передплата Українською | In English

№23, грудень 2008

Українська держава та національні меншини: поступ до взаємної толерантності

Поділитися:

Україна послідовно прагне реалізувати європейський вимір етнонаціональної політики. Задля виконання цього завдання вона, згідно з вимогами міжнародних стандартів, виважено здійснює політико-правове регулювання етнонаціональних взаємин, формує та розвиває етнонаціональне законодавство — один із видів юридичних гарантій прав національних меншин. Сприятливим ґрунтом для такого підходу є теоретичні здобутки у сфері юридичної науки, етнодержавознавства, певні традиції української та радянської державності, які запроваджували, хоч і з різною засадничою метою, юридичні й організаційні гарантії прав національних меншин (як приклад — Закон Української Центральної ради «Про національно-персональну автономію» 1918 року, Закон УРСР «Про мови в УРСР» 1989 року).

Незважаючи на це, певній частині громадян України різної національності притаманна досить стійка взаємна латентна ксенофобія, що й спричинило поступове посилення антиукраїнських, антиросійських, антиєврейських, антипольських тощо настроїв, поширення відповідної негативної символіки в громадських місцях, збільшення кількості випадків руйнування надгробних пам’ятників, а також зростання екстремістських молодіжних організацій на кшталт скінхедів.

З огляду на такі факти постає запитання: чому на 18-му році незалежності України попри загальну демократизацію країни набуває актуальності проблема захисту прав українців, національних меншин, іноземців, врешті-решт, конституційного ладу та національної безпеки?  Які ж головні причини значного збільшення проявів расизму, антисемітизму й ксенофобії у суспільстві, особливо в молодіжному середовищі?

Найважливіша з них — неадекватна реалізація чинного етнонаціонального законодавства. Загальновідомою є пряма дія конституційних норм, які гарантують рівність прав і свобод людини та громадянина, забороняють привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних і релігійних переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Ця конституційна площина періодично поповнюється законотворчим доробком Верховної Ради, який відтворено, приміром, окремими правовими нормами у законах «Про захист суспільної моралі», «Про основи національної безпеки України». Статтею 161 Кримінального кодексу закріплено карну відповідальність за порушення рівноправності громадян незалежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії.

Натомість для правової практики характерна тенденція вкрай рідкісного застосування або взагалі нехтування етнонаціонального законодавства, передусім уже згаданої  статті 161 Кримінального кодексу. Правоохоронні органи у відповідних випадках прагнуть поводитися нейтрально або  переважно порушують кримінальні справи за ознаками статей Кримінального кодексу про групове порушення громадського порядку, масові заворушення, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, про хуліганство, наругу над могилою, нищення пам’яток історії або культури. Складається враження негласного існування настанови «не афішувати» національного підґрунтя злочинів (хоча для об’єктивності оцінки зазначу, що юридична кваліфікація дій особи за статтею 161 Кримінального кодексу викликає складнощі). А провадження справ такої категорії  у судах загальної юрисдикції є достатньо політизованим (наприклад, рішення Шевченківського місцевого суду м. Києва від 28 січня 2004 року щодо скасування державної реєстрації та припинення діяльності друкованого видання — газети «Сільські вісті» [5].

Однак невідворотність покарання за злочин — це лише одна складова проблеми. Загалом вона за межею компетенції судових і правоохоронних органів, й тому вимагала насамперед реалізації загальносоціальних (економічних, політичних, ідеологічних) гарантій законності. Зокрема, усунення прогалин в етнонаціональному вихованні громадян. Значну роль у цьому мала б відіграти інтеграція вітчизняної освіти в європейський простір, що сприяло б усвідомленню спільної історичної долі Європи й України, а також формуванню світогляду багатоманітності, поваги до громадян іншої культури, їхніх звичаїв і способу життя. Засадничо важливо, щоб етнічна толерантність, відмова від насилля стали невід’ємним елементом свідомості кожної людини, а пропагувалися ці високоморальні риси поведінки у всій системі закладів освіти та громадянської освіти за зразком наукових і просвітницьких осередків, які створено за кордоном (численні музеї, меморіали, центри толерантності).

Політичний терор — «позбавлення життя або волі, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусового поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру» [2]. Голодомор, Голокост. Осмислення цих споминів сприяло б формуванню толерантних міжетнічних взаємин, неприйняттю молоддю радянського, нацистського чи інших сучасних різновидів тоталітарних режимів. Це унеможливило б повторення злочинних дій щодо громадян будь-якої національності. Український народ пам’ятав би ту ціну, за яку він отримав незалежність і став на європейський шлях розвитку.

Значну роль в етнонаціональному вихованні мали б відігравати засоби масової інформації. Беручи до уваги їх значення у пропаганді толерантності міжетнічних взаємин, вже давно назріла необхідність збільшити у державному телерадіопросторі ефірний час для програм, у яких слід відтворювати не лише гасла державної етнонаціональної політики, а й шляхи формування взаємної толерантності українців і національних меншин. Діяльна участь зацікавлених представників українських громадських організацій та національно-культурних товариств у розробці засад таких регулярних тематичних теле- і радіопрограм, підготовка та запровадження їх випусків дали б змогу лідерам і активістам національних громад викладати свої позиції та погляди з нагальних питань етнонаціональної політики, ефективніше виховувати в громадян почуття взаєморозуміння як норму співіснування різних етносів, глибше усвідомлювати цінність етнонаціональної злагоди.

Нарешті, конструктивнішою мала б бути взаємодія громадських організацій національних меншин із центральними  та місцевими органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, консультативно — дорадчими органами при Президентові, Українським інститутом національної пам’яті, правоохоронними структурами, а також  із релігійними організаціями. З цією метою, зокрема, було б доцільно започаткувати функціонування регулярних курсів підвищення кваліфікації для державних службовців, працівників правоохоронних органів, журналістів за відповідною тематикою. Їх могли б проводити у формі лекцій фахівці з етнонаціональної проблематики в поєднанні із семінарськими заняттями, на яких слухачі висловлюватимуть позиції, ділитимуться особистим досвідом професійної діяльності у регулюванні проблем, які мають «національну складову», спілкуватимуться з головами та членами національно-культурних товариств. Такі курси допомогли б посадовим особам змінити своє ставлення до деяких національних меншин, журналістам — сприяти об’єктивному формуванню громадської думки щодо них, а курси вийшли б за межі просвітництва й набули б політико-правового значення.

Істотно не змінює стану справ реалізація гарантій законності щодо прав національних меншин, як-от: опублікування інформаційного листа Міністерства освіти та науки України 2000 року «Про викладання проблем Голокосту у вищих навчальних закладах і формування міжнаціональної злагоди у студентів», діяльність регіонального науково-освітнього центру «Голодомор. Голокост. Міжнаціональний діалог» при Національному університеті «Львівська політехніка» з 2001 року, Українського центру вивчення історії Голокосту з 2002 року, дитячого табору Конгресу національних громад України «Джерела толерантності», демонстрація телепрограми «Між нами» на каналі УТ-1 з 2008 року, ухвалення вироку Печерського місцевого суду м. Києва 2003 року щодо організатора нападу на Центральну синагогу.

Саме тому етнонаціональні взаємини треба вдосконалювати крізь призму зміни сталих уявлень у методологічному опануванні цієї проблематики, комплексного бачення ситуації на політичному, правничому і громадському рівнях, нерозривного зв’язку загальносоціальних гарантій законності з юридичними гарантіями, концептуального усвідомлення взаємопов’язаності таких елементів:

— правовий статус національних меншин є міцно переплетеним із повсюдним зростанням етнонаціональної свідомості окремих індивідів, народів, націй, а отже, передбачає глибоке філософське проникнення в проблему, осягнення її сутності;

— закріплення особливих прав національних меншин, як доповнення до загальних прав людини й громадянина, не має ущемлювати права українців і загрожувати дотриманню принципу територіальної цілісності та політичної незалежності;

— становлення та формування української політичної нації у пострадянську епоху буде тривалим і багатовимірним процесом, що вимагає системного розуміння статті 11 Конституції: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин» [4]. Виокремлення із загального контексту цієї конституційної норми тільки української нації, єврейської чи якоїсь іншої національної меншини призводить лише до політичних спекуляцій, гальмує розвиток громадянського суспільства. Натомість положення, закріплене в Основному Законі, дає можливість поступово забезпечувати права й українців, і національних меншин, а отже, наполегливо продовжувати творення довгострокової стратегії формування взаємної толерантності. Необхідно пам’ятати, що «ксенофобія, на жаль, характерна для більшості людей. Потрібні, може, століття, щоб ми звикли жити в поліетнічному середовищі» [14];

— дієвою перешкодою перетворення побутової ксенофобії на масові погроми, убивства, мотивовані ідеологічно, повинні бути судові та правоохоронні органи, етнонаціональне законодавство без притаманних йому недоліків (нечіткості, невизначеності, відсутності чи недостатності процесуальних форм реалізації). Їх треба усунути під час обов’язкового оновлення етнонаціонального законодавства, а надалі передбачити його систематизацію.

Стосовно останнього аспекту відзначу певні зрушення, які відбулися протягом 2007—2008 років. Під впливом представників низки міжнародних інституцій, громадських організацій, політичного керівництва країни у 2007 році Міністерство внутрішніх справ розробило План заходів із протидії проявам расизму. Ним визначено пріоритетні напрями діяльності із запобігання та розкриття злочинів, які вчиняються на расовому ґрунті, та протидії неонацистським і скінхедівським організаціям. Так, згідно з документом у складі Департаменту карного розшуку створено окремий підрозділ із напрацювання й реалізації стратегії боротьби з етнічною злочинністю [8]. Аналогічний підрозділ утворено 2007 року і в Службі безпеки України [6]. Координаційні функції покладено, зокрема, на прокуратуру Києва [7].

Позитивною тенденцією у цій царині є й ухвалення 2008 року місцевими судами двох вироків на підставі ст. 161 Кримінального кодексу, порушення близько 300 кримінальних справ за цією самою статтею Кримінального кодексу працівниками Міністерства внутрішніх справ [1], а також активізація діяльності парламенту. У першому кварталі 2008 року у Верховній Раді було зареєстровано три законопроекти, спрямовані на посилення кримінальної й адміністративної відповідальності за правопорушення на расистській, релігійній чи національній основі [11].

Згодом з метою масштабного вдосконалення управління етнонаціональними процесами доцільно повернутися до пропозиції ухвалити Державну програму зміцнення міжнаціонального та міжконфесійного миру й злагоди, опрацювання якої Президент доручив Кабінету Міністрів (вересень 2005 року) [3, 12]. Її затвердження, з урахуванням численних пропозицій, викладених у відкритому листі української громадськості Президенту, Голові Верховної Ради та Прем’єр-міністру (липень 2005 року) [9, 13] переконливо засвідчило б, що країна, яка може собі дозволити формування ідеології толерантності, володіє варіантністю рішень у подоланні різних видів етнічних конфліктів. Універсальна культура толерантності, що ґрунтується на етнонаціональному різноманітті традицій, культур, є своєрідним містком для діалогу українців із національними меншинами, а їх — з органами державної влади та місцевого самоврядування.

За умови взаємної толерантності, як показує світовий досвід, національні меншини роблять значний внесок у формування демократичних країн і функціонування сталих політико-правових систем, позитивно впливають на ефективність діяльності різноманітних державних і громадських інституцій. Така роль національних меншин безпосередньо випливає з їх сприйняття як невід’ємної складової кожного суспільства, в тому числі й українського. З другого боку, систематичне порушення прав національних меншин погіршує соціально-політичну обстановку в державі, регіоні, нерідко призводить до жорстких проявів ксенофобії та військових конфліктів.

Відтак і Українська держава, і національні меншини, усвідомлюючи постійне ускладнення внутрішніх і зовнішніх політико-правових реалій, мають робити істотні кроки назустріч одне одному. Предметний діалог між ними сприятиме нівелюванню застарілих стереотипів радянської свідомості, взаємної упередженості, подоланню формалізму у забезпеченні прав українців і національних меншин, посиленню тенденції повернення України до міжнародної спільноти.

З точки зору європейської правової культури, зокрема судової практики, дотримання правового статусу національних меншин — один із фундаментальних й інтегральних показників цивілізованості, а Україна, як європейська держава, не повинна бути винятком. Маючи спільні цінності з країнами Європейського Союзу, Українська держава зобов’язана дієво «зміцнювати моральні устої людей і політичні устої наших урядів» [10], активно формувати конституційний світогляд сучасника, усувати значні розбіжності між теорією та практикою етнонаціональних взаємин, реалізовувати ідеї громадянського суспільства у контексті справжньої демократії, а не її імітації. І цим ще раз засвідчити, що за системного підходу до проблеми, яка стала викликом не лише для України, а й світу, держава протистоятиме загрозливим проявам расизму, антисемітизму, ксенофобії. Таким має бути найважливіший методологічний орієнтир, щоб засвоїти уроки минулого та зробити висновки на майбутнє.


Джерела

1. Дудін В. Громадські зауваження до «державного антифашизму»// Юридичний вісник України. — 2008. — 5 липня. — С. 7.

2. Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року // Конституційне право України. Хрестоматія / Упор. В. Журавський, Ю. Тодика. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 195.

3. Как укрепить мир и согласие в нашей стране? // Моя Батьківщина. — 2005. — 11 жовтня. — С. 2.

4. Конституція України. Офіційний текст. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — С. 7.

5. Лихачев В. Пиарова победа? Вокруг закрытия «Сільських вістей» // Моя Батьківщина. — 2004. — Березень (№ 6). — С. 4.

6. Маковицька С. Маестро божистої мови. Інтерв’ю з М. Фішбейном // Україна Молода. — 2007. — 28 листопада. — С. 8.

7. Миколюк О. Скінхедам — жодного шансу: Інтерв’ю з прокурором м. Києва    Є. Блажівським // День. — 2008. — 1 квітня. — С. 6.

8. На протидію ксенофобії і расизму // Урядовий кур’єр . — 2008. — 15 квітня. — С. 4.

9. Наш спільний обов’язок: сказати «Ні» ксенофобії// Львівська газета. — 2005. — 13 липня. — С. 4.

10. Остролуцька Л. Жива історія — міст між минулим і майбутнім: Нотатки з Міжнародного форуму по Голокосту, який відбувся в Стокгольмі// Урядовий кур’єр. — 2000. — 5 лютого. — С. 3.

11. Павлов А. Ксенофобію і нацизм узяли під приціл // День. — 2008. — 16 травня. — С. 22.

12. Пелевин В. Ради мира и согласия // Моя Батьківщина. — 2005. — 1 жовтня. — С.3.

13. Пономаренко О. Анти-лігети та антисеміти// Голос України. — 2005. — 22 липня. — С. 2.

14. Рожен О. Дж. Б’юкенен віщує смерть Заходу. А чи виживе Україна? Інтерв’ю з Е. Лібановою // Дзеркало тижня. — 2006. — 24 вересня . — С. 1.

Автор: Леонід РЯБОШАПКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

У G7 нагадали про умови для співпраці з МВФ та мікрофіну від ЄС Вчора, 10 квітня

Пентагон: про нарощування військ РФ треба питати Шойгу в Москві Вчора, 10 квітня

ЄС виділить додаткові 121,5 мільйонів євро на нагальні потреби боротьби з пандемією 09 квітня

Шмигаль відповів на критику Кличка щодо карантину і запропонував звільнитися 09 квітня

Росія пригрозила Україні "наслідками для державності" у разі вступу в НАТО 09 квітня

Київ може посилити карантинні обмеження 09 квітня

Білий дім: військова присутність РФ біля кордонів України найвища з 2014 року 08 квітня

Новини 8 квітня: обшуки в центральному офісі УЗ, співпраця з МВФ, Вітренко 08 квітня

Єврокомісія ініціювала підписання угоди про "відкрите небо" з Україною 08 квітня

Нормандський партнер Єрмака погрожує "початком кінця України" у разі бойових дій на Донбасі  08 квітня