Дванадцять місяців, які нас шокували, але не здивували

2008-й помирає. Ми живемо, втрамбовуючи історію. В ідеалі це трамбування має перетворити історію на міцний фундамент тисячолітньої вежі вічності. Але досі ми бачимо лише базарну штовханину. Обмін цінностями, обмін політичними пропозиціями — так респектабельно політологи іменують словесний ілюзіонізм. 2008-й помирає. І доки він остаточно не спочив у минувшині, про нього можна сказати речі, які не личить згадувати про покійників. Озирнімося, зважмо, поміркуймо.

Висновки варто висловлювати наприкінці тексту. Але я розпочну з висновку, який, проте, не є таємницею. Політологи лише намагаються його сором’язливо оминути. Нині в Україні остаточно оформилася олігархічна політична система. В усій сорокашестимільйонній Україні лише десяток осіб визначають політичне буття. Всі інші, зокрема й ми з вами, шановні читачі, — статисти. І це в кращому разі, кажучи відсторонено, кажучи безпристрасно. А якщо не притамовувати емоцій, то ми з вами — вівці, яких стрижуть, тримають в оборах і періодично відправляють на заріз. Ми пишаємося власною демократією. Яка ілюзія! Звісно, якщо демократією називати право бекати, то в Україні — демократія. Якщо ж демократія — це таки право контролювати та змінювати осоружну владу, то демократії в Україні й близько немає.

Та повернімося в останні дванадцять місяців. Чого ми очікували від 2008 року? Звісно, розв’язання задавнених політичних проблем. І як? Зрушили ці проблеми з продавлених гнійних точок? — Ні. А чому? А тому, що речі, які викликають у сорока шести мільйонів напади нудоти, для десятка приватизаторів політичної системи — цілком прийнятна й приємна ситуація. Все чудово. От тільки лихо, глобальна економічна криза нагрянула. Й овець стало важче підгодовувати. Та нічого, якось проживуть. Досвід 1990-х пригодиться.

На що сподівалася Україна? Передусім на конституційну реформу, яка поклала б край політичним ристалищам. Однак про реформу навіть і мови не було. Чому? Президенту та партійним керманичам забракло політичної волі? Напевно. Але воля, якщо не зважати на вчення Шопенгауера та Ніцше, — річ не самодостатня. Не було інтересу. Якщо політичної системи не змінювали, отже, не було потреби. Отже, вона всіх задовольняє. Навіщо вибудовувати політичні відносини на основі закону, якщо в умовах перманентної тіні, використовуючи мак’явеллізм, можна чудово реалізовувати усі потреби? А те, що громадян обурюють чвари, то це їхні проблеми, себто наші, шановні читачі. Не обурюймося, розвиваймо толерантність чи принаймні байдужість. Мабуть, саме на байдужість і сподівається олігархія. Байдужість — передумова цілковитого беззаконня.

Сподівалися й на реформу виборчого законодавства. Дострокові парламентські вибори були цілком реальними. Але проводити їх збиралися за чинною системою, яку слушно вважати об’єктивним знаряддям розколу України. Чому цієї системи не змінили? А навіщо? Вона задовольняє політичних гравців. А про те, що вона має посутні вади, годі й заїкатися в присутності державних керманичів.  Розвиваймо, панове, байдужість.

З чого розпочався рік? З обговорення урядової програми «Український прорив». Я не аналізуватиму економічних показників урядової діяльності, для цього є економісти. Але оцінки діяльності Кабінету Міністрів загалом нагадують дискусії з приводу ступеня наповненості склянки.

У лютому 2008-го почала роботу друга сесія Верховної Ради. Як рік розпочнеш… Парламентарії розпочали із блокування трибуни. Так стоячки його й провели. Парламентарії від Партії регіонів та комуністи протестували проти підпису Голови Верховної Ради під листом, у якому йшлося про намір України приєднатися до Плану дій щодо членства у НАТО. І вони свого домоглися. На Бухарестському саміті НАТО Україну виставили за двері. Я не хочу стверджувати, що Україні конче потрібно приєднатися до Альянсу. Я лише, мабуть, з огляду на наївність, вважаю, що в питаннях зовнішньої політики еліта має досягати консенсусу. А якщо його бракує, то не варто розділяти країну барикадами. І в питанні членства в НАТО, і в ситуації російсько-грузинського конфлікту, і навіть у питанні щодо Голодомору Президент Віктор Ющенко, сподіваючись на консолідацію нації, спричинив збурення та розкол. Працювати на конфлікт має опозиціонер. Президент має шукати єднання. Досі він його не знаходив. Або він його не там шукає, або хибно його розуміє.

І щодо подій на Кавказі. Російські танки простували на Тбілісі, б’ючи сімдесятим калібром. Російські кораблі, вийшовши з українського Севастополя, блокували й обстрілювали Поті. Західна Європа сказала «ой!» і заплющила очі. Лідери держав, котрі знають, що таке російський чобіт, президенти України, Польщі та Литви, принципово засудили агресію. Згодом Грузія та Росія подали в Гаазький суд заяви, вказуючи на факти геноциду в Південній Осетії, Абхазії та Грузії. Суд заяви відхилив. Цар Соломон перевернувся в могилі. Як назвати ці події, а передусім позицію ЄС? Інших слів немає: заохочення агресії. Пострадянські терени віддані на поталу Москві. Європа продалася. Купилася на середньоазійський газ, який перепродує Росія. Ця подія — аналог Мюнхенської змови 1933 року, коли нацистська Німеччина отримала карт-бланш на порядкування в Чехословаччині. Бо що таке Чехословаччина? — запитували в Лондоні та Парижі. Якесь нове слово. Що таке Грузія? Теж слово. Жодних асоціацій. А Москва — це реальність. До реальних речей треба ставитися прагматично. Відтак на Кавказі прагматично створено зону російської окупації. А що є Україна для Європи, крім слова? Час копати протитанковий рів, я так розумію.

У липні Західну Україну спіткало стихійне лихо. Десятки тисяч людей залишилися без домівок. Сильні нації лихо консолідує. Україну розділило. Секретаріат Президента в піку Кабінету Міністрів подав на розгляд Верховної Ради альтернативний проект допомоги. У цій події, як у фокусі, весь політикум. Зроби наперекір! Помножуй демагогію! Забрудни опонента й здаватимешся білішим і пухнастішим!

А тепер про найгучніший акорд політичної какофонії. Другого вересня БЮТ суголосно з Партією регіонів проголосував за низку законів, серед яких найважливіший — про Кабінет Міністрів. Президент назвав це голосування своїм улюбленим словом «зрада». Згодом БЮТ спільно з «НУ—НС» скасував цей нормативний акт. Але маховик уже запущено. Президент оголосив дострокові вибори до Верховної Ради. Тоді «Віче» (№ 18) вийшло із заголовком «Прощавай, здоровий глузде!» Глузд, либонь, таки повернувся на Банкову. Бо як без глузду, коли Кабмін грошей на вибори не виділяє, а держбюджету-2009 і на горизонті не видно. Після зустрічі Президента й Прем’єр-міністра було оголошено: в умовах економічної кризи дочасні вибори задорога втіха. І їх відклали в довгий ящик. Простіше кажучи, Юлія Тимошенко зацитькала Віктора Ющенка. Які аргументи вона знайшла — невідомо. Але країна залишилася без улюбленого тоталізатора.

14 грудня покинув крісло Голови парламенту Арсеній Яценюк. Молодий, перспективний, освічений, нова генерація.

Чого чекати нам від 2009-го? Нічого доброго. Бо те, що ми вважаємо добрим, для декого — марнота.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ