Третя стадія рафінації

Міжнародна художня виставка «АРТ-Київ 2008» з акцентом на сучасному живописі нейтралізувала снобів і заздрісників. Організатори третього такого проекту — Український дім
та журнал ART-Ukraine — проковтнули не завжди слушні претензії, зібралися із силами й пустили на свою територію митців-брендів, найгідніших галерейників і колекціонерів.

Соратниками «арт-киян» стали навіть ті високочолі специ, які на дух не сприйняли дві попередні виставки (відповідно 2006 та 2007 років). Упорядникам експозиції дорікали: мовляв, вони аж надто недиференційовано ставляться до об’єктів, які розміщують у залах помпезної споруди. А ніхто й не приховував, що спочатку тут лише заявляли про себе, привертали увагу й тих, від кого в цьому житті багато що залежить, й звичайних фанатів файн-арту.

Паралельно позбавилися надто жадібних галеристів. Тих, котрі в гонитві за баришем не думали про виставкову естетику й ладні були навіть стелі викласти картинами. Як констатувала «Вічу» директор Українського дому Наталя Заболотна, «у більшості галерей немає культури експонування. Для них це тупе заробляння грошей. Ми з такими не працюємо».

Істотно рафінувавшись, «АРТ-Київ» став не таким уже й доступним для  художників, як думалося напочатку. Відкриття талантів — нині не пріоритетна мета. На передньому краї — міркування добірності, що своєю присутністю забезпечують претенденти на великі гонорари.

Колекціонувати — це круто!

Наймасштабніша українська мистецька експозиція нагадувала торт «Наполеон», шари якого різнилися наповненням і розподілялися по п’яти поверхах.   

На окремому виставковому просторі співіснували колекціонери, власним прикладом декларуючи моду на збирання сучасного вітчизняного мистецтва. Серед них Дмитро Андрієвський, Олена Олійник, Сергій Вакуленко, Андрій Супруненко. Ігор Воронов — старожил проектів Українського дому. А ще Воронов — перший заможний українець, який на цих виставках не приховував планки своїх статків. І все заради того, щоб частку його шикарного зібрання побачили люди. Свого часу вони оцінили твори Родена, Пікассо та інших іменитих митців. З-поміж того, що колекціонер представив нині, запам’яталися суворо-меланхолійні роботи Арсена Савадова, кровожерливий Тайсон із боксерської серії Василя Цаголова та його ж таки «Українські X-FILES», сиза підступна ніч («Ангел прийшов») Олега Голосія, дихання тропічного некольорового пляжу Іллі Ісупова, чуттєві образи Влади Ралко. Цю художницю, до речі, виставили також Андрій Супруненко та родина Сало.

Ще одразу з кількох  приватних колекцій на «АРТ-Київ» потрапили полотна Олега Тістола та Олександра Ройтбурда. Імена, на які теж укорінився попит: Юрій Соломко, Олександр Сухоліт, Олександр Гнилицький. З Іллею Чічканом (тут була його картина «Китай назавжди», власник — той самий  Воронов) на вернісажі віталися підкреслено дружньо. Виявилося, влітку на аукціоні в Лондоні художник продав свою роботу за 40 тисяч фунтів стерлінгів. «Але я до цієї цицьки не присмоктався!» — так Чічкан прокоментував цей факт журналістам. Що мав на увазі?

Спеціальні проектанти

На «АРТ-Києві» сучасного мистецтва забагато, актуального — замало. Це свідомий підхід упорядників. Надалі акценти можуть змінитися. Зрозуміло, продати картину легше, ніж, приміром, не функціональний для колекціонера відео-арт. З другого боку, Український дім утамував жагу своїх гостей щодо якісного живопису. Після його смерті в 1990-ті жодній гоноровій українській галереї та навіть усім гоноровим галереям разом не вдалося реанімувати бодай на йоту улюблений вид образотворчого мистецтва. Це багато в чому вдавалося три останні роки в будинку на Європейській площі.

Спецпроекти, які традиційно тут оселяються, — аргумент на користь сказаного. Цієї осені деякі відомі митці знову запропонували публіці тією чи іншою мірою оригінальні ідеї, запаковані в тематичні цикли. «Червоні матроси» Олександра Жерноклюєва заражали вірусом позитивного божевілля. Золотаві картини Олександри Жумайлової-Дмитровської акумулювали пристрасть («Ініціація»). Гіперреалістичні камінчики Володимира Бизова передражнювали фотографію, стверджуючи: «Світ обертається навколо камінця». Тепер уже мюнхенець Олександр Гнилицький вийшов на суд киян із проектом «Скромність&жир», козирне місце в якому посідало величезне зображення завіски зі сніжно-білого шовку. Скульптор Олег Пінчук створив свої настінні квадрати з хутра, з котрого шиють шуби-«чебурашки» й туалетні килимки. Назвав серію недоладним «Транснаціональне вивчення кольору, форми та змісту» й присвятив 130-річчю Малевича.

У ролі стимулятора

Із кількох сотень галерей, що бажали взяти участь в «АРТ-Києві 2008», пофортунило лише понад п’ятдесятьом. У цій півсотні — вітчизняні акули мистецького бізнесу й навіть з десяток іноземних галеристів (французів, італійців, поляків тощо). На запитання «Віча», як сюди потрапили чужоземці, Наталя Заболотна пояснила: «Так чи інакше, а в них є інтерес до українського ринку, вони хотіли, щоб про них дізналися». 

Слово «ринок», а частіше «арт-ринок» із епітетом «цивілізований», звучало цими днями на кожному кроці. Досі той міфічний арт-ринок, як чудовисько з Лох-Нессу: всі про нього говорять, але ніхто не бачив. Точніше, поки що не відчував його живильної дії на плоди своїх мистецьких старань. Виняток — невелика когорта гранд-художників, левову частку з яких згадали вище: вони дещо в іншому вимірі, в дещо іншій системі бізнесових відносин. «АРТ-Київ» не відхрещується від ролі стимулятора арт-ринку. Його герої поступово викристалізовуються у вітчизняному культурному полі. Це, по-перше, художники: ось вони. По-друге, дилери: їх мало, вони сонні та на додаток позбавлені мудрої законодавчої бази, яка регулювала б їхню діяльність. По-третє, солідні та освічені покупці, котрі знають про закон безперервного зростання цін на художні роботи. Цих людей хоч і небагато, та вони вже не віртуальна категорія. Ще один незримий персонаж, що «завжди з тобою», — держава, місія якої — сприяти, не заважати, заробляти самій і давати заробити іншим.

Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА
та Ольги ПРОКОПЧУК.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА