передплата Українською | In English

№24, грудень 2008

Концепції євроінтеграції й політичні трансформації

Поділитися:

На сучасному етапі розвитку Європейського Союзу, який уже став однорідним господарським простором із сформованою економічною системою та єдиною валютою, увиразнюється якісно нова особливість інтеграційних процесів — ЄС перетворюється на політичну силу. Триває активний пошук нових форм і механізмів створення його спільного політичного простору. Триває також і дискусія щодо форми організації цього простору — федерація, конфедерація чи якісь нові форми. Але дедалі очевидніший прискорений рух до політичної інтеграції Європейського Союзу. Постає питання про ідентифікацію Євросоюзу як економічного й політичного центру світового співтовариства. Гасло «батька Європи» Жана Моне про Сполучені Штати Європи, що раніше видавалося міфом і химерою, набуває реальних рис.

Розірваний у часі та просторі процес політичної інтеграції відстає від економічної, бо розгортається нерівномірно і стрибкоподібно. Рух цей відбувається в такий спосіб: від секторальної інтеграції (ЄОВС) і формування «однорідного господарського простору» (ЄЕС) до Співтовариства як економічно структурованої системи й лише потім до політичного союзу.

Активні імпульси на згаданому шляху пов’язані з історичними поворотними моментами європейської історії, наприклад, підсумками Другої світової війни, «великою рецесією» 1970-х років, нарешті, з геополітичними зрушеннями та катастрофою біполярної системи, розвалом соціалістичного табору. Перетворення США на єдину супердержаву стимулює зовнішньополітичну активність ЄС. Неогегемонізм США, відводячи Євросоюзу роль другого плану, має, як писав колишній прем’єр-міністр Італії Дж. Амато, спокусу бути єдиною супердержавою, «що діє в односторонньому порядку». Стратегія ЄС орієнтована на багатополярний світ, Співтовариство прагне бути рівноцінним суб’єктом світової політики. Сильна в політичному плані Європа, котра відіграє роль першого плану на світовій арені, — так сформулював становище ЄС у новій «просторовій ері» прем’єр-міністр Бельгії Г. Верховстадт. Розширення Євросоюзу на схід — не лише переділ господарського простору колишнього соціалістичного табору, а й формування майбутнього політичного простору (територіально це — половина європейського континенту) на основі власних цивілізаційних цінностей.

Вихід на пріоритетні позиції політичних компонентів розвитку Євросоюзу диктується і внутрішніми проблемами. Поширення націоналізму в останньому десятилітті, сепаратизму й так званого національного егоїзму серед урядів і еліт, радикальні виступи Ле Пена та його прибічників у Європі (популістів, котрі виступають і проти глобалізації, і проти Європейського Союзу та його інститутів) — знакове явище сучасності, переплетіння класових, соціальних, етнічних суперечностей, яких ані національні уряди, ані Єврокомісія не можуть ані уникнути, ані применшити. Ле Пен і його прихильники виступають з альтернативною програмою денонсації договорів «Європи технократів» і перебудови системи ЄС на націоналістичній основі. Соціально-політична несталість, загроза громадській безпеці, сплеск тероризму, на думку французького екс-міністра у справах Європи, євродепутата П’єра Московічі, стали стимулом до формування «територіального простору, заснованого на безпеці, волі та правосудді».

Європейці стають дедалі менш політизованими. За підсумками недавнього опитування громадської думки, лише 43 відсотки громадян європейських країн вважають, що політика відіграє важливу роль у їхньому житті. Крім того, вони не вельми довіряють інститутам влади. З’ясувалося, найвищий рейтинг у органів місцевого самоврядування — їм довіряє майже половина європейців. А от національному парламенту й уряду — тільки близько 30 відсотків громадян країн ЄС, тоді як 60 — ставляться до них з недовірою. Політичним партіям не довіряють взагалі 73 відсотки. Якщо виключити місцеве самоврядування, то кількість тих, хто не довіряє жодному з трьох основних політичних інститутів сучасного демократичного суспільства (парламенту, уряду та політичним партіям), досягне 62 відсотків.

Звичайно, наведені цифри варіюються по країнах. Автори дослідження підкреслюють, що в цілому рівень довіри в країнах Північної та Західної Європи вищий, ніж у Південній і Східній Європі. Так, у Польщі, де найпоширеніші нігілістські політичні настрої, понад 80 відсотків не вірять жодним національним політичним інститутам.

Отримані дані дозволяють говорити якщо не про кризу західної політичної моделі, то, принаймні, про наявність серйозних проблем: довіра до політичних інститутів традиційно відіграє важливу роль у концепції громадянського суспільства, якій ЄС надає великого значення.

Ставлення до політичних інститутів демонструє занепад політичної боротьби й фактичне зникнення реальної політики з життя європейців. Багато спостерігачів пов’язують це з характером сучасного капіталістичного суспільства, де, по суті, є лише один вимір, який містить у собі політику, економіку й культуру. У цій системі всі серйозні політичні рішення приймаються, виходячи з наявного «ліберального консенсусу». Політична сфера втрачає свою автономність і перетворюється на місце застосування тих або інших управлінських технологій, на машину, яка штампує політичні рішення. Це не може не позначатися на рівні довіри до політичних інститутів.

Картину зменшення ролі політики в житті суспільства гармонійно доповнює й частково пояснює теорія «кінця ідеології», уперше озвучена на Заході наприкінці 1950-х. Її прихильники вважають, що політичне життя західних країн перестало будуватися на основі певного суперництва цінностей, і пов’язують зникнення з політичного життя ідеологій із настанням ери постіндустріалізма, котра має нову суспільну структуру й економіку.

У цих умовах традиційні суспільні ідеології — лібералізм, консерватизм та соціалізм — втратили свою актуальність, бо вони не відповідають новій соціальній реальності. Однак ніщо не замінило їх. Виник ідеологічний вакуум, який свого часу заповнювався завдяки холодній війні та протистоянню з СРСР. Після краху радянського блоку безідейність і наголос на технологічності в західній політичній системі стали очевидними для багатьох. 

Парадокс, однак, полягає в тому, що, попри занепад ліберально-консервативної ідеології, кількість європейців, котрим близькі консервативні цінності, не зменшується, а навпаки зростає. Загроза тероризму, економічний занепад, несправдження надій на проголошене на початку 1990-х лібералами золоте століття західної демократії — все це сприяє посиленню почуття непевності, незахищеності, «малості» індивіда, а отже, і зростанню потреби у згуртуванні та єдиних цінностях. Попит на консервативну політичну альтернативу в Європі досить великий, але одночасно з ним існує й усвідомлення того, що ліберально-консервативні партії (котрі політологи влучно охрестили catch-all party — «партія, котра полює на всіх») уже не задовольняють цього попиту — через свої безликість і всеїдність.

Крім того, один з основних принципів консерватизму — національна орієнтація — дедалі більше суперечить найамбіційнішому проекту сучасної Європи: її інтеграції в рамках ЄС. Європейський Конвент, що обговорює реформу європейських інститутів, наразі не дійшов висновку про те, якою повинна стати майбутня Європа — новою Римською імперією, централізованою та підпорядкованою єдиним законам, гнучкою федерацією чи аморфною конфедерацією національних держав. Більшість сьогоднішніх європейських правих тією чи іншою мірою примикають до різношерстого табору «євроскептиків», котрі обстоюють пріоритетність держав перед загальноєвропейськими органами. Невеликим або економічно слабким членам ЄС державна незалежність і протистояння найрадикальнішим («імперським») формам європейської інтеграції видається єдиним шансом бодай якось впливати в майбутньому на політичний і економічний розвиток Старого Світу. Альтернатива — панування «великих і сильних», передусім Франції та Німеччини.

«Євроскептицизм» багатьох європейських правих, попри безліч аргументів на його користь (надмірна бюрократизація структур ЄС, слабке врахування інтересів і специфіки окремих країн та регіонів, марнотратна соціальна політика Брюсселя, недостатні видатки на оборону й безпеку тощо), має декілька досить уразливих місць. По-перше, консерватори та націоналісти фактично добровільно віддають загальноєвропейський проект лівим лібералам і соціалістам, сприяючи тим самим остаточній загибелі консерватизму в Європі. По-друге, практично не помітні зусилля правих, спрямовані на «перехоплення» цього проекту у своїх супротивників, що сприяє перетворенню переважно ліберально-соціалістичної Європи на Європу консервативну.

Отже, консервативні сили в сучасній Європі перебувають у досить проблематичному становищі. З одного боку, дедалі більше громадян Старого Світу почуваються розчарованими домінуванням в європейській політиці лівого лібералізму з його штучною рівністю, політичною коректністю та мультикультуралізмом. Одночасно зростає незахищеність і дезорієнтованість багатьох європейців у світі, котрий різко змінюється. Ці люди привітали б появу політичної сили, здатної дати їм відчуття приналежності до сильного співтовариства з історично вкоріненою чіткою системою цінностей і координат, що абсолютно не суперечить традиції індивідуалізму, волі й демократії, яка за останні 150—200 років стала частиною європейської ідентичності.

Із другого боку, таке «соціальне замовлення» залишається незатребуваним, бо консервативні сили, котрі могли б виконати його, по-перше, розрізнені та не мають не тільки загальної світоглядної позиції, а й єдиної програми з найважливіших питань європейської внутрішньої та зовнішньої політики; по-друге, занадто сильно зрослися з ліволіберальною за духом системою сучасної західної демократії; по-третє, прикривають неконструктивним «євроскептицизмом» відсутність консервативної загальноєвропейської альтернативи і свою нездатність відповісти на виклик часу, що переорієнтовує світову політику з міжнаціонального й міждержавного на наднаціональний рівень.

Саме тому цей «вакуум влади» національних урядів прагне заповнити наднаціональна влада, інститути Співтовариства шляхом дедалі більшої політичної уніфікації. Кожному етапу євробудівництва передує теоретична розробка шляхів, форм і методів розвитку, які згодом трансформуються у певну політичну стратегію й оформлюються у відповідних договорах. Історичний контекст дозволяє простежити конфліктно-компромісну динаміку політичної інтеграції, логіку її натхненників і провідників, зіткнення протилежних доктрин. Ідея об’єднаної Європи як «політичної сили» (Ж. Моне) з’явилася ще на світанку інтеграції в рамках дискусії про те, що повинно бути спочатку: економічна інтеграція чи політична; зі змістовної сторони — «Європа націй» чи «Нація-Європа» [1].

Розглядаючи федералістські ідеї з точки зору формування єдиної політичної системи ЄС, слід зазначити: практично до останньої третини XX століття вони не увиразнювалися, бо панувала ідея де Голля — «Європа держав», «Європа націй». Але проблема політичної Європи не пішла в небуття. Вона трансформувалася в концепцію функціоналізму, яку її теоретик Э. Хаас формулював як перехід від політично інспірованого загального ринку до економічного, а потім автоматично й до політичного союзу.

«Велика рецесія» 1970-х років разом із кризою кейнсіанських ідей «керованого капіталізму» спричинила появу в Західній Європі неоліберальних ідей Ф. фон Гайєка й інших теоретиків ринкового абсолютизму, «цілком відкритого ринку». Кейнсіанські ідеї «економіки попиту» змінювалися ліберальними поглядами «економіки пропозиції». У Співтоваристві почали дедалі частіше обговорювати тетчеризм і «рейганоміку».

В умовах експансії заокеанського капіталу американські теоретики розглядають Співтовариство як якусь другорядну величину. Так, професор Р. Тріффін писав про неефективність його національного суверенітету та про організованіший суверенітет США, про розчинення ЄЕС у зоні долара, автоматичне створення Атлантичного співтовариства. Західноєвропейські вчені відповіли на це концепцією «блокової економіки» й формування ЄЕС як самостійного центру сили. Академік Луї Арман і професор Мішель Дранкур у монографії «Європейське парі» писали: «…економічна дійсність відвернула Європу від політичного дозрівання, але ставить політичний імператив — створення відмінної від США і СРСР федерації, котра заповнить вакуум між ними» [5]. На рубежі ХХ—ХХІ століть ізнов оживає федералістська теорія. Професор Д. Сіджанскі в своїй монографії «Майбутнє федералізму в Європі» пише про прийдешню «еру федералізму», «федералістську революцію», про те, що «федералістська революція» й федералізм — «інтегральна частина європейської культури, заснованої на її відмінності та єдності» [3]. Професор Ж. Рубан, критикуючи «національний егоїзм», сепаратистські устремління деяких урядів, писав, що національний суверенітет — «мала величина, що дедалі зменшується», а національну незалежність слід розглядати в системі європейської незалежності. Під час реформи інституціональної структури Євросоюзу ідеологія та філософія доктрини «Європа-держава» доповнюється новими поняттями: «європейський народ», котрий формує суспільний і політичний простір; «європейське громадянство», яке розглядається не лише як правова форма, а й як елемент політичного простору, як чинник самосвідомості; «європейська ідентичність», що асоціюється з приналежністю до певної цивілізації з її культурою, релігією, побутом та історично сформованими традиціями. Регіональна інтеграція розглядається як цивілізаційний процес, багато в чому унікальний і самодостатній.

Перебудова існуючої інституціональної структури ЄС стає об’єктом наукової розробки й загальної стратегії. Теза про еру федералізму може бути спірною, але фактом є те, що доктрина де Голля «Європа націй» уже не має цілковитого пріоритету, а фігурує поряд із доктриною Жана Моне «Нація-Європа». Доктрина «Європа-держава» близька багатьом провідним державним діячам. Так, екс-президент ФРН Ріхард фон Вайцзеккер порушував питання про необхідність політичного союзу з метою уникнення етнічних конфліктів. Екс-президент Франції Франсуа Міттеран після об’єднання Німеччини висував формулу «Конфедерації Заходу та Сходу», президент Франції Жак Ширак декларував формулу «Європа народів на службі громадян». А міністр закордонних справ ФРН Йошка Фішер бачив майбутню Європу як «федерацію з парламентом, президентом і єдиним урядом». Концепція «Європа-держава» береться на озброєння інтеграційної стратегії як одна з майбутніх моделей політичної Європи.

Процес визрівання політичного простору не є стихійним, він — результат погодженої й деякою мірою вимушеної стратегії Євросоюзу, зумовленої конкретно-історичними обставинами та викликами епохи. Інтеграційна стратегія ЄЄ від початку була спрямована на формування митного, економічного, валютного, а також політичного союзу. Вона виходить із принципу економічної й політичної взаємозалежності, цивілізаційної основи й ідентичності частини європейського континенту. Ця стратегія, яку розробляють і теоретики Єврокомісії, і вчені країн ЄС, будується на узгодженні національного та наднаціонального регулювання, ринкової й конституціональної інтеграції, економічних і політичних важелів керування під час будівництва спочатку «малої», а потім і розширеної Європи. Початкові етапи розвитку ЄС ґрунтувалися, за формулою Жака Делора, на «стратегії економічного прагматизму», спрямованій на реформу господарської структури, соціально-економічну стабілізацію, ліквідацію технологічного відставання від США та протистояння американському прагненню створити «атлантичну зону вільної торгівлі» [2]. Курс на формування однорідного господарського простору за ліквідації застарілих промислових баз, забезпечення контрольованої інфляції, ресурсозберігаючого типу виробництва (аграрна, технологічна, соціальна Європа), європейського програмування був політично узгодженою стратегією функціонального просування ЄС до політичної уніфікації.

Світова економічна й фінансова криза 1970-х років відкриває нову фазу інтеграції — одночасне просування до валютно-економічного та політичного союзу. Доповідь Давіньйона (1970 р.) закликала до політичної уніфікації. План Вернера (1970 р.) про валютний союз мав на меті створення наднаціональних структур: центру керування економічною політикою та системи центральних банків, що передбачало перехід частини національного суверенітету до інститутів співтовариства. Стратегія політичної інтеграції знаходить свій прояв у низці документів і практичних інституціональних змін. З’являється доповідь Тіндеманса (1975 р.) про перетворення «дев’ятки» на політичний блок федеративного або конфедеративного типу із спільною зовнішньою політикою та політикою безпеки й відповідним конституційним оформленням [6]. Співтовариство робить кілька кроків у цьому напрямі: три комісії — ЄОВС, Євроатом і ЄЕС — зливаються воєдино, розширюються прерогативи Європарламенту, котрий обирається прямим голосуванням (1979 p.), створюється перший політичний орган — Європейська Рада. Єдиний європейський акт (1984 р.) містив «замасковані» тези політичної інтеграції (визначення та запровадження спільної європейської політики в сфері зовнішніх відносин; досягнення щонайбільшої координації позицій держав-учасниць у політичному й економічному аспектах безпеки тощо [4]). Головним підсумком інтеграційної стратегії ЄЕС стало створення першої в історії органічної структури — Співтовариства, нової міжнародної форми міждержавного й наднаціонального співробітництва, політичної кооперації та наднаціональної влади з власними важелями керування й фінансових ресурсів.

Нова фаза активного визрівання політичної інтеграції дала свої реальні результати. Європейське Співтовариство трансформувалося в Європейський Союз (1992 p.). Його політичні компоненти спираються на: спільний ринок, спільну зовнішню політику й політику безпеки, а також правосуддя та юстицію. Розширюються повноваження Європарламенту, котрий відтепер утверджує склад Комісії і найважливіші міжнародні договори. Амстердамський договір (1997 p.), Договір у Ніцці (2000 р.) і ряд інших документів ЄС передбачають не лише спільні валюту та соціальний вимір, а й спільний військовий вимір, тобто європейську ідентичність у сфері оборони та безпеки. Запроваджується європейське громадянство.

Сьогоднішній процес інституційного реформування Євросоюзу в контексті розширення потребує об’єднання наукових зусиль. А воно можливе лише в разі умовної, але максимальної, «денаціоналізації» суб’єктів дослідницького процесу та їхнього зречення ідеї верховенства національного інтересу.


Джерела

1. Глухарев Л. Политические компоненты развития Евросоюза // Современная Европа, М. — 2003. — № 2. — С. 30.

2. Кернз В. Вступ до Права Європейського Союзу. — К. — 2002. — С. 79.

3. Сиджански Д. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества до Европейского Союза. — М.: Российск. гос. гуманит. ун-т, 1998. — С. 15.

4. Сорон Ж-Л. Курс з європейських інституцій: європейська головоломка. — К. — 2001. — С. 86.

5. Armand L., Drancourt M. Le Pari European. — Paris, 1968. — P. 17—19.

6. Tindemans L. Report on European Union 1975—1976. Bulletin of the European Communities. Supplement. Brussels, January 1976.

Автор: Олексій ВРАДІЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" Вчора, 26 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" Вчора, 26 вересня

Зеленський сподівається, що Рада найближчим часом ухвалить законопроєкт про "інвестиційних нянь" Вчора, 26 вересня

Зеленський запропонував розробити стратегію розвитку автомобільної галузі Вчора, 26 вересня

Новини 25 вересня: авіаперельоти Зеленського, РНБО і "Вконтакте", безробіття 25 вересня

Прем’єр Угорщини вважає, що ЄС повинен переглянути політику санкцій проти РФ 25 вересня

У Раді "з дня на день" очікують законопроєкт про податкову амністію, в "тіні" може перебувати 50 мільярдів 25 вересня

Боррель: Я сказав Зеленському, що ЄС - не банкомат 25 вересня

На Закарпатті планують збудувати новий аеропорт – є три варіанти 25 вересня

"ArcelorMittal Кривий Ріг" просить депутатів заборонити підвищення тарифів на електроенергію до кінця 2021 року 25 вересня