнесу. Утім, ця позиція аж ніяк не є позицією більшості.

Уряди всіх європейських країн відчували й відчуватимуть тиск власного населення, яке ще з початку 1990-х потерпає від засилля на своїх трудових ринках представників арабського Сходу та країн пострадянського простору. Тож, напевно, пробитися на європейські терени з бажанням працевлаштуватися там буде вельми непросто. Високі вимоги роботодавців у поєднанні з жорсткими заходами урядів країн—членів ЄС перетворять процес набуття «блакитної карти» на досить складний і тривалий. Отож, не поспішайте плекати надію про працю за кордоном. Вона має набагато більше шансів не справдитися, ніж навпаки…

Автор: Юлія ЦИРФА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №1/2016 №1
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата