передплата Українською | In English

№22, листопад 2008

Неопалима купина Гутиська

Поділитися:

«О, Гутисько наше, як цвіт навесні», — лине пісня. Вслухаюся в дзвінкість голосів тутешніх виконавців, у зміст сільського гімну. Автор слів Михайло Михайлишин, як на мене, добрав досить вдале порівняння. Бо впродовж історії поселення, особливо радянської доби, здавалося, що відійде назавжди його краса, його життя. Та воно, попри владні холоди, знайшло все-таки сили, аби зацвісти неопалимою купиною — горіти-палати й не згорати.

Село Гутисько, що розкинулося на теренах Бережанського району на Тернопіллі, надто своєрідне. Природа не пошкодувала йому краси. А час, здається, тут трохи принишк, стишив власну ходу. Археологи твердять, що цю місцевість люди населяли ще в давньокам’яному віці. Сама ж назва поселення засвідчує: тут колись плавили чи варили скло. Науковці схиляються до думки, що було це в середньовіччі. Місцеві жителі не раз викопували чимало скловиробів різної конфігурації.

До Другої світової війни в селі проживали переважно поляки. Та щойно землі Польщі звільнилися від фашистського чобота, комуністичний режим одразу ж узявся за насильне  переселення українського та польського народів. Етнічних українців, що проживали на правічних своїх землях Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, депортували в Україну. Читаєш спогади виселенців, і стає моторошно. «Мені було дев’ять років, коли українців почали переселяти з Польщі, — пише Катерина Григорівна Бердаль. — Звезли на станцію Оробик, звідкіля нас мали відправляти в Україну. Цілий місяць чекали, страх перед невідомістю охоплював усіх. Був травень, нас нарешті посадили в товарні вагони й повезли в Галичину. Продукти закінчилися, і хто мав більший запас їжі, ділився з іншими». «Товарняки» були відкриті (без покрівлі). Худобу завантажували в останній вагон, — це вже зі спогадів Михайла Семеновича Іляша. — Коли прибули на станцію Потутори Бережанського району, сподівалися, що поневіряння наші закінчаться. Але житла не було. Чоловіки шукали його в навколишніх селах. Жінки ж доглядали дітей, а також ходили просити їжі». Так Гутисько стало лемківським селом на Бережанщині (лише шестеро місцевих мешканців нині тут залишилося).

У післявоєнний час у селі налічувалося 170 дворів. Колгоспне життя було нестерпним для багатьох. Тож потихеньку лемки полишали нове поселення й вливалися в громади Львова, Тернополя, Трускавця, Моршина, інших міст. У шістдесятих роках Гутисько потрапило до розряду неперспективних, тут забороняли будувати нові хати, дорогу. Гутищанам знову випадала доля переселення. Але не всі їй скорилися. Бо не захотіли залишати насамперед таку, справді божественної краси природу. Місцевий ландшафт нагадував лемкам їхні Бескиди — край, з якого «будівники світлого майбутнього» вирвали їх силоміць, із корінням.

«Де в травах пахучих ковила росте»

Гутисько багате своїми джерелами. Карстовими печерами — теж. Нині спелеологи досліджують «Опільську». Здавна до цього села люди ходили по лікарські рослини. Цілющого зілля тут можна  було назбирати різного. Анемона розлога, відкасник осотоподібний, гніздівка звичайна, зозулинець, вовчі ягоди пахучі, ясенець білий (неопалима купина)... Їх загалом 24 види, які занесені до Червоної книги. Ростуть-проростають на шістдесяти гектарах гутиської землі. І  на схилах місцевої гори Голиця — теж. Напровесні її прикрашає фіолетовим світлом сон-трава, а коли цвіте ковила, то все навкруг стає білим-білим. Зрештою, тутешні мешканці через це й називають гору Білою, науковці ж нарекли Голицею, звернувши увагу на вапняки, які ніби оголюють її шпиль. Наприкінці 1982 року за постановою уряду тодішньої радянської України створили Голицький загальнодержавний ботанічний заказник. Нині він під охороною Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Тут діє біостаціонар, де проходять навчально-польову практику студенти кількох факультетів цього ВНЗ. Вони проводять експерименти, відтак на основі результатів цих досліджень пишуть курсові чи дипломні роботи. Утім, це й місце проведення багатьох всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій. До речі, понад сто науковців і студентів із Польщі, США, Канади, Італії відвідали Голицький заказник і біостаціонар. Не менше побувало тут і українських учених, які досліджують тутешній рослинний і тваринний світ.

Колишня завідувачка Галицького біостаціонару Надія Троян написала й видала книгу «Гутисько: роки, долі, події». Разом з такими дієвими, як сама, зорганізували перший та другий фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Щоправда, згодом це свято перенесли до міста Монастириської. У майже сторічній хатині також  відкрили музейний відділ лемківського побуту. Нецьки (ночви), дійниця, миски, масничка, кошик для збирання бурівок (чорниць), ткацький верстат, бамбетель, народний одяг і ще багато-багато давніх речей етнічної гілки українців побачите тут. До речі, масничками й нині в селі користуються. Адже ледь не в кожному дворі тримають корову, тож є молоко й можливість самим збивати масло. Є в Гутиську й музей лемківського різьбярства. Обидва ці відділи, де шанують старожитності та талант, за рішенням райради стали філіями Бережанського краєзнавчого музею.

«В селі моїм люди-таланти живуть»

Гутисько заселили переважно мешканці сіл Балутянка та Вілька із Сяноцького повіту Польщі. Ці поселення славилися на всю Лемківщину своїми різьбярами. Звісно, різьбярську справу, традиції вони стали розвивати й на Тернопіллі. Виготовляли декоративні тарелі, таці, скриньки й інше начиння. Займалися й об’ємною різьбою — вирізуванням фігур птахів і тварин. Майже сімдесят народних умільців-різьбярів творили славу собі й Гутиську. Брали участь у всеукраїнських і тодішніх всесоюзних виставках. Багато хто з них працював у артілі ім. Лесі Українки у Львові, художньому фонді, сувенірному цеху Бережанського держлісгоспу. Ольга Тимошенко теж працювала в райцентрі. Різьбою по дереву займалися її батько й брати. Каже, в шість років уже почала прилучатися до народних промислів. Тато не забороняв. Хоча нині вважає, що різьбярство не жіноча справа. Проте без нього не може ні дня. Коли здоров’я  погіршилося й змушена була робити важку операцію, то про що, гадаєте, тоді переживала? Звісно, чи зможе надалі різьбити. Зараз вона знову щоденно у своїй майстерні. Разом із чоловіком Ярославом і синами Василем та Євгеном. До речі, мати чоловіка приїхала до Гутиська з Вінниччини. Їй сподобалося жити серед цих чудових людей. Згодом Ярослав Тимошенко взявся опановувати премудрості лемківської різьби по дереву. Уже сорок років творить. Що потрібно різьбяру в роботі? Безперечно, щонайперше — талант, а ще вправні руки, бажання, художня уява, терпіння й, звичайно ж, якісний матеріал. Переважно для роботи використовують липу. Самі її сушать. 

З-під вправних рук Ольги Федорівни та Ярослава Андрійовича вийшли сотні й сотні різних виробів. З липи завдяки їм постали скульптури різних тварин і птахів. Серед улюблених власних робіт Ольги Тимошенко — «Козак на коні», «Дівчина ворожить на ромашці».

« І будуть пташата рости та міцніти»

Василь та Євген Тимошенки звили вже власні сімейні гнізда. Кохання знайшли на Львівщині. І повернулися до Гутиська. Подарували батькам своїм онуків. «І будуть пташата рости та міцніти», — ці рядки тутешнього поета й про малих Тимошенків. У селі радіють демографічному сплеску. Тепер ось чекають із нетерпінням народження ще однієї дитинки. Завідувач ФАПу Роман Рижевський із радістю наводить оптимістичні статистичні дані. До речі, Роман Йосипович фельдшером працює в Гутиську майже 45 років. Нарешті дочекався стаціонарного приміщення. Своєрідне новосілля справила й місцева школа. Для депортованих лемків 1946 року в Гутиську відчинили двері початкової школи. Одного року не вистачило до п’ятдесятирічного ювілею цьому навчальному закладові — закрили. 2001-го в школі після шестирічної тиші знову запанували дитячі гамір і сміх.  Завідувачка школи Ольга Пилипчак дістається сюди за кількадесят кілометрів. Гутисько любе її серцю, а вона — тутешнім учням і мешканцям. Інакше, як наша Ольга Степанівна, педагога не називають.

«Што мі серце непокоїт?»

Це житейське запитання завжди ставили й ставлять лемки Гутиська. У повоєнний час тут було 170 дворів, тепер — 56. Таке значне зменшення кількості садиб — гіркий слід від радянського тавра «неперспективне». Тож мешканці роблять усе, аби в села було майбутнє. Збудували церкву, відремонтували дорогу, відновили залізничну станцію, провели до осель природний газ, довели до ладу народний дім, відкрили школу й фельдшерсько-акушерський пункт і навіть заклали парк. Істотну допомогу в цьому відчували від місцевої влади, спонсорів. Але, безперечно,  проблем у села ще чимало. Передовсім виробничих. Підвисоцький сільський голова Ольга Малиняк каже, що живе клопотами Гутиська, як і Підвисокого та Демні, що входять до складу однієї сільради. Та нині взагалі всім українським селам замало лише турботи місцевих органів самоврядування. Потрібні й вагома державна підтримка, стратегія розвитку сіл.

Автор: Микола ШОТ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

«Оцінювальная мафія» збирає гроші для просування законопроекту № 2047 Вчора, 14 жовтня

Могеріні назвала задовільними плани Києва щодо Донбасу і реформ Вчора, 14 жовтня

У Жеваго заявили, що жодних "юридичних повідомлень" він не отримував Вчора, 14 жовтня

Новини 11 жовтня: про іноземців на ринку землі, нову посаду Вітренка, тіньову економіку 12 жовтня

Зеленський підписав один з ключових законів для "промислового безвізу" з ЄС 11 жовтня

ЄС обговорить відповідь на дії Туреччини в Сирії, можливі санкції 11 жовтня

Розкрадання мільйонів з "Укрзалізниці": Суд заарештував майно екс-депутата Іщенка 11 жовтня

Прем’єри Ірландії і Британії заявили про позитив щодо Brexit: угода можлива до 31 жовтня 11 жовтня

Фаріон: Українці програють через те, що постійно орієнтуються на чужинця 11 жовтня

Болгарія підписала угоду з Грецією для скорочення повної газової залежності від РФ 10 жовтня