№22, листопад 2008

«Гордієві вузли» глибинки...

У місті, як у тісті, а на селі, як у смолі, здавна мовили українці. Містечкові, чи то пак селищу міського типу Коропець, що в Монастириському районі на Тернопіллі, завжди випадало й одного, й другого потрошку.

Перша письмова згадка про поселення датується 1421 роком. Уже через 32 роки містечку надали магдебурзьке право, й воно стало самоврядним. Отже, на той час набуло досить значного господарського й соціального розвитку. До того ж  через нього пролягав торговий шлях. Тут проводили щорічні ярмарки.

Звісна річ, протягом століть Коропець зазнавав чимало лиха, але піднімався, прагнув до життя, розвитку. Славився у своїй окрузі добрими ремісниками, зокрема, шевцями, стельмахами, ковалями, пасічниками, масарами (виробниками м’ясо-ковбасної продукції). До приходу більшовиків 1939 року тут працювали різні напівкустарні підприємства, ґуральня, кілька олійниць, молочарні, різні кооперативи та товариства.  За радянської влади, безперечно, створили колгосп. Подбали й про певну виробничу сферу. Понад тисячу коропчан і мешканців навколишніх сіл трудилися у філії Івано-Франківського заводу «Індуктор». Ще стільки само працювали у цехах побутового комбінату, філії Монастириської швейної фабрики «Смерічка», майстернях із ремонту взуття та індпошиву одягу.

Тепер будівлі «Індуктору» годі й шукати. Їх розвалили, розтягнули, як то кажуть, зрівняли із землею. А вони так знадобилися б! Адже, за словами селищного голови Степана Скрипника, були підприємці, охочі розводити індиків, страусів, свиней, здійснювати іншу виробничу діяльність. Але ж немає приміщень. Щоправда, свого часу в селищі створили комбінат комунальних підприємств. Як гадаєте, скільки тут з’явилося робочих місць? Аж два. Директор і бухгалтер – ось і весь виробничий підрозділ. Жодної одиниці техніки! А вона конче потрібна бодай для вивезення того самого сміття чи надання інших послуг. Тож уся праця комунгоспівців зводиться радше до збирання грошей за водопостачання. До речі, якщо трапляються аварія чи поломка водогону, то на допомогу доводиться кликати мешканців. Степан Скрипник стверджує, що 2002 року, коли вперше став головою селищної ради, «прийняв» комунгосп із заборгованістю в десятки тисяч гривень. Ще й досі витягує підприємство з боргової ями.

Ще з першої каденції селищний голова розв’язує проблему водопостачання Коропця. П’ять років тому виготовили проектно-кошторисну документацію (325 тисяч гривень із державної скарбниці) на проведення водогону до двох вулиць. На одній з них уже була готова свердловина, тому протягом місяця питна вода надійшла до осель. На іншій бурильникам завадив складний рельєф місцевості. Тож бурили свердловину тривалий час і, як каже Скрипник, у муках. У грудні 2005 року нарешті справу завершили. Та радості від того вистачило лише на десять місяців. Двісті дворів знову залишилися без води. Щоправда, коштом ради ліквідували неполадки. Але «водна» проблема для селища й надалі залишається гострою.

Зрештою, не лише «водні» перепони треба конче подолати в Коропці. Нагального ремонту потребує місцевий палац — пам’ятка архітектури. Наприкінці ХІХ ст. власником маєтку в містечку став польський магнат Станіслав Бадені. Він і спорудив цей красень-будинок у псевдокласичному стилі. Кажуть, що таких будівель у світі є лише три. За радянської влади маєтності шляхтича  передали у відання місцевої школи-інтернату. Для дітей-сиріт, напівсиріт у цьому пишному будинку працювали бібліотека, гуртки за різними вподобаннями: танцювальний, хоровий, аеробіки, драматичний, спортивний, «Юні умільці», «Берегиня», «Соколята», «Юна господиня». Нині з гуртковими приміщеннями стало надто сутужно, а палац руйнується, як кажуть, на млі ока – протікає дах, обвалюється стіна. Красу архітектури треба врятувати. Це аксіома. Ще п’ять років тому відреставрувати його за власні кошти мали бажання американці. Проте їхні наміри не знайшли відгуку в тодішніх районних та обласних керівників. Більше того, згодом облрада не внесла палац до переліку об’єктів культурно-архітектурної спадщини, що не підлягають приватизації. Неувага тривалими роками державних мужів до руйнування архітектурної перлини може обернутися лихом. Здається, нарешті з’явився перший проблиск турботи у владців. Принаймні в обласній раді планують протягом двох років виділяти кошти для реставраційних та ремонтних робіт у палаці. Важливо, щоб це було не лише в планах, а й на ділі.

За часів правління графського роду Бадені коропчани цілими сім’ями від’їжджали до інших країн шукати кращого фінансового забезпечення. Мабуть, і не гадали, що їхнім нащадкам у третьому тисячолітті теж доведеться шукати за морями-океанами заробітків, тяжко гарувати. У Коропці нині мешкають понад чотири тисячі осіб. Майже тисяча з них працюють за кордоном чи шукають щороку сезонну роботу. Селище, звісно, залишає молодь. Безробіття — справжнє соціальне лихо для містечка, зрештою, й навколишніх сіл.

У липні Коропець зазнав повені. Вода значно пошкодила будівлі, городи, шляхи. Усі потерпілі отримали від уряду грошову компенсацію. Мешканець селища Михайло Николин каже, що якоїсь веремії з виплатою грошової допомоги не було. Він придбав собі хату на іншому житловому масиві Коропця. Істотних пошкоджень зазнало, зокрема, приміщення дитячого садка. Цього року його відвідувало вісімдесят хлопчиків і дівчаток. Заклад нині капітально ремонтують, 3 мільйони 240 тисяч гривень становить проектно-кошторисна вартість цих робіт. У селищі вже відремонтували дорогу державного значення, відновили понад кілометр місцевого шляху, такий же відрізок підготували для асфальтного настилу, взялися за підготовку чергової кілометрової ділянки. Розроблено проект ремонту ще двох вулиць. Щоправда, коштів на його втілення наразі немає.

Треба сказати, що до складу Коропецької селищної ради входять й невеликі села Стігла та Світле. Дехто стверджує, що назва Стігли пішла саме від дієприкметника «стиглий». Адже здавна у селі займаються збиранням черешні й полуниці. Ці ягоди тут дозрівають чи достигають на два-три тижні швидше, ніж в інших населених пунктах Монастириського району. Допомагає їм у цьому своєрідний мікроклімат. Принагідно зазначити, що село розкинулося у мальовничій долині на лівому березі річки Дністер.

Утім, Коропцю природа теж подарувала невимовну красу й дві річки – Дністер і Коропець. На їх узбережжі – розмаїття залісненого горбистого ландшафту. «Малою Швейцарією» називають цю місцину. Щороку її відвідують туристи. Як то кажуть, сам Бог велів коропчанам розвивати зелений туризм протягом цілого року. Тим більше, що садиби добротні, переважно відремонтовані по-сучасному, із теплою та гарячою водою, санвузлом у приміщенні. Уміють тутешні господині готувати смачні національні страви. Є й майстри-різьбярі, майстрині-вишивальниці. Тутешня округа багата народними звичаями, традиціями, своєрідність її у тому, що вона розміщена на межі трьох етнографічних районів – Опілля, Поділля та Покуття. Довкруж – мальовничі краєвиди. Коропецький парк, що виріс навколо графського палацу, прикрашають і екзотичні дерева та кущі. «Мінусу» цій пригожій картині хіба що додають місцеві розбиті дороги. Але це біда всеукраїнська. Кілька років тому в Коропці активно взялися впроваджувати сільський туризм. Навіть уклали угоду з Державною туристичною адміністрацією. Та на перешкоді став законодавець. «Господар садиби, який надає турпослуги, – ділиться думками Степан Скрипник, – повинен реєструватися підприємцем, платити податки. Щоб мати якийсь зиск, треба за обслуговування  брати значну платню від відпочивальників. Висока вартість послуг, певна річ, мандрівників лише відлякує. Гадаю, було б доречним звільнити від сплати податків на кілька років тих, хто займається зеленим туризмом. Це дало б змогу їм трохи, образно кажучи, стати на ноги, розвинути справу». А наразі перші паростки розвитку сільського туризму (доброї для Коропця економічної та соціальної справи), по суті, зів’яли.

Бюджет селища, звичайно, теж не в розквіті. Надходження від продажу комунальної власності, оренди землі становлять до десяти відсотків. Отже, місцева скарбниця завжди чекає дотацій. Узагалі, за словами Степана Скрипника, фінансові потреби Коропця вдається покривати лише до шістдесяти відсотків.

...У Коропці майже вісімдесят два роки тому народився Богдан Гаврилишин.  Простий селянський хлопець зумів зреалізувати власні прагнення й піднятися до верховин науки, стати економістом світової величини. «Намагаюся репрезентувати Коропець у світі, як вияв поваги до рідної землі», – якось написав він. На його кошти в селищі, зокрема, реорганізували місцевий історико-краєзнавчий музей. Академік надав значну допомогу в спорудженні пам’ятника Тарасові Шевченку та церкви Св. Миколая, за його сприяння обладнали комп’ютерний клас у тутешній школі. Доклався Богдан Дмитрович і до інших добрих справ. Але ж нині Коропець, як, зрештою, й усі населені пункти країни, чекають і допомоги (фінансової, правової) від держави, яка зуміла б створити сприятливі для них умови розвою.

Автор: Микола ШОТ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Як доглядати за татуюванням Сьогодні, 19 березня

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня